ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ У ДОШКІЛЬНОМУ ДИТИНСТВІ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність і ступінь розробленості проблеми дослідження у науковій теорії та педагогічній практиці, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, сформульовано концепцію і гіпотезу дослідження, методологічні та теоретичні засади, методи дослідження та етапи науково-педагогічного пошуку, наукову новизну, практичне значення, подано інформацію про апробацію та впровадження результатів дослідження.

У першому розділі „Соціалізація особистості як проблема міждисциплінарних досліджень” розкрито філософський, соціоло-гічний, психологічний, культурологічний, педагогічний контексти процесу соціалізації особистості; здійснено аналіз проблеми соціалізації особистості дитини у зарубіжних системних інноваційних педагогічних технологіях XX століття, з’ясовано педагогічну сутність та визначено статус категорії соціалізації особистості у контексті сучасних науково-педагогічних ідей.

На підставі аналізу праць вітчизняних та зарубіжних дослідників у роботі з’ясовано міжнауковий статус та педагогічний зміст соціалізації, її місце в категорійний системі педагогічної науки, виявлено взаємозв’язок понять „соціалізація”, „культура”, „виховання”, „освіта”, „розвиток”, „адаптація”, „індивідуалізація”.

Виокремлення теорії соціалізації як самостійної галузі дослідження відбулося у середині XX століття і було підготовлене науковими доробками філософів, соціологів, психологів, культурологів, які по-різному розглядали питання соціального становлення особистості, внаслідок чого підходи до осмислення закономірностей, механізмів, результатів цього процесу у різних науках є неоднозначними, подекуди навіть протилежними. Вивчення процесу соціалізації у межах різних наукових галузей зумовлене глибиною її об’єктивного змісту і багатством структурно-функціональних взаємозв’язків у суспільному житті. Підходи психолого-педагогічної науки до соціалізації особистості розкривають змістову конкретику цього процесу, обґрунтовують механізми, пов’язані з умовами соціалізації (середовище, простір) та позицією, яку займає особистість у цьому процесі (активність – пасивність). Так, розгляд філософських підходів до проблеми соціалізації доводить, що в кожній суспільно-історичній формації діяли механізми диференціювання становлення особистості на засадах предметного розмаїття людської сутності, що є соціально-закономірним, а не індивідуально-випадковим. Суспільство є вирішальним фактором соціального становлення індивіда, оскільки відкриває перед людиною можливість її універсального розвитку, акумулює людську духовність у відповідних соціальних формах, прискорює темпи їх гуманізації. У соціологічному дискурсі питання взаємин людини і світу трансформується у проблему взаємодії особистості та суспільства і концентрується навколо вивчення особистості через суспільство й суспільства через особистість та процесів взаємодії особистості, соціальних груп і суспільства. Відтак, соціологи акцентують увагу на процесах засвоєння соціальних функцій та оволодіння соціальними ролями, і, відповідно, процедурі входження індивіда в людське суспільство. Процес соціалізації особистості з позицій соціальної психології відбувається у конкретному соціальному середовищі завдяки механізмам інтеріоризації та екстеріоризації через розширення та примноження соціальних зв’язків індивіда із зовнішнім світом. Основними сферами життєдіяльності особистості, в яких розгортається цей процес, є діяльність, спілкування та самосвідомість, яка відображає розуміння власного “Я” в житті суспільства. Таке зосередження уваги на особистісному аспекті та на активній позиції особистості є значущим у розробці проблеми соціалізації, що вивчається педагогікою, яка завжди використовувала і синтезувала кращі наукові здобутки психологічної науки. У центрі уваги культурології – питання про сутність соціалізації як феномена культури; про цінності, норми та значення культури як засобу соціалізації; про статусне значення культурних норм у різних соціальних середовищах. Специфіка соціалізації як сфери культурологічного пізнання полягає у визначенні соціально-культурних чинників, за допомогою яких людина не тільки пізнає світ і саму себе, але й визначає своє місце у світі, формує власні світоглядні настанови.

Особливість соціально-педагогічного підходу полягає у погляді на соціалізацію як на складний процес залучення особистості до соціального життя, у результаті чого вона отримує та змінює свій соціальний статус і соціальну роль, формує власний духовний світ та індивідуальність. Соціалізація особистості передбачає активні зв’язки із соціумом, що створює передумови для соціальної взаємодії та активної творчої діяльності людини, розвитку її соціальної активності, в якій виражається та реалізується рівень її соціальності, глибина та повнота соціальних стосунків. Усі вищеозначені підходи міждисциплінарних наукових доробок дослідників є підтвердженням складності процесу „вростання” людини в соціум, її соціального становлення.

