ТЕОРІЯ І МЕТОДИКА ОРГАНІЗАЦІЇ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ З МЕХАНІЗАЦІЇ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА У ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність обраної проблеми; визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, гіпотезу, концепцію та методи дослідження; методологічну й теоретичну основи дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення та особистий внесок здобувача; сформульовано основні положення, що виносяться на захист; наведено відомості про впровадження та апробацію результатів дослідження на наукових конференціях та в публікаціях за темою дисертації.

У першому розділі – “Теоретико-методичні основи самостійної роботи студентів вищих навчальних закладів” охарактеризовані найбільш перспективні педагогічні технології, в основу яких закладено концепцію самостійної діяльності суб’єкта навчання учня, студента, курсанта, при якій відпрацьовується два аспекти – отримання знань, умінь та навичок і, головне, відпрацьовується механізм, система, методика самостійного індивідуального вивчення матеріалу сьогодні, завтра й у майбутньому.

На другому Міжнародному конгресі з технічної та професійної освіти, який відбувся 1999 р. у Сеулі, сформульовано нову парадигму сучасної освіти: „...ми розглянули виклик двадцять першого століття, що стане ерою знання, інформації та комунікації. Глобалізація і революція в інформаційній і комунікативній технології вимагають обґрунтування розробки нової парадигми, орієнтованої на людину”. Таку підготовку сучасної молоді можуть забезпечити тільки особистісно орієнтовані технології. Набуває ключового значення концепція освіти протягом всього життя. Вона охоплює широкий комплекс теоретичних, методологічних положень, які є прогностичними і спрямовані в майбутнє – так бачить проблему академік Н.Г. Ничкало.

Зязюн І.А. вважає, що настала епоха, коли “...людина включена в освітній процес на всіх стадіях її розвитку із врахуванням спадковості під час переходу з одного ступеня до другого”. Тому необхідно міняти формулу “освіта на все життя” на “освіту через все життя”.

Сисоєва С.О. на основі аналізу історичного розвитку особистості у процесі професійної підготовки наводить основні аспекти активізуючих технологій навчання, прогнозує необхідні якості випускників сучасних шкіл, які працюватимуть у постіндустріальному суспільстві ХХІ століття.

Доведенню теорій з особистісно орієнтованих технологій до приклад­но­го характеру, виробленню практичних рекомендацій присвячені наукові дослід­ження І.А. Масюкова, О.М. Пєхоти, Є.С. Полат, Є.А. Ротмистрова, Л.М. Савчука, В.А. Каза­­ко­ва, П.І. Самой­ленка, О.В. Сергєєва, Г.А. Бобровича, М.М. Солда­тенка та інших.

Розробці реальних методів, форм і способів підвищення пізнавальної творчої активності учнів і студентів у форматі особистісно орієнтованих технологій присвячені наукові розробки вчених педагогів А.В. Усова, Я.А. Пономарьова, А.Г. Сон, В.А. Тюрина, Л.М. Журавської, А.В. Вербицького, С.Г. Заскалети, Н.В. Остапчука, П.І. Самойленко. До них відносяться подальші наукові дослідження методу проектів, групової форми навчальної діяльності, системи розвивального навчання, технології колективного творчого виховання, “технології створення ситуації успіху”, сугестивних технологій, методики Марії Монтессорі, Вальдорфської педагогіки.

Розвитку передових педагогічних технологій, адаптації їх до умов сучасної парадигми освіти присвячені наукові роботи Н.Г. Ничкало, С.У. Гончаренка, С.О. Сисоєвої, П.Г. Лузана. У теорію особистісно орієнтованої освіти внесли свою частку Р.К. Гуревич, С.Д. Цвиклик.

Солдатенко М.М. розглядає навчально-пізнавальну діяльність як засіб забезпечення неперервності освіти. Він вважає, що орієнтація на неперервність в освіті передбачає удосконалення усіх ділянок у роботі сучасної школи, перегляд деяких традиційних уявлень на функцію вимог, характеру взаємодії учнів та вчителів: “...В учнів необхідно виробити навички самостійної творчої роботи як умови продовження освіти, поєднання трудової діяльності зі самоосвітою і самовихованням”.

Підвищення ефективності самостійної роботи можна досягти через широку, раціонально продуману організацію міжпредметних зв’язків у навчально-виховному процесі через розгляд її з позиції “синергії” – спільної дії, співробітництва суб’єктів навчання – студента (учня) і викладача (Г.П. Нижник), введення в навчальний процес елементів інтерактивного навчання, суттю якої є значна активізація взаємного діалогу учня і викладача (В.О.Паянок), комплексного підходу до активізації навчально-пізнавальної діяльності студентів (С.Г. Заскалета).

