ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА І ПРОСВІТНИЦТВО У ЖІНОЧОМУ РУСІ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ (ІІ ПОЛОВИНА ХІХ ст. – 1939 р.) :

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методологію і джерела дослідження, його хронологічні та географічні межі, сформульовано наукову новизну, теоретичне і практичне значення; представлено апробацію та впровадження отриманих науково-практичних результатів, зазначено особистий внесок дисертанта, подано відомості про структуру роботи.

У першому розділі – “Український жіночий рух як наукова проблема і соціально-культурне явище” – простежено генезу і ступінь дослідження цього історично-культурного феномену, розкрито передумови його формування на західноукраїнських землях, визначено основні тенденції й етапи у розвитку організаційних форм і засобів консолідації та забезпечення активної участі жінок Західної України в освітніх процесах другої половини ХІХ ст. – 1939 р.  

Ретроспективний огляд історіографії, дотичної до проблем становлення і розвитку жіночого руху на українських територіях у складі Австрійської (Австро-Угорської) монархії та поставстроугорських держав, дав змогу розглядати підходи до їх аналізу на кількох рівнях: 1) початкових намірів інтерпретації проблем “жінка і родина” та “жінка і суспільство”, спроб індивідуального культурно-освітнього самовиявлення жінок і перших публічних оцінок ідей їх рівноправності та консолідації авторками-українками  (Наталія К., 1868; Ольга Гузар, 1879) у газетах і журналах регіону кінця 1840-х – 1870-х рр.; 2) узагальнення та популяризації досвіду перших українських жіночих товариств і їх організаторів у спеціальних розвідках і статтях періодичних видань Галичини та Буковини 1880-х – початку 1900-х рр. (І.Кокорудз, О.Маковей, М.Павлик, В.Полянський, Г.Цеглинський); 3) формування основ теоретичного осмислення сутності питання про становище жінки в українському суспільстві, визначення ідеологічних засад і основних напрямів організаційної та культурно-просвітницької діяльності західноукраїнського жіноцтва (праці кінця ХІХ – початку ХХ ст. І.Франка, М.Ганкевича, М.Грушевського, Н.Кобринської, К.Малицької, О.Поповича). У період між двома світовими війнами національний вимір ідеологічного підґрунтя й організаційно-практичних основ українського жіночого руху доповнюють науково-творчі напрацювання активних учасниць жіночого руху Західної України Б.Баран, О.Кисілевської, І.Невицької, М.Рудницької, М.Струтинської, Є.Тишинської та представниць української політичної еміграції (З.Мірна, М.Омельченко, С.Русова, Г.Чикаленко-Келлер). Проте більшість із них мали прикладний характер і є важливими з огляду на зафіксовані події та факти з педагогічно-просвітницької діяльності жінок регіону у певні відрізки часу.

По-справжньому науковий підхід до аналізу участі жінок-українок у розв’язанні важливих освітньо-виховних завдань репрезентують дослідження представниць західної української діаспори другої половини ХХ ст., серед яких концептуально, хронологічно та географічно найближчою до теми дисертації є монографія М.Богачевської-Хом’як “Білим по білому. Жінки в громадському житті України: 1884-1939”, що стала підґрунтям для формування найважливіших напрямів наукового пошуку в галузі жіночих студій у незалежній Україні. При цьому західноукраїнський контекст основних ідеологічних парадигм і практики жіночого руху найповніше представлений у монографіях О.Маланчук-Рибак і Б.Савчука (Західна Україна) та в кандидатських дисертаціях О.Гнатчук (Буковина), П.Дутчак, М.Дядюк, В.Передирій (Східна Галичина), Т.Раєвич (Волинь). Однак історична спрямованість цих праць стала причиною фрагментарного висвітлення педагогічної думки та просвітництва в емансипаційних змаганнях жінок регіону. Перші спроби цілісного історико-педагогічного осмислення освітньо-виховного потенціалу українського жіночого руху пов’язані з науковими дослідженнями С.Івах та О.Кобельської.