У реаліях сьогодення в Україні розвиваються науково-практичні освітні напрями, в основі яких – європейський досвід вільного розвитку дитини. На підставі означеного пояснюється звернення до розгляду проблеми соціалізації дітей у зарубіжних системних педагогічних технологіях М. Монтессорі, С. Френе, Р. Штайнера, О. Декролі, Ф. Дольто, які виникли на початку XX століття, ґрунтуються на ідеях ранньої соціалізації, вільного виховання, прагнення дати дітям можливість досягнути соціальної ідентичності. Учені визначають дитинство як самоцінність, як особливо важливий період життя людини для становлення її як особистості; у їхніх концепціях прослідковується потреба в пошуку нових механізмів сприяння успішній соціалізації на початкових етапах життя; намагання вирішити проблему „дитина і суспільство”; переконання у тому, що освіту необхідно зробити значущим фактором позитивного розвитку культури та соціального прогресу.

Для повноти здійснюваного аналізу феномена „соціалізація” із площини педагогічного розмаїття було виокремлено ті дослідження, у яких, на нашу думку, подано результати фундаментального характеру. Серед науковців, які додали фундаментальних наукових знань у досліджувану проблему, – В. Бочарова, Т. Василькова, Ю. Василькова, М. Галагузова, Ю. Гапон, Н. Голованова, Н. Заверико, І. Звєрєва, А. Капська, Л. Коваль, Н. Лавриченко, С. Литвиненко, Л. Міщик, А. Мудрик, С. Савченко, С. Харченко. Головними теоретичними постулатами взято положення про соціалізацію як: 1) процес розвитку людини у взаємодії з навколишнім світом (А. Мудрик); 2) мету і специфічну діяльність педагогічного суб’єкта, тобто як особливу педагогічну дію (Н. Лавриченко); 3) цілісний соціально-педагогічний феномен, що має специфічні педагогічні ознаки: мету, зміст, форми й технології реалізації, кінцевий результат – рівень соціалізованості особистості (С. Савченко); 4) процес входження у світ конкретних соціальних зв'язків, і освоєння соціального як загальної характеристики людства (Д. Фельдштейн); 5) процес взаємодії людини з навколишнім середовищем шляхом зміни її адаптацій в кожній зі сфер життєдіяльності, що триває упродовж життя (М. Лукашевич); 6) процес оволодіння соціальним досвідом, де в цілісну систему поєднуються діяльність та спілкування дитини, а також зміст і структура самосвідомості (Н. Голованова). Узагальнені теоретичні положення є базовими для розв’язання завдань означеної проблематики процесу соціалізації особистості на етапі її соціального становлення у дошкільному дитинстві. В умовах сучасної глобалізації та інформатизації суспільства, швидкої зміни змісту і способів комунікації та зростання інформаційної насиченості середовища життєдіяльності потрібна педагогічно обґрунтована технологія реалізації соціалізаційних завдань особистості на етапі дошкільного дитинства, що вимагає оновленого підходу й створення педагогічних умов для соціалізації особистості. Це сприятиме відображенню соціалізаційної траєкторії встановлення базових стосунків особистості у дошкільному дитинстві із соціальним світом. Такий суто педагогічний погляд на проблему соціалізації дітей дошкільного віку зумовлює особливості пропонованого дослідження, виділяючи його із загальної низки робіт, присвячених проблемам соціалізації особистості (Ж. Баб’як, Ю. Богінська, Л. Варяниця, О. Вишневська, В. Іванов, С. Курінна, О. Малахова, Д. Малков, П. Плотников, Р. Пріма, Н. Сайко, В. Скрипка, І. Шоробура та ін.).

У другому розділі „Психолого-педагогічні засади соціального становлення особистості у дошкільному дитинстві” здійснено теоретичне осмислення особливої соціокультурної категорії дитинства, окреслено сучасні підходи до дитинства як соціально-культурного феномена і предмета науково-педагогічного вивчення, розкрито особливості соціального становлення особистості на етапі дошкільного дитинства.

Поступове ускладнення змісту і тривалості процесу становлення особистості як суб’єкта соціальних стосунків актуалізувало проблему вивчення дитинства як соціокультурного феномена. Кожній історичній епосі відповідає свій соціокультурний статус дитинства, який характеризується його віковими межами, визначальним характером ставлення суспільства до дитинства та регламентацією стосунків дорослого світу та світу дітей. Дитинство як соціально-культурний феномен має свою історичну логіку розвитку; в різні історичні епохи по-різному конструювалися та формувалися взаємини між дорослими та дітьми, в основі яких завжди прослідковувалася соціальна та правова незахищеність дитинства. Водночас кожній суспільній формації був притаманний свій образ дитини, своє розуміння феномена дитинства і його вікових меж.

