СОЦІАЛЬНА ІНТЕГРАЦІЯ ЛЮДЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ ЗАСОБАМИ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ І СПОРТУ В УМОВАХ РЕГІОНАЛЬНОГО РЕАБІЛІТАЦІЙНОГО СЕРЕДОВИЩА

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об’єкт, предмет, мету, гіпотезу та завдання, теоретико-методологічні засади й методи дослідження, висвітлено наукову новизну й практичне значення роботи,
наведено відомості про апробацію й упровадження результатів дисертації.

У першому розділі – „Теоретико-методологічні засади соціальної інтеграції осіб з обмеженими психофізичними можливостями засобами адаптивної фізичної культури і спорту” – визначено соціальні та культурно-освітні виміри процесу соціальної інтеграції осіб з обмеженими психофізичними можливостями, представлено характеристику осіб з обмеженими психофізич-ними можливостями як об’єкта та суб’єкта процесу їхньої інтеграції в сучасне суспільство, розкрито значення адаптивної фізичної культури і спорту в соціальній інтеграції людей з обмеженими психофізичними можливостями.

Ставлення до осіб з обмеженими можливостями протягом тривалого часу пройшло шлях від ненависті та агресії через терпимість до партнерства та визнання самоцінності будь-якої людини незалежно від стану її здоров’я й соціального статусу.

У сучасних наукових дослідженнях (О. Безпалько, І. Звєрєва, А. Капська, С. Харченко та ін.) різні підходи до визначення поняття „особи з обмеженими можливостями”, які розглядаються як: „люди, що перебувають в особливо складних i надзвичайних умовах”, „люди з особливими потребами в розвитку”, „люди з вадами фізичного та розумового розвитку”, „люди з обмеженими розумовими та фізичними можливостями”, „люди з обмеженими психофізичними можливостями”, „люди з функціональними обмеженнями”.

У межах структурно-функціонального підходу (К. Девіс, Р. Мертон, Т. Парсонс) інвалідність розглядається як специфічний соціальний стан індивіда, соціальної реабілітації, соціальної інтеграції, соціальної політики держави щодо інвалідів. Соціально-антропологічний підхід (Е. Дюркгейм) зумовлює визначення проблеми інвалідизації через призму стандартизованих та інституціональних форм соціальних відносин (соціальна норма й девіація), соціальних інститутів, механізмів соціального контролю, символічного інтеракціонізму (Дж. Г. Мід, Ч. Кулі та ін.) – у контексті становлення „Я” інваліда, його соціальних ролей.

Традиційно робота з інвалідами ґрунтувалася на моральній (релігійній), медичній, економічній, реабілітаційній моделях та моделі функціональної обмеженості, спрямованих на створення для таких людей соціальних „ніш”, що призводило до створення бар’єрів спілкування між здоровими членами суспільства та інвалідами, пасивної соціально-професійної поведінки інвалідів і зниження їхнього статусу на ринку праці та в соціальному середовищі. Соціальна модель людини з обмеженими можливостями ґрунтується на позиціях П. Ханта (P. Hunt), М. Олівера (M. Oliver), В. Фінкельштейна (V. Finkelstein), К. Барнса (C. Ba
es), Г. ДіДжонга (G. DeJong) та ін., які розглядали інвалідність як перешкоду або обмеження активності, що викликано сучасним соціальним устроєм, який приділяє незначну увагу людям, що мають фізичні недоліки та виключають їхню участь у соціальній діяльності суспільства. З погляду концепції гандикапізму (Ф. Вуд) („cup-in-hand” – чашка для милостині в руці) інвалідом може бути будь-яка людина, перед якою виникають перешкоди, обмеження, що утруднюють нормальні дії, унаслідок чого вона опиняється в соціально складному становищі.

Соціально орієнтована модель інвалідності передбачає не лише покращення або підтримку фізичного стану людей з обмеженими можливостями, а й подолання середовищних бар’єрів, максимальне включення в соціальне життя (О. Ярська-Смирнова).

