Замовити дисертацію ПЕДАГОГІЧНІ ТРАДИЦІЇ ФОРМУВАННЯ ЕСТЕТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ОСОБИСТОСТІ В СУЧАСНІЙ ШКІЛЬНІЙ ОСВІТІ КИТАЮ ТА ЯПОНІЇ :

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної проблеми; окреслено об’єкт і предмет, хронологічні межі, сформульовано мету й завдання наукового пошуку; визначені методи дослідження; розкрито наукову новизну, практичне значення роботи; подано інформацію про апробацію одержаних результатів та структуру дисертації.

У першому розділі – «Теоретичні основи вивчення проблеми формування естетичної культури особистості» – здійснено історіографічний огляд вивченості проблеми, проаналізовано різні позиції щодо визначення сутності категорій «педагогічні традиції», «естетична культура», «естетична культура особистості», розглянуто наукові підходи до організації естетичного виховання з метою формування у школярів різних елементів естетичної культури.

У дисертаційному дослідженні доведено, що педагогічні традиції як елементи соціального і культурного спадку є універсальними формами збереження і механізмами передачі педагогічного досвіду наступним поколінням. В якості педагогічних традицій виступають сталі педагогічні ідеї, цінності і досвід, норми поведінки, звичаї, обряди, що стосуються процесу соціалізації, навчання і виховання підростаючих поколінь. Тисячоліттями відшліфовувались народні виховні традиції, які об’єднані традиційною педагогікою.

Аналіз наукової літератури з проблеми дослідження дав змогу виявити шість основних періодів у вивченні проблем дитинознавства, китайської традиційної культури, організації системи освіти вітчизняними та зарубіжними науковцями. У дослідженні подібних проблем в Японії виокремлено чотири періоди, кожен з яких знаменується появою нових наукових праць, складніших за змістом та повнотою розкриття питань. Остання третина ХХ століття характеризується збільшенням кількості наукових досліджень, присвячених проблемам освіти, зокрема естетичної у визначених країнах.

Вивчення педагогічних традицій формування естетичної культури особистості в сучасній шкільній освіті Китаю та Японії ґрунтувалось на певному розумінні поняття «естетична культура особистості». Визначення цього поняття передбачало з’ясування сутності окремих його складових і зумовлювало звернення до категорії «культура», яка характеризується конкретними способами спілкування та діяльності людей, збереження й передачі соціального досвіду, прийнятою шкалою цінностей.

У контексті проблеми дослідження враховувалось, що культура як набуток певного суспільства у кожного народу має свої національні джерела, тому не може бути унітарною, космополітичною. Незважаючи на свою унікальність, національна культура набуває сенсу у зіставленні з іншими. Визначення науковцями специфіки не лише далеких, а й подібних культур, наприклад, японської і китайської, американської і англійської, російської і української, дало змогу зробити висновки, що культура особистості містить певні універсалії, згідно яких вона будує свою життєдіяльність і які вона часто не усвідомлює.

Аналіз філософської, психологічної та педагогічної літератури засвідчив, що культура особистості складається з багатьох видів культури, одним з яких є естетична культура. Зміст її розкривається через естетичні категорії «естетичне», «естетичне сприйняття», «естетичне переживання», «естетичний ідеал», «естетичний смак», «естетична потреба», «естетична оцінка» тощо. Опрацювання робіт Бурова О. І., Гальперіна М. П., Гольдентрихта С. С., Джидарьян І. А., Киященка М. І., Лейзерова М. І., Лихачова Б. Т., Поспєлова Г. М., Разумного В. О., Шингарова Г. Х. та інших науковців дало змогу трактувати естетичну культуру особистості як сукупність естетичної свідомості та естетичної діяльності, що визначають здатність особистості відчувати, переживати і перетворювати дійсність за законами естетики.