Аналіз наявних у сучасному науковому просторі концепцій розуміння дитинства (В. Абраменкова, І. Бех, А. Богуш, Н. Гавриш, В. Кудрявцев, С. Литвиненко, Т. Поніманська, Л. Обухова, М. Осоріна, Д. Фельдштейн та ін.) дозволив прослідкувати необхідність перегляду традиційних підходів до дитинства, єдність науковців у позиції визнання самоцінності дитинства, актуальність вироблення нової парадигми, центрованої на світі дитинства. Ситуація у розумінні феномена дитинства, у ставленні до дитини та періоду її дитинства, що склалася на сучасному етапі розвитку суспільства, акцентує увагу на визнанні дитинства як структурного елемента суспільства, на розширенні його вікових меж, збільшенні турботи та уваги держави до унікальної і самобутньої функції дитинства в соціокультурних процесах. Натомість зміни, що відбуваються на сучасному етапі розвитку суспільства, зумовили протиріччя між ідеєю нової філософії освіти, яка визнає за дитинством право на самоцінність, та традиційною педагогічною позицією ставлення до дітей як до об’єктів виховного впливу. Поступове ускладнення змісту процесу соціалізації вимагає цілісного розуміння дитини як об’єкта і суб’єкта соціалізації, зумовлюється особливостями і специфікою процесу соціалізації на етапі дошкільного дитинства та уможливлюється завдяки запровадженню соціально-педагогічного супроводу, спрямованого на актуалізацію соціального потенціалу дитини.

Дошкільне дитинство вважають періодом: 1) „первинного фактичного становлення особистості” (О. Леонтьєв); 2) „формування базової культури особистості дитини” (О. Асмолов); 3) „оволодіння соціальним простором людських стосунків через спілкування з дорослими, а також через ігрові та реальні стосунки з однолітками” (Г. Абрамова, Л. Божович, Л. Виготський, Д. Ельконін, В. Мухіна та ін.); 4) „виховання людського в людині” (С. Русова). Серед основних специфічних рис дошкільного дитинства виокремлюють такі: 1) дитина-дошкільник як особистість перебуває на етапі становлення, дозрівання і розвитку; формування основ особистісної активності, самостійності, ініціативності, відповідальності та особистісного становлення; 2) самоцінність цього періоду визначається наявністю дитячої субкультури; 3) дошкільний вік (3-6 років) пов’язаний з домінуванням ігрової діяльності; 4) дитячі види діяльності мають специфічний характер і формують головні досягнення дитини у її фізичному, психічному та соціальному розвитку, завжди відповідають інтересам і потребам дитини; 5) це сенситивний період для первинної соціалізації особистості; 6) період формування ціннісного ставлення до природи, культури, людей і самого себе, орієнтації на світ людей, осягнення змісту і форм людських стосунків; 7) висока емоційна насиченість усіх сфер життєдіяльності дитини, її допитливість, безпосередність, оптимізм як важлива передумова для емоційно-практичного пізнання довкілля і самої себе. 8) вразливість, навіюваність дошкільників, їхня залежність від дорослих, потреба у спілкуванні з ними, незахищеність від впливів довкілля; 9) чутливість до соціально-психологічних механізмів навіювання, наслідування; поєднання інтеріоризаційних та екстеріоризаційних механізмів ідентифікацї. Ці механізми соціалізації дають дитині можливість розвиватися, рефлексувати і відповідати соціальним очікуванням суспільства. Сучасні діти-дошкільники відрізняються від дітей попередніх століть своїм світобаченням, обізнаністю, інтелектуальним розвитком. Вони стали більш прагматичними, самостійними, активними і водночас більш тривожними та агресивними.

Психологи, які наголошують на виникненні нової соціальної ситуації розвитку, виокремлюють внутрішню позицію дошкільника стосовно інших людей, яка характеризується усвідомленням власного „Я” та своїх вчинків, інтересом до світу дорослих, їхньої діяльності та стосунків. У взаємодії дошкільника із суспільним довкіллям, що виявляється у безпосередньому спілкуванні з дорослими, в іграх і змаганнях з однолітками, у процесі різних видів дитячої діяльності, в оволодінні навчальною діяльністю розвиваються образні форми пізнання природного, предметного та суспільного довкілля та власного „Я”. Соціальна та емоційна активність реалізує потребу дитини бути суб’єктом освоєння світу людей, культури, власної життєдіяльності.