В. Озеров пропонує використовувати поняття „людина з обмеженням життєдіяльності”, підкреслюючи необхідність для такої людини користуватися специфічними діями, процедурами, прийомами для компенсації того чи того функціонального порушення. Людина з обмеженими можливостями має розглядатися і як об’єкт соціально-педагогічної допомоги та підтримки, і як активний суб’єкт соціуму, що створює умови для її самореалізації та інтеграції в суспільство.

Проблема соціальної інтеграції осіб з обмеженими можливостями має комплексний, мультидисциплінарний характер і є предметним полем таких наук, як філософія, соціальна антропологія, соціологія, соціальна психологія, медицина, дефектологія, корекційна педагогіка, соціальна педагогіка. Науковці розглядають питання забезпечення безбар’єрного середовища життєдіяльності інвалідів (Віт. Бондар, С. Віцько, О. Глоба, В. Григоренко, В. Синьов, А. Шевцов, М. Шеремет та ін.), засоби зміцнення психологічної стійкості (В. Соколов, О. Хохліна), налагодження соціально-психологічних відносин (Т. Добровольська, Н. Шабаліна та ін.), проблеми захисту прав осіб із спеціальними потребами при включенні в громадське життя (Ю. Елланський, О. Ярська-Смирнова та ін.), особливості соціальної діяльності при різних інвалідизуючих патологіях: порушеннях слуху й мовлення (Ж. Шиф) порушеннях зору (А. Литвак, Р. Фергюсон), ментальних (Т. Черняєва та ін.) та фізичних Д. Бікенбах, А. Московкіна) порушеннях.

Поняття „соціальна інтеграція” науковці розглядають як: упорядковану взаємодію між індивідами, колективними утвореннями, що заснована на стосунках відносної автономії та залежності між учасниками інтеракції (Е. Гідденс); ступінь координації соціальних одиниць, ступінь їхньої символічної уніфікації й ступінь протистояння конфлікту між ними (Д. Тернер); інтерналізація загальноприйнятих соціальних норм (Т. Парсонс). Усі дослідники підкреслюють необхідність об’єднання людей на основі загальнолюдських цінностей, практики взаємодії між соціальними групами та індивідами.

Соціальна інтеграція осіб з обмеженими можливостями визначена як процес та результат надання їм прав та реальних можливостей участі в усіх видах і формах соціокультурного життя нарівні з іншими членами суспільства, що сприяє компенсації відхилень у розвитку та обмежень можливостей ефективної життєдіяльності. Ступінь соціальної інтеграції осіб з обмеженими можливостями визначається їхньою інтернальністю, розширенням сталих міжособистісних стосунків позитивного характеру, умінням швидко орієнтуватися в нових соціокультурних умовах, емоційною комфортністю, розвиненими комунікатив-ними якостями.  

Теоретико-методологічними засадами обґрунтування шляхів соціальної інтеграції осіб з обмеженими можливостями визначено ідеї нормалізації як „включення в загальний потік” (mainstreaming) (А. Бакк, В. Вольфенсбергер, К. Грюневальд), концепцію „незалежного життя”, соціальну модель інвалідності (П. Хант, М. Олівер, О. Ярська-Смирнова та ін.). У контексті зазначених моделей соціальна інтеграція передбачає: розширення сфери соціальних контактів осіб з обмеженими можливостями, створення умов для „безбар’єрного” життя в соціумі, забезпечення різних видів консультування, допомогу в професійному самовизначенні та працевлаштуванні, розвиток потенційних можливостей у різних сферах життєдіяльності (навчання, дозвілля, фізкультурно-спортивна діяльність, художня творчість тощо).

Соціальна інтеграція осіб з обмеженими можливостями має здій-снюватися на таких принципах: соціального партнерства, діалогізму, суб’єкт-суб’єктних взаємин, співрозвитку, адресності, комплексності, свободи вибору стратегії власної життєдіяльності, соціальної справедливості, толерантності.

Ефективна соціальна інтеграція людей з обмеженими можливостями можлива за умови створення регіонального реабілітаційного середовища, яке системно поєднує медичні, психологічні, педагогічні та соціальні аспекти, сприяє саморегуляції поведінки, розвитку та саморозвитку особистості. Таке середовище має враховувати спрямованість соціально-освітніх програм для осіб з обмеженими можливостями, особливості системи культурно-освітніх та спортивно-реабілітаційних закладів, ресурсне забезпечення програм соціальної інтеграції (матеріальні, кадрові, інформаційні ресурси тощо).