З огляду на історико-педагогічний характер обраної для вивчення теми зазначаємо вагомість педагогічних досліджень, у яких теоретично обґрунтовуються концептуальні основи  сучасної освіти і головні цінності виховання в незалежній українській державі (І.Бех, А.Вихрущ, О.Вишневський, І.Зязюн, М.Стельмахович, О.Сухомлинська, Д.Тхоржевський, М.Фіцула), ґрунтовно аналізується історія національної педагогічної думки, освіти дорослих, шкільництва, дошкільного та позашкільного виховання, громадської опіки над дітьми та молоддю, зокрема на західних землях України другої половини ХІХ – 30-х рр. ХХ ст. (Л.Артемова, Л.Вовк, Р.Волянюк, В.Гомоннай, Т.Завгородня, В.Кравець, І.Курляк, Н.Лисенко, Д.Пенішкевич, В.Поліщук, Б.Ступарик, Л.Тимчук, М.Чепіль).

Яскраво виражений персоналістський напрям історико-педагогічних пошуків кінця ХХ – початку ХХІ ст. зумовив звернення дослідників до аналізу педагогічних ідей і просвітницької діяльності жінок, які активно впливали на формування освітньо-виховної складової ідеології та практики українського жіночого руху Західної України, – С.Русової, А.Горохович, К.Малицької, І.Петрів. Низка сучасних наукових досліджень присвячена вивченню громадсько-культурної й освітньо-виховної діяльності східноукраїнських громад (С.Дмитренко, Н.Побірченко), київських просвітницьких товариств (Л.Березівська), галицької та волинської “Просвіт” (О.Борейко, І.Воробець, А.Грицан, Б.Савчук), Українського педагогічного товариства Галичини (Г.Білавич), учительських (Д.Герцюк) і молодіжних об’єднань Західної України (І.Андрухів), у яких активно працювали жінки.

Узагальнення наукових підходів до вивчення співвідносних із завданнями українського жіночого руху проблем уможливило, з одного боку, з’ясування його генези й основних причин педагогічно-просвітницької зорієнтованості організованої діяльності західноукраїнського жіноцтва, а з другого, – сприяло визначенню основних педагогічно-просвітницьких ідей теорії та практики жіночого культурно-освітнього поступу: освіта і формування національно-громадянського світогляду жінки, родинне та громадське виховання дітей дошкільного віку, шкільне навчання, утвердження духовно-моральних якостей підростаючих українських поколінь і їх позашкільна опіка.

Ґрунтуючись на даних першоджерел і висновках сучасних дослідників, конста­туємо, що формуванню корпоративної жіночої діяльності передували факти індивідуального самовиявлення жінки-українки, спричинені активізацією політичного, економічного та культурно-освітнього життя регіону під впливом революційних подій 1848-1849 рр. у Відні та Будапешті. Початкові форми духовно-інтелектуального самовираження жінок Західної України стосувалися етнографічної діяльності (спроби впорядкування українських народнопісенних надбань у Галичині середини ХІХ ст.) та літературної творчості (перші зразки поетичних і прозових творів та публіцистики в періодичних виданнях і літературних альманахах Галичини й Закарпаття 1848 – початку 1860-х рр.). пожвавленню в останній третині  ХІХ ст. культурно-освітньої діяльності жінок (участь у створенні читалень, хорових і драматичних колективів, розвитку українського театрального мистецтва) сприяло поширення в їх середовищі ідей західноєвропейського фемінізму, вільнолюбних поглядів Т.Шевченка – захисника прав жінки-людини та жінки-матері, ідеалів східноукраїнського народницького руху, праць В.Барвінського, О.Барвінського, М.Драгоманова, М.Павлика, І.Франка, у яких обґрунтовувалися права жінок на освіту, економічну незалежність і активну роль у громадському житті суспільства. Австро-угорські конституційні й освітні реформи кінця 1860-х рр. і пов’язане з ними зростання уваги до проблем навчання та виховання дітей обох статей виявилися підґрунтям для активізації участі жінок у регіональних педагогічних процесах, найяскравішим виявом чого стало заснування К.Алексович першого в Західній Україні світського навчально-виховного закладу для українських дівчат – пансіону в Перемишлі (1869).

