КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСОБИСТОСТІ ПРАЦІВНИКІВ ОВС УКРАЇНИ, ЯКІ ВЧИНИЛИ ЗЛОЧИНИ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, розкривається стан наукової розробки проблеми, визначаються об’єкт, предмет, мета, задачі, а також теоретична та емпірична бази дисертаційного дослідження, сформульовано положення, що складають наукову новизну дисертації, окреслено практичне значення одержаних результатів та їх апробація.

Розділ 1 «Особа злочинця як об’єкт кримінологічного дослідження» складається з двох підрозділів, де дисертант висвітлює історію розвитку та сучасний стан кримінологічного вчення про особу злочинця в цілому та, безпосередньо, про особу злочинця-працівника ОВС.

Підрозділ 1.1. «Еволюція та сучасний стан вивчення особи злочинця в кримінологічній науці» присвячений дослідженню виникнення та розвитку проблеми вивчення особистості злочинця через призму співвідношення соціальних та біологічних факторів у ґенезі злочинної поведінки особи. Дисертантом підтримується позиція, що особистість, у тому числі особистість злочинця, має розглядатися як єдність біологічних, психологічних та соціальних факторів, оскільки залишення поза увагою базисної структури особистості призводить до втрати того підґрунтя, на якому формуються більш високі рівні особистості.

У дискусії щодо визначення поняття особи злочинця автор приєднується до думки тих учених, які під особою злочинця розуміють теоретичну абстракцію, що виступає складовим елементом предмета кримінології (поряд із злочинністю, детермінацією та протидією злочинності) за допомогою якої характеризується сукупність індивідів, які вчинили злочин. Особа злочинця є складеним поняттям, що являє собою соціально-правову категорію, яка включає загальносоціальне поняття «особа» та соціально-юридичне поняття «злочинець».

Дисертантом окремо проаналізовано погляди на проблему типології та класифікації особистості злочинця, їх значення в пізнанні особи злочинця, а також їх співвідношення та підстави здійснення. Особливу ж увагу привертає новий підхід до типології окремих категорій злочинців, заснований на приналежності осіб до стійкої соціально-корпоративної, відокремленої групи, серед яких військовослужбовці, державні посадовці, депутати, а також колективи працівників правоохоронних органів та ін.

У підрозділі 1.2. «Особа злочинця-працівника органів внутрішніх справ у кримінології» зазначено, що як самостійну категорію працівників ОВС, які вчинили злочини, почали досліджувати порівняно недавно. Сьогодні не існує визначення поняття особистості працівників ОВС, які вчинили злочини, через що, базуючись на аналізі існуючих визначень таких категорій, як «працівник ОВС», «особа злочинця», «особа працівника ОВС», дисертантом надано власне бачення визначення цієї дефініції та запропоновано під особистістю працівників ОВС, які вчинили злочини, розуміти комплекс загальних особистісних ознак, властивих особистості злочинця в цілому та характерних особливостей, набутих особистістю під час перебування на службі в ОВС, певне поєднання яких реалізується у вчиненні злочину.

Розподіл (класифікація) осіб – працівників ОВС, які вчинили злочини, традиційно здійснюється шляхом виокремлення двох основних груп: осіб, які вчинили злочини у сфері службової діяльності, та осіб, винних у вчиненні загальнокримінальних злочинів, що відповідно відображається й у відомчій статистиці МВС. Враховуючи характер вчинюваних злочинів, більш коректним, на думку дисертанта, було б вивчати особистість, розподіливши всіх злочинців-працівників ОВС на три великі групи: осіб, які вчинили посадові злочини; працівників, винних у вчиненні загальнокримінальних злочинів, пов’язаних із використанням службових повноважень (злочини, що кваліфікуються як ідеальна сукупність загальнокримінального та посадового злочину); та осіб, засуджених за вчинення загальнокримінальних злочинів.