Аналіз наукових джерел доводить, що, незважаючи на високу зацікавленість учених проблемами соціальної інтеграції осіб з обмеженими психофізичними можливостями, яскраво вираженою є потреба в подальшому розвитку науково-теоретичних підходів щодо розробки соціально-педагогічних технологій реалізації процесу інтеграції цього контингенту людей, зокрема використання засобів адаптивної фізичної культури і спорту. Для забезпечення ефективності процесу інтеграції особи з обмеженими психофізичними можливостями в сучасне суспільство необхідно використовувати такі методи, які передбачають одночасний вплив і на соматичну, і психічну сфери, на фізичний і психічний аспекти реабілітації, сприяли б підвищенню тонусу й тренованості всього організму, упевненості в поновленні своїх сил, були б природними. Соціальним феноменом, який відповідає цим вимогам, є адаптивна фізична культура, тобто фізкультура, адаптована до особливостей людей з обмеженими фізичними можливостями (С. Віцько, О. Глоба, В. Григоренко, С. Євсєєв, І. Куроченко, В. Ляшенко, І. Ляхова, В. Мурза, А. Шевцов та ін.).

Адаптивна фізична культура – це комплекс заходів спортивно-оздоровчого характеру, спрямованих на реабілітацію та адаптацію до соціального середовища людей з обмеженими можливостями, подолання психологічних бар’єрів, що заважають відчуттю повноцінного життя, усвідомленню необхідності свого особистісного внеску в соціальний розвиток суспільства. Заняття з адаптивної фізичної культури та спорту сприяють усвідомленню власних сил, оптимізації психофізичного стану осіб з обмеженими можливостями, покращенню психоемоційного стану (подолання агресії, страху, відчуженості, тривожності та ін.), самоствердженню, соціальній активності, поширенню комунікативних контактів, накопиченню соціального досвіду, розвитку навичок соціального партнерства тощо.

Другий розділ – „Обґрунтування та впровадження соціально-педагогічних технологій соціальної інтеграції осіб з обмеженими психофізичними можливостями засобами адаптивної фізичної культури і спорту в регіональному реабілітаційному середовищі” – присвячено визначенню соціально-педагогічних технологій соціальної інтеграції засобами адаптивної фізичної культури і спорту, опису механізмів їх упровадження в практику роботи суб’єктів регіонального реабілітаційного середовища й аналізу результатів дослідно-експериментальної роботи.

Процес соціальної інтеграції осіб з обмеженими психофізичними можливостями засобами адаптивної фізичної культури і спорту ґрунтується на таких методологічних підходах: особистісно орієнтований, диференційований, діяльнісний, партисипативний, середовищний. 

На підставі аналізу сутності процесу соціальної інтеграції осіб з обмеженими психофізичними можливостями, особливостей соціально-педагогічних технологій (Т. Алексєєнко, І. Звєрєва, А. Капська, С. Харченко) соціально-педагогічна технологія соціальної інтеграції осіб з обмеженими психофізичними можливостями розглядається як сукупність послідовних і координованих дій, що використовується для досягнення мети та вирішення завдань соціалізації дітей-інвалідів та дорослих осіб з інвалідністю через комплекс реабілітаційних заходів, зокрема засоби адаптивної фізичної культури і спорту. Виокремлено такі характеристики соціально-педагогічної технології, як універсальність, конструктивність, результативність, оперативність, відносна простота, надійність, гнучкість.

Реалізація завдань соціальної інтеграції осіб з обмеженими психофізичними можливостями засобами адаптивної фізичної культури і спорту в умовах регіонального реабілітаційного середовища здійснювалася на підставі політехнологічного комплексу, що інтегрує низку соціально-педагогічних технологій, методів та засобів використання адаптивної фізичної культури і спорту інвалідів. Такі технології спрямовані на надання соціальної, психологічної, педагогічної, юридичної, медичної допомоги особам з обмеженими психофізичними можливостями та членам їх сімей на засадах особистісно орієнтованого підходу; створення адекватного реабілітаційного середовища, яке забезпечує ефективність процесу самореалізації особистості людей з обмеженими психофізичними можливостями; забезпечення активної участі осіб з обмеженими психофізичними можливостями в процесі реалізації регіональних програм на засадах соціального партнерства.