Важливим змістовим компонентом процесу соціалізації дитини-дошкільника нами визначено образ соціального світу. Психологічною наукою (Б. Ананьєв, Л. Виготський, О. Леонтьєв, А. Петровський, С. Рубінштейн, В. Ядов) доведено, що „образ” як форма існування ціннісного ставлення до світу реально регулює діяльність особистості. Тому це явище є важливим у контексті психолого-педагогічних підходів до розуміння закономірностей процесу соціалізації особистості в дошкільному дитинстві, у зв’язку з чим було виявлено особливості конструювання образу соціального світу на етапі первинної соціалізації – у дошкільному дитинстві: 1) у дитинстві людина, як ніколи пізніше, відкрита для смислоосягнення та смислотворення. Образ світу виникає у дитини у процесі взаємодії з реальністю, яку вона відображає у своїх мозкових структурах через використання індивідуального досвіду, набутого під час сприймання предметів та явищ суспільного довкілля. Реально цей процес часто здійснюється стихійно, тому дитячий спосіб ставлення до світу відзначається яскравістю і безпосередністю життєвих вражень, гостротою переживань безлічі різних життєвих подій; 2) у дошкільному віці формуються первинні етичні поняття, здатність бачити прекрасне навколо себе. У свідомості дитини виникає розуміння власних можливостей та свого місця в системі суспільних відносин. Особисте ставлення дитини до об’єктів і явищ довкілля визначає і вибір нею стратегії поведінки. У процесі становлення чітких поглядів на світ і на себе виробляється певна система цінностей і власна життєва позиція. Так соціальний образ світу, що складається в свідомості дитини, набирає силу впливу на її дії, вчинки та в цілому на життя; 3) для дитячого сприйняття і світобачення характерною є цілісність, яка не подрібнює світ на окремі елементи, в ній злиті воєдино об’єктивне і суб’єктивне, понятійне й образне, аналітичне і синтетичне у процесі одночасної роботи когнітивних структур та почуттів. Образ світу дитини-дошкільника відрізняють перевага емоційно-почуттєвих уявлень про світ над раціонально-логічними, одухотвореність об’єктів та явищ дійсності, спонтанність розвитку елементів образу світу та їх емоційно-ціннісне забарвлення; 4) уявлення про світ, ставлення дитини до світу, що її оточує, формується у дитячій свідомості, насамперед, через спілкування з іншими людьми – дорослими та однолітками. Отже, дорослішання дитини, її успішна соціалізація безумовно залежать від того, наскільки дитина визнається дорослими суб’єктом взаємостосунків з довкіллям, наскільки вони дозволяють дитині проявляти цю суб’єктність, створюючи умови для конструювання образу світу. До завершення дошкільного дитинства кожна дитина створює образ світу, заснований на широкому розмаїтті образних уявлень про Світ Природи, Світ Культури, Соціальний Світ Людей, Світ власного “Я”. Єдність цих світів формує у дитини уявлення про світ як цілісність і є основою дитячого світогляду. Дошкільник, у силу своїх вікових особливостей, ще не включений у наукове пізнання дійсності, але в його свідомості на емоційно-образному рівні вже формується певне уявлення про світ, і від особливостей його сприйняття значною мірою залежить становлення певної системи цінностей і власної життєвої позиції. Гармонія цього процесу досяжна лише за умови сформованості у дитини відповідної системи уявлень про світ і про себе у ньому, що з одного боку, забезпечується її діяльністю, а з іншого – здійснюється у дитячій свідомості насамперед через спілкування з іншими людьми – дорослими та однолітками. Педагогічне осмислення змісту соціалізації, її особливостей і специфіки на етапі дошкільного дитинства дозволяють вибудувати стратегію освітньо-виховної діяльності, спрямованої на актуалізацію соціального потенціалу дитини.

У третьому розділі „Методологічні концепти соціалізації особистості” окреслено методологічні концепти соціалізації дітей дошкільного віку у дошкільних навчальних закладах: системно-цілісний, особистісно-діяльнісний, культурологічний, компетентнісний, кожний з яких поєднує сучасні основоположні концептуальні ідеї, які перебувають в діалектичній залежності, взаємозбагачують і взаємодоповнюють одна одну.

Системно-цілісний підхід забезпечує орієнтацію на цілісне розуміння дитини як об’єкта і суб’єкта соціалізації, а також комплексне вивчення найістотніших закономірностей розвитку процесів виховання та соціалізації як єдиного цілого з позицій системного аналізу. Його реалізація дозволяє розглядати дошкільний заклад як педагогічну систему, яка вимагає узгодження та координації усіх її компонентів, сукупності взаємопов’язаних між собою засобів, методів і процесів, що мають нові якісні ознаки, необхідні для створення педагогічно виваженого впливу на соціальне становлення особистості дитини. Завдяки розширенню діапазону соціалізаційного впливу на особистість за рахунок залучення педагогічним колективом закладу потенціалу суспільного довкілля та природного середовища, дошкільний заклад стає відкритою системою, що надає можливості спеціально змоделювати умови для проявів дитиною позиції суб’єкта соціалізації.

