ЕКОНОМІЧН РЕГУЛЮВАННЯ ВІДТВОРЕННЯ ФАКТОРІВ ВИРОБНИЦТВА Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено сутність і стан наукової проблеми та її значущість, сформульовано мету й завдання дослідження, його предмет, висвітлено наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, зазначено форми апробації та оприлюднення результатів.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади економічного відтворення факторів виробництва» розкрито суть, необхідність та складники регулювання економіки, з’ясовано і систематизовано основні фактори виробництва та фінансові ресурси їх відтворення, а також інструментарій регулювання відтворення факторів виробництва.

Дисертант виходить з того, що безперервне поновлення факторів виробництва є неодмінною умовою підтримання життєдіяльності суспільства. Поглиблення поділу праці, концентрація виробництва, ускладнення виробничих взаємозв’язків ділових одиниць та низка інших обставин обумовлюють необхідність економічного регулювання відтворення факторів виробництва. Стихійно-ринкове регулювання відтворення факторів виробництва, що мало місце упродовж двох століть, стало недостатнім, що з особливою силою проявилось у роки Великої депресії. Економічне регулювання здійснюють основні економічні суб’єкти, а його стрижнем є державне регулювання економіки, яке забезпечують державні інститути.

Зазначено, що в умовах ринкової трансформації економіки виконання державою своїх функцій змінюється і ускладнюється внаслідок змін у формах власності, демонтажу системи директивного планування, трансформації інституційного середовища тощо. Акцентовано на тому, що формування макроекономічного та інституційного середовища є однією з головних функцій державних інститутів у трансформаційній економіці. Далі проаналізовано специфічні функції держави в умовах ринкової трансформації господарської системи – системотворчі, системостверджувальні та системовідтворювальні.

Аналізуючи проблему ефективності державного регулювання економіки, дисертант підкреслює, що одним із найбільш видимих проявів низької ефективності державного регулювання економіки є розвиток корупції та тіньової економіки. Відтак обґрунтовано тезу, що ефективна вітчизняна модель державного регулювання економіки має відповідати таким вимогам: поєднання елементів ринкового саморегулювання і досить жорсткого державного макрорегулювання; створення інституційних умов для взаємодії секторів економіки; забезпечення сильного соціального захисту громадян, орієнтири на отримання економічного ефекту; забезпечення процесу відтворення факторів виробництва як основи розвитку економіки.

У сучасній ринковій економіці, на думку дисертанта, можна виокремити п’ять груп факторів виробництва: 1) природні – потенційно придатні для застосування у виробництві; 2) матеріальні – створені людиною рукотворні засоби виробництва; 3) трудові – населення у працездатному віці; 4) фінансові – грошові кошти, які суспільство в змозі виділити на організацію виробництва і свої соціально-побутові потреби; 5) інформаційно-інтелектуальні – наукова, технічно-технологічна, управлінська та інша інформація. Дисертант виходить з того, що значимість окремих видів ресурсів змінювалась у міру переходу від доіндустріальної до індустріальної технології, і від неї – до постіндустріальної. Одночасно обґрунтовується теза, що в сучасних господарських системах змінюється співвідношення базових і похідних ресурсів. Оскільки нині зростає значення монетарної економіки, посилюються її впливи на фізичну, то зростає значення і фінансових ресурсів серед природних, матеріальних, трудових та інформаційно-інтелектуальних.

У дисертації проаналізовано підходи економістів до тлумачення категорії „фінансові ресурси”. Розбіжності в тлумаченні цієї категорії, на думку дисертанта, існують головно із двох причин. По-перше, тому, що цю категорію з різних позицій розглядають фахівці різних галузей економічної науки; по-друге, дослідження проводяться і на макро-, й на мікрорівнях і нерідко ці рівні ототожнюються.

