МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ ПРАВАМИ НА ВИКИДИ ПАРНИКОВИХ ГАЗІВ Автореферат

У першому розділі висвітлено еволюцію теоретичних та емпіричних підходів до аналізу міжнародної торгівлі правами на викиди парникових газів як чиннику оптимізації витрат на скорочення викидів, а також як механізму встановлення рівноваги між граничною соціальною вартістю завданої екологічної шкоди та граничними витратами на скорочення викидів економічними суб’єктами. Концепція природного капіталу, що на сьогодні є основою теоретичного обгрунтування торгівлі правами на викиди парникових газів, передбачає заміщуваність між фактором капіталу та природними, в тому числі екологічними, ресурсами, що, в свою чергу, дозволяє розглядати граничну вартість прав на використання природних ресурсів.

Вирішальний вплив інституційних чинників на ефективність ринкового перерозподілу прав на викиди парникових газів безпосередньо випливає з теореми Р.Коуза про відсутність впливу початкового розподілу прав власності на вартість суспільних благ за умови нульових транзакційних витрат. Незважаючи на це, провідним підхідом до аналізу критеріїв ефективності міжнародних екологічних ринків у літературі можна вважати використання теоретичного апарату економіки природокористування та теорії екстерналій А.Пігу, що обумовлює першочергову увагу дослідників до проблем економічного оцінювання корисності та вартості екологічних ресурсів. Безпосереднє звернення до інституційної теорії з метою дослідження процесів розподілу прав на викиди та їх ролі у функціонуванні екологічних ринків здійснене у роботах А.Міхаельова, Г.Чіхілніскі, Р.Ханнела, М.Довбенка, І.Синякевича, С.Харічкова.

У роботі відзначено дискусійність питання щодо найбільш доцільних теоретико-методологічних та методичних підходів до аналізу інституційного забезпечення міжнародної торгівлі правами на викиди парникових газів. Внаслідок недостатньої сформованості попиту на глобальну кліматичну безпеку в економіці, розгляд проблеми ефективного розподілу прав на викиди парникових газів в рамках концепції природного капіталу не дає можливості врахування повного комплексу чинників формування попиту та пропозиції на цих ринках. Таким чином, існує необхідність подальшого обгрунтування теоретичних та методичних засад аналізу комплексного впливу економічних, політичних та технологічних факторів на процеси міжнародної торгівлі правами на викиди парникових газів.

Використання категорії міжнародної конкурентоспроможності як відображення технологічної ефективності виробництва на національному рівні аналізу, дозволяє розглядати передумови до позитивної зміни міжнародної порівняльної переваги внаслідок впровадження наддержавного екологічного регулювання. Наявність таких передумов може трактуватися як забезпеченість економіки екологічним фактором конкурентоспроможності. Перспективність такого підходу підтверджується значним обсягом літератури, присвяченої взаємозв’язку регулювання викидів парникових газів із перспективами економічного зростання та посилення міжнародної конкурентоспроможності країн-учасниць відповідних домовленостей, зокрема, роботами М.Грубба, К.Нойхоффа, Ж.-Ш.Уркада, Б.Буркинського, В.Дюканова, Ю.Макогона, Т.Туниці. Прийняте у вітчизняній літературі розрізнення системного та мікроекономічного рівнів конкурентоспроможності, а також врахування взаємообумовленості цих рівнів, дозволяє виділити економічну політику держав-учасниць ринку, технологічний та іноваційний потенціал національної економіки держав як провідні фактори, взаємодія яких визначає як формування засад міжнародної торгівлі правами на викиди парникових газів, так і характеристики розподілу попиту та пропозиції на цих ринках.

У другому розділі проаналізовано формування міжнародних механізмів торгівлі правами на викиди в контексті базових принципів міжнародної політики стійкого розвитку, що включають збереження поточного рівня суспільного добробуту та встановлення міжчасової справедливості у розподілі благ. Вирівнювання граничних витрат на скорочення викидів парникових газів між країнами відповідає етичним засадам концепції стійкого розвитку, а саме вимозі досягнення міжчасової справедливості у розподілі прав на викиди, оскільки є передумовою для рівномірного розподілу зобов’язань щодо скорочення викидів у майбутньому. Варто підкреслити, що вирівнювання граничних витрат на скорочення викидів в цьому випадку не є обов’язковим наслідком вільної торгівлі, оскільки, внаслідок політичної природи розподілу прав, забезпеченість правами на викиди як виробничим фактором є екзогенною щодо моделі факторозабезпеченості у міжнародній торгівлі.

