Замовити дисертацію РОЗВИТОК ОСВІТИ ЖІНОК У ХАРКІВСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ

У вступі обґрунтовано актуальність і ступінь вивчення проблеми дослідження, окреслено його хронологічні й територіальні межі; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичне й практичне значення здобутих результатів; охарактеризовано джерельну базу; викладено висновки про апробацію та впровадження результатів дослідження.

У першому розділі – „Стан наукової розробки проблеми освіти жінок” –проаналізовано матеріали з проблеми становлення і розвитку освіти жінок. В історіографії історії освіти жінок чітко вирізняються три етапи: 1) дореволюційний (60-ті рр. ХІХ – початок ХХ століття); 2) радянський (1920-ті – 1980-ті рр.); 3) сучасний (1990-ті – 2010-ті рр.). Кожен період має свої особливості у висвітленні проблеми, зумовлені конкретно історичними, ідеологічними, соціокультурними, політичними чинниками, а також розвитком освіти та історико-педагогічної думки в Україні.

Праці дореволюційного періоду досить різноманітні за колом питань щодо жіночої освіти. Історичні дослідження, педагогічні твори, статті у періодичних виданнях, художні твори, мемуари містять відомості про початки жіночої освіти та особливості її розвитку у різні історичні часи; опис діяльності окремих навчальних закладів для жінок у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття; аналіз урядових документів, що регламентували роботу закладів для жінок; статистичні відомості; огляд професійної (педагогічної, медичної тощо) діяльності жінок та інші (М. Зінченко, О. Лихачова, В. Овцин, С. Рождественський, О. Щепкіна, М. Михайлов, М. Пєсковський, Д. Писарев, В. Сиповський, Х. Алчевська, М. Вишнеградський, В. Водовозов, М. Пирогов, В. Стоюнін, К. Ушинський, С. Васильченко, М. Вовчок, Б. Грінченко та інші). Ці праці не тільки подавали цікаву та цінну інформацію для аналізу і узагальнення, але й збуджували суспільну думку, формували певне ставлення до жінки, її призначення і статусу в суспільстві. На початку ХХ століття з’явилися праці, що були присвячені окремим питанням освіти жінок Харківської губернії (Я. Абрамов, Д. Багалій, М. Жебилєв та інші).

В історіографії радянського періоду (1920-ті – 1980-ті рр.) питанню жіночої освіти другої половини ХІХ – початку ХХ століття відведено досить скромне місце. Це було обумовлено тогочасною ідеологією, коли влада всіма силами намагалася не звертатися до минулого задля побудови нового суспільства. Можна назвати лише ряд статей оглядово-описового характеру з історії середньої жіночої освіти і певну кількість праць, у яких розглядаються погляди окремих громадських діячів та педагогів щодо проблем, пов’язаних з освітою та вихованням жінок. Дещо ширше представлені праці, що досліджують проблеми вищої освіти жінок. Кожне десятиліття, виключаючи останнє двадцятиріччя ХХ століття, коли підвищується увага до історії, ознаменоване хоча б однією ґрунтовною працею, яка так чи інакше висвітлює проблеми формування системи жіночої освіти.

Лише у 70-х роках ХХ століття з’являється низка статей з різних питань становлення та розвитку освіти жінок до революції, а у 80-ті роки – навіть наукові дослідження, присвячені суто жіночому питанню (З. Гришина, Е. Федосова, І. Малинко та інші). Праці висвітлюють проблеми поширення жіночого руху, емансипації жінки, розвитку вищої освіти жінок.

Третій період – 1990-ті – 2010-ті рр. – характеризується значним підвищенням уваги до жіночого питання не тільки у нашій країні, а й за кордоном. З’являються перші ґрунтовні дослідження з історії вищої освіти жінок. В одних працях (І. Волкова та інші) жіноча проблематика розглядається переважно у зв’язку з участю жінок у революційному русі, в інших (О. Луговий, С. Геник та інші) з’ясовується місце жіночого питання у розвитку суспільної думки в Російській імперії у другій половині ХІХ століття.

