У вступі обґрунтовано актуальність наукового пошуку; окреслено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи дослідження; доведенонаукову новизну, практичну значущість роботи; подано відомості про апробацію й упровадження результатів, структуру дисертації.
У першому розділі «Теоретико-методологічні засади формування готовності фахівців у сфері міжнародних відносин до міжкультурної комунікації» на основі аналізу наукової літератури уточнено сутність понять «культура», «комунікація», «спілкування», «міжкультурна комунікація», «міжкультурна компетенція», «комунікативна компетентність», «медіатор культур»; потлумачено феномен «готовність до міжкультурної комунікації»; проаналізовано зміст педагогічного супроводу формування готовності майбутнього фахівця-міжнародника до міжкультурної комунікації.
З’ясовано, що за своєю суттю міжкультурна комунікація – це завжди міжособистісна, міжперсональна комунікація в спеціальному контексті. Під міжкультурною комунікацією розуміють функційно зумовлену комунікативну взаємодію людей як носіїв різних культурних спільнот, що орієнтована на взаємопроникнення культурно-комунікативних смислів, їх взаємозбагачення в соціокультурному й духовному планах. Це тривалий процес, пов’язаний із подоланням негативних стереотипів, формуванням готовності особистості до діалогу та культурної комунікації.
Теоретичний аналіз дав змогу зафіксувати різновекторність наукових позицій щодо трактування поняття «готовність» як первинної й обов’язкової умови успішного виконання будь-якої діяльності. Визначено, що феномен «готовність» пов’язаний із поняттями «підготовка», «настанова», «соціальна настанова», «ціннісні орієнтації».
Готовність до міжкультурної комунікації – це складна, інтегративна особистісно-професійна якість людини, що включає спрямованість на міжкультурну комунікацію, мовні знання й комунікативні вміння. Під формуванням готовності студентів до міжкультурної комунікації розуміють педагогічний процес, у якому на основі створення цілісної системи впливу на її особистість, діяльність та характер соціальної взаємодії відбувається інтелектуальний розвиток і виховання людини кроскультури й моральності, що знаходить своє вираження в поведінці та діяльності студентів (передусім комунікативній).
Парадигма педагогічного супроводу акцентує діяльнісну спрямованість на процес формування готовності майбутнього фахівця з міжнародних відносин до міжкультурної комунікації шляхом вибудовування освітньої програми його підготовки, що потребує насамперед належного організаційно-методичного забезпечення, гнучкої побудови навчально-виховного процесу у ВНЗ. Особливу роль при цьому відіграє навчальна дисципліна «Іноземна мова спеціальності».
У другому розділі «Готовність до міжкультурної комунікації як інтегративна особистісно-професійна якість майбутнього фахівця з міжнародних відносин» запропоновано структурно-компонентну характеристику, визначено критерії, показники та рівні сформованості досліджуваного поняття в контексті професійної підготовки майбутнього фахівця з міжнародних відносин, досліджено в сучасній практиці вищої школи реальний стан сформованої готовності студентів до міжкультурної комунікації.
Доведено, що ґрунтовне вивчення сутності феномена «формування готовності студентів до міжкультурної комунікації» як складного інтегративного особистісно-професійного утворення можливе за умови його структурно-компонентного аналізу крізь призму професіоналізації, що дає змогу виокремити ключові компоненти: мотиваційно-ціннісний, когнітивний, процесуально-поведінковий, які перебувають у тісній взаємодії.
З’ясовано, що мотиваційно-цінніснийкомпонент передбачає наявність позитивної настанови, інтересів, потреб, ціннісного осмислення культури особистості й освіти, які в сукупності забезпечують стійку мотивацію до міжкультурної комунікації. Когнітивний компонент віддзеркалює розуміння студентами важливості процесу формування міжкультурної комунікації, знання її змісту, елементів різних культур та їхніх особливостей, цілісне уявлення про міжкультурну картину світу. Процесуально-поведінковий компонентвможливлює безпосереднє розв’язання теоретичних і практичних проблем у сфері міжкультурної комунікації, з урахуванням етнокультурних запитів і потреб особистості (рефлексивно-регулятивні та афективні процеси). Критеріями окреслених компонентів досліджуваного феноменує: суб’єктно-орієнтований, інформаційно-пізнавальний, операційно-діяльнісний. Якісний аналіз ознак його критеріальних характеристик дав змогу визначити вихідні рівні сформованої готовності студентів до міжкультурної комунікації: достатній, задовільний, низький.