Модернізація змісту дошкільної освіти у контексті особистісно-діяльнісного підходу, основна ідея якого пов’язана з діяльністю як засобом розвитку суб’єктності дитини, полягає в орієнтації педагогів на забезпечення допомоги вихованцям у становленні їх суб’єктами соціалізації та власної життєдіяльності. Комплекс дитячих видів діяльності, їх ампліфікація на етапі дошкільного дитинства забезпечує повноцінний соціальний розвиток, самостійний пошук шляхів задоволення дитячих потреб та інтересів. Цілеспрямована творча діяльність дітей водночас є умовою і засобом, що забезпечує можливість активно пізнавати суспільне довкілля, виражати своє ставлення до засвоєного, набувати практичних навичок взаємодії та спільної діяльності, формує соціальну активність. Оскільки кожен вид діяльності активізує різні напрями розвитку особистості, то соціалізаційний ефект досягається при використанні у педагогічному процесі комплексу дитячих видів діяльностей, заснованих на співпраці та взаємодії з однолітками, що зумовлюють процес соціального розвитку дитини, становлення ціннісних орієнтацій у позиції суб’єкта соціалізації.

Реалізація культурологічного підходу забезпечує входження дитини у світ культури, що передбачає засвоєння нею духовно-культурних надбань людства, дає можливість використовувати особистісний потенціал, залучати дітей до власної життєтворчості, формувати почуття причетності дитини до певної культури. Зорієнтований на культурні зразки педагогічний процес дошкільного навчального закладу, в основі якого – соціокультурний зміст, діалогічна взаємодія між однолітками та дорослими як партнерами, обмін цінностями, культурна ідентифікація, творча самореалізація кожної особистості, сприяє розумінню соціалізації як процесу прилучення дитини до культури суспільства.

Компетентнісний підхід становить цілісну систему визначення мети, завдань, змісту, організаційного і технологічного забезпечення соціальної компетентності особистості у дошкільному дитинстві, дозволяє найточніше визначити змістові лінії та логіку введення дитини у суспільне довкілля, спрямовує на формування соціальної компетентності дітей, необхідної для забезпечення їхньої життєдіяльності в соціумі. За Базовим компонентом дошкільної освіти у дошкільному віці у дитини формуються такі основи соціальної компетентності: уміння орієнтуватися у світі людей (рідні, близькі, знайомі, незнайомі люди; люди різної статі, віку, роду занять тощо); здатність розуміти іншу людину, її настрій, потреби, особливості поведінки; уміння поважати інших людей, допомагати, дбати про них; обирати відповідний ситуації стиль спілкування та спільної діяльності. Компетентність дитини дошкільного віку – одна з базисних характеристик особистості на етапі дошкільного дитинства. На період старшого дошкільного віку дитину характеризують такі здобутки: психофізіологічні, соціальні, особистісні досягнення в розвитку, відносна автономність та самостійність дитини у поведінці, сформовані навички самообслуговування, організація та характер спільної діяльності, співпраці з однолітками та дорослими. Усі ці здобутки засвідчують становлення компетентностей особистості, які розглядаються як орієнтовні показники розвитку особистості, як своєрідні особистісні характеристики, що визначають здатність дитини до вибору способу поведінки у довкіллі і налагодження нею взаємодії з соціумом. Відтак, соціально компетентна дитина здатна відчувати своє місце у системі стосунків та адекватно поводитися у суспільному довкіллі. Виходячи з потреби забезпечення педагогічно виваженого соціалізаційного процесу, що сприяє прилученню дитини до культури суспільства та освоєнню позиції суб’єкта соціального життя, компетентнісний підхід акцентує увагу не на поінформованості дитини, а на проектування цілей і визначення змісту дошкільної освіти на основі виокремлення ідеї окультурення життя дитини, набуття нею основ особистої культури, підвищення її базового рівня, орієнтацію дошкільника у чотирьох сферах дійсності – Природі, Культурі, світі Людей та Власного Я. Як механізм приведення дошкільної освіти у відповідність до вимог сучасних реалій, компетентнісний підхід дозволяє забезпечити цілісність соціально-педагогічного супроводу соціалізації особистості у дошкільному дитинстві; створити у закладах емоційно-комфортне розвивальне середовище; гармонійно доповнити соціалізацію індивідуалізацією; забезпечити відкритість дошкільного навчального закладу у суспільному довкіллі регіону.

