ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ МЕХАНІЗМУ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ НЕПЕРЕРВНОЮ ОСВІТОЮ В УКРІЇНІ ТА ЇЇ РЕГІОНАХ Автореферат

У першому розділі - «Теоретико-методологічні засади державного управління неперервною освітою як освітою впродовж життя» - здійснено теоретичний аналіз та узагальнення наукових підходів і концепцій необхідних для обґрунтування потреби державного управління неперервною освітою як освітою впродовж життя, що потребує розбудови неформальної та інформальної освіти. Визначено, що методологією проведення дослідження повинні бути системний і атрибутивний наукові підходи, зокрема останній ідентифікується з троїстою природою буття, утворень найвищого рівня системності; теоретичними засадами відповідно до вимог суспільства «знань» - теорії Л.Виготського, В.Лугового, концепції В.Антонюк, В.Буреги, Я.Каменського, С.Максименка. В контексті даної роботи поняття «неперервна» та «безперервна» щодо освіти використовуються як синоніми, сутність яких в наукових дослідженнях розкривається в декількох підходах: духовно-адаптаційному; організаційному; системно-структурному.

Згідно з духовно-адаптаційним підходом «неперервність» освіти розглядається як філософсько-психолого-педагогічна концепція; нова модель освіти, поява якої викликана необхідністю пристосування людини до нових технологій, що швидко змінюються; чинник, що забезпечує успішну соціалізацію індивіда в інформаційному суспільстві; стадійний та цілісний в своїх елементах довічний процес, який забезпечує поступальний розвиток творчого потенціалу особистості та збагачення її духовного світу; постійний континуум «від колиски до кінця життя», підґрунтям якого є ті базові навички, які людина набуває в молодості, тому в інформаційному суспільстві таким повинно стати вміння вчитися протягом життя. В організаційному підході розкриваються особливості організації освіти для забезпечення її «неперервності»: управління освітньою практикою як неперервне цілеспрямоване засвоєння людиною соціокультурного досвіду з використанням всіх ланок освітньої системи; впровадження принципу організації освіти та освітньої політики; організація навчання, що не має меж у часі, просторі, методах та об’єднує діяльність і ресурси в галузі освіти; організація освітнього процесу, що охоплює все життя людини.

В системно-структурному підході акцентується увага як на окремих структурних складових, так і на системі в цілому: неперервність являє собою цілеспрямовану пізнавальну діяльність, яка здійснюється в загальних та спеціальних навчально-виховних закладах, шляхом самоосвіти; її розуміють також як традиційну структуру освіти, яка включає дошкільну, професійно-технічну, вищу, післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру, галузеву освіту та самоосвіту; а також як єдність трьох систем: формальної, неформальної та інформальної освіти та ін.

Проведений аналіз досліджень, присвячених проблемі розвитку неперервної освіти в Україні, дозволив виділити три етапи: радянський, перехідний, «освіти впродовж життя». Для радянського етапу характерною була масовість середньої освіти та «елітарність» вищої освіти; проведення освітніх реформ з метою підвищення якості середньої освіти; підтримка педагогічного новаторства; становлення наступності між дошкільною, загальною, середньою, вищою освітою; розвиток системи післядипломної освіти; створення навчально-науково-виробничих комплексів з метою підготовки кадрів для планової економіки соціалізму; становлення неформальної освіти. В перехідний етап (90-ті р.XX ст. - початок XXI ст.) відбувається розвиток системи вищих навчальних закладів; створення мережі приватних навчальних закладів; руйнування наукових шкіл; відтік науково-педагогічних кадрів за кордон; розбудова правових, цільових, організаційних, змістових, інституціональних, фінансових засад державного управління неперервною освітою в умовах переходу до ринкової економіки; зниження статусу педагогічних та науково-педагогічних кадрів у суспільстві; зменшення фінансування на освіту; комп’ютеризація навчальних закладів; впровадження ІКТ-технологій в освіту; розвиток психологічної служби в системі «дошкільна - загальна середня - професійно-технічна освіта» та ін. Особливістю третього етапу є стрімкий розвиток наукових досліджень, присвячених теоретичним та прикладним проблемам державного управління освітою: формування дидактичного менеджменту та менеджменту методичної діяльності в системі муніципального управління освітою, розробка інформаційно-аналітичної системи органа регіонального управління освітою, розвиток теоретичних і практичних засад механізмів державного регулювання підготовки управлінського персоналу в Україні, державного управління загальною середньою, вищою, післядипломною та регіональною системою освіти тощо.

