МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ РЕГІОНУ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, визначено мету і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, наукову новизну і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі – “Теоретико-методичні основи державного регулювання інноваційної діяльності регіону” - проведено систематизацію науково-методичних підходів до дослідження державного регулювання інноваційного розвитку регіону; розглянуто законодавче забезпечення механізму державного регулювання інноваційної діяльності регіону; досліджено світовий досвід державного регулювання інноваційної діяльності регіону.

Активізація інноваційної політики є вирішальною ланкою економічної політики держави, оскільки на її основі можна здійснити структурну перебудову економіки України, водночас вона потребує використання всіх найважливіших факторів, які б могли сприяти підвищенню ефективності та позитивному впливу на темпи економічного зростання.

З вимогами часу підґрунтям стратегічного курсу розвитку України, її визначальними пріоритетами стають розробка та реалізація державної політики, спрямованої на структурну модернізацію господарського комплексу, якнайшвидший його перехід до інноваційного розвитку і становлення України як високотехнологічної держави. При цьому стимулювання науково-технологічного розвитку, реалізація структурно-інноваційної стратегії визнаються основоположними цілями уряду, Верховної Ради, органів виконавчої і представницької влади на місцях, а держава повинна стати безпосереднім провідником інноваційного розвитку, замовником і організатором досліджень і розробок у найбільш сучасних напрямах науково-технічного прогресу.

Встановлено, що інноваційний розвиток на сьогодні є не лише “національною економічною ідеєю”, а й тактикою державної економічної та гуманітарної політики. Пріоритетність інноваційного розвитку національної економіки й активна роль держави у процесі структурних перетворень визначена як державному, так і на регіональному рівнях.

Доведено, що метою державної інноваційної політики є створення умов для стійкого економічного зростання, виходу інноваційної продукції на внутрішній і зовнішній ринки, заміщення імпортної продукції вітчизняною на внутрішньому ринку за рахунок підвищення технологічного рівня і конкурентоспроможності виробництва.

Визначено, що державне регулювання інноваційного розвитку – це сукупність заходів прямого та непрямого впливу держави на інноваційну діяльність і механізмів державного регулювання, що забезпечують збалансованість нормативно-законодавчої бази і взаємодії органів влади, спрямованої на соціально-економічний розвиток країни в цілому. Таке державне регулювання інноваційного розвитку є рушійною силою в ринкових відносинах, що дає змогу прогнозувати майбутні зміни соціально-економічних систем.

Доведено, що механізми державного регулювання інноваційної діяльності передбачають сукупність взаємозумовлених та цілеспрямованих засобів і способів досягнення загальної мети – інноваційного розвитку регіону. Державна інноваційна політика повинна забезпечувати необхідні умови для розширення, прискорення й підвищення ефективності створення та реалізації інновацій, спрямованих на розробку і впровадження конкурентоспроможної продукції і технології на рівні світових стандартів.

Визначено, що інноваційна діяльність регіону складається з низки самостійних системних категорій, які забезпечують синергетичний ефект діяльності і розвитку регіону. До таких системних категорій необхідно віднести “інноваційний розвиток”, “інноваційний процес”. Останній визначається як процес перетворення наукових знань в інновацію, представлений як послідовний ланцюг подій, у ході яких інновація “перетворюється” з ідеї в кінцевий продукт, послугу, технологію і повсюдно поширюється в практику. Визначено, що інноваційний процес не закінчується впровадженням, він триває і пізніше: у міру освоєння ринком нововведення вдосконалюється, модифікації підвищують його ефективність і покращують споживчі властивості. Обґрунтовано, що забезпечення стабільного економічного зростання потребує наявності в регіоні адекватного інноваційного розвитку.

Констатовано, що держава здійснює регулювання інноваційної діяльності як безпосередньо, ініціюючи нововведення і виступаючи учасником пов'язаних із цим відносин, так і опосередковано, стимулюючи інновації непрямими методами і створюючи відповідний фінансовий механізм. Суттєва складова прямої підтримки інноваційного розвитку – формування державної інноваційної інфраструктури: мережі центрів поширення нововведень і консультаційних центрів, що надають ділові послуги інноваторам.

У ході дослідження законодавчого забезпечення механізму державного регулювання інноваційної діяльності регіону визначено, що багато питань відносно розробки механізмів правового забезпечення і форм стимулювання інноваційної діяльності в нових умовах, залишаються невирішеними. Доведено, що політика держави повинна ґрунтуватися на збалансованості прав і законних інтересів суб’єктів правовідносин, включаючи державу, і на стимулюванні науково-технічної діяльності для того, щоб на цій основі підвищити конкурентоспроможність продукції вітчизняних виробників.