Динаміка розвитку колективних форм громадської діяльності жінок-українок регіону детермінована статусом західноукраїнського суспільства як “бездержавного”; штучною розмежованістю і нерівномірністю соціально-економічної, політичної та культурно-освітньої еволюції українського етносу навіть у межах однієї держави; традиційно усталеними та законодавчо закріпленими поглядами на жінку як на другорядного члена суспільства; офіційно визначеними формами корпоративної культурно-освітньої діяльності: відповідно до австрійського закону 1867 р. ними стали товариства.

Здійснене дослідження дало підстави стверджувати, що початок консолідації жінок  західної україни пов’язаний із заснуванням у 1879 р. “Общества руських дам” у Львові. Проте воно виникло не стільки з потреби їх самоорганізації та самореалізації, скільки з прагнення активізувати давню традицію світської жіночої допомоги Успенській церкві, потребуючим моральної та матеріальної допомоги жінкам і дівчатам, що обмежувало більш широку громадську активність його членів – представниць нечисленної львівської інтелігенції москвофільської політичної орієнтації.

Аналіз документів і матеріалів підтвердив новаторський, побудований на громадських, а не на конфесійно-світоглядних засадах, характер мети і завдань “Общества руських женщин” (“Товариства українських жінок”), організованого галицькою письменницею і громадською діячкою Н.Кобринською в 1884 р. у Станиславові (тепер Івано-Франківську) для поглиблення загальної та фахової освіти і пробудження національної свідомості українського жіноцтва. Це уможливило правомірність трактування його заснування як вихідного рубежу в історії організаційного оформлення українського жіночого руху. Простежена на основі вивчення статутів цієї жіночої організації та оглядів про її діяльність в українській пресі 1880-х – 1920-х рр. еволюція ідеологічних засад і практики “Товариства українських жінок”, проаналізована нормативна база функціонування інших громадських жіночих об’єднань регіону стали  віддзеркаленням найважливіших тенденцій і етапів у розвитку українського жіночого руху, утвердженні педагогічно-просвітницької складової його ідеології та форм, методів і засобів її практичної реалізації:

– висхідний діалектичний характер генези: від несприйняття українською громадськістю думки про доцільність участі жінок у соціально-культурних процесах і початкових спроб їх індивідуального самовизначення – до заснування перших жіночих товариств у Східній Галичині (1879, 1884, 1893) і на Буковині (1886, 1894), а від них – до активного включення в культурно-освітню діяльність жінок Закарпаття і Волині (1920-і рр.), проникнення цінностей ідеології жіночого руху в масову свідомість, у спосіб життя, соціально-політичну та педагогічно-просвітницьку сфери діяльності більше 60 тисяч представниць усіх прошарків західноукра­їнського суспільства, об’єднаних у понад 30 окремих жіночих організацій;

– паралельне функціонування в Західній Україні колективної релігійно-філантропічної традиції світського жіноцтва (Марійські дружини, товариство “Мироносиць”) та жіночих чернечих згромаджень (Сестри василіянки, Сестри служебниці Пречистої Діви Марії); громадських організацій економічно-господарського (Жіноча кооператива “Труд”, секції сільських господинь при товаристві “Сільський господар”),  культурно-освітнього (“Жіночі громади” на Буковині й у Галичині, “Жіночий союз” і Жіноча секція при “Просвіті” у Закарпатті, “Союзи українок” Галичини й Волині) та педагогічно-просвітницького характеру (жіночі гуртки при Українському педагогічному товаристві та його філіях у Галичині);

– тісна єдність концептуальних засад функціонування громадських жіночих організацій і провідних українських культурно-освітніх товариств Західної України (галицька, волинська, закарпатська “Просвіти”, педагогічні товариства Галичини, Буковини, Закарпаття);

– конкретизація мети і завдань жіночих об’єднань усіх типів залежно від соціально-культурної політики держав, до складу яких входили західні землі україни, та реалій українського суспільства в напрямі від філантропії до яскраво вираженого домінування в ідеології та практиці жіночого руху національних педагогічно-просвітницьких і виховно-опікунських ідей;

– поступова професійна диференціація організованої жіночої діяльності  в галузі освіти і виховання (“Жіночий кружок УПТ ім. Ганни Барвінок”, “Товариство вакаційних осель”, “Товариство жінок із вищою освітою”, “Українська захоронка”);

– утвердження в 1920-1930-х рр. національної ідеї як вирішального  чинника консолідації західноукраїнського жіноцтва і пов’язане з ним формування національно-державницького виховного ідеалу.