Спеціально досліджено розвиток середньої (Т. Сухенко, І. Мартинова, Т. Тронько та інші), професійної (О. Аніщенко), вищої (О. Андросова), приватної (О. Друганова) освіти жінок. У працях загального характеру з розвитку початкової освіти увага приділена переважно змішаним школам, оскільки початкові школи у своїй більшості навчали і хлопчиків, і дівчаток (О. Драч). На початку ХХІ століття набуває своєї актуальності питання вивчення розвитку освіти жінок в окремих регіонах України (Л. Єршова, В. Добровольська, Т. Шушара та інші).

Аналіз стану наукової розробки проблеми освіти жінок у кожний історичний період дозволив дійти висновку, що питанню освіти жінок приділялася належна увага, але цілісної характеристики розвитку жіночої освіти саме у Харківській губернії у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття здійснено не було.

У другому розділі – „Історико-педагогічні проблеми освіти жінок в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття” – з’ясовано поняття „жіноча освіта”; виявлено передумови виникнення освіти жінок в Україні, досліджено вплив суспільної думки і громадської активності на формування системи освіти жінок в Україні; виокремлено й охарактеризовано етапи і тенденції розвитку освіти жінок у Харківській губернії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

Аналіз праць, присвячених освіті жінок (О. Лихачова, Л. Пушкарьова, Т. Шушара, О. Щепкіна та інші), дозволив виділили три етапи, що характеризувалися появою тих чи інших передумов формування системи жіночої освіти.

1. Х – ХV століття – часи Давньої Русі. Цей період характеризується значним положенням жінки у суспільстві. Починаючи з часів Київської Русі, жінка була активною учасницею життя не тільки своєї родини, але й усієї країни. У цей час набуло поширення меценатство у справі заснування жіночих шкіл, що стане традицією українського народу протягом багатьох століть.

2. XVI – перша половина XVIII століття – час кардинальних перетворень у суспільстві. Зміна кордонів держави, вплив іноземних країн на культуру, традиції Давньої Русі спричинили зміни поглядів на положення жінки у суспільстві, і зокрема на її освіту. Як таких, шкіл для жінок майже не існувало, про мережу навчальних закладів взагалі казати ще не можна. Якщо у попередні часи жінки виступали активними самостійними членами суспільства, то тепер вони, у своїй більшості, ставали лише порадницями чоловіків.

3. Друга половина XVIII – перша половина ХІХ століття характеризується появою перших державних жіночих навчальних закладів на території Російської імперії, до складу якої входила частина України (в тому числі й Харківська губернія), початком державних реформ у галузі народної освіти, в тому числі й жіночої, активізацією громадської думки, виникненням приватних навчальних закладів, розвитком науки і промисловості, що призвело до значних зрушень у становленні системи жіночої освіти у другій половині ХІХ століття.

Отже, аналіз процесу становлення і розвитку освіти жінок від виникнення шкільництва у Київській Русі до середини ХІХ століття дозволив нам зробити висновок, що для розвитку освіти жінок склалися такі передумови: історичні (потяг жінок до знань і меценатство, яке стало своєрідною традицією українського народу в галузі освіти); соціальні (демократизація суспільства, громадсько-педагогічна думка; усвідомлення жінкою свого статусу і перегляд суспільних поглядів на роль жінки); економічні (розвиток промисловості, технічний прогрес, що вивільнило для жінок певні галузі діяльності, зокрема педагогічну і медичну).