Важливою передумовою ефективності впровадження політехнологічного комплексу є відповідний рівень готовності соціальних педагогів, психологів, дефектологів, соціальних та фізкультурних працівників, реабілітологів, лікарів, батьків до соціально-педагогічної діяльності з людьми, які мають обмеження психофізичних можливостей.

Реалізація політехногічного комплексу відповідно до мети дослідження здійснювалася в п’ять етапів: визначення вихідного реабілітаційного потенціалу інваліда; розробка індивідуальної комплексної програми реабілітації та соціальної інтеграції; реалізація розробленої програми та її поточне корегування; розробка та надання рекомендацій інваліду щодо ефективної реалізації індивідуальної комплексної програми реабілітації та соціальної інтеграції; соціальний супровід життєдіяльності інваліда. Спираючись на таке розуміння технологічної структури забезпечення процесу соціальної інтеграції осіб з обмеженими психофізичними можливостями, визначено її основні функції: компенсаторну, адаптивну, навчально-розвивальну.

У процесі дослідження визначено критерії соціально-педагогічного інтегрування інвалідів (соціальний, психологічний, фізичний, педагогічний з відповідними показниками та рівнями (низький, середній, високий)).

З метою вирішення завдань упровадження соціально-педагогічних технологій соціальної інтеграції осіб з психофізичними можливостями в умовах регіонального реабілітаційного середовища створено Комплексну обласну Програму соціального захисту і реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями, спрямовану на забезпечення поєднання державної та суспільно-громадської ініціатив у здійсненні соціально-педагогічної допомоги; правового та соціального захисту осіб з вадами розвитку з метою створення необхідних можливостей для їхнього повноцінного соціального становлення й розвитку; сприяння ініціативі й активності осіб з обмеженими можливостями в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Комплексна програма передбачала певні напрями інтегрування (соціальний, психологічний, фізичний і педагогічний) та орієнтована на реалізацію таких принципів: особистісної орієнтації соціально-педагогічної діяльності; міждисциплінарної взаємодії, цілісності й неперервності, структурності й системності, керованості й цілеспрямованості.

На базі Луганського обласного ФСТ „Спартак” та обласного центру фізичної культури і спорту інвалідів „Інваспорт” створено мультидисциплінарну комісію комплексного супроводу процесу соціальної інтеграції  дітей і молоді з обмеженими психофізичними можливостями, до постійного складу якої ввійшли науковці Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, соціальні педагоги, тренери-методисти центру „Інваспорт” та ФСТ „Спартак”, практичні психологи, соціальні працівники реабілітаційних центрів, лікарі обласної клінічної лікарні, юристи, педагоги спеціалізованих класів ЗОШ
м. Луганська. До експериментальної роботи залучалися студенти ЛНУ імені Тараса Шевченка спеціальностей „Соціальна педагогіка та практична психологія”, „Корекційна педагогіка та психологія”, „Соціальна робота”, які є представниками волонтерського загону університету.

У межах реалізації Комплексної програми суттєву увагу приділено соціально-педагогічному супроводу корекційно-реабілітаційних та фізкультурно-спортивних заходів, створенню банку даних інвалідів усіх категорій, проведенню соціологічного дослідження становища інвалідів у регіоні, інформуванню інвалідів про заплановані заходи соціально-культурної реабілітаційної спрямованості, взаємодії органів влади та громадських організацій інвалідів з метою розгляду проблемних питань соціальної спрямованості та залучення зазначених організацій до їх вирішення згідно з чинним законодавством („круглі столи”, конференції, семінари тощо), підготовці соціально-педагогічних праців-ників до роботи з особами, які мають обмежені фізичні можливості; розвитку волонтерського руху в навчальних закладах регіону різного рівня акредитації.

Найважливішою складовою частиною механізму реалізації програми визначено соціально-педагогічний моніторинг, який дозволив відстежити ефективність процесу соціальної інтеграції загалом, а також за окремими напрямами інтегрованості інвалідів у сучасне суспільство відповідно до розроблених критеріїв.