Виявлені та проаналізовані у процесі дослідження матеріали підтвердили важливість для жіночого руху західних земель України консолідуючих і просвітницьких функцій жіночих віч, перше з яких було скликане Н.Кобринською в 1891 р. у Стрию, та з’їздів і конгресів українського жіноцтва. Широкий резонанс у Західній Україні та за її межами викликали Всеукраїнський жіночий з’їзд у Львові 1921 року, з’їзди українських жінок Буковини і Закарпаття (1929, 1931; 1934), Український жіночий конгрес у Станиславові (1934), який остаточно визнав головною ідеологічною засадою українського жіночого руху виборення самостійності нації, відродження незалежності української держави (національну ідею) та зініціював створення Всесвітнього Союзу українок.

Аналіз першоджерел і сучасних наукових досліджень уможливив висновок про те, що в організаційному зміцненні жіночого руху Західної України, формуванні та реалізації вихідних педагогічно-просвітницьких положень його ідеології, значну роль відіграли жіночі видання, передовсім альманах “Перший вінок”, укладений Н.Кобринською й Оленою Пчілкою в 1887 р. у Львові, окремі газети і журнали (понад 20 найменувань) та жіночі сторінки в пресі, редаговані організаторами західноукраїнського жіноцтва (О.Кисілевська, К.Малицька, І.Невицька, М.Рудницька, Д.Старосольська, М.Струтинська).

У другому розділі – “Провідні чинники формування педагогічної думки та просвітництва в жіночому русі Західної України” – на підставі вивчення законодавчої бази освіти держав, у межах яких у другій половині ХІХ – у першій третині ХХ ст. виник і розвивався український жіночий рух, даних шкільної статистики, нормативно-правової бази функціонування культурно-освітніх товариств, простеження життєдіяльності їх активних учасниць проаналізовано найважливіші фактори, які визначали освітньо-виховну спрямованість громадської діяльності західноукраїнського жіноцтва.

Формування педагогічно-просвітницьких ідей українського жіночого руху, зміст, форми, методи і засоби їх практичної реалізації обумовлювалися низьким рівнем економічного, політичного та  культурно-освітнього життя регіону і спричинених ним пріоритетів національно-культурного розвитку суспільства другої половини ХІХ – 30-х рр. ХХ ст. Освітньо-виховний потенціал жіночого руху утверджувався насамперед під впливом офіційної політики у сфері жіночої едукації. В австро-угорській державі вона характеризувалася малоефективністю змісту, низьким рівнем охоплення дівчат навчанням на елементарному рівні й обмеженням освіти рідною мовою. Зокрема у 1889 р. в різних типах початкових шкіл Галичини навчалися 57% дівчат, у 1911/1912 н. р. – 88,5%, але відсоток представниць корінного населення серед учениць був значно нижчим. Як наслідок, на початку ХХ ст. 80,2% жінок східної частини краю залишалися “анальфабетами”. У Закарпатті в останньому році угорського панування українська мова (фактично “русинський” діалект) вивчалася як предмет лише в 34 церковних школах. На всіх українських етнічних територіях у складі Австро-Угорщини відсутніми були державні початкові навчально-виховні заклади для дівчат із рідною мовою викладання вищого типу (т.зв. виділові в Галичині й на Буковині та горожанські в Закарпатті). Крім того, офіційна влада обмежувала середню освіту дівчат: дозвіл про допуск представниць жіночої молоді до навчання в гімназіях австро-угорський уряд оприлюднив лише в 1896 р., однак до кінця функціонування імперії Габсбургів не було відкрито жодного державного українського середнього навчального закладу, а в чоловічих гімназіях регіону учениці-українки становили виняток. До кінця ХІХ ст. залишалося невирішеним питання про допуск її громадянок до вищої освіти.

Консервативно-патріархальний і антинаціональний характер державної освіт­ньої політики спричинив зосередження уваги жінок Західної України на розробці та розв’язанні проблем родинного виховання, розвитку мережі приватних українських дошкільних закладів, шкіл, позаінституційних форм освіти і виховання дітей, молоді та дорослого жіноцтва.