З’ясовано, що у другій половині ХІХ ст. найпотужнішим чинником розвитку освіти жінок була громадська думка. Провідні педагоги країни, починаючи з 50-х рр. ХІХ століття, піднімали наболіле питання – отримання жінкою освіти. Воно почало обговорюватися у пресі, на різноманітних з’їздах, присвячених розгляду цього питання. Найбільш активними поборниками прав жінки щодо здобуття освіти були громадські діячі (В. Бєлінський, Д. Писарев та інші), провідні педагоги країни (М. Пирогов, К. Ушинський, В. Стоюнін та інші), письменники (Б. Грінченко, С. Васильченко, Л. Українка та інші). Завдяки їх невтомній праці традиційний погляд на жінку у суспільстві, а відтак і на жіночу освіту, зазнав змін. У доволі короткий проміжок часу під тиском громадськості формувалася мережа жіночих шкіл в Україні. Школа перестала бути становим навчальним закладом, принаймні початкову освіту могли отримати жінки всіх верств населення.

У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття Харківська губернія була однією з найрозвинутіших губерній України. Скасування кріпацького права, розвиток капіталістичних відносин, зміна свідомості суспільства, розвиток різних галузей промисловості, значні зміни у сфері сільського господарства, посилення зв’язків з важливими економічними і культурними осередками країни – усе це об’єктивно сприяло розвитку освіти, у тому числі й жіночої.

Встановлено, що процес розвитку системи освіти жінок у Харківській губернії у другій половині ХІХ − на початку ХХ ст. був неоднозначний. Це дало підстави виокремити певні етапи у цьому процесі. Для створення періодизації розвитку системи освіти для жінок у Харківській губернії у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття ми керувалися такими критеріями: законодавчі положення, акти і статути, що стосувалися освіти взагалі, й жіночої зокрема; динаміка відкриття жіночих навчальних закладів, участь у справі їх створення держави і громадськості; суспільна думка стосовно розвитку освіти жінок.

Враховуючи вище наведені чинники, було виділено три етапи у розвитку освіти жінок у Харківській губернії.

Перший етап – 1860–1887 рр. – поява перших жіночих шкіл у губернії, зміна суспільної думки щодо місця жінки у суспільстві, посилення громадської активності у справі відкриття жіночих навчальних закладів, перші державні реформи у галузі жіночої освіти. Але, надавши дозвіл відкривати жіночі школи, влада не переймалася матеріальним боком проблеми, тому наприкінці 60-х – на початку 70-х років ХІХ століття на арену суспільних дій у Харківській губернії виходять саме жінки-меценатки і засновниці жіночих навчальних закладів. Це було викликано демократичними перетвореннями у суспільстві, зміною суспільної думки, вимогами часу.

У 1870 році приватних жіночих навчальних закладів за ступенем гімназії було всього три: О. Неклюдової, Д. Пономарьової, К. Філіпс; за ступенем училища функціонували приватні школи О. Горбаньової, Н. Грегорцевич, Д. Гриньової, Ф. Лагутинської, О. Михайловської, М. Іванової (школа малювання і живопису). Сприятливі матеріальні умови у повітових містах (особливо в інститутському м. Харкові) викликали появу значної кількості навчальних закладів на цьому етапі.

Зазначимо, що, незважаючи на прогресивні зрушення у розвитку системи жіночих середніх навчальних закладів, вони через високу платню за навчання залишалися доступними тільки заможним верствам населення.

60–70-ті роки ХІХ століття стали вирішальними й у сфері початкової жіночої освіти. Саме в цей період створено основні типи початкової школи, які формувалися і поширювалися у пореформений період. Громадськість змогла реалізувати свій вплив на шкільну справу через навчальні заклади органів місцевого самоврядування. Багато було зроблено у напрямку вдосконалення наявних і створення нових шкіл.

Другий етап – 1887–1906 рр. – реакція влади щодо ініціативи заснування шкіл, повільне відкриття, а подекуди й зникнення початкових і середніх навчальних закладів для жінок.

Останні десятиріччя ХІХ ст. характеризувалися зміною влади і всього політичного курсу країни. У 1894 році вийшов наказ про додаткові відшкодування церквам за влаштування при них шкіл. Церковно-приходські школи і школи грамоти, на думку влади, повинні були стати тими осередками знань, де б мав змогу вчитися простий народ. Середні навчальні заклади мали залишатися привілеєм заможних верств населення. Таким чином, усі набутки попередніх років знаходилися під загрозою знищення. Так, у Харківській губернії наприкінці ХІХ століття залишилося близько 10 шкіл грамоти. Церковно-приходські школи не користувалися у населення міста і губернії популярністю. Для отримання більш ґрунтовних знань надавалася перевага земським школам.