Виходячи з цього, вирівнювання граничних витрат на скорочення забезпечується на рівні міжнародного інституційного середовища, а саме через впровадження ринкових механізмів, що визначають країни з нижчим рівнем граничних витрат як реципієнтів екологічних інвестицій. Важливою властивістю сучасних інституційних механізмів є зменшення ролі вартості капіталу як фактору пропозиції прав на викиди, що виводить на перший план техніко-економічний потенціал скорочення викидів у економіці країни; проте одночасно інтереси країн, що є джерелом прямих іноземних інвестицій у проекти скорочення викидів, стають першочерговими як під час функціонування ринкових схем, так і в подальшому переговорному процесі.

У більш загальному сенсі, отримує пояснення поточне трактування принципу “спільної, але диференційованої відповідальності” учасників Рамкової конвенції ООН з питань зміни клімату, а також відокремлення цього принципу від принципу врахування наявної соціально-економічної ситуації. Спільна диференційована відповідальність країн випливає з нерівномірності історичного внеску промислово розвинених країн та країн, що розвиваються, у посилення антропогенного парникового ефекту, однак, виходячи з наявних результатів переговорного процесу, не трактується як першочергова відповідальність промислово розвинених країн. Відповідно, можна зробити припущення про те, що принцип спільної диференційованої відповідальності трактується у контексті політики стійкого розвитку як необхідність нерівномірного розподілу зобов’язань щодо запобігання глобальній зміні клімату та пом’якшення її наслідків, виходячи з вимог збереження існуючого рівня суспільного добробуту усіх країн-учасниць. Таким чином, в кінцевому підсумку економічна ефективність є аспектом стійкого розвитку, що був обраний пріоритетним вже на початкових етапах міжнародного переговорного процесу з питань зміни клімату.

Виявлений безпосередній зв’язок із загальними принципами політики стійкого розвитку та довготерміновими економічними інтересами учасників дозволяє стверджувати, що створюване міжнародне інституційне середовище для контролю за викидами парникових газів, включаючи механізми міжнародної торгівлі правами на викиди, відіграватиме суттєву роль у подальшому економічному розвитку країн світу.

З точки зору теорії міжнародної торгівлі, права на викиди парникових газів необхідно розглядати як особливий виробничий фактор, оскільки зміна забезпеченості цим фактором здатна призводити до зміни порівняльної переваги країн у світовій економіці. Одночасно, звернення до концепції природного капіталу не дає достатньо обгрунтованих підстав для розуміння прав на викиди парникових газів як самостійного фактору у виробничій функції. Оскільки на сьогодні не існує відповідних інституційних механізмів, що ефективно сприяли б інвестуванню коштів від розподілу прав на викиди у відновлення глобального кліматичного балансу, а також відсутні загальновизнані підходи до оцінювання вартості адаптації до глобальної зміни клімату та пом’якшення її наслідків, можна стверджувати, що формування вартості прав на викиди парникових газів не може бути описане з використанням концепції природного капіталу.

Для розгляду природи прав на викиди парникових газів як об’єкту торгівельних операцій пропонується виділення поняття “екологічного контракту” як позначення інституційно обумовленої сукупності прав на використання довкілля, що надається економічним суб’єктам та є різновидом нематеріальних активів. Таким чином, вартість прав на викиди походить не від корисності та економічної вартості екологічних ресурсів, а від витрат, пов’язаних з регулюванням прав їх використання. Скорочення викидів є економічно вигідними для суб’єктів, до яких держава передає відповідні транзакційні витрати, в той час як за безкоштовного розподілу прав на викиди систематичні скорочення втрачають зміст. З іншого боку, володіння правами на викиди звільняє економічних суб’єктів від додаткових витрат на дотримання екологічних вимог, створюючи економічну корисність, яка є підставою для розвитку вторинних ринків, в тому числі міжнародних.