Формування естетичної культури особистості відбувається в процесі естетичного виховання. Становлення естетичної свідомості та естетичної діяльності здійснюється на основі формування системи уявлень про естетичне в навколишньому, здатності до диференціації на раціональному та емоційному рівнях прекрасного й огидного, комічного і трагічного, величного і низького, спроможності задовольняти естетичні потреби через сприйняття естетичного в довкіллі, оточенні, творах різних видів мистецтва, виявляти естетичний смак в естетичному судженні, комунікативній, навчальній, трудовій, ігровій, художній та інших видах діяльності.

М. І. Киященко та М. Л. Лейзеров становлення естетичної культури особистості пов’язують з об’єктивними та суб’єктивними чинниками, вплив яких враховується у визначених принципах естетичного виховання, що реалізуються за допомогою різноманітних методів та засобів виховання. Поміж засобів естетичного виховання прийнято вирізняти природу, різні види діяльності (спілкування, працю, гру, художню діяльність), естетичну організацію побуту, різні види мистецтва, засоби масової інформації тощо.

На важливість застосування педагогічних традицій в естетичному вихованні звертали увагу Г. Н. Волков, Н. В. Лисенко, В. А. Мосіяшенко, М. Г. Стельмахович, Є. І. Сявавко. Педагогічні традиції, на думку цих науковців, закріплені у джерелах народної мудрості: слові, обрядовій символіці, ‑ за допомогою чого педагоги привчають дітей до чемності, ввічливості, дотримання мовленнєвого етикету, тобто до краси стосунків людей. З цих позицій сучасні науковці схильні враховувати у процесі формування естетичної культури школяра принцип календарної організації естетичного виховання, що відбиває національну культуру, традиції, духовність через устрій життя народу, свята, обряди пов’язані з народним календарем.

Аналіз наукових поглядів на мету, завдання, принципи, методи, засоби та форми естетичного виховання засвідчив вагомість традиційних поглядів на організацію цього процесу. Особливу цінність для розв’язання проблеми формування естетичної культури особистості має багатий і вивірений тисячоліттями педагогічний досвід народів Китаю та Японії.

У другому розділі – «Педагогічні традиції формування естетичної культури особистості в Китаї та Японії» – дається коротка характеристика чинників становлення традиційних педагогічних поглядів народів Китаю та Японії, виявляється культурна детермінованість ідей естетичного виховання в цих країнах, з’ясовуються традиції формування естетичної культури особистості у процесі соціалізації японських і китайських дітей.

Становлення педагогічних традицій формування естетичної культури особистості в народів Китаю та Японії, як свідчить аналіз наукової літератури, відбувалось під впливом низки чинників, поміж яких можна виокремити такі: кордони країн, що зумовили їх географічну ізольованість; складні кліматичні умови; історичний розвиток етносу, країни; самобутність національної культури; поширені релігійні вчення (буддизм, даосизм та конфуціанство у Китаї, в Японії ‑ синтоїзм, буддизм, конфуціанство). Філософсько-релігійні вчення обумовили вироблення естетичних ідеалів і вподобань, орієнтували на формування певних естетичних якостей особистості дитини. Завдяки традиціоналізму китайської та японської культури вчителі постійно удосконалювали формування в учнів досить високого рівня розуміння живопису, поезії, музики, інших видів мистецтва.

Багатство педагогічних традицій Китаю пояснюється проживанням на території цієї країни великої кількості народів, національна культура яких дбайливо зберігається та передається наступним поколінням. Монокультурність Японії, де проживають переважно люди однієї національності, відданість японців давній національній релігії (синтоїзм), тривала ізольованість держави сприяли ретельнішому, у порівнянні з Китаєм, збереженню національної самобутності країни, її унікального суверенітету.

Китайські та японські етнопедагогічні ідеї щодо естетичного виховання підростаючих поколінь мають багато спільних коренів. Географічне розташування країн уможливлювало культурний обмін, взаємозбагачення ефективним педагогічним досвідом, народними традиціями виховання, зокрема естетичного. Естетичне виховання в китайців та японців здійснювалось відповідно до народних педагогічних традицій, до яких відносили єдність людини і природи, екологічність традиційної естетичної культури, її залежність від релігійних вірувань; дотримання ритуалу соціальної поведінки; поєднання каліграфії, поезії та живопису тощо.

