Замовити дисертацію РОЗВИТОК ІДЕЙ ОСВІТИ МОЛОДІ В ПЕДАГОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ ГРИГОРІЯ ВАЩЕНКА :

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження з огляду на її актуальність для педагогічної науки; аргументовано її доцільність, а також хронологічні межі; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, його методологічну і теоретичну основу; визначено ступінь розробленості проблеми наукового дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів; проаналізовано джерельну базу; подано відомості про апробацію одержаних результатів та структуру тексту дисертаційного дослідження.

У першому розділі – «Г. Ващенко як видатний педагог і дослідник проблем освіти молоді» – висвітлено життєвий шлях та особливості творчої діяльності Г. Ващенка як освітнього діяча, проаналізовано напрями та зміст його громадської діяльності в Україні й діаспорі, розкрито внесок педагога у розвиток української національної освіти, його оцінку ролі освіти у становленні молодої людини.

Вивчення науково-педагогічних та філософських джерел показало існування різних підходів щодо сутності розуміння педагогічної категорії «освіта». Дискусія з питань освіти молодого покоління ведеться вже близько двох століть. У її ході уточнюється і розширюється поняття «освіта». Діахронічний аналіз визначень даного поняття дає підставу стверджувати, що в історії розвитку педагогічної науки ця категорія не завжди розумілася однозначно. Спочатку поняття «освіта» тісно пов’язувалося з поняттям «школа» і означало навчання молоді та виховання адаптаційної здібності до самовиховання. З другої половини XVIII ст. термін «освіта» використовується часто в ролі синоніма до поняття «виховання», що виконує допоміжну функцію освіти. У комплексі понять «освіта», «навчання», «виховання» загальне, всеосяжне значення належить саме поняттю «освіта».

Розкриття суті дефініції «освіта» знаходило відображення у працях багатьох педагогів та філософів минулого. На початку ХХ ст. використання поняття «ocвіта» розширив та змістовно збагатив педагог i освiтнiй діяч Я. Чепiга, доповнивши його ознакою «національна ocвiта». Родоначальником терміна «філософія освіти» був американський філософ Джон Дьюї, засновник інструменталізму, варіанту прагматизму. Дж. Дьюї у праці «Демократія і освіта» розглядає феномен освіти у чотирьох напрямах: освіта як життєва потреба (освіта підтримує неперервність життя), освіта як функція суспільства (освіта – процес плекання, виховання і шліфування характеру), освіта як формування життєвої позиції та освіта як зростання.

У дослідженні акцентовано увагу на тому, що сьогодні освіта сприймається як процес зовнішнього впливу на засвоєння індивідом узагальненого об'єктивного, соціального досвіду, норм, цінностей тощо; як спеціальна сфера соціального життя; унікальна система, своєрідний соціокультурний феномен; як сутнісна характеристика етносу, суспільства, людської цивілізації, способів її самозбереження й розвитку; як цілісна єдність навчання, виховання й розвитку, саморозвитку особистості; як збереження культурних норм з орієнтацією на майбутній стан культури; як соціокультурний інститут, що сприяє економічному, соціальному, культурному функціонуванню і вдосконаленню суспільства; як рівень загальної культури та освіченості людей.

Проблема освіти молодого покоління та її змісту були завжди актуальними у процесі розвитку світової наукової думки. Г. Ващенко теж не залишався осторонь проблем, пов’язаних з означеною проблемою. У дослідженні спадщина Г. Ващенка розглядається щонайменше в трьох вимірах: у контексті соціокультурного життя епохи, впродовж якої він творив; із врахуванням джерельної бази, на яку спирався у дослідницьких пошуках, та ступеня актуальності освітньої концепції вченого в сучасних умовах розвитку Української держави.

Ретроспективний аналіз життєвого шляху та педагогічного доробку Г. Ващенка, здійснений на основі архівних матеріалів, наукової та публіцистичної літератури, дає підставу стверджувати, що педагог прожив складне, насичене, різноманітне за політичним, соціально-економічним характером його періодів життя, яке цілком, незалежно від обставин, було присвячене діяльності на благо України.