Досвід країн – лідерів інноваційного розвитку підтверджує, що завдання щодо розробки зваженої й ефективної інноваційної політики держави не може бути вирішене без ясного розуміння цілей, завдань, функцій, слабких і сильних сторін національної інноваційної системи. Перехід на траєкторію стійкого розвитку таких країн, як США, Японія, країн Європейського Союзу, низки країн Південно-Східної Азії, був досягнутий на основі розширення інноваційних процесів у реальному секторі економіки. Основним елементом державної політики зарубіжних країн є програми стійкого розвитку технологічних утворень як інноваційних центрів, за допомогою яких периферійні регіони з відносно відсталою економікою перетворюються на високорозвинуті території, що забезпечені провідними технологічними розробками в різних галузях промислового виробництва, транспорту та зв’язку.

Встановлено, що державна інноваційна політика тієї або іншої країни, як правило, не є “чистим” вираженням певної теоретичної моделі, а являє собою композицію заходів різної спрямованості. У сучасних умовах необхідно здійснити не окремі, часткові структурні зміни в пріоритетних напрямах інноваційного розвитку України, а розробити і вжити комплекс заходів проривного характеру, які були б зорієнтовані на формування ефективної інноваційної структури в цілому. Нашій країні необхідно не лише враховувати успішний досвід інших країн і їх недоліки, а й прогнозувати та розробляти програми і напрями інноваційної діяльності, розвиваючи власні механізми державного регулювання інновацій. У стратегічному плані державна регіональна інноваційної політика має сприяти перетворенню регіонів на активних суб'єктів економічних відносин на вітчизняному просторі та за його межами, а державна стратегія регіонального розвитку має вибудовуватися на принципах інноваційного розвитку країни, які відповідають вимогам європейської структурної політики: цільової орієнтації, обґрунтованості, комплексності, доповнюваності, зворотності, збалансованості юридичної захищеності.

У другому розділі – “Особливості механізмів державного регулювання інноваційних процесів на регіональному рівні” - виявлено особливості та основні заходи реалізації державної інноваційної політики регіону; охарактеризовано організаційний і фінансовий механізми інвестиційного процесу в регіоні; розглянуто напрями та механізми управління інноваційним потенціалом регіону.

Встановлено, що інноваційний процес в Україні здійснюється за вкрай несприятливих умов. Посилення інноваційних процесів забезпечить реалізацію державної стратегії інтенсивного соціально-економічного розвитку, дасть змогу реорганізувати національне господарство на основі наукоємного виробництва, забезпечити переорієнтацію реального сектора економіки із сировинної спрямованості на виробництво продуктів кінцевого споживання.

Обґрунтовано, що державна інноваційна політика регіону повинна формуватися на основі аналізу поточного стану інноваційної діяльності, комплексного підходу до вирішення завдань державної регіональної політики, визначення стратегій і розробки прогнозів розвитку інноваційної діяльності з урахуванням перспектив розвитку світової нації і техніки, зміни технологічних укладів, що визначають конкурентоспроможність товарів і послуг на світовому ринку.

Реалізацію інноваційних пріоритетів необхідно здійснювати за допомогою формування середовища та умов, які стимулюють інноваційну діяльність. Доведено, що найважливіше значення для реалізації методів регіонального регулювання інноваційних процесів мають територіальні (регіональні) інноваційні програми і проекти, що відповідають пріоритетам розвитку територій.

За результатами аналізу визначено, що в Донецькій області створені достатні передумови для розвитку інноваційної діяльності. Це зумовлено поєднанням потужного промислового комплексу, значного інноваційного розвитку, а також наявністю розвиненої нормативно-правової бази. Так, питома вага інноваційно активних підприємств у загальній кількості промислових підприємств області становила 9,6%. В сусідніх з регіоном областях частка інноваційно активних підприємств така: у Харківській області – 15,8%, у Луганській – 9,9%, у Дніпропетровській – 8,2%, у Запорізькій – 7%.