У 1900-х роках саме земські школи були найчисельнішими у Харківській губернії (приблизно 1500). Початкові школи були як суто жіночими або чоловічими, так і змішаними, причому змішаних шкіл було близько 85% від загальної кількості. Якщо у попередні роки держава не заважала земствам у поширенні мережі шкіл, то у 1900-х роках було видано низку указів про відхилення земських проектів щодо початкової народної освіти. 12 червня 1900 року держава зобов’язала земства виділяти не більше 3% на народну освіту. Звичайно, це призвело до зменшення кількості шкіл. З казни на освіту виділялося лише 2,1% (1902 р.).

Органи місцевого самоврядування Харківської губернії у цей тяжкий період брали активну участь у справі заснування початкових училищ. Реакція з боку держави, контрреформи замість прогресивних реформ, яких потребувало суспільство, уповільнили, а подекуди, навіть, призупинили розвиток мережі освітніх закладів. Так, міське самоврядування Харкова у 1898−1899 роках було змушено закрити два початкових училища за відсутності коштів.

Третій етап – 1906–1920 рр. – розбудова мережі вищих навчальних закладів для жінок, посилення громадського руху, активне відкриття приватних навчальних закладів зі спільною формою навчання хлопців і дівчат, участь жінок у багатьох сферах суспільної діяльності.

Найбільшим досягненням цього етапу було заснування вищих навчальних закладів для жінок. 27 вересня 1907 р. було організовано Вищі жіночі курси на території Харківської губернії.

Початок третього періоду, а саме 1906 рік, було ознаменовано відкриттям жіночої вчительської семінарії у м. Сумах. Жіноче училище при Сумському дитячому притулку ім. Н. Харитоненко являло собою п’ятирічну вчительську семінарію. До цієї семінарії було приєднано 3-річну початкову школу (існувала з 1888 року). Це була єдина жіноча вчительська семінарія на території Харківської губернії у дореволюційний період.

Особливістю третього етапу є те, що у всіх повітах Харківської губернії існував хоча б один середній жіночий навчальний заклад (гімназія, прогімназія, інший). Певного розвитку набули також змішані школи.

У процесі дослідження доведено, що, завдяки підтримці громадськості, благодійництву у справі освіти, ентузіазму окремих осіб, у перші десятиріччя ХХ століття Харківська губернія за кількістю жіночих і змішаних навчальних закладів різного типу посіла одне з провідних місць на території України.

25 січня 1919 року на основі декрету Тимчасового уряду і постанови Наркому освіти України від 4 липня 1920 року всі жіночі навчальні заклади було скасовано, а натомість створювалися єдині трудові школи, до складу яких було включено учениць жіночих навчальних закладів.

Таким чином, встановлено, що на початку ХХ століття у Харківській губернії, як і загалом по всій державі, жінка отримала право на здобуття більш якісної освіти (початкової, середньої, вищої, професійної), а також доступ до багатьох сфер людської діяльності. Поступово змінювалося ставлення суспільства до жінки. З берегині домашнього вогнища та матері сімейства вона стала рівноправним і активним членом суспільного життя. Х. Алчевська, М. Раєвська-Іванова, Л. Ожигіна, Ф. Максимович – це неповний перелік імен непересічних жінок, завдяки яким виникали нові навчальні заклади у губернії, що ставали зразком організації жіночих навчальних закладів різних типів у Харківській губернії у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття.