Обґрунтовано, що досліджувана готовність не є іманентно властивою людині, статичною, а потрактована як динамічна система особистісних властивостей майбутнього спеціаліста, що формуєтьсяв реальних умовах освітнього процесу.
У третьому розділі «Дослідно-експериментальна робота з формування готовності до міжкультурної комунікації майбутніх фахівців-міжнародників під час навчання у ВНЗ» висвітлено процес і результати експериментального навчання на основі спроектованої моделі, виконано якісний аналіз і статистичне опрацювання даних результатів .
Базою дослідженняпослугували факультет міжнародних відносин Волинського національного університету імені Лесі Українки, факультет менеджменту та інновацій ДВНЗ «Донецький національний технічний університет» (спеціальність «Міжнародні відносини»), Інститут історії і політології (спеціальність «Міжнародні відносини») Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника. На різних етапах (2008 – 2010 р.) у дослідженні взяли участь 1109 студентів, 15 викладачів вищих навчальних закладів. Формувальним педагогічним експериментом охоплені 170 майбутніх фахівців із міжнародних відносин (експериментальну вибірку становить 84 студенти, контрольну – 86 осіб).
Визначення процесу й результату формування готовності майбутнього фахівця у сфері міжнародних відносин до міжкультурної комунікації на етапі його професійної підготовки у ВНЗ відбувалося в межах формувального експерименту через упровадження експериментальної моделі, структурно-функційна зорієнтованість якої окреслена в компонентах, об’єднаних у блоки (цілевизначення, теоретико-методологічний, організаційно-технологічний, оцінювально-результативний), що вможливлює відтворення цілеспрямованого процесу формування зазначеноїпрофесійної якості майбутнього фахівця (рис. 1). Відповідно до логіки та з урахуванням критеріально-рівневої характеристики досліджуваного процесу, передбачено поетапну реалізацію експериментальної моделі: настановчо-підготовчий, формувально-збагачувальний, контрольно-коригувальний етапи.
На настановчо-підготовчому етапі дослідження студентів ознайомлено із понятійно-категорійним апаратом у галузі культурної комунікації, що сприяло формуванню в майбутнього фахівця «образу культурної людини» як підґрунтя його культурної самоідентифікації;ужито заходів для формування й підтримки позитивної мотивації щодо оволодіння знаннями й вміннями у сфері комунікативної культури та міжкультурної взаємодії; організовано засвоєння доступних способів самодіагностики стану сформованості комунікативної культури, лінгвокультурологічних знань й умінь, способів застосування та розвитку міжкультурної комунікації;забезпечено самовизначення студентів щодо вибору шляхів комунікативно-творчої самореалізації, адаптації до нових умов соціальної взаємодії.
Змістове ядро щодо посилення формування міжкультурної комунікації майбутнього фахівця з міжнародних відносин становили дисципліни: «Іноземна мова спеціальності», «Теорія та практика перекладу», «Країнознавство».
У процесі теоретичного вивчення міжкультурної комунікації, зокрема через ознайомлення з базовими поняттями «стереотип», «національний стереотип» (під ним розуміють схематизований образ своєї або чужої соціальної (культурної) спільноти (етнічної групи), що відображає спрощене (чи неточне, однобічне) знання про психологічні особливості та поведінку її представників, на основі чого формується стійка й емоційно забарвлена думка однієї групи про другу чи про саму себе), «толерантність», «культурна особистість» тощо, у майбутніх фахівців сфери міжнародних відносин формується концептуальна основа свідомості людини, відкритої для культурної комунікації. Особливу увагу зосереджено на «зануренні» студентів у культурну комунікацію через наповнення практичних занять прикладами з реального життя, візуальною наочністю, інтеграцію навчальної й позанавчальної роботи.