На основі аналізу наявних джерел у дослідженні виокремлено основні напрями громадсько-просвітницької та науково-педагогічної діяльності Г. Ващенка: активна громадсько-просвітницька діяльність; літературна творчість; педагогічна діяльність (зокрема, керівництво навчальними закладами); творення педагогічної хроніки, історико-педагогічні дослідження (аналіз і висвітлення подій науки та освіти в Україні, а також за її межами); аналіз проблем освіти, навчання і виховання на шпальтах науково-педагогічних журналів в Україні та еміграції.

У великому й різноманітному доробку Г. Ващенка, який значною мірою складають науково-педагогічні праці, певне місце посідає і літературна творчість (збірка «Пісня в кайданах» (1907), п'єса «Сліпий» (1910), збірка «До ґрунту» (1912), ІІ ч. збірки «До ґрунту» і II ч. повісті «Сміх природи» (1928)).

У дослідженні встановлено, що Г. Ващенко як письменник отримав схвальну оцінку від вимогливих та авторитетних митців і критиків того часу, зокрема М. Вороного та М. Шаповала. Літературно-художню творчість Г. Ващенка було позитивно відзначено в журналах «Літературно-науковий вісник», «Українська хата», в газеті «Рада» (відгуки І. Франка, С. Єфремова, О. Пчілки). Згадані твори Г. Ващенка, а також оповідання «Узько, темно», «Кара», «Мрії і дійсність» пройняті співчуттям автора до долі своїх героїв, насичені соціально-психологічними роздумами про життя простих людей. Твори, які увійшли до збірки «До ґрунту», пов’язані однією провідною ідеєю – поверненням людини до рідної землі, народного життя.

У розділі з’ясовано, що до літературних здобутків Г. Ващенка можна віднести автобіографічні твори «Історія однієї школи», «Нагорода», «З часів німецької окупації», а також низку філософсько-публіцистичних творів, які були опубліковані під час перебування педагога в еміграції у 50–60 рр. ХХ ст. Літературна творчість Г. Ващенка мала яскраво виражений соціально-виховний потенціал, сутність якого полягала в обстоюванні цінностей добра та людської гідності.

У процесі дослідження встановлено, що в багатоаспектній освітній діяльності Г. Ващенка особливе місце займала громадсько-просвітницька робота. Характеризуючи активну громадську діяльність педагога у період українських урядів, у роботі акцентовано важливість його участі в дискусії на Другому Загальноукраїнському педагогічному з’їзді у Києві (10–12 серпня 1917 р.). Активну участь брав учений у проведенні українознавчих курсів для педагогів Полтавщини. У дослідженні з’ясовано, що в умовах окупації (а саме нею педагог вважав прихід фашистських військ на нашу землю, тому і розділ його спогадів називається «З часів німецької окупації»), Г. Ващенко намагався допомогти вижити своїм співвітчизникам і захистити їх від посягань німецької загарбницької влади. Тому спочатку очолює музей ім. Короленка у Полтаві, а згодом стає редактором часопису «Голос Полтавщини». Вершиною просвітницької і громадської діяльності Г. Ващенка в еміграції стає плідна співпраця з Спілкою Української Молоді (СУМ). Будучи глибоко релігійним і толерантним до інших віросповідань, Г. Ващенко рішуче проявив свою громадянську позицію і виступав проти тієї української преси в діаспорі, яка намагалася роздмухувати ворожнечу між українцями православними і католиками.