З’ясовано, що основними заходами реалізації інноваційної політики Донецької області є: розвиток та ефективне використання інноваційного й науково-технічного розвитку області, а також матеріальних і фінансових ресурсів, спрямованих на створення наукоємних і ресурсоощадних технологій; забезпечення поступового переходу Донецької області до сталого соціально-економічного розвитку за рахунок освоєння виробництва принципово нових для області видів продукції і технологій, екологічно чистих продуктів; розвиток ринку інноваційних проектів, випуск наукоємної конкурентоспроможної продукції і розширення за рахунок цього бази оподаткування на користь населення Донецької області; активізація міжнародної співпраці у сфері інноваційної діяльності.

Першочерговими пріоритетними напрямами регіональної інноваційної політики на середньострокову перспективу, які прискорюють зміцнення регіонів та враховують закономірності інноваційного регіонального розвитку, є: внутрішня політика регіонів: посилення адміністративного та фіскального дерегулювання економіки, забезпечення сприятливого інвестиційного клімату і розвиток людського капіталу, реалізація механізмів фінансування НДДКР та винахідництва; державна політика на рівні регіонів: забезпечення підтримки порядку, захист прав власності, контрактів; створення сприятливого середовища для формування нових підприємств.

Доведено, що держава має спрямувати зусилля суспільства на створення організаційних і фінансових механізмів, необхідних для розвитку інноваційної діяльності. Це можливо лише за умов здатності центральних та регіональних органів влади налагодити між собою тісну взаємодію для вирішення актуальних проблем, тому що під час упровадження інноваційної моделі розвитку принципового значення набувають питання управління інноваційним процесом безпосередньо в місцях їх реалізації – у регіонах і на підприємствах.

Встановлено, що в умовах інвестиційних обмежень загальний ефект від інновацій у регіоні істотно залежить від розподілу ресурсів між прямими інноваційними проектами та проектами, спрямованими на створення і розвиток самої інноваційної інфраструктури регіону. Як показують результати досліджень, випереджальний цільовий і якісний розвиток інноваційної інфраструктури регіону є дуже перспективним механізмом, що забезпечує значний соціально-економічний ефект.

Доведено, що з боку держави необхідно контролювати інноваційну діяльність регіону за рахунок регулювання податкової ситеми, моніторингу інноваційної діяльності та стимулювальних заходів державного регулювання територіального розвитку.

Нині в Донецькій області немає збалансованої інноваційної інфраструктури, венчурний бізнес у регіоні практично відсутній. Державна підтримка йому не надається. Тому створення такої інфраструктури, що забезпечує високу ефективність реалізації інноваційних проектів і залучення венчурних інвестицій, є найважливішою проблемою для регіону, що потребує оперативного вирішення.

З метою збалансованого розвитку в Донецькій області регіональної інноваційної системи і залучення венчурних капіталів запропоновано впровадження в практику виробництва і поширення інновацій на механізми розвитку таких інфраструктурних можливостей регіону: доступ до єдиної бази інноваційних проектів і суб’єктів інноваційної інфраструктури; отримання консультаційної й організаційної допомоги в оформленні патентних і винахідницьких прав на інтелектуальну власність; доступ до послуг розробки й оформлення інноваційних проектів на рівні міжнародних стандартів; доступ до кваліфікованих посередницьких послуг пошуку партнерів у реалізації інноваційних проектів.

Доведено, що фондовий ринок є одним з потужних інструментів, що дає змогу акумулювати вільні капітали фізичних і юридичних осіб, перерозподіляти їх між галузями економіки і підприємствами краю, кредитувати і фінансувати державний і приватний сектори економіки шляхом випуску, продажу і придбання цінних паперів. Реалізація інноваційних проектів потребує концентрації значних фінансових ресурсів, оскільки найчастіше такі проекти дорого коштують і мають тривалий термін окупності. Ринок цінних паперів є ефективним інструментом концентрації і вливання фінансових й інших активів в інноваційну діяльність регіону. Без активізації фондового ринку ставиться під сумнів можливість створення і нормального функціонування венчурних фондів, що забезпечують швидку консолідацію активів усіх зацікавлених у реалізації інноваційного проекту суб’єктів і їх наступний продаж.

Визначено основні параметри й необхідні умови для ефективної реалізації механізму стимулювання розвитку фондового ринку Донецької області: наявність джерел фінансування; наявність мінімальної інфраструктури і професійних учасників ринку цінних паперів; забезпечення підвищення активності учасників фондового ринку; забезпечення зворотності і самоокупності коштів, спрямованих на фінансування розвитку фондового ринку Донецької області; дотримання програмно-цільового принципу в участі держави на ринку цінних паперів.