Вивчення структури особистості працівників ОВС характеризується наявністю певних особливостей, які стосуються соціально-рольових ознак, що, у свою чергу, обумовлено проходженням служби в ОВС (наявністю в працівників ОВС особливого кола прав, обов’язків, повноважень і т. ін.). Наукові ж надбання щодо вивчення морально-психологічної складової в особистості працівників ОВС є досить обмеженими, побудованими, переважно, на вивченні вироків судів та проведених опитуваннях працівників ОВС, що не дозволяє повною мірою охарактеризувати внутрішню складову особистості злочинців. Не існує спільного підходу до вивчення та класифікації мотивів злочинної поведінки працівників ОВС, що є певною прогалиною в розробці кримінологічної характеристики особистості злочинця-працівника ОВС. Окремі існуючі напрацювання в цьому напрямку мають досить вузький та фрагментарний характери.

Розділ 2 «Кримінологічна характеристика особистості працівників ОВС України, які вчинили злочини» складається з трьох підрозділів, у яких дисертант характеризує сучасний стан злочинності в ОВС України, досліджує структуру особистості працівників ОВС, які вчинили злочини, та пропонує власний погляд на типологію зазначеної категорії злочинців.

Підрозділ 2.1. «Рівень і структура злочинів, що вчиняються працівниками ОВС» присвячений вивченню основних кількісно-якісних показників злочинів, скоюваних працівниками ОВС. Аналіз динаміки злочинності в ОВС за період 2000–2011 рр. свідчить про те, що в 2007 р. переважно за рахунок стрімкого збільшення кількості посадових злочинів, що склали в той рік 75,7% усіх злочинів, вчинених працівниками ОВС, відбувся сплеск злочинності серед особового складу ОВС (кількість засуджених працівників склала майже 195% відносно попереднього року). Після 2007 р. залишилась тенденція росту кількості злочинів, вчинених працівниками ОВС, динаміка яких у розрахунку до попереднього року має такий вигляд: 2007 р. – 100%, 2008 р. – 84%, 2009 р. – 117%, 2010 р. – 119%, 2011 р. – 114%. Вказаний сплеск злочинності серед персоналу ОВС дисертант пояснює не реальним зростанням кримінальної активності працівників, як відбувалось у 1995–1997 рр., а приєднується до думки тих учених, які вбачають підвищений рівень уваги керівництва МВС до стану дотримання законності та активності контролюючих органів основною причиною такого стрімкого росту кількості засуджених працівників ОВС.

У структурі злочинів, вчинених працівниками ОВС, превалюють посадові злочини, які за аналізом статистичних даних 2000–2011 рр. склали 74,9%. Найбільш поширеними серед посадових злочинів є хабарництво та перевищення влади або службових повноважень, які в сумі становлять майже половину всіх злочинів, вчинених працівниками ОВС за вказаний період. Високим темпом зростання характеризується вчинення службового підроблення, кількість засуджених за яке у 2007 р. збільшилась по відношенню до 2000 р. на 725% і на 241% до попереднього 2006 р. Більше того, помічена тенденція зростання не зупинилась у «піковому» 2007 р., а продовжується й надалі: на 110% у 2008 р. порівняно із попереднім, на 140% у 2009 р., на 133% у 2010 р., та на 135% у 2011 р.

Загальнокримінальним злочинам, доля яких становить, відповідно, 25,1%, також властиве стрімке зростання у 2007 році, що відбулося за рахунок поєднання досить інтенсивного щорічного зростання корисливих злочинів (безпосередньо крадіжок), злочинів у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, різкого стрибка агресивно-насильницьких злочинів (переважно за рахунок збільшення кількості вбивств та тілесних ушкоджень), а також через постійне поступове зростання фактів ДТП та винесення значної кількості вироків за вчинення працівниками «інших» не надто характерних та малопоширених у попередні роки серед працівників ОВС загальнокримінальних злочинів. Найбільш резонансними серед останньої групи є вироки за вчинення побоїв та катувань працівниками ОВС. Щороку кількість осіб, засуджених за вказані злочини, поступово збільшується: у 2007 р. було засуджено 2 особи, у 2008–2009 рр. – по 3 особи, 8 працівників ОВС – у 2010 р. та 10 – у 2011 р.