На державному рівні склад фінансових ресурсів обумовлюється безперервним процесом руху валового внутрішнього продукту, в результаті якого створюються грошові фонди цільового призначення, що являють собою фінансові ресурси. Тут простежено формування структури фінансових ресурсів на макрорівні. В останні роки частка прибутку в структурі фінансових ресурсів помітно коливалась і виявляла тенденцію до зниження, прямих і непрямих податків збільшувалася, відрахувань на соціальні цілі залишалась більш-менш стабільною, ресурсів простого відтворення основних фондів скорочувалась. Дисертант доходить висновку, що такі тенденції можуть перетворити бюджетну систему з регулятивної економічної структури на фіскально-споживацьку, негативно впливатимуть на економічне та соціальне становище суспільства.

Аналізуючи структуру фінансових ресурсів на мікрорівні, дисертант зазначає, що амортизацію недоцільно розглядати як внутрішнє джерело власних фінансових ресурсів. Її необхідно прирівнювати до величини валового прибутку. Річ у тім, що амортизаційні відрахування є відшкодуванням раніше витраченого прибутку підприємства на створення і придбання позаобігових активів, що амортизуються.

У дисертації з’ясовано інструментарій державного регулювання фінансових ресурсів відтворення факторів виробництва, який визначає ефективність такого регулювання. Серед цього інструментарію виокремлено передовсім адміністративно-правові методи, які є сукупністю заборон, дозволів та примусу і непов’язані зі створенням додаткових матеріальних стимулів для їх реалізації і ґрунтуються на силі та авторитеті державної влади. Автор акцентує на тому, що адміністративні методи передбачають регулятивні дії, пов’язані із забезпеченням правової інфраструктури, та мають на меті створення правового поля для функціонування економіки. Надмірне застосування адміністративно-правових методів може призвести до негативного впливу на економіку, що проявляється насамперед у зростанні трансакційних витрат.

Зазначено, що економічні методи державного регулювання є адекватними природі ринку і прямо впливають на кон’юнктуру ринку, а відтак на поведінку суб’єктів господарювання. Серед економічних методів виокремлено монетарні, фіскальні та нормативно-економічні. Аналізуючи монетарні методи державного регулювання, автор зазначає, що у трансформаційних економіках нерідко застосовують методи прямого регулювання грошової маси та структури грошового обігу, де механізми опосередкованого впливу монетарної політики на грошово-кредитну систему ще не набули достатньої зрілості. Тривале застосування прямих монетарних інструментів несприятливо впливає на функціонування національної економіки, бо знижується ефективність розміщення кредитів, спотворюються ціни на фінансові ресурси.

У дисертації проаналізовано непрямі монетарні інструменти, які центральний банк може використати для впливу на пропозицію грошей у національній економіці, а відтак на поведінку економічних суб’єктів у сфері відтворення факторів виробництва. Зазначено, що у перехідних економіках значною проблемою у застосуванні непрямих монетарних інструментів є фінансові ризики центрального банку, що виникають у результаті його взаємодії з неплатоспроможними фінансовими установами.

Аналізуючи податки, як інструмент регулювання, автор акцентує на податковому тиску, який має істотне значення для формування фінансових ресурсів економічного відтворення. Зазначено, що оптимальним у трансформаційній економіці є середній рівень оподаткування економічних суб’єктів, що забезпечує, з одного боку, формування фінансового капіталу підприємницькими структурами за рахунок використання різних джерел, а з іншого, сприяє утворенню необхідних фінансових ресурсів у руках держави у формі бюджетів різного рівня і цільових позабюджетних фондів. Проте, проблемою фіскального регулювання є визначення такого середнього рівня оподаткування, який би задовольняв більшість суб’єктів господарської системи. Щодо пільг як засобу податкового регулювання, то, на думку автора, і стимулювальні і зрівноважувальні пільги здебільшого призводять до зростання адміністративних витрат, порушення принципу нейтральності і справедливості в оподаткуванні, боротьби за пільги тощо.