Поставстроугорська доба в історії українського шкільництва, особливо Східної Галичини, волинських і поліських земель у складі Польщі та Північної Буковини – в межах Румунії, позначена дальшим посиленням дискримінації всіх його ланок, що знайшло відображення в польських освітніх реформах 1924 і 1932 рр. (утраквізація, денаціоналізація державних навчально-виховних закладів, згортання мережі українських приватних шкіл), у румунському шкільному законі 1923 р., за яким у буковинських школах українська мова вилучалася навіть як предмет навчання, а також поступовою чехізацією освіти в Закарпатті. Це унеможливлювало чи обмежувало загальну та фахову освіту рідною мовою дітей і молоді обох статей на всіх рівнях, політизувало національно-визвольний рух загалом і громадську активність українських жінок зокрема, через що  її стрижневими ідеями стали відстоювання права українського народу на повноцінну освіту рідною мовою, утвердження національної за змістом системи недержавного шкільництва.

За результатами дослідження встановлено, що важливу роль у поглибленні знань жінок, залученні їх до участі у здійсненні освітньо-виховних завдань і  формуванні педагогічно-просвітницьких орієнтирів жіночого руху відіграли культурно-освітні, педагогічні та економічно-господарські організації, засновані й очолювані визначними педагогами й освітніми діячами Західної України – чоловіками (“Просвіта” у Галичині, Закарпатті, на Волині, “Руська бесіда” й “Українська школа” на Буковині, галицьке та закарпатське  педагогічні товариства й “Учительські громади”, галицько-буковинська “Взаємна поміч українського вчительства”, галицько-волинське товариство “Сільський господар” та ін.). Відповідно до їх статутів жінки обиралися до керівних органів цих громадських об’єднань, залучалися до підготовки та проведення зініційованих ними освітніх акцій національно-виховного спрямування (як Перший український просвітньо-економічний конгрес 1909 року у Львові), працювали у заснованих і утримуваних “чоловічою” громадськістю інституціях, що сприяло розвитку їхніх організаторських здібностей, педагогічної майстерності, вдосконаленню навичок просвітницької роботи. Яскравими сторінками цієї діяльності стала участь жінок у відкритті й організації навчально-виховного процесу в жіночих освітньо-виховних закладах, заснованих Українським педагогічним товариством Галичини (дівоча виділова школа імені Т.Шевченка [1898 – 1939], народна мішана школа імені Б.Грінченка [1911 – 1939], реміснича школа імені Б.Грінченка [1924 – 1939], бурса-ін­тернат імені  св. Ольги [1899 – 1919] у Львові); “Руським (Українським) інсти­тутом для дівчат” у Перемишлі (бурса-інтернат [1895 – 1939] і ліцей для дівчат-українок [1903 – 1909]); “Просвітою” (перша українська сільсько­господарська жіноча школа в с. Угерці Винявські на Львівщині [1912 – 1939]).

Персоналістський підхід до вивчення проблеми уможливив висновок про те, що одним із важливих чинників формування педагогічної думки та просвітництва в ідеології українського жіночого руху, пошуку та впровадження ефективних форм і методів їхньої практичної реалізації на всіх західно­укра­їнських землях стало кількісне та якісне зростання когорти педагогів, які очо­лювали або репрезентували організовану діяльність жінок-українок, пов’язане з від­криттям у 1871-1872 рр. державних утраквістичних жіночих учительських семінарій (відділів) у Львові, Перемишлі, Чернівцях, і приватних українських, заснованих на початку ХХ ст. у галицькій та буковинській “столицях”, у Коломиї, Самборі, Ужгороді, Яворові. Найвизначнішими педагогічними постатями жіно­чого руху Західної України кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. були О.Бачинська, М.Білецька, І.Блажкевич, М.Божук, М.Бордун, І.Витковицька, М.Домбровська, О.Дучимінська, В.Жуковецька-Вільшанецька, С.Кабаровська, М.Колцуняк-Кузьма, Уляна Кравченко, К.Малицька, Е.Ничай-Кумановська, С.Олеськів-Федорчак, О.Охримович-Залізняк, М.Рудницька, Н.Селезінка, О.Степанів-Дашкевич, О.Ціпановська, Є.Ярошинська. Їхні праці стали найважли­вішим підґрунтям для визначення основних напрямів педагогічно-просвітницької діяльності жінок західних земель України.