Аналіз структури злочинів за окремими службами та підрозділами ОВС засвідчив, що перші місця належать, як за абсолютними показниками, так і за коефіцієнтом кримінальної активності, працівникам карного розшуку та дільничним інспекторам міліції. Аналіз структури посадових злочинів, здійснений працівниками таких служб, як карний розшук, ДІМ, ДАІ, слідство та дізнання, дозволив виявити певні взаємозв’язки з основними повноваженнями представників цих служб та характером вчинюваних ними злочинів. Так, майже половина (44,5%) усіх вчинених злочинів співробітниками слідства та дізнання належить хабарництву. Друге місце за кількістю отримання хабарів серед працівників ОВС займають дільничні інспектори міліції. Найбільш характерним злочином для представників карного розшуку виявилось перевищення влади або службових повноважень (35,5%), які разом із зловживанням владою, другим за поширеністю злочином для цього відділу, у сумі становлять 55% усіх вчинених ними злочинів. Для працівників ДАІ найпоширенішим виявилось зловживання владою або службовим становищем.

За територіальним розподілом найбільш криміногенними є Причорноморський та Північно-Східний регіони, причому в Причорноморському регіоні серед загальнокримінальних злочинів домінують агресивно-насильницькі злочини, у той час як у Північно-Східному – злочини корисної спрямованості.

Наданий кількісно-якісний аналіз злочинності в ОВС підготовлено за даними офіційної статистики, проте дисертант наголошує на високому рівні латентності злочинів, вчинених працівниками ОВС, який пов’язує, більшою мірою, із специфікою їх суб’єкта. Автор називає дві основні групи підвищеного рівня латентності злочинів, вчинених працівниками ОВС: 1) фактори, пов’язані з особою працівника ОВС і його перебуванням на службі, а саме: фактори суб’єктивного характеру (наявність специфічних знань, умінь, навичок, широкого кола повноважень тощо) та недоліки в діяльності системи ОВС із викриття осіб, винних у вчиненні злочинів (хибно усвідомлювана «корпоративна етика», формалізм у контролі за діяльністю підлеглих та ін.); 2) фактори, не пов’язані з особою працівника ОВС, до яких слід відносити пасивну позицію потерпілих громадян – небажання звертатись за захистом до різноманітних інстанцій у разі порушення їх прав працівниками ОВС через низку причин.

Підрозділ 2.2. «Соціально-демографічна та морально-психологічна характеристики особистості працівників ОВС України, які вчинили злочини» дозволяє створити так званий кримінологічний портрет злочинця-працівника ОВС. За віковими ознаками найпоширенішою є група працівників у віці від 26–30 років – 32,3%, та до 25 років – 28,6%, що свідчить про «омолодження» злочинців, оскільки ще нещодавно другою за поширеністю категорією (після осіб у віці 26–30 років) були працівники віком від 31 до 40 років. Для злочинців-працівників ОВС характерний високий освітній рівень: так, 57,8% мали вищу освіту, з яких 73,8% – вищу юридичну. Найбільш «небезпечний» період перебування в ОВС, за даними, припадає на перші роки служби в ОВС (34,2% – 1–5 років в ОВС та 33,1% – 6–10 років в ОВС). З’ясовано також, що загальнокримінальні злочини найчастіше (у 38,2%) вчиняють працівники в перші 5 років служби (до 1 року – 5,9%, від 1 до 2 – 9,2%, від 3 до 5 років – 23,1%). Більшість же посадових злочинів скоюють працівники ОВС, які прослужили в органах від 6 до 10 років.

Дослідження морально-психологічних характеристик працівників ОВС, засуджених за вчинення злочинів, здійснювалось за окремими напрямками. Основними ціннісними орієнтаціями на рівні індивідуальних пріоритетів більшості працівників міліції, які вчинили злочини, опинились «влада» та «досягнення», які характеризують домінування бажання мати певні переваги над іншими особами та отримання контролю над матеріальними цінностями. Вивчення психологічних особливостей дозволяє виокремити найбільш поширені риси серед засуджених працівників ОВС: самовпевненість та завищена самооцінка, швидкість у прийнятті рішень, нетерплячість, підкорення раптовим спонуканням, миттєвим бажанням, які часто є значно завищеними, відсутність особливої розбірливості в контактах, безцеремонність у поведінці, зневажливість до власних недоліків, імпульсивність та високий рівень активності. У працівників ОВС, засуджених за вбивства та нанесення тілесних ушкоджень, домінуючими є імпульсивність, агресивність, асоціальність, гіперчутливість та низька соціальна пристосованість, як і в більшості інших злочинців, хоча й виражені вони менш загострено.