Дослідження засвідчує, що педагогічна діяльність була ще одним важливим напрямом багатогранної творчої діяльності Г. Ващенка. Встановлено, що практична педагогічна діяльність для педагога була водночас джерелом для розробок науково-педагогічних ідей, полем їх перевірки на практиці. Передовсім його багатогранний талант розкрився на ниві вчительської й викладацької роботи. Найактивнішим періодом свого життя Г. Ващенко вважав керівництво школою у селі Білики Кобеляцького повіту Полтавської губернії, аналогом якої тепер стали «авторські» школи. Там педагог проводив серед молоді цікаву навчальну і наукову роботу з експериментальної педагогіки та психології, організував народний театр, хор. Серед плідних напрямів творчої науково-педагогічної діяльності Г. Ващенка полтавського періоду можна виділити вивчення й узагальнення педагогічного досвіду навчально-виховних закладів Полтавщини. Педагог цікавився досвідом роботи колонії ім. О.М. Горького (с. Ковалівка), Білицького дитячого будинку, колонії у с. Писарівщина, 14-го полтавського дитбудинку, 2-го дитячого містечка, колонії ім. В.Г. Короленка та інших дитячих закладів, а також позитивно характеризував педагогічну діяльність Б. Ольшанського та А. Макаренка.

Наше дослідження доводить, що в еміграції, працюючи в Українському Вільному Університеті та Богословсько-педагогічній академії, Г. Ващенко зосередив увагу на розробці питань національного виховання української молоді в чужому культурному оточенні. Він уважав, що національне виховання повинно наскрізно пронизувати життя української спільноти, бути провідним напрямом діяльності всіх громадських виховних інституцій.

У ході проведеного дослідження встановлено, що Г. Ващенко насамперед звертався до світової історії педагогічних систем. На основі аналізу праць вченого стверджуємо, що він розумів процес розбудови національної системи освіти як надзвичайно складне та відповідальне завдання, і тому закликав враховувати досвід системи освіти України «за часів царату», в часи «більшовицького панування» та в короткий і яскравий період «ренесансу української освіти та шкільництва», який припадав, за визначенням самого педагога, на 1917–1923 рр. Також Г. Ващенко вважав, що багато корисного можна творчо використати для національної освітньої системи, проаналізувавши та дослідивши системи освіти Західної Європи та Америки. В дослідженні доводимо, що це – правильний та обґрунтований підхід до справи як вченого-державника, що був продиктований піклуванням та любов’ю до свого народу. Г. Ващенко залишив багатий і цінний фактографічний матеріал як історик педагогіки і сучасник відображених подій. На основі аналізу творів, узагальнюємо, що вони насичені історико-педагогічним фактажем, суспільно-історичною хронікою, автобіографічними екскурсами та історико-педагогічним аналізом і порівняннями.

Дослідженням встановлено, що Г. Ващенко розглядає освiту молоді як з теоретичного, практично-виховного, так i полiтичного й державотворчого погляду. Правомірно вважати, що науковець пропонує, створюючи систему освіти, реально проектувати її на суспільство певного типу, а саме — відкрите, демократичне. Освітню систему Г. Ващенко вбачає необхідним будувати, поєднуючи чотири компоненти виховання: морально-релігійне та естетичне; національно-патріотичне; інтелектуальне; фізичне. Єдність компонентів педагогічного процесу учений порівнював із єдністю психіки людини, виділяючи напрями гармонійного виховання людини, завдяки яким можна максимально ефективно зреалізувати освітню мету: розумове виховання, морально-релігійне, патріотичне, естетичне, фізичне, виховання волі й характеру, виховання мовної культури.

У другому розділі – «Система педагогічних поглядів Г. Ващенка на освіту молоді» – розглянуто основні аспекти педагогічної творчості вченого, здійснено аналіз ідей педагога стосовно освіти та навчання молоді.

Проаналізовані матеріали засвідчили, що Г. Ващенко був прихильником активних методів навчання, самостійної роботи, проведення лабораторних та практичних занять. Він готував студентів не тільки фахово, але й формував їх високу національно-патріотичну свідомість. Г. Ващенко цінував здібну молодь, яка цікавилася наукою, приділяв надзвичайну увагу підготовці молодих науковців. Основний принцип, яким керувався педагог, полягав у тому, що викладач має бути людиною творчою, постійно збагачуватися знаннями, перебувати в постійних пошуках істини. Тому протягом своєї педагогічної діяльності Г. Ващенко проводив експерименти, прагнув знайти найбільш вдалі методи викладання. Він чітко усвідомлював, що одне з найважливіших завдань викладача – навчити учнів та студентів думати, аналізувати, а не лише давати їм готові знання.