Розуміння прав на викиди як екологічних контрактів має ряд теоретико-методичних наслідків та обумовлює загальний підхід до виконання завдань дисертаційного дослідження. Зокрема, доцільним є розгляд екологічного фактору виробництва в економіці як такого, що не має власної продуктивності. В свою чергу, це вимагає застосування непрямого кількісного аналізу забезпеченості економіки правами на викиди парникових газів, із використанням факторів капіталу та матеріальних витрат. Крім цього, за подібного непрямого підходу до кількісного аналізу міжнародне порівняння показників екологічної ефективності в економіці повинно здійснюватися з врахуванням конкретної структури виробництва та витрат матеріальних ресурсів. Нарешті, можливим є розгляд інституційного забезпечення торгівлі правами на викиди як невід’ємної частини торгівельних схем. Відповідно, аналіз міжнародного попиту та пропозиції прав на викиди здійснюється у роботі з урахуванням взаємодії політичних та технологічних факторів.

У третьому розділі проаналізовано політичні та технологічні фактори формування міжнародного попиту та пропозиції прав на викиди. Сучасний стан розвитку глобального ринку прав на викиди характеризується роздрібленістю та ізольованістю торгівельних схем, а також переважанням пропозиції над попитом, що спричиняє зниження ринкової вартості та економічної ефективності торгівельних механізмів. Значною мірою цей стан обумовлений цілеспрямованою політикою країн-лідерів з боку попиту (в першу чергу, країн ЄС), у якій суттєва увага приділяється використанню екологічного фактору конкурентоспроможності, передусім на галузевому рівні. Можна стверджувати, що стратегія європейських урядів заснована на двох комбінованих еколого-економічних цілях: запобігання передислокації виробництва у т.з. “брудні гавані” за межі ЄС із одночасним збереженням сприятливих міжнародних умов торгівлі для національних виробництв, а також вдосконалення екологічної та економічної ефективності підприємств. Із поступовою відмовою від безкоштовного розподілу прав на викиди парникових газів одним з довгострокових засобів досягнення цих цілей для країн ЄС є встановлення прикордонних схем компенсації різниці у екологічній ефективності виробництва у ряді галузей. Проведений у роботі аналіз варіантів впровадження подібних схем дозволяє стверджувати, що з найбільшою ймовірністю вони базуватимуться на порівнянні ефективності технологій з глобальним або регіональним еталонним рівнем та включенні імпортерів продукції у інтегровану схему торгівлі правами на викиди.

Прийнята стратегія країн ЄС в цілому пригнічує попит на права на викиди парникових газів у глобальному масштабі, спричиняючи, за рахунок ізольованості європейського ринку, тиск до переміщення попиту до країн, що є чутливими до несприятливого впливу технологічних факторів, в першу чергу низької ефективності використання матеріальних ресурсів.

Основним джерелом викидів парникових газів в Україні є спалювання органічного палива (близько 70% від загального обсягу). У роботі проведений детальний аналіз структури цієї групи викидів у промисловості та комунальному господарстві, із використанням поділу викидів парникових газів на прямі, що здійснюються безпосередньо внаслідок спалювання палива у секторі, та непрямі, що здійснюються під час виробництва електричної енергії, що споживається сектором. Зокрема, 75,3% прямих викидів здійснюється у галузі металургійного виробництва, 1,6% у хімічному та нафтохімічному виробництві. Непрямі викиди розподілені головним чином між металургійним виробництвом (40,8%), гірничовидобувною промисловістю (13,7%), хімічним та нафтохімічним виробництвом (10,2%). З іншого боку, продукція зазначених галузей складає основну частину вітчизняного експорту до країн ЄС. За сприятливої кон’юнктури світових ринків до настання міжнародної фінансово-економічної кризи, експорт металургійної продукції становив 33,1%; хімічної та нафтохімічної продукції – 26,1% експорту до європейських країн. Проведений аналіз виявляє тісний зв’язок між часткою експорту продукції галузей у країни ЄС та часткою викидів парникових газів від спалювання палива, що підтверджує високу викидомісткість вітчизняного експорту та вразливість його до змін у європейській кліматичній політиці.

У роботі проведено детальне міжнародне співставлення показників екологічної ефективності використання енергоресурсів (СО2-індикаторів) для металургійної промисловості та виробництва електроенергії. Обчислені значення СО2-індикаторів наведені у табл. 1. Вибір еталонних показників для кожної галузі здійснено на основі співставлення показників абсолютних обсягів та структури товарного виробництва, а також обсягів та структури енергоспоживання.