Формування естетичних якостей китайців та японців різними засобами зумовлене сімейними традиціями естетичного виховання, яке починалось ще з колискової пісні, дитячих ігор, казок, продовжувалось через ритуальність сімейних стосунків, раннє залучення дітей до виготовлення зразків декоративно-ужиткового мистецтва, естетизацію традиційної оселі, відвідування храму всією сім’єю тощо. Важливою була суспільна думка, яка визначала естетику суспільної поведінки, одягу, обрядову організацію життя людей.

Естетики поведінки навчали дітей і в школах при монастирях, храмах та школах у містах, де учні отримували естетичну освіту через навчання каліграфії, живопису, гри на народних музичних інструментах, співу, складання віршів тощо.

Китайські педагоги в організації процесу естетичного виховання керувались ідеями Конфуція, в ученні якого збереглись кращі традиції давньої культури. Китайських школярів спрямовували на досягнення певного естетичного ідеалу, який вбачався Конфуцієм у вихованні людини, розвиненої етично й естетично, з високими особистісними якостями, до яких відносили шляхетність, прагнення істини, правдивість, ввічливість, багатство духовної культури.

Важливість застосування в процесі виховання педагогічних традицій неодноразово підкреслювалось Конфуцієм у його світоглядних постулатах, поміж яких – «потреба керуватись культурними традиціями свого та інших народів», «підґрунтям освіти повинно виступати вивчення традицій та мудрості предків, вивчення класичних праць», «культура та традиції розвивають закладені в людині якості у правильному напрямку», інші педагогічні настанови. У конфуціанських настановах відбились народні погляди на виховання, що склали основу традиційних педагогічних поглядів як китайців, так і японців на організацію естетичного виховання.

Елементи естетичної культури особистості в японській педагогічній практиці успішно формувались засобами різних видів мистецтва. Традиційно дітей вчили не просто писати, малювати чи складати вірші, а поєднувати ці види мистецтва, утворюючи яскраві художні образи. До традиційних японських мистецтв відносять літературу, музику, театр, образотворче мистецтво, що включає живопис, каліграфію, скульптуру, декоративно-ужиткове мистецтво (виготовлення національних японських ляльок, нецке, віял, лакованих виробів, ікебани, порцеляни для чайної церемонії, створення саду каменів, ручного розпису тканин, оволодіння технікою оригамі тощо). Важливу роль в естетичному вихованні дітей відігравали підготовка і проведення народних свят, багато з яких збереглися досі (Хіна Мацурі, Танго-но секку, Кіку-но-секку, Сіті-го-сан, інші)

Подібна тенденція спостерігалась у формуванні естетичної культури особистості в Китаї. Соціалізація китайських дітей відбувалась під час традиційних свят, обрядів, ритуалів тощо. На естетичний розвиток дітей і молоді впливали найбільш значимі, видовищні свята, які відзначались населенням країни з давніх часів і збереглися до наших днів. Свято Ліхтарів, Свято драконівських човнів («Свято двох п’ятірок»), Свято закоханих («Свято двох сімок»), Свято середини осені (Свято врожаю) вважаються цінними для виховання естетичних якостей дітей святами народного календаря.

У третьому розділі – «Специфіка застосування здобутків традиційної педагогіки народів Китаю та Японії у формуванні естетичної культури сучасних школярів» – здійснюється аналіз сучасної практики естетичного виховання в школах Японії та Китаю з метою виявлення специфіки застосування традиційного педагогічного досвіду в організації цього процесу, звертається увага на вимоги до змісту естетичної освіти, узагальнюється інформація щодо засобів і форм естетичного виховання, традиційних для освітніх систем Китаю та Японії.

Як свідчить аналіз документів про освіту Китаю, організація системи сучасної китайської освіти ґрунтується на споріднених з конфуціанськими ідеями п’яти духовних принципах, спрямованих на розповсюдження кращих історичних, культурних традицій китайської нації та засвоєння видатних досягнень світової цивілізації. З метою вдосконалення процесу організації естетичної освіти китайськими педагогами розробляються спеціалізовані регіональні програми, спрямовані на передачу культурних традицій наступним поколінням.