Доведено, що на розробку основних напрямів удосконалення управління потенціалом регіону, в першу чергу, впливає його стан. Тому успіх діяльності регіону багато в чому визначається правильно обраними напрямами розвитку, що виступають як цілісна соціально-економічна система, спрямована на досягнення оптимального сполучення довгострокових і поточних цілей регіону, і розробляються з метою впровадження і взаємного узгодження системи заходів, що забезпечують інноваційний потенціал регіону.

Запропоновано інноваційний потенціал регіону розуміти як процес закономірних змін, який дає йому можливість перейти від старого якісного стану до нового досконалішого.

Розглянуто дві стратегії управління розвитком потенціалу персоналу в регіоні. Перша стратегія полягає в підвищенні ефективності роботи молодих дипломованих фахівців за рахунок зниження їх плинності й підвищення матеріальної зацікавленості. Друга стратегія передбачає прискорення процесу розвитку керівників шляхом підвищення кваліфікації, орієнтацію його на постійно змінювані умови функціонування регіону. Доведено, що консолідація запропонованих заходів у межах стратегій дасть змогу створити в регіоні функціональну систему розвитку потенціалу персоналу, яка зумовить і розвиток інноваційного потенціалу в цілому в регіоні.

У третьому розділі – “Удосконалення механізмів державного регулювання інноваційної діяльності регіону” - запропоновано шляхи розвитку державного регулювання інноваційного підприємництва на регіональному рівні; удосконалено систему управління інноваційним розвитком регіону; запропоновано стратегію розвитку регіональної інноваційної системи на прикладі Донецької області.

Доведено, що посилення регіональної складової в політиці підтримки малого інноваційного підприємництва повинне виявлятися в ініціативі регіонів щодо створення адекватних кредитно-фінансових установ, спрямованих на стимулювання інноваційного розвитку на територіальному рівні. Перевагою цього інституту є концентрація матеріальних, фінансових й інтелектуальних ресурсів регіону, розміщення їх з урахуванням потреб і інтересів територій, а також знання особливостей місцевих ринків.

З’ясовано, що для забезпечення фінансових потреб інноваційного підприємництва необхідно: стимулювати розвиток інституту застави і гарантій; активізувати позабанківське фінансування інноваційного бізнесу; впроваджувати тісну кооперацію інноваційних підприємств і створювати на цій основі виробничі об’єднання; стимулювати активність агентств підтримки малого і середнього бізнесу (у тому числі й інноваційного), ширше й активніше використовувати статус і вигідне становище цих агентств.

Обґрунтовано, що для становлення і розвитку інституцій інноваційного підприємництва в регіонах має бути створена відповідна інфраструктура, що охоплює: фінансові інститути, що орієнтовані на взаємодію з інноваційними підприємствами; організації інформаційного і консультативного обслуговування інноваційних підприємств; бізнес-інкубатори, виробничі й технологічні парки тощо; спеціалізовані фірми з надання послуг підприємцям (бухгалтерські й аудиторські фірми, транспортно-експедиційні фірми, лізингові фірми тощо); навчальні центри з підготовки і перепідготовки фахівців для роботи на МП. Слід приділити увагу формуванню програм зближення і впорядкування відносин між малими, середніми та великими компаніями за допомогою узгодження їх економічних інтересів.

Усі розглянуті заходи передбачають активну участь регіонів у вирішенні завдань підвищення інноваційної активності, що потребує формування автономної фінансової бази для сприяння інноваційному підприємництву на регіональному рівні з використанням вже наявних фінансових ресурсів (бюджетних асигнувань за лінією державних програм і фондом підтримки, коштів державного фонду зайнятості тощо), а також із залученням ресурсів з інших зовнішніх джерел.

Запропоновано методику проведення інноваційного аудиту, результатом якого повинне стати виявлення поточного становища підприємств, вибір часу інноваційних перетворень; вибір напрямів інноваційних перетворень; порівняння методів інноваційних перетворень; прогнозування інноваційного розвитку кожного елемента підприємства у вигляді покрокової послідовності.

Запропоновано аналіз управління інноваційним розвитком як системи починати з її “виходу” − дослідження й оцінювання стану ІР. “Вихід” повинен відповідати головним вимогам цільової підсистеми – максимальному використанню і розвитку інноваційного розвитку (рис. 1).

Доведено, що лише комплексний розгляд системи управління інноваційним розвитком з позиції всіх складових її компонентів, властивостей і, відповідно, зв’язків дасть можливість адекватно дослідити й оцінити фактичний стан інноваційного розвитку і намітити шляхи його розвитку.