Різновидом державних видатків є державні субсидії, передовсім соціальні і капітальні трансферти. Аналізуючи цей інструмент фіскального регулювання зазначено, що механізм субсидіювання досить ефективний, однак дещо нижчий, ніж оподаткування. Тут з’ясовано інші фіскальні знаряддя регулювання фінансових ресурсів відтворення факторів виробництва, зокрема державні інвестиції, державне замовлення (державні закупівлі), державні гарантії і кредити, квазіфіскальні операції та ін.

Відзначено, що нормативно-економічні методи також відіграють важливу роль у регулюванні фінансових ресурсів відтворення факторів виробництва. Особливе значення мають соціально-економічні нормативи, зокрема прожитковий мінімум, мінімальна заробітна плата, неоподатковуваний мінімум заробітної плати, які прямо визначають відтворення робочої сили. Акцентовано на тому, що головним елементом системи соціально-економічних нормативів, яка формується на державному рівні, є нормативи забезпечення населення об’єктами соціальної інфраструктури.

У другому розділі – «Особливості регулювання відтворення факторів виробництва за умов ринкової трансформації економіки України» – розглянуто відтворення факторів виробництва в адміністративно-командній системі, причини обвалу обсягу фінансових ресурсів та специфіку державного регулювання фінансової бази економічного відтворення на ранніх етапах ринкових перетворень та значення державного регулювання у забезпеченні інноваційного розвитку факторів виробництва у вітчизняній економіці.

Зазначено, що у командній системі переважна частина фінансових ресурсів зосереджувалась у руках держави і відтворення факторів виробництва головно залежало від політики партійної номенклатури. Аналізуючи відтворення робочої сили, дисертант показує, що упродовж перших п’яти десятиліть у командній економіці проводилась політика обмеження зростання доходів населення, що не поліпшувало умови відтворення робочої сили. Зокрема, видатки на особисте споживання зростали значно повільніше, ніж валовий національний продукт країни, тому їхня частка в обсязі національного продукту за цей період зменшилась із 41,5% у 1928 р. до 31,6% у 1955 р. У 1970-1980-х роках політика жорсткого обмеження доходів змінилась на політику їх активнішого підвищення, яке контролювала держава.

У дисертації показано, що на ранніх етапах ринкових перетворень відбувся обвал фінансових ресурсів економічного відтворення. Головною причиною цього обвалу, безперечно, був трансформаційний спад. На думку дисертанта, ще однією важливою причиною різкого скорочення фінансових ресурсів була недооцінка державного регулювання в забезпеченні функціонування перехідної економіки України. Система державного регулювання у 1990-х роках, з одного боку, не лише не мала в своєму арсеналі відповідних ринкових інструментів, а, з іншого боку, заперечувалась їх необхідність. Згідно з панівним тоді підходом, усі питання господарського життя економічні суб’єкти повинні вирішувати самостійно, а державне регулювання економіки мало відігравати вторинні функції.

Дисертант акцентує на тому, що розв’язання проблеми забезпеченості економічних суб’єктів фінансовими ресурсами залежить від створення гнучкого механізму державного регулювання економікою. Одним із головних складників цього механізму є монетарні інструменти, які застосовує НБУ. У розділі показано, що рівень монетизації на ранньому етапі трансформації становив 11-17% і був помітно нижчим, ніж в інших країнах (для порівняння: у Великій Британії – 100%, Німеччині – 70%, Китаї – 120%, США – 70%, у СРСР було 80%). Незадовільні показники монетизації економіки України призвели до зростання неплатежів і бартеризації економіки, що своєю чергою спричинило падіння обсягу фінансових ресурсів. Якщо на початку 1997 р. бартерні операції у промисловості становили 32% від загального обсягу реалізованої продукції, в 1998 р. – 37,6%, то на початку 1999 р. – уже 42,5%. У результаті зросли масштаби тіньової економіки та звузилась база оподаткування.