У третьому розділі – “Освіта і виховання жінки в ідеології та в практиці українського жіночого руху” – представлено результати вивчення нормативної бази діяльності жіночих товариств Західної України й основних ідей творчої спадщини їх очільниць і на цій основі вмотивовано пріоритет у теорії та практиці соціально-культурної активності жінок регіону проблем освіти і формування національно-громадянського світогляду жінки-українки.

Констатуємо, що вже на етапі становлення українського жіночого руху його організатори й активні учасниці (Н.Кобринська, Уляна Кравченко, К.Малицька, М.Солтис у Галичині; О.Кобилянська, Є.Ярошинська на Буковині) розглядали освіту як методологічну проблему, вирішення якої мало сприяти підвищенню рівня знань жінки середньої верстви та допущення її до самостійної фахової праці, частково – усуненню неграмотності серед представниць нижчих суспільних верств. Через те однією з перших освітніх акцій жінок Західної України стала підготовка з ініціативи Н.Кобринської та направлення для розгляду в Раді державній як вищому законодавчому органі австрійської частини імперії Габсбургів петицій про допуск жінок до середньої та вищої освіти (1890-1891). Це питання було одним із головних пунктів програми віча жінок-українок у Стрию 1891 року, широко висвітлювалося в матеріалах альманаха “Перший вінок” і збірників жіночих праць “Наша доля”, підготовлених Н.Кобринською (1893, 1895 – 1896).

Аналіз публікацій жіночої тематики другої половини ХІХ ст. засвідчив про одноцільність, а почасти й спільність освітніх домагань представниць різних народностей у складі Австро-Угорської імперії. Водночас жінки-українки відстоювали своє право на здобуття загальної та фахової освіти рідною мовою на основі використання найновіших досягнень педагогічної думки й освітньо-виховного досвіду українського народу, широкої самоосвіти, порушували питання про необхідність освіти жінок-селянок як провідного суспільного прошарку в середовищі західноукраїнського жіноцтва.

З початку XX ст. важливим принципом ідеології українського жіночого руху стала єдність освіти жінки з її національно-моральним вихованням як підґрунтям для утвердження духовності, збереження та примноження традицій і звичаїв рідного народу. Вважаючи “народну свідомість” запорукою сили суспільства і визволення українського народу від чужоземного поневолення, репрезентантки жіночого руху (О.Бажанська-Озаркевич, Є.Бохенська, К.Малицька, Д.Старосольська) актуалізували питання про формування національної свідомості жінки шляхом прищеплення їй любові до рідної мови, української історії та літератури, фольклору, народного мистецтва. Вони розглядалися на вічах і зборах представниць українського жіноцтва Галичини й Буковини, порушувалися на сторінках першого періодичного видання жінок-українок – часопису “Мета” (Львів, 1908), у провідних суспільно-політичних, педагогічних, літературних газетах і журналах регіону, знайшли відображення у статутах українських жіночих товариств Галичини та Буковини, особливо чернівецької (1906 – 1940) і львівської (1909 – 1917) “Жіночих громад”.

Результати наукового дослідження підтвердили, що в 1920-х – 1930-х рр., незважаючи на відсутність умов для повноцінної педагогічно-просвітницької діяльності, жінки західних земель України продовжили активну роботу над розробкою організаційно-теоретичних основ і методики загальної та фахової позашкільної освіти (просвіти) жінок, ліквідації серед них неграмотності. Ці питання знайшли відображення у творчій спадщині І.Блажкевич, Л.Горбачевої, Х.Кононенко, К.Малицької, М.Рудницької, І.Петрів, М.Струтинської, Є.Тишинської та ін., у документах і матеріалах з’їздів та конгресів українського жіноцтва Буковини, Галичини і Закарпаття. Програму самоосвіти жінки-інтелігентки, в основі якої лежала робота з книгою (визначення груп творів для самостійного опрацювання, методики їх читання, способів укладання та принципів діяльності жіночих бібліотек), намітила в низці праць Н.Дорошенко, а психолого-педагогічні засади її самовиховання як засобу формування сили волі, самодисципліни, подолання “власних амбіцій”, духу “незгідливости, низької зависти, розбрату” в українському громадянстві обґрунтувала О.Кисілевська.