Недостатньо вивченою виявилась сфера дослідження наявності/відсутності певних психічних патологій у працівників ОВС, а існуюча незначна кількість таких робіт була здійснена у 80-тих рр. минулого століття, що обумовлює необхідність проведення нових досліджень окресленого напрямку.

З’ясування основних мотивів, якими найчастіше керуються у своєму житті працівники ОВС, засуджені за вчинення злочинів до позбавлення волі, засвідчило, що найпоширенішим для цієї категорії осіб є мотив досягнення високого стану в суспільстві, мотив отримання широкого визнання за рахунок професійного та соціального визнання (поєднання мотивів самоствердження та корисних мотивів), а також просунення по службових сходах (кар’єристські мотиви), що, безперечно, корелюється із виявленими раніше їх основними цінностями.

Сьогодні вчені у своїх дослідженнях, присвячених вивченню злочинності серед працівників ОВС, досить часто намагаються виокремити специфічні мотиви, властиві саме злочинцям-працівникам ОВС. Дисертант же підтримує тих науковців, які пропонують не шукати «суто міліцейських» мотивів та аналізувати їх за вже звичними родовими назвами, приділяючи основну увагу формі реалізації цього мотиву: особливостям, викликаним приналежністю особи до лав працівників ОВС та можливістю використовувати службові повноваження у їх широкому розумінні. Найбільш специфічною, на думку автора, є реалізація так званих суспільно-позитивних мотивів, як-от: встановлення справедливості, захист ображених, де існуюча ідея кореспондує прямому обов’язку працівника ОВС. Проте реалізація такого мотиву працівником, який використовує надані державою повноваження, порушуючи встановлені законом їх межі, призводить до вчинення злочину.

У підрозділі 2.3. «Типологія особистості злочинців - працівників органів внутрішніх справ України, які скоїли злочини» розглянуто сучасні підходи до виділення типів досліджуваної категорії злочинців. Так, традиційно типи злочинців виділяють за антисуспільною спрямованістю, її глибиною, стійкістю та характером. Однак, існуючі типології злочинців серед працівників ОВС не дозволяють достатньо повно розкрити особливості особистості, властиві їй внаслідок проходження служби в ОВС. Запропонована авторська типологія особистості злочинців з числа працівників ОВС побудована з урахуванням специфіки використання останніми власних службових повноважень під час реалізації злочинного умислу. Так, було виокремлено чотири основні типи. Першому – «паразитуючому» – притаманне безпосереднє використання службових повноважень при вчиненні посадових злочинів, що скоюються «зсередини» системи ОВС з корисних чи інших особистих мотивів, у тому числі кар’єристських, хибно усвідомлюваних інтересів служби тощо. Представники другого типу – «атрибутивного» – використовують службу в ОВС для полегшення вчинення загальнокримінальних злочинів, непов’язаних із безпосередньою діяльністю ОВС. Третій тип – «привілейований» – не використовує безпосередньо свої службові повноваження, однак під час здійснення протиправного діяння існує психологічний зв’язок із перебуванням на службі в ОВС: представники цього типу «відчувають» себе працівниками міліції (у досить спотвореному вигляді), особами, наділеними певною владою, можливістю користуватися окремими «імунітетами», що відкриває шлях до уявної вседозволеності. Четвертий тип особистості працівників ОВС – «нейтральний» –не відрізняється від особистості злочинця, притаманного для загальнокримінальної злочинної діяльності, оскільки при вчиненні злочину ці особи не використовують службові повноваження, не усвідомлюють себе «особливими» через належність до лав правоохоронців.

Розділ 3 «Система заходів запобігання злочинів серед персоналу ОВС України з урахуванням типологічних особливостей особистості» містить три підрозділи, у яких охарактеризовано сучасну систему протидії злочинності працівників ОВС за трьома рівнями та основними напрямками попереджувальних заходів.