До здобутків державного управління неперервною освітою на сучасному етапі відносять: зміну освітньої парадигми; входження в європейський освітній простір; збереження і подальший розвиток традицій вітчизняної освіти, її відкритість та національний характер; розбудову єдиного інформаційно-освітнього простору; формування законодавчо-нормативної бази освіти; створення державних стандартів початкової, базової і повної середньої освіти; впровадження програмно-методичних комплексів на електронних носіях; створення моделі відкритих педагогічних систем на базі Інтернет; реалізацію неперервності вищої освіти; створення інноваційних університетських комплексів тощо.

З’ясовано, що в Україні функціонує та постійно удосконалюється механізм державного управління неперервною освітою, який є інтегративним, базується на методології соціальної адекватності, включає до свого складу певні механізми, зокрема цільовий і функціональний. Цільовий реалізується у відповідності до положень Конституції та законів України, наказів, розпоряджень Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, документів та вказівок Головних управлінь освіти і науки обласних державних адміністрацій, включає групи цілей за критеріями рівня спрямованості (функціональні, розвитку), інноваційності (репродуктивні, продуктивні). Актуальними цілями міждержавного рівня є входження до європейського освітнього та наукового простору; цілями державного рівня - розвиток національного інформаційно-освітнього простору, збагачення соціального капіталу; цілями регіонального рівня - розбудова регіонального інноваційно-освітнього простору, збільшення інноваційного неуречевленого капіталу; цілями інституціонального рівня - створення інтегрованих, інноваційних навчально-науково-виробничих комплексів, підвищення інтелектуального, людського неуречевленого капіталу; цілями особистісного рівня – саморозвиток та самоудосконалення протягом життя.

Функціональними цілями визначені: соціально-організуюча, індивідуального окультурення, природоохоронна, духовна, саморозвитку, якості освіти та неперервного самовдосконалення, освітньо-наукова, інформаційно-аналітична, забезпечення неперервності та доступності освіти; цілями розвитку - розвиток неформальної та інформальної освіти, інноваційної освітньої інфраструктури; репродуктивними цілями - адаптація та впровадження закордонних освітніх інновацій, розповсюдження вітчизняних; продуктивними цілями - розробка та впровадження вітчизняних освітніх та управлінських інновацій. Стратегічними завданнями державного управління розвитком неперервної освіти визначені реалізація концептуальності, нормативно-правова гарантованість розвитку, визначеність пріоритетності в державному фінансуванні, впровадженість наукових розробок, неперервність як освіта впродовж життя, розвиток неуречевленого капіталу регіонів відповідно до потреб постіндустріального суспільства.

Функціональний механізм представляє собою сукупність функцій, що забезпечують стабільну діяльність системи неперервної освіти: загальні, спеціальні, забезпечення стабільності, соціально-адекватного менеджменту. До останніх віднесено: врахування особливостей менталітету, професійна підготовка спеціалістів в галузі управління, забезпечення соціальної відповідальності інноваційних перетворень, врівноваження централізації та децентралізації, підтримка суб’єктів інноваційної освітньої діяльності, управління якістю оновлення освітніх процесів.

Удосконалено структуру неуречевленого капіталу відповідно до вимог постіндустріального суспільства, яка включає інтелектуальний, людський, соціальний, інноваційний капітал, розвиток кожного з яких залежить від сформованості його елементів та утворюючих вміння вчитися протягом життя