Ідеї підтримки педагогічних традицій, урахування особливостей національної культури у процесі естетичного виховання розвиваються і в Новому Законі про освіту Японії (2000 р.). Важливість застосування традиційного японського мистецтва знайшла відбиток у державних законах про освіту Японії. У межах Державної Концепції Освіти Японії (White Paper) започаткована програма «Впровадження занять з традиційного мистецтва» (2003 р.), націлена на отримання дітьми знань і практичного досвіду художньої діяльності, що відповідає традиційним мистецтвам, формування в учнів відповідальні за збереження і передачу національних традицій наступним поколінням.

В організації процесу естетичного виховання китайські та японські педагоги враховують типові естетичні ідеали своїх народів, особливості національної свідомості, орієнтуються на полікультурність виховання, що допоможе протистояти негативним сторонам процесів модернізації та інформатизації суспільства.

У своїй практиці естетичного виховання дітей китайські вчителі спираються на конфуціанський естетичний ідеал єдності прекрасного, доброго та корисного. Ідеал людини вбачався у безперервній освіті, постійному вдосконаленні набутих знань, творчості, дотриманні моральних норм поведінки, що складали своєрідну систему естетичних цінностей для особистості. Завдяки точності думки, відкритості, творчості, особистість здатна найповніше розкрити свій естетичний потенціал відповідно до основних категорій «лі», «жень», «вень» («ритуал», «людяність», «виховання»). Естетичний ідеал людини орієнтує на виховання людини з високими особистісними якостями, до яких відносяться шляхетність, прагнення істини, правдивість, здатність виявляти повагу, багатство духовної культури людини з сильною волею, особистою гідністю, якій притаманні любов до праці, рідного краю, повага до старших, уміння долати життєві труднощі, що вважається складовою краси людської поведінки. Китайські педагоги підходять до виховання естетичних якостей дітей з позицій практицизму.

Японські педагоги в процесі формування естетичної культури особистості дитини спираються на специфічне осмислення краси, в якому головне місце належить поняттю «юген», яке об’єднує красу природи та потаємну сутність речей, що міститься під їхньою зовнішньою оболонкою. У такому тлумаченні краси спостерігається вплив на естетичну свідомість японців буддійської ідеї тлінності та мінливості («мудзе»). Під впливом соціально-історичних чинників поняття «краса» еволюціонувало в японській естетиці від пишноти до скромності, від яскравості до стриманості, простоти й бідності і відбилось у поетиці фрагменту, окремого штриха, принципі семантично насиченого багатозначного натяку, принципі «фукуго бі» («краса багатоскладна»). Про сутність поняття «краса» діти дізнаються в школі на уроках з вивчення народної творчості майстрів минулого.

Традиції виховання вважаються безсумнівною цінністю, яка зберігає національну культуру, перешкоджаючи її деформації, впливає на процес формування естетичної свідомості та естетичної діяльності, що в японській системі естетичного виховання здійснюється різними засобами. До таких традиційних засобів естетичного виховання особистості у східній країні відносяться природа, культурне середовище та національні японські мистецтва. У китайських школах діти знайомляться з естетикою ієрогліфів, народною іграшкою, красою слова, традиційною архітектурою, декоративно-прикладним мистецтвом (мистецтво вишивки, розпис батіку, порцеляни), таємницями цирку, театру тіней тощо.

Результати аналізу змісту навчальних планів з курсів естетичного циклу свідчать про націленість сучасного естетичного виховання в Китаї та Японії на традиційні естетичні ідеали, орієнтацію естетичної освіти на застосування усталених засобів формування естетичної культури дитини. Широко використовується сучасними китайськими та японськими вчителями у навчально-виховному процесі як ефективний засіб естетичного виховання учнів різного віку народна мудрість, втілена у прислів’ях та приказках, народних іграх, обрядах, святах. Таким чином у дитини виробляється потреба покращувати себе, своє життя, що вможливлюється через усвідомлення естетичних категорій «гармонія», «краса», «досконалість».