Технологічно реалізація комплексної програми здійснювалася через розробку низки індивідуальних програм розвитку для кожної особи, а також відповідних їм цільових програм соціально-педагогічної реабілітації. Ці програми розроблялися згідно з умовами їхнього використання: у родині; у навчально-виховному закладі; в обласних центрах реабілітації; у міських та районних відділеннях центрів реабілітації за місцем проживання; у лікувально-санаторних закладах; у державних і громадських організаціях для інвалідів; у спортивних товариствах; на підприємствах і в організаціях, де працюють клієнти.

У межах вирішення завдань фізичного виховання інвалідів використано такі форми: самостійні заняття фізичними вправами (ранкова гігієнічна гімнастика, прогулянки, ближній туризм, корекційні заняття з використанням методичних матеріалів); групові й секційні заняття фізичною культурою і спортом (ЛФК і коректувальні заняття в лікувально-санаторних установах і реабілітаційних центрах, за­няття доступними видами спорту в групах і секціях громадських фізкультурних організацій, виробнича гімнастика для осіб, зайнятих у сфері матеріального виробництва та служби побуту та ін.); Інваспорт (організація і проведення змагань з доступних видів спорту).

Створено цілісну мережу експериментальних майданчиків з актуальних проблем соціально-педагогічної реабілітації та інтеграції дітей і молоді з обмеженими психофізичними можливостями (дитячий комплекс № 135,
ЗОШ № 6, ЗОШ № 45 (м. Луганськ), дитячий садок-школа № 6 (м. Ровеньки), спеціалізовані інтернатні установи для дітей з вадами психофізичного розвитку, ПТУ-інтернат для інвалідів, обласний центр ранньої реабілітації підприємства інвалідів системи УТОГ та УТОС).

Узагальнення результатів дослідно-експериментальної роботи здійснювалося з урахуванням специфіки соціально-педагогічних досліджень. За результатами дослідження зафіксовано чітку позитивну динаміку рівнів інтегрованості інвалідів. Так, високий рівень інтегрованості до експерименту мали 6,6% осіб з психофізичними обмеженнями, а після експерименту – 34,8%; середній – 21,7% (до експерименту) і 49,2% (після експерименту), низький – 70,3% до експерименту й 19,1% після експерименту. Отримані дані значною мірою засвідчили підвищення рівня розвитку рухової функції й фізичних якостей осіб з обмеженнями життєдіяльності (кількість осіб, у яких виявився середній рівень показників стану здоров’я, зросла від 28,5% до 36,6%, відповідно зменшилася кількість інвалідів з низьким рівнем – на 4,3%). Суттєво підвищився рівень задоволення батьків організацією реабілітаційного процесу. Так, якщо кількість сімей, задоволених якістю зазначеного процесу, на початку дослідно-експериментальної роботи становила 13,1%, по закінченні експерименту – відповідно 34,4%.

Застосування критерію Пірсона c² засвідчило статистично значущі результати експериментальної роботи.

Ефективність упровадження соціально-педагогічних технологій соціальної інтеграції осіб з психофізичними обмеженнями в регіональному реабілітаційному середовищі підтверджується також тим, що за період 2007 – 2010 рр. соціальними послугами в регіоні скористалися 8466 осіб з обмеженими психофізичними можливостями, до регулярних занять адаптивною фізичною культурою і спортом було залучено 1031 особу з обмеженнями життєдіяльності, з яких 336 інвалідів узяли участь у змаганнях різного рівня з адаптованих видів спорту, 109 спортсменів-інвалідів у складі збірної команди України стали призерами та переможцями міжнародних змагань; 303 дитини з вадами психофізичного розвитку продовжують освіту в загальноосвітніх закладах; 113 інвалідів успішно працевлаштовано.

Упровадження регіональної програми інтеграції осіб з обмеженими психофізичними можливостями засобами адаптивної фізичної культури і спорту підтвердило, що від визначеності орієнтирів і стратегій регіонального реабілітаційного середовища та від координації спільних зусиль усіх суб’єктів, причетних до неї, залежить ефективність соціальної адаптованості й інтегрованості людей з обмеженими можливостями.