У третьому розділі – „Становлення системи освіти жінок у Харківській губернії у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття” – окреслено процес формування мережі початкових освітніх закладів для жінок, функціонування мережі середніх і вищих шкіл для жінок у Харківській губернії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.; проаналізовано особливості виховного процесу в жіночих освітніх закладах Харківської губернії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

Встановлено, що у ході проведення державних реформ у галузі народної освіти офіційно було визнано спільне навчання дівчат і хлопців, тому формувалася мережа початкових шкіл зі спільною формою навчання. Поряд з ними також існувала невелика кількість і суто жіночих шкіл, в основному професійного спрямування, та жіночі недільні школи.

З’ясовано, що формування мережі початкових навчальних закладів на території Харківської губернії відбувалося нерівномірно. Це було пов’язано з потребами у кваліфікованих учителях, тому основна кількість шкіл виникала у повітових містах і містечках. Поряд з однокласними виникають багатокласні училища, а на початку ХХ століття – і вищі початкові училища. Таким чином, на початку ХХ століття жінки Харківської губернії могли вчитися у початкових училищах різних типів.

Незважаючи на всі перешкоди, яких зазнавав процес розвитку жіночої освіти, нестачу коштів, вже на початку ХХ століття у Харківській губернії налічувалося 2295 початкових шкіл (жіночих і змішаних). Серед них були вищі початкові, серед двокласних училищ – шести-, п’яти- і чотирирічні, серед однокласних – чотири- та трирічні училища, приватні навчальні заклади третього розряду і школи грамоти. Недільні школи до офіційних списків не потрапили. Таким чином, було сформовано систему початкових навчальних закладів, де могли отримувати освіту жінки.

Як серед світських, так і серед церковних шкіл домінували однокласні трирічні початкові училища. Найменше було вищих початкових шкіл, що діяли за положенням 1912 року. Усі інші школи функціонували за положеннями 1828, 1874, 1875, 1898, 1902, 1912 років.

У 60-х рр. ХІХ століття набули поширення жіночі недільні школи. Вони призначалися для жінок різного віку та суспільної належності. У Харківській губернії існувала одна з найвідоміших недільних шкіл України – приватна жіноча недільна школа Х. Алчевської.

Провідну роль у заснуванні шкіл відігравали земства, приватні особи, товариства. На зламі століть влада гальмувала розвиток мережі початкових земських училищ, але вже перше десятиріччя ХХ століття характеризується швидкими темпами відкриття нових початкових навчальних закладів.

У процесі дослідження розвитку середньої освіти жінок виявлено, що середні жіночі школи у Харківській губернії з’явилися ще на початку ХІХ століття. У 1812 році у Харкові було засновано перший на території України інститут шляхетних дівчат, а у 1860 році – першу та єдину на території Харківської губернії Маріїнську гімназію. Поряд з гімназіями, прогімназіями та інститутом шляхетних дівчат на території Харківської губернії діяло єдине жіноче єпархіальне училище, що було відкрито у 1854 році.

У другій половині ХІХ століття, завдяки численним приватним пожертвам, відкривалися приватні середні жіночі школи. Зазначимо, що значна кількість гімназій починала свою діяльність у якості приватних пансіонів. Наприклад, гімназії К. Драшковської та Д. Оболенської були найстарішими на території губернії. Навчання відбувалося у змішаних класах музичного училища Харківського відділу Імператорського Російського музичного товариства, де готували вчителів музики, а найздібніші учні отримували звання вчителів приходських і народних шкіл та керівників хору.

Зауважимо, що заснування жіночих гімназій фактично руйнувало відмінності між освітою жінок і чоловіків. Відтак робився висновок, що ніяких відмінностей, крім фізіологічних, між жінкою та чоловіком не може бути, тому не допускається ніякого верховенства однієї статі над іншою ні в моральному, ні в розумовому аспектах. Зближення обох статей у спільних духовних інтересах життя мало обов’язково підняти моральний рівень не тільки родини, а й, з часом, і самого суспільства.

Таким чином, вже у 70-х рр. ХІХ століття жіноча гімназія стала необхідністю у тогочасному суспільстві. Вона була засобом підвищення рівня жіночої освіти, чим і можна пояснити бурхливе заснування навчальних закладів даного типу у рекордно короткий час.