В сучасних японських та китайських школах активно застосовуються форми навчання і виховання, які співвідносяться з традиційними формами естетичного виховання та їх елементами, усталеними методами впливу на дитину з метою формування у неї естетичної культури.

Формування естетичної культури особистості в китайській школі відбувається на уроках мистецтва (естетики), каліграфії, музики, літератури, образотворчого мистецтва, праці (виготовлення народних іграшок, новорічних листівок, китайських ліхтариків, повітряних зміїв, батіку, витинанок тощо), пластичної культури; на позакласних заняттях – у гуртках народної творчості (школярів навчають виготовляти традиційні новорічні прикраси), екскурсіях до історичних пам’яток, музеїв, вечорах народної пісенної традиції, художніх гуртках; на позашкільних заходах – традиційних святах, на заняттях курсів традицій і ритуалу, музичних фестивалях, оглядах художньої самодіяльності, концертах хорових та хореографічних народних колективів, оркестрів народної музики, у студіях, клубах, театрах тощо. Поміж позакласних форм естетичного виховання в китайській школі переважають колективні форми роботи. Для всіх форм виховної роботи характерним є націленість на збирання школярами культурних цінностей народу та естетизацію способу життя.

В японській школі формування естетичної культури особистості відбувається на уроках з предметів естетичного циклу різних рівнів ‑ дизайну, рідної мови, гігієни, каліграфії, музики, каліграфії та музики, літератури, образотворчого мистецтва, праці (виготовлення народних іграшок, народних масок, темарі, оригамі, аплікацій, музичних перфокарт тощо), театрального мистецтва, під час мистецтвознавчих лекцій, факультативних занять з традиційного мистецтва; у позакласній роботі – на церемоніях початку нового року, закінчення року і випуску учнів, поетичних читаннях, фестивалях акторської майстерності, екскурсіях (до історичних пам’яток, музею класичного японського села під відкритим небом, музею нецке) тощо; в усьому багатстві позашкільних форм роботи, поміж яких ‑ масові милування різними об’єктами природи (цукімі, ханамі тощо), народні свята, заняття в школі виживання, у школі ікебани, чайної церемонії тощо. В японській сучасній школі найпопулярнішими є групові форми позакласної роботи з естетичного виховання.

Актуальність проблеми застосування педагогічних традицій формування естетичної культури особистості в сучасних школах Китаю та Японії для українських педагогів зумовлена становленням політичних, економічних, гуманітарних зв’язків із зазначеними країнами, а також потребами розвитку різних галузей вітчизняної педагогічної науки. Зростання інтересу українців до китайської та японської культур обумовлює популярність поміж дітей виставок, концертів, що організовуються посольствами зазначених держав, центрів, гуртків з оволодіння мистецтвом оригамі, батіку, ікебани тощо.

Результати дослідження педагогічних традицій естетичного виховання особистості в Китаї та Японії можуть опрацьовуватись на різних рівнях, зокрема теоретичному та методичному. Теоретичний рівень забезпечить усвідомлення тенденцій, які існують в теорії та практиці естетичного виховання, з’ясування основних закономірностей і принципів організації цього процесу, взаємозв’язку в ньому традиційності та інноваційності, осмислення проблем, характерних для сучасної педагогічної практики естетичного виховання школярів, виявлення можливостей їх розв’язання за допомогою аналізу багатовікового досвіду в цій галузі виховання й освіти Китаю та Японії. Методичний рівень засвоєння визначеного досвіду дасть змогу детально вивчити окремі напрямки, засоби, форми естетичного виховання, які можна творчо застосувати у практиці загальноосвітньої школи України.

Матеріали дисертації будуть мати теоретичну і практичну цінність для підготовки майбутніх учителів, удосконалення професійної компетентності шкільних учителів різних профілів, які спрямовують свою діяльність на національне та полікультурне виховання школярів.