У четвертому розділі „Стан соціалізації дітей у практиці сучасних дошкільних закладів” визначено поняття „соціалізація особистості у дошкільному дитинстві”, критерії, показники, схарактеризовано рівні соціалізації дітей дошкільного віку; проаналізовано результати другого етапу пошукового дослідження та констатувального експерименту; спроектовано соціально-педагогічний супровід соціалізації особистості в дошкільному дитинстві.

У пропонованому дослідженні виходимо з розуміння того, що соціальний розвиток особистості є взаємопов’язаним процесом соціалізації-індивідуалізації дитини дошкільного віку, який, з одного боку, містить засвоєння соціокультурного досвіду у вигляді правил, норм, способів поведінки, еталонів дії і взаємодії людей у соціумі, а з іншого – розвиває сутнісне „Я” дитини, її індивідуальність та неповторність, надає певної автономності та незалежності від соціуму, здатності гармонійно та ефективно адаптуватися до нових умов постійно змінюваного соціального середовища. Cоціалізація особистості в дошкільному дитинстві розглядається нами як процес становлення дитячої особистості у її взаємодії із соціальним світом, на основі порівневого входження дитини у систему соціальних зв’язків, освоєння соціокультурного досвіду через її суб’єктивне пізнання суспільного довкілля та конструювання образу соціального світу. Виокремлено критерії соціалізації особистості у дошкільному дитинстві, а саме: соціальної адаптованості з показниками – ставлення дитини до нових соціальних умов, особливості емоційного стану дитини, домінування настанов на взаємодію з дітьми; соціальної активності з показниками – наявні прояви ініціативності, активності, самостійності; соціальної компетентності з показниками – соціальний інтелект як здатність вирішувати соціальні проблеми у запропонованих ситуаціях, ціннісні орієнтації дітей та їхні духовні потреби, сформованість соціальних норм поведінки дитини.

У дослідженні розроблено методику діагностики рівнів соціалізації особистості у дошкільному дитинстві. До кожного критерію було дібрані адекватні діагностичні методики і спеціальні завдання, що дозволили визначити вихідні рівні соціалізації дітей дошкільного віку: високий, достатній, середній, низький. Вихідний рівень соціалізації особистості у дошкільному дитинстві на констатувальному етапі досліджувався нами в групах дітей 4-5 років (240 осіб) та в групах дітей 6-го року життя (220 осіб). Як засвідчують одержані дані, високого рівня – рівня гармонійної соціалізації у дітей 4-5 і 6 року життя не було виявлено. Дошкільники мали здебільшого середній (31,9 % – експериментальні, 28 % – контрольні групи) та низький (68,1 % – експериментальні, 72% – контрольні групи) рівень соціалізації. З’ясувалося, що у групах дітей 6-го року життя – випускників дошкільних закладів – достатнього рівня соціалізації досягли 17 % старших дошкільників, які виявили сформованість усіх компонентів соціалізації в їх єдності і взаємозв’язку. На середньому рівні соціалізації перебувало 57,3 % дітей 6-го року, у яких виявлено нестійкий емоційний стан, наявне почуття невпевненості у взаємодії з дітьми, ситуативне прагнення до конструктивної взаємодії; 23 % дітей 6-го року життя перебували на низькому рівні соціалізації.

Результати пошукового експерименту виявили недостатнє програмно-методичне забезпечення педагогічно виваженої соціалізації дітей дошкільного віку у сучасній практиці дошкільних навчальних закладів. Відповіді дошкільних та соціальних педагогів на запитання анкет, спостереження за організацією педагогічного процесу в групах дошкільної установи, бесіди, аналіз документації дозволили стверджувати про відсутність у них чіткого розуміння сутності соціалізації дітей, неспроможність вихователів самостійно діагностувати їхній соціальний розвиток, особливості соціальної ситуації розвитку на етапі дошкільного дитинства та педагогічно виважено здійснювати гармонійну соціалізацію особистості у дошкільному дитинстві.

Отже, результати другого етапу дослідження, що засвідчили недостатнє програмно-методичне забезпечення педагогічно виваженої соціалізації дітей дошкільного віку, і кількісні дані констатувального експерименту, які підтвердили низький рівень соціалізації дітей, зумовили необхідність проектування соціально-педагогічного супроводу соціалізації особистості у дошкільному дитинстві.

