ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ ТА ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ Я.Ф.ЧЕПІГИ (КІНЕЦЬ XIX

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено об’єкт, предмет, мету, завдання; розкрито теоретичну й практичну значущість дослідження; висвітлено методи дослідження; окреслено джерельну базу, сформульовано висновки про апробацію та впровадження результатів дослідження.

У першому розділі – «Теоретичні засади дослідження проблеми педагогічної та просвітницької спадщини Я.Ф. Чепіги» – досліджено історико-педагогічні аспекти досліджуваної проблеми в науковій літературі; визначено загальну методику та напрями дослідження.

Під час джерелознавчих пошуків з’ясовано, що наукові дослідження, присвячені педагогічній спадщині Я. Чепіги, охоплюють такі її складові як: деякі факти біографії вченого, теоретико-методологічні питання нової української школи, ідеї національної освіти, теоретичні засади виховання молодших школярів, методичний супровід навчання в початковій школі, організація народної школи громадсько-просвітницька діяльність тощо. Однак здебільше в науковій літературі розробляються певні окремі аспекти педагогічної спадщини вченого, які мають частковий або фрагментарний характер. Подальшого вивчення потребують науково-педагогічні, педагогічні та просвітницькі аспекти діяльності Я. Чепіги.

Відповідно до об’єкта та предмета дослідження визначено три його центральні напрямки:

а) вивчення, систематизація та узагальнення провідних поглядів вченого в контексті конкретних соціально-політичних та ідеологічних умов, в яких ці погляди проявилися і розвивалися;

б) визначення основних напрямків просвітницької діяльності Я. Чепіги у межах педагогічних ідей зазначеного історичного періоду;

в) узагальнення педагогічної спадщини Я. Чепіги в контексті провідних тенденцій, національних особливостей освіти України ХХІ століття, а також в умовах кризи класичної ідеї освіти в цілому.

На основі аналізу широкого спектру науково-педагогічної літератури виявлено ключові фактори становлення педагога-гуманіста Я. Чепіги. Плідна багаторічна педагогічна діяльність Якова Феофановича Чепіги, творче осмислення ним як позитивного, так і негативного досвіду вітчизняної та зарубіжної освіти, намагання розбудови освітніх процесів, формування та розвиток його власної педагогічної концепції відбувалися під впливом багатоаспектного контексту подій та провідних тенденцій у розвитку національної педагогічної думки кінця ХІХ – початку ХХ століть: зміни парадигми наукового педагогічного мислення, закликів до духовного відродження суспільства, зростання національної самосвідомості українців, посилення суспільної уваги до сфери освіти, розбудови національної народної школи.

Визначено, що культурно-історичний та педагогічний контекст, у якому виникали і розвивалися педагогічні та просвітницькі ідеї Я.Ф. Чепіги, представляє собою не набір розрізнених подій та явищ, а практичний комплексний інструмент становлення його гуманістичної педагогічної концепції.

У другому розділі – «Педагогічні погляди Я.Ф. Чепіги як історико-педагогічна проблема» – обґрунтовано особливе розуміння педагогом-гуманістом місця й ролі навчання й виховання у процесі формування особистості.

У дослідженні проаналізовано діалектику цільових установок Я.Ф. Чепіги в теорії і практиