ОСВІТНЯ ДОКТРИНА УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ ТА ЇЇ ВПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ (СЕРЕДИНА ХIX – XX ст.) :

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, вибір теми дослідження, аргументовано його хронологічні межі, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет наукової роботи, сформульовано концепцію, обґрунтовано методологічну та теоретичну основи дисертації, визначено методи, охарактеризовано джерельну базу, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення, наведені дані щодо апробації результатів дослідження.

У першому розділі – “Українська Греко-Католицька Церква і національно-культурне відродження України як історико-педагогічна проблема” – висвітлено стан розробки проблеми, схарактеризовано церкву як релігійно-національну інституцію; досліджено суспільно-педагогічну діяльність митрополитів; подано аналіз просвітительської діяльності церкви.

Важливим чинником національно-культурного відродження України у другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст. була Українська Греко-Католицька Церква, яка базувалася на духовно-релігійних джерелах київського християнства, організаційно оформившись у результаті Берестейської унії в 1596 р. Феномен українського греко-католицизму формувався в складному духовному й культурному просторі – за умов так званого “перехрестя” між християнським Сходом і Заходом, що вважають етапом еволюції духовного самовизначення українців. Церква набула характеру сутнісного національного завдання, реалізація якого була тотожною самому збереженню українців як нації. Дослідження свідчить, що  греко-католицький обряд – це не лише форма віросповідання, а історично складена й освячена традицією органічна єдність віровчення і культури українського народу, вияв і чинник його духовності. Обрядовість греко-католицької церкви відіграла важливу роль у становленні національної ідеї та розвитку системи національного шкільництва.

У розділі викладено стан дослідженості історико-педагогічного аспекту проблеми. Зважаючи на доволі велику кількість наукових робіт, в яких тією чи іншою мірою досліджено проблеми розвитку теоретико-методологічних основ християнської педагогіки в Україні, доцільно, на нашу думку, здійснити їхній аналіз за кількома групами. Так, у першій групі виокремлено наукові та публіцистичні праці видатних культурно-громадських діячів Галичини, педагогічну спадщину представників українського духовенства, в якій теоретично обґрунтовано засадничі ідеї морально-релігійного виховання учнівської молоді (М. Барановський, І. Бартошевський, М. Галу­щинський, Я. Головацький, Ю. Дзерович, Г. Костельник, М. Конрад, І. Лаврівський, Й. Левицький, О. Лещук, Й. Лозинський, I. Мо­гильницький, І. Назарко, О. Огоновський, М. Осадца, Й. Осташевський, І. Ортинський, Й. Сліпий, А. Шептицький). Проведений греко-католицьким духовенством аналіз різних підходів підтвердив, що єдино прийнятним світоглядним фундаментом виховних теорій є християнське вчення. Морально-релігійне має бути стрижнем і пронизувати систему національного виховання, наповнювати її особливим духовним змістом, формувати нові ідеали. Такий вибір обґрунтовується його історичною традиційністю та відповідністю менталітету українського народу.

Друга група – це роботи вчених радянської доби, присвячені досліджуваній проблемі (В. Беляєв, В. Добричева, В. Замлинський, Г. Кирилюк, Л. Маянська, Д. Міньковецький, І. Мигович, І. Миронюк, П. Петлякова, Н. Софронова, І. Тельман). Характерною ознакою праць перелічених авторів було утвердження в свідомості читача негативного стереотипу ставлення до діяльності УГКЦ. Ця позиція в історіографії домінувала аж до розпаду СРСР. З огляду на це стан розробки цього питання не відповідав науковій об’єктивності.

Третю групу становлять дослідження просвітницької діяльності УГКЦ науковців української діаспори. Джерелами з історії греко-католицької церкви та українського чернецтва є праці таких учених діаспори: Б. Боцюрківа, М. Ваврика,  А. Великого, І. Гриньоха, В. Качмара, І. Музички, І. Назарка, М. Стахіва, П. Сениці, Ю. Фе­доріва, І. Хоми, С. Цьорох, М. Чубатого, І. Шевціва. Наукові здобутки у вивченні певних “зрізів” окресленої проблеми мають також такі зарубіжні українські дослідники: М. Василик, О. Воронін, В. Косик, І. Лисяк-Рудницький, І. Огієнко (митрополит Іларіон), І. Ортинський, Н. Полонська-Василенко, М. Руд­ницька, А. Сапеляк, С. Сеник, І. Химка. Науковці зарубіжжя значною мірою заповнили тематичне поле, яке змушені були оминати вчені СРСР. Проте першим не вистачало радянських архівних джерел для повноцінної аргументації висунутих положень.

Четверта група – праці сучасних вітчизняних педагогів, істориків, релігієзнавців, філософів, присвячені різним аспектам освітньої доктрини Української Греко-Католицької Церкви середини ХІХ–ХХ ст. Теоретичною базою є дослідження з історії розвитку школи, освіти і педагогічної думки в Україні та за кордоном таких відомих науковців як, І. Бех, В. Галузинський, М. Євтух, С. Золотухіна, Т. Завгородня, В. Кемінь,  І. Курляк, В. Лозова, В. Майборода, Н. Ничкало, О. Плахотнік, Г. Пустовіт, І. Руснак, Г. Сагач,                   М. Сметанський, М. Стельмахович, Б. Ступарик, О. Сухомлинська, Г. Філіпчук, М. Чепіль, М. Ярмаченко. Ґрунтовне вивчення процесів становлення і розвитку українського шкільництва та педагогічної думки Галичини здійснили М. Барна, Г. Білавич, І. Гаврищак, Д. Герцюк, С. Коляденко, С. Лаба, В. Моцюк, Д. Пенішкевич. Історико-педагогічні проблеми діяльності греко-католицької церкви висвітлено в працях І. Андрухіва, Р. Бєланова, С. Вдович, Л. Геник, І. Мищишин, Ж. Ковби, Р. Яковишина. Пошук теоретичних і практичних шляхів організації виховного процесу на засадах християнського світогляду відображають наукові роботи Р. Волянюк, І. Ковальчук, В. Кузя, М. Кухти, В. Москальця, Н. Сабат, Я. Яціва. Засадничі ідеї християнства в контексті кризи сучасної педагогічної науки вивчав А. Вихрущ. Християнську педагогіку у сучасній українській виховній системі досліджують О. Вишневський, В. Жуковський, Т. Ільїна, О. Каневська, І. Климишин, Т. Тхоржевська, С. Ярмусь.

Окремий блок у дисертаційній роботі становлять праці релігієзнавчо-історичного характеру, в яких вивчається взаємозв’язок етнонаціональних і державотворчих процесів з релігійно-церковними. У цьому контексті важливе значення мають дослідження С. Барана, Я. Грицака, М. Гру­шевського, Д. До­рошенка, А. Колодного, І. Крип’якевича, В. Липинського, І. На­гаєвського, О. Субтельного, М. Чубатого, П. Яроцького. Вивчення і критичний аналіз матеріалів окреслених груп джерельної бази дали змогу виробити власне бачення процесу становлення  концептуальних основ освітньої доктрини УГКЦ та її впровадження в Україні, у кількісних та якісних, історико-педагогічних та етнополітичних вимірах простежити її розвиток у середині ХІХ–ХХ ст.

Аналіз розвитку шкільництва і педагогічної думки в контексті національно-культурного відродження України дав змогу умовно виокремити етапи педагогічної діяльності Української Греко-Католицької Церкви.

Для розуміння суті освітньої діяльності УГКЦ упродовж досліджуваного періоду важливо пам’ятати про два попередні етапи (1596–1772 рр., 1772–1848 рр.), а також про освітні традиції в Україні після хрещення Київської Русі. До середини ХІХ ст. завдяки реформам австрійського уряду в галузі освіти створювалися передумови для національно-культурного відродження українців. І хоча значна частина греко-католицького кліру, зокрема, нижче, парафіяльне духовенство та чернечий орден Василіан, який мав елітарні позиції в греко-католицькій церкві, асимілювалася з польською культурою, відображаючи політичні ідеали цієї держави, серед його представників виокремлюються особи (І. Могильницький, І. Лаврівський, Й. Левицький, Й. Лозинський та ін.), які свідомо захищають права галицьких українців, наполягаючи насамперед на шанобливому ставленні до рідної мови та “руських” традицій. Відновлення Галицької митрополії в 1807 р. позитивно вплинуло на пришвидшення культурно-освітніх процесів у галицькому суспільстві. Книговидавничу справу, діяльність у напряму захисту української мови й літератури продовжив гурток “Руська Трійця”, який започаткував новий демократичний етап розвитку Галичини. Стараннями духовенства створено значну кількість парафіяльних шкіл, засновано дяко-вчительський інститут і таким чином налагоджено підготовку українських учителів. Це сприяло зародженню уявлень про національне шкільництво в колах української духовної інтелігенції, формувало усвідомлення важливості школи та її ролі для розвитку нації, активізувало боротьбу за національно-культурне відродження українців Галичини.

Перший етап досліджуваного періоду – це “інституційне становлення і розвиток структурних елементів виховної системи церкви”  (1848–1900 рр.). Якщо в 40-і рр. ХІХ ст. греко-католицька церква мала значний вплив на формування української інтелігенції в Галичині (із 43 книжок, опублікованих у 1837–1850 рр. українською мовою, 40 були написані священиками) і національно-культурний рух був органічно споріднений з цією духовною установою, то в 60–70-ті рр. ХІХ ст. він уже базувався на неформальному взаєморозмежуванні між церквою і світською інтелігенцією, оскільки остання набула автономного статусу. Неоднаковою була і динаміка розвитку шкільництва. Якщо “Конкордат” у 1855 р. поставив школу в повну залежність від церкви, то вже державний закон від 14 травня 1869 р., який визначив структуру системи освіти, вивів навчальну установу з-під церковної опіки, проголосивши обов’язкову і безоплатну початкову освіту. Використовуючи конституційні передумови, українці зуміли створити в краї культурно-освітні організації (“Галицько-Руська Матиця”, “Народний Дім”, “Руська Бесіда”, “Просвіта”, Товариство ім. Т. Шевченка та ін.), які дбали про розвиток шкільництва, створювали видавництва і таким чином впливали на формування національної свідомості населення.

На другому етапі – “формування теоретичних засад освітньої доктрини УГКЦ” (1901–1918 рр.) – головним завданням галичан в освітній справі на початку ХХ ст. стала націоналізація школи, створення альтернативної до державної системи приватного українського шкільництва, розробка видатними релігійно-освітніми діячами (М. Барановський,                І. Бартошевський, О. Бачинський, Є. Гу­зар, А. Торонський, А. Шептицький,  І. Ющишин) концептуальних засад теорії та практики освітньої доктрини церкви. Однією з найважливіших проблем культурно-освітнього життя Східної Галичини була ідея створення у м. Львів Українського університету, необхідність відкриття якого обґрунтував у виступі в Палаті Панів (28 червня 1910 р.) А. Шеп­тицький. Спроби митрополита призупинити репресивні урядові акції оцінено в контексті його як релігійно-моральних принципів, так і завдань національно-культурного відродження українського народу.

Третій етап “утвердження освітньої доктрини церкви у виховних інституціях різного рівня і громадських організаціях”  (1919–1938 рр.) характеризується гострим протистоянням полонізаційній політиці уряду, завершенням розробки теоретичних засад національного шкільництва і виховання. У напрямку національно-культурного відродження українців та освітньої доктрини церкви керівництво УГКЦ насамперед забезпечило виховання високоосвічених і висококваліфікованих кадрів. На розвиток релігійної освіти та богословської науки спрямовувались значні інтелектуальні та духовні зусилля, приватні та церковні кошти. Суттєву роль у становленні та розвитку греко-католицької освіти відіграло відкриття у м. Львів Богословської академії – вищого навчального закладу європейського рівня.

Четвертий етап “збереження системи морально-релігійного виховання в умовах окупаційного режиму” (1939–1945 рр.) визначається розвитком бого­словсь­кої освіти і науки у період Другої світової війни. Незважаючи на постійний контроль німецької влади, церква відновила діяльність закритих радянським урядом Богословської академії, Богословського наукового товариства і низку видавництв, що сприяло розвитку національно-культурного життя та шкільництва, утвердженню християнських моральних засад у суспільстві.

П’ятий етап “реалізація освітньої доктрини УГКЦ в умовах підпілля” (1946–1991 рр.) присвячений розвитку освітньої доктрини УГКЦ у період радянської тоталітарної системи. Особливого значення набуває освітньо-виховна діяльність церкви в умовах еміграції. На обґрунтованих Й. Сліпим концептуальних засадах морально-релігійного виховання базувалася практика навчально-виховного процесу Духовної семінарії, Богословського наукового товариства, Українського католицького університету, що створювало передумови для розвитку теоретичних та практичних аспектів освітньої доктрини УГКЦ.

Виокремлення шостого етапу  “реалізація концептуальних засад освітньої доктрини церкви в незалежній Україні” (серпень 1991 р. – донині) – зумовлено становленням і розвитком системи греко-католицької освіти та виховання в сучасних умовах. У цей час відбувається уточнення теоретичних засад освітньої політики, апробація ефективності форм і методів виховання, розробка прогностичних моделей, спрямованих на духовний розвиток особистості.

Аналіз концептуальних засад богословської освіти УГКЦ окресленого періоду дає змогу виокремити структурну модель освітньої системи церкви на сучасному етапі становлення незалежної України (рис. 1).

Таким чином, в умовах розвитку сучасного українського суспільства і національної системи освіти та виховання проаналізовані вище аспекти є актуальними, оскільки впродовж досліджуваного періоду релігійно-освітні діячі та галицькі педагоги зуміли закласти теоретико-методичні підвалини національного шкільництва та реалізувати основні положення освітньої доктрини церкви.