Значна частина педагогів вважають, що найбільш результа­тивною технологією підвищення пізнавальної активності суб’єктів навчання є метод проектів (С.О. Сисоєва, Л.М. Ващенко, Г.А. Бобрович). Ними наведено чіт­ку класифікацію задач-проектів, які можна використати для організації творчої навчальної діяльності студентів та її активізації, виконано аналіз сучасного стану використання проектної форми організації іноваційно-розвивального середовища в освітніх процесах, в тому числі у системі управління. ­

Розглядаючи формування у студентів здатності самостійно вивчати програмний матеріал, Н.В. Осипчук, П.І. Самойленко вважають, що при цьому необхідно розв’язати дві задачі: перша – навчити студентів самостійно здобувати знання, друга – навчити студентів застосовувати знання, отримані на теоретичних заняттях через практичні фахові дії.

Усова  А.В. та Вологодська  З.А. передбачають активну розумову діяльність студентів через пошук найбільш раціональних шляхів виконання поставлених викладачем задач та аналізом результатів роботи.

Практично всі дослідники зазначають, що самостійна робота буде результативною, якщо в її організацію ввести елементи “творчої активності”. Я.О. Пономарьов вважає, що показниками творчої активності є ті, які виділені в характеристиці, творчості психологією як наукою: новизна, оригінальність, відхід від шаблонів, руйнування традицій, випадковість, цінність і доцільність.

Передовий досвід учених-педагогів Н.В. Борисова, А.А. Вербицького, О.В. Сергєєва свідчить, що традиційна педагогіка повинна бути замінена на педагогіку співробітництва і розвитку, в основі якої лежить активізація пізнавальної творчості, що підведе студента до бажання самостійно здобувати знання.

Найбільш близько до умов навчання у вищій школі підійшли В.А. Коза­ков, М.М. Солдатенко, Л.М. Журавська. Ними виділені основні моменти органі­зації навчального процесу у плані розвитку особистості майбутнього фахівця. Автори особливо виділяють роль самостійної діяльності в розвитку особистості.

Гончаренко С.У. виділяє найбільш характерні “для молодшої школи” види самостійної індивідуальної роботи учнів. Для “вищої школи” перелік доповнюється більш складними видами – описові, домашні, реферативні, розрахункові, графічні, поточно-рубіжні, курсові роботи і проекти та генеральні кінцеві – кваліфікаційні – дипломні роботи і проекти.

Професор С.О. Сисоєва вважає, що основна задача самостійної роботи “…не стільки передавати учням суму тих чи інших знань, скільки навчити їх здійснювати пізнання самостійно й використовувати їх для вирішення нових пізнавальних і практичних задач…”.

Про користь мотиваційних аспектів у навчальному процесі свідчать наукові дослідження професора О.М. Пєхоти.

Кайдановська О.О. визначає роль педагога як керівника самостійної роботи – вироблення позитивної мотивації вивчення матеріалу. Аргументи на користь самоучіння призводить у своїх наукових працях академік І.А. Зязюн. Він вважає: “Розвиток самостійності вимагає такої організації навчального процесу, коли учнів цілеспрямовано долучають до здобування знань, вироблення у них потреби діяти незалежно від педагога”.

Оцінку проблеми самостійного вивчення студентами програмного матеріалу як міжгалузеву, так і інтернаціональну дала академік Н.Г. Ничкало: “…Навчання працювати ЮНЕСКО розглядає як одну із складових, на яких тримається освіта, тобто професійні навички набуваються одночасно з умінням вправлятися самостійно в будь-якій ситуації і працювати в колективі”.

Перед національною вищою школою сьогодні стоїть важливе завдання з підготовки фахівців, які спроможні в сучасних умовах адекватно реагувати на зміни в суспільному, політичному та економічному житті країни. Особливо це актуально для фахівців-аграріїв, у сфері роботи яких змінилися форми власності на землю, внесені ринкові відносини між товаровиробниками, державою і споживачами, реорганізовано або повністю виведені з виробничого комплексу специфічні підрозділи: ферми, тракторні бригади, пункти з переробки та зберігання сільськогосподарської продукції.

Тому, виходячи з широких за переліком і внутрішнім наповненням завдань, виконанню яких повинен навчитися майбутній агроінженер, можна зробити висновок, що не всі класичні технології педагогіки, методи і прийоми ефективні. Потрібні нові підходи – більш універсальні і головне – побудовані на принципах, які передбачають навчання методиці самостійного освоєння матеріалу.

У другому розділі – “Науково-методичне обґрунтування організації самостійної роботи під час підготовки фахівців з механізації сільського господарства у вищих навчальних закладах” – встановлено, що до навчальної самостійної роботи студентів відносяться: підготовка до занять, опрацювання конспектів, методичних матеріалів, виконання малоємких індивідуальних завдань (домашніх, описових, реферативних, розрахункових, графічних, творчих тощо), курсове і дипломне проектування, розглянуто питання планування робочого часу студента загалом та самостійної роботи зокрема,  в тому числі складової на самостійну роботу викладача, розкрито методику проектної діяльності студента, особливості самостійної роботи під час лабораторного практикуму, під час вивчення навчальних дисциплін; розкрито особливості структури бюджету робочого часу студента.