Доведено, що Г. Ващенку належить обґрунтування взаємозв’язку науки та освіти. Він уважав систему освіти показником рівня розвитку молодої людини. Вона, як ніякий іншій бік життя сучасного суспільства, потребує випереджального розвитку. Освіта повинна не тільки чітко реагувати на всі досягнення наукової думки і потреби суспільної практики, але й бути постійно націленою на майбутнє. Г. Ващенко зауважував, що розбудова й розвиток національної школи цілком зв’язані з національною наукою та її розвитком.

У дослідженні показано, що Г. Ващенко глибоко вивчав праці, думки вітчизняних і зарубіжних педагогів минулого й сучасності, які тою чи іншою мірою зумовили його педагогічні погляди. Йому були близькі ідеї В. Вахтєрова, Дж. Дьюї, П. Каптєрєва, М. Монтессорі, Г. Сковороди, К. Ушинського.

Відзначено, що Г. Ващенко обстоював необхідність звернення до історичного минулого свого народу. На основі порівняльного аналізу праць попередників він, услід за К. Ушинським, дійшов висновку про наявність загального й відмінного у системі освіти різних народів, а також про зумовленість особливостей системи освіти конкретного народу притаманними йому історичними традиціями, національним характером, ментальністю.

Г. Ващенко обґрунтував потребу саме в українській системі освіти, яка має розбудуватися відповідно до особливостей і запитів незалежної Української держави, що насамперед і визначають форми та зміст розвитку шкільництва. Саме така система освіти сприяла б, на думку педагога, задоволенню прагнень українців у розвитку національної культури. Усе це принесло йому широку популярність і визнання як національного педагога, подвижника української педагогіки.

Доведено, що Г. Ващенко майже сорок років присвятив розробці проблем, пов'язаних з організацією освіти молодого покоління: визначенню змісту, форм, методів, принципів навчання і виховання, а також підготовці вчителів.

На основі вивчення та аналізу педагогічних праць Г. Ващенка встановлено, що він уважав школу головним чинником поступу нації й держави і формулював такі вимоги до її організації та функціонування: школа повинна відповідати особливостям народу, тобто бути народною, а виховання в ній має бути національним; основний зміст життя дитини в школі – це творення культурних вартостей під керівництвом і з допомогою дорослих. Основи виховання, за переконанням ученого, закладаються в сім’ї, а школа спільно з церквою і громадою, опираючись на співпрацю з батьками, здійснює навчання і виховання дітей. У процесі організації школи він вимагав забезпечити зв’язок теорії і практики, навчання з повсякденним життям, враховувати суспільні потреби, а, значить, більше уваги приділяти підготовці молоді до життя.

Г. Ващенко ставив під сумнів доцільність предметної системи навчання (у молодших класах), оскільки, на його думку, вона не відповідає особливостям мислення молодших школярів, відриває їх від реального життя, надає навчанню схоластичного характеру. Він виступав за впровадження «комплексної» системи, коли основою навчання є самостійна робота учня відповідно до його інтересів та навколо тем з його життя, природи тощо.

Спираючись на українську (Г. Сковорода, К. Ушинський, П. Юркевич, тощо) та європейську (Я.А. Коменський, Й.-Г. Песталоццi, Ж.-Ж. Руссо та iн.), освiтні думки, Г. Ващенко також детально обґрунтував принципи навчання.