Підрозділ 3.1. «Загальносоціальні заходи протидії злочинності працівників органів внутрішніх справ України» містить обґрунтування того, що загальносоціальна профілактика злочинності працівників ОВС є визначальною підсистемою системи протидії даного виду злочинності, об’єктом впливу якої виступає весь комплекс негативних явищ та процесів, які детермінують злочинність серед персоналу ОВС. Серед основних напрямків загальносоціальної профілактики автором визначено такі: усунення, послаблення або нейтралізація криміногенних чинників, пов’язаних із падінням життєвого рівня населення, кризовими явищами в соціальній та політичній ситуації в суспільстві; усунення чи обмеження культурно-психологічних криміногенних чинників; розробка соціально-відповідальної медіа-політики засобів масової інформації; удосконалення правових заходів профілактики злочинів, вчинених працівниками ОВС.

У підрозділі 3.2. «Спеціально-кримінологічні заходи протидії злочинності працівників органів внутрішніх справ України» охарактеризовано основні суб’єкти, які здійснюють контроль за професійною діяльністю працівників ОВС у трьох формах: державній позавідомчій (відносно МВС), відомчій та громадській. Наголошується на розрізненості діяльності розглянутих суб’єктів, розгалуженість напрямків діяльності яких не сприяє підвищенню ефективності запобігання злочинам. Зазначене обумовлює необхідність створення суб’єкта, який би виконував функцію координації протидії злочинності працівників ОВС в апараті МВС, а також здійснював інформаційно-аналітичну роботу, яка поряд з іншими функціями передбачає систематичне вивчення та узагальнення відомостей про випадки вчинення злочинів працівниками ОВС шляхом створення відповідних банків даних.

Основну роль у процесі недопущення вчинення злочинів працівниками ОВС має відігравати обґрунтована кадрова політика: від комплектування ОВС до організації на постійній основі виховного процесу серед особового складу. Дослідження кадрової компоненти засвідчило наявність наступних блоків кримінологічно значущих проблем, які мають бути вирішені в першу чергу, а саме: низький імідж міліції, що обумовлює відсутність належного рівня конкуренції кандидатів на службу в ОВС; недоліки професійного відбору; відсутність гарантій кар’єрного зростання; організаційно-управлінські недоліки процесу переміщення по службі.

Автором підкреслено роль громадського контролю в системі запобігання злочинності серед персоналу ОВС та наголошено на низці проблем, основною з яких залишається надмірна «зачиненість» міліцейського відомства, що не дозволяє в повній мірі реалізувати всі можливості громадського контролю.

Одним із прогресивних серед спеціально-кримінологічних напрямків протидії злочинності працівників ОВС дисертант називає віктимологічний напрямок, який має охоплювати збір інформації про жертви злочинів, вчинених працівниками ОВС у межах офіційної внутрішньовідомчої статистики, інформаційне забезпечення громадян – висвітлення рекомендацій щодо елементарних правил поводження в тих чи інших життєвих ситуаціях, надання іншої віктимологічної інформації, що сприятиме підвищенню пильності людей та обізнаності громадян про можливості й необхідність захисту своїх прав від незаконних дій несумлінних працівників та надання відповідних рекомендацій щодо їх оскарження, а також удосконалення механізму такого оскарження.

Підрозділ 3.3. «Запобігання злочинам працівників ОВС на індивідуальному рівні» присвячено розробці адресних заходів профілактики злочинності відповідно до виокремлених типів злочинців-працівників ОВС. Зазначені заходи переважно спрямовані на запобігання та припинення розвитку професійної деформації здебільшого засобами психологічного характеру, а також на розвиток правосвідомості, загальної та правової культури й морально-етичних якостей працівника ОВС.

Основна роль на індивідуальному рівні запобігання злочинності серед працівників ОВС належить здійсненню своєчасної й ефективної психодіагностики та психокорекції. Разом із тим розглядаються й інші заходи, серед яких оптимізація матеріально-технічного забезпечення в процесі запобігання злочинам на індивідуальному рівні. Дисертантом також обґрунтовано роль безпосередніх керівників у профілактиці злочинів, скоєних підлеглими співробітниками.