У запропонованому дослідженні проектування соціально-педагогічного супроводу соціалізації дитини-дошкільника трактується як попереднє конструювання програми діяльності взаємодіючих суб’єктів супроводу, що відображає її логічну послідовність і адекватне відтворення у реальній освітній практиці через забезпечення організованої взаємодії у системі „дитина – соціум”, „дитина – дорослий” і „дитина – дитина”. Соціально-педагогічний супровід соціалізації передбачає рух разом із дитиною, поруч із нею, тому акцент ставиться не на вплив, а на створення соціального простору дитинства, який пропонуємо розглядати як простір соціального світу, що зумовлює процес соціалізації особистості дитини. Соціальний простір дитинства поділяємо на певні сфери і виділяємо такі їх складові: суспільне довкілля, до якого відносимо світ дорослих та світ дітей; культурологічна домінанта змісту дошкільної освіти; цілісна картина світу, що відображена у дитячій субкультурі. За його наявності дитина вибудовує свої стосунки зі світом людей та світом власного „Я” і опановує продуктивні способи соціальної взаємодії, що дозволяє їй засвоювати позиції об’єкта і суб’єкта соціалізації та виявляти себе суб’єктом власної життєтворчості. У дослідженні обґрунтовується проектування соціально-педагогічного супроводу соціалізації особистості в дошкільному дитинстві, що має певні напрями, які взаємопов’язані між собою і розкривають наперед послідовність і практичне забезпечення, а також зміст діяльності та її результат за кожним напрямом соціально-педагогічного супроводу соціалізації особистості. Відтак, проектування соціально-педагогічного супроводу соціалізації становить послідовну зміну його напрямів: 1) виявлення проблем у соціалізації дітей дошкільного віку; 2) розробку концепції соціалізації особистості у дошкільному дитинстві; 3) створення програми соціального розвитку дітей „Дошколярик у суспільному довкіллі” з метою програмно-методичного забезпечення соціалізації особистості в дошкільному дитинстві; 4) планування соціально-педагогічного супроводу соціалізації на основі розробки змісту, методів та форм взаємодії суб’єктів супроводу, які забезпечують його ефективність; 5) організацію поетапної міжособистісної взаємодії між фахівцями дошкільної установи, дітьми та батьками, що вимагає спільної діяльності суб’єктів супроводу та їхньої партнерської погоджувальної роботи у його перебігу; 6) функціонування дошкільного навчального закладу як відкритої соціуму соціально-педагогічної системи; 7) аналіз результатів запровадження соціально-педагогічного супроводу соціалізації особистості. З урахуванням накопиченого теоретичного багажу авторська позиція зводиться до того, що соціально-педагогічний супровід соціалізації особистості розглядається як процес особистісної взаємодії між тим, хто супроводжує, і тим, хто цього потребує. Він спрямований на актуалізацію соціального потенціалу дитини та уможливлює педагогічно виважену соціалізацію особистості в дошкільному дитинстві.

Соціально-педагогічний супровід соціалізації дитини-дошкільника відображає професійну інтерпретацію педагогом соціальної ситуації розвитку дитини, перетворення її в чинник соціально-особистісного становлення. Встановлено, що він є: 1) планомірним і вимагає добору відповідних форм, засобів, прийомів гармонізації індивідуального і соціального розвитку дитини; 2) розгорнутим у просторі і часі, що спирається на вивчення особистості в процесі соціально-педагогічного супроводу соціалізації і враховує динаміку її соціального розвитку; 3) постійним, що заперечує епізодичність, фрагментарність, хаотичність під час роботи щодо вирішення завдань соціалізації; 4) послідовним, що передбачає дотримання логічних зв’язків у процесі соціально-педагогічного супроводу соціалізації; 5) рухливим, що враховує варіативність технологій супроводу; 6) превентивним, що спрямований на досягнення сталої відповідальної поведінки дитини у соціальному довкіллі, сформованість імунітету проти негативних впливів соціального середовища; 7) адаптованим до умов діяльності конкретного дошкільного закладу та основних виховних завдань дошкільної освіти, що враховує соціальну ситуацію розвитку дитини, її суб’єктивний світ, мікросоціальне оточення її життєдіяльності та дозволяє забезпечувати педагогічно виважену соціалізацію особистості. Розуміння соціально-педагогічного супроводу соціалізації особистості у дошкільному дитинстві синтезується навколо таких принципів: принципу пріоритету інтересів дитини, принципу балансу як оптимального співвідношення процесів індивідуалізації та соціалізації в їх єдності та відмінності, принципу опертя на позитивне, принципу соціальної відповідності, принципу комплексного підходу і принципів діадичної взаємодії та відкритості супроводу. Запропоноване розуміння соціально-педагогічного супроводу соціалізації дітей дошкільного віку, основних особливостей, принципів та напрямів його проектування в узагальненому вигляді, тобто у взаємообумовлених та систематизованих зв’язках, дозволило перейти до здійснення моделювання та розробки експериментальної моделі соціально-педагогічного супроводу соціалізації особистості у дошкільному дитинстві.