Ґрунтовний аналіз жіночих праць уможливив висновок про те, що в міжвоєнний період організаційна та практична педагогічно-просвітницька діяльність західноукраїнського жіноцтва доповнювалася науково-просвіт­ницькою, важливе місце в якій посіли питання про економічно-господарську підготовку жінки-селянки. Вони розглядалися як важлива умова забезпечення її особистої матеріальної самоспроможності й економічного розвитку захід­ноукраїнського суспільства в цілому, розроблялися у працях М.Крушельницької, І.Макух-Павликовської, С.Олеськів, О.Охримович-Залізняк, Ф.Стахової. “Вишколенню” жінки-селянки у цій сфері сприяла розробка навчальних планів і програм, проведення курсів “господарської” освіти, підготовка спеціальних інструкцій, відкриття сільськогосподарських і кооперативних референтур при жіночих культурно-освітніх товариствах і жіночих секцій при провідній економічно-господарській організації Західної України – товаристві “Сільський господар”.

Поділяючи погляди визначних педагогів і освітніх діячів свого часу, організатори жіночого руху визначили метою просвіти пробудження національної свідомості жінки та прилучення її до культури свого народу як підґрунтя для осягнення культурних надбань інших народів і на цій основі забезпечення всебічного розвитку особистості: фізичного, інтелектуального, духовно-морального, соці­ально-політичного. Водночас національно-політичне піднесення 1917–1919 рр. на колишніх підавстроугорських українських землях, утвердження, а згодом втрата власної державності, антиукраїнський характер офіційної освітньої політики зумовили домінування в жіночому русі міжвоєнної доби проблем національно-громадянського виховання жінки, утвердження її співвідповідальності за “буття нації”, підготовки шляхом позаінституційних форм освіти і виховання до участі в утвердженні національно-державницького ідеалу. Це спричинило виникнення і поширення нових форм просвітницької діяльності: поглибленого індивідуального та колективного вивчення історії національних визвольних змагань, курсів “національної свідомості”, збереження і захисту рідної мови, масових культурно-освітніх акцій національного змісту.

Результати аналізу теоретичних основ функціонування та практичної діяльності жіночих організацій у сфері освіти і виховання української жінки уможливили висновок про формування в жіночому русі Західної України самобутньої просвітницької концепції, основні елементи якої відтворює рис. 1.

Узагальнення багатого фактичного матеріалу підтвердило, що впродовж  досліджуваного періоду центрами формування національно-державницького світогляду жінки-українки були жіночі організації. Найбільш широку програму роботи в цьому напрямі намітив галицький “Союз українок” і товариства, діяльність яких базувалася на аналогічних чи подібних статутах (як волинський “Союз українок”). Побудована на чітких організаційних засадах (створені при Головному виділі у Львові спеціальні комісії-референтури з питань культурно-освітньої роботи, окремі референти при повітових філіях, підготовка та видання обіжників-розпоряджень, вказівок-рекомендацій), ця програма передбачала: самоосвіту і самовиховання інтелігентного жіноцтва, його активну участь у громадській культурно-освітній діяльності; подолання неграмотності та поглиблення загальноосвітніх і “господарських” знань жінки-селянки шляхом організації курсів, циклів лекцій, доповідей і виступів, заснування бібліотек, підготовки популярних брошур, видання жіночої преси тощо; підготовку кадрів (“інструкторок”) для ведення культурно-освітньої роботи в селах краю; запровадження і поширення вперше в українській історії свят матері, селянки, жінки-громадянки, що розглядалися як організаційна основа для утвердження в українському суспільстві “громадянського оптимізму”; вшанування пам’ятних дат українського календаря, визначних персоналій національної культури та українського жіночого руху (Т.Шевченко, Леся Українка, С.Русова, О.Кобилянська, Н.Кобринська, Уляна Кравченко, І.Невицька й ін.), як психологічного чинника готовності жінки-українки до усвідомлення сутності національного ідеалу та його здійснення.