У дослідженні відтворені педагогічні ідеї та рекомендації Г. Ващенка щодо організації освіти і навчально-виховного процесу, які стосуються: створення й запровадження проблемно-діяльнісного типу навчального процесу; подолання стереотипної системи «суб’єктно-об’єктних» відносин між тим, хто навчає, і тим, кого навчають, та утвердження нової суб’єктно-суб’єктної взаємодії, за якої учень чи студент – не пасивний засвоювач знань, а активний учасник їх набуття; удосконалення форм організації навчання; оновлення змісту освіти і виховання; розвитку нових типів навчально-освітніх закладів, які у своїй абсолютній більшості є актуальними як для педагогів-учених, так і для педагогів-практиків.

Дослідженням встановлено, що цінним із сучасних позицій у педагогічній спадщині Г. Ващенка є його система поглядів щодо методів навчання на різних етапах освіти (дошкільної, початкової, неповної, повної середньої загальноосвітньої та вищої професійної школи).

Г. Ващенко запропонував певну класифікацію методів навчання (аналогічну до методів науки), до якої ним віднесено: апріорні й апостеріорні; емпіричні та експериментальні; аналітичні й синтетичні; індуктивні, дедуктивні і методи аналогії.

Аналіз педагогічної концепції Г. Ващенка довів, що свої міркування щодо методів навчання і їх класифікації вчений ґрунтував на двох важливих аспектах: по-перше, на традиційному визначенні навчального процесу як прямої й постійної взаємодії вчителя та учня. При цьому він уважав, що учень є центральною фігурою навчального процесу – він працює (навчається), а вчитель – організовує його працю (викладає). По-друге, наполягав на здійсненні класифікації методів навчання за певними критеріями, серед яких головним вбачав ступінь активності учнів.

Особливо Г. Ващенко наголошував на значенні для нашого народу освіти молоді у період українського державотворення.

Великого значення педагог надавав тому, що в історії нашого народу, в його традиціях ментально закладені прагнення до знань та освіченості. Звертав увагу і на значення, яке освіта має в царині гармонійного розвитку людини. Будучи педагогом-фiлософом, окреслював мету освіти, сутністю якої є виховання всебiчно розвиненої, активної особистості, здатної діяти в інтересах суспільства.

Педагог уважав, що нову освітню систему України слід будувати з орієнтацією на особистість молодої людини, доводив, що потрібно не дитину пристосовувати до системи чи схеми освіти, а саму систему наближувати до потреб і можливостей молодого покоління. У цьому він вбачав прояв свободи в системі освіти.

У міркуваннях Г. Ващенка про освіту молоді йдеться про формування «вольової, характерної людини». Основною рисою такої людини науковець визначає здатність ставити перед собою чітко визначені завдання й здійснювати їх, незважаючи на будь-які перешкоди.

У дослідженні доведено, що просвітитель, педагог-державник Г. Ващенко виступав за демократизацію освіти, поширення наукових знань, відстоював право українців на школу з рідною мовою навчання, закликав до підвищення рівня професійної підготовки вчителів, боровся проти консервативних педагогічних традицій, сприяв втіленню в Україні передової педагогічної думки. Він мріяв про незалежну Українську державу та національну освітньо-виховну систему в ній. Своєю педагогічною системою Г. Ващенко прагнув поставити кожну молоду людину в активну позицію в суспільному і особистому житті, розкрити творчий потенціал кожного, що в ті часи було новим у педагогічному плані і є актуальним сьогодні.

Окреме місце у розділі відведено обґрунтуванню можливості використання педагогічної спадщини Г. Ващенка у сучасному освітньо-виховному просторі України. У дослідженні акцентується увага на тому, що його доробок є актуальним і доцільним для творчого використання у педагогічній практиці. Розкрито зміст і напрями діяльності Педагогічного Товариства імені Григорія Ващенка щодо вивчення та аналізу педагогічної спадщини науковця. Визначено провідну роль Товариства у пропаганді педагогічних ідей Г. Ващенка. Вивчено практичний досвід у проведенні різних форм роботи з популяризації серед широких кіл педагогічної громадськості знань про педагога, його наукову спадщину.