У п’ятому розділі „Дослідницько-експериментальна перевірка моделі соціально-педагогічного супроводу соціалізації дітей у дошкільних закладах” висвітлено теоретичні позиції побудови експериментальної моделі соціально-педагогічного супроводу соціалізації особистості у дошкільному дитинстві; відображено змістово-організаційні аспекти дослідницько-експериментальної роботи з соціалізації дітей в умовах дошкільного навчального закладу; педагогічні умови, які забезпечують результативність педагогічно виваженої соціалізації особистості у дошкільному дитинстві.

Теоретичним підґрунтям побудови експериментальної моделі супроводу соціалізації особистості у дошкільному дитинстві стали методологічні підходи: системно-цілісний, особистісно-діяльнісний, культурологічний, компетентнісний; сучасні теорії соціально-педагогічної діяльності (О. Безпалько, Т. Василькова, М. Галагузова, Н. Голованова, Т. Дмитренко, І. Звєрєва, А. Капська, А. Рижанова, Л. Міщик, А. Мудрик, С. Савченко, С. Харченко та ін.), наукові концептуальні підходи до організації суспільної дошкільної освіти (Л. Артемова, А. Богуш, Н. Гавриш, О. Кононко, В. Кузь, С. Кузьменко, Т. Поніманська, К. Крутій); сучасні підходи щодо організації педагогічного процесу дошкільного навчального закладу: занурення дітей у різноманітні проблемні ситуації (А. Богуш, Н. Гавриш, Н. Голованова, Т. Поніманська), виховні психологічні ситуації (І. Бех, В. Кузьменко); діалогічне спілкування (А. Арушанова, А. Богуш, Н. Гавриш, С. Кульчківська, С. Ладивір, І. Луценко, Т. Пироженко), інтегрованість подання дітям знань про суспільне довкілля (Н. Гавриш), про світ людей (Т. Поніманська), технології гуманістичного виховання (Т. Поніманська), принципи проектування соціально-педагогічного супроводу соціалізації особистості, педагогічні умови; чинні державні вимоги до компетентності дитини дошкільного віку.

Запропонована експериментальна модель соціально-педагогічного супроводу соціалізації особистості у дошкільному дитинстві обіймала адаптаційно-орієнтаційний, конструктивно-рефлексивний, соціально-зорієнтований етапи, кожний з яких підсилював новоутворення попереднього (див. рис. 1). Її вихід на практичне застосування в умовах дошкільного навчального закладу здійснювався з урахуванням таких особливостей: 1) уявлення про соціалізацію особистості в дошкільному дитинстві як про системний, педагогічно виважений процес, пролонгований у часі та змістовому й операційному аспектах; 2) домінування у структурі моделі педагогічних компонентів соціалізації, а також етапів, якими визначено послідовність дій з метою досягнення кінцевого результату; 3) абсолютна нереальність повного представлення траєкторії усіх соціальних впливів, а відповідно особливостей соціалізації (через їх значну кількість, різноманітність проявів, сили впливу на особистість) і необхідність, у зв’язку з цим, визначення найдоцільніших критеріїв гармонійної соціалізації; 4) інтерпретація моделі як стратегічної конструкції, структурні частини якої є функціональними вузлами проектування соціально-педагогічного супроводу соціалізації особистості в дошкільному дитинстві; 5) усвідомлення особливостей конструювання соціального світу на етапі первинної соціалізації – у дошкільному дитинстві – й урахування специфіки процесу соціалізації дитини-дошкільника у сучасних умовах соціальної нестабільності.

Відображений у експериментальній моделі соціально-педагогічний супровід соціалізації особистості в дошкільному дитинстві розглядався нами як процес поступального і неперервного соціального розвитку особистості дитини-дошкільника, формування її здатності до соціального функціонування у змінному світі, що відбувалося в пізнанні власного „Я” та конструювання образу соціального світу. Провідними завданнями першого – адаптаційно-орієнтаційного – етапу визначено: забезпечення активного пристосування дітей до нових для них соціальних умов життєдіяльності, набуття соціально-емоційної рівноваги та стійкості до впливу змінних умов соціального середовища, насичення життя дітей соціальним контекстом та задоволення їхніх потреб у емоційній, пізнавальній, соціальній сферах, формування гармонійних взаємин з однолітками через організацію взаємодії на рівні емоційного спілкування, вибудовування особистої лінії поведінки дитини. Змістово-організаційні засади забезпечила розроблена варіативна програма роботи педагогічного колективу закладу з адаптації дітей до нових соціальних умов дошкільної установи.