Встановлено, що єдиною ланкою освіти, де жінки Харківської губернії не могли себе проявити, залишалася вища освіта. Перший досвід відвідування лекцій жінками Харківської губернії було набуто ще у 1852 році. 20 січня цього року відбулося академічне засідання при історико-філологічному факультеті Харківського університету, де були присутні слухачі обох статей. Першою жінкою Харківської губернії, яка підняла питання про отримання університетської освіти, була Л. Ожигіна.

Керівництво Міністерства народної освіти не зважало на таку ініціативу та активну діяльність жінок, оскільки на той час слухачки університетів не мали жодних прав і не претендували на них. Але зростаючий інтерес жінок до вищої освіти, а також вимоги отримання дипломів і вчених ступенів стали приводом для хвилювання керівництва держави. 15 грудня 1861 року було прийнято положення про заборону відвідування університетських лекцій жінками.

Численні прохання стосовно допуску жінок до лекцій у Харківському університеті або відкриття Вищих жіночих курсів у Харкові не були задоволені до 1907 року.

Втім, деякі зрушення відбулися і в цій галузі. Так, у 1910 році започатковано жіночий медичний інститут, у 1914 р. − жіночий політехнічний інститут. Фактично, вони були звичайними вищими курсами, де лекції проводили видатні професори і вчені, а практичні заняття проходили в аудиторіях університету. На вищих приватних курсах, які започатковувалися різноманітними товариствами, жінки навчалися спільно з чоловіками.

Таким чином, у ході дослідження доведено, що упродовж другої половини ХІХ – початку ХХ століття на території Харківської губернії було створено розгалужену систему жіночої освіти. Більше 2000 народних училищ зі спільною формою навчання, майже 50 середніх жіночих шкіл та вищі жіночі курси давали жінкам певні можливості для реалізації своїх здібностей. З берегині домашнього вогнища, порадниці чоловіка, матері дітей жінка стала ще й кваліфікованим працівником, активним громадським діячем. Завдяки отриманню права здобувати освіту вона перестала грати другорядні ролі у суспільстві та житті країни, а стала всебічно розвиненою особистістю.

З’ясовано, що чільне місце у діяльності освітніх закладів для жінок другої половини ХІХ − початку ХХ століття займала виховна робота. Зважаючи на погляди щодо місця жінки у суспільстві, які побутували у ті часи, головна мета полягала у тому, щоб виховати гарну матір і дружину, підготувати жінку до сімейного життя. Виключення становили інститути шляхетних дівчат, де навчалися доньки знатних батьків, аристократки, які повинні були після закінчення такого закладу, насамперед, стати окрасою того світського кола, до якого належала вся родина. Оскільки статус жінки у суспільстві і погляди на її призначення у ньому змінювалися повільно, то й мета і зміст виховання, починаючи з часів заснування в Російській імперії перших навчальних закладів для жінок, і до кінця ХІХ століття практично не зазнали змін.

Зважаючи на належність дівчини до того чи іншого прошарку суспільства, формувався своєрідний виховний ідеал. Так, жінки з привілейованих станів виховувалися у відповідності до естетичного ідеалу, а для представниць незаможних родин існував утилітарний ідеал виховання.

Зміна поглядів на зміст освіти й виховання жінок відбулася на початку 60-х років ХІХ ст. Прогресивні педагоги наголошували на доцільності введення системи, яка б ґрунтувалася на засадах загальнолюдського виховання.

Найбільшої уваги приділяли релігійному, патріотичному та естетичному вихованню. Все більше й більше уваги у жіночих навчальних закладах приділялося фізичному вихованню дівчат. Гімнастика, танці, ігри та фізичні вправи на свіжому повітрі сприяли зміцненню здоров’я дівчат.

Наприкінці ХІХ століття деякі жіночі школи намагалися втілити передові досягнення педагогічної науки свого часу. Бажаним було виховання характеру, самостійності, що наприкінці ХІХ століття вже вважалося необхідним у житті дівчини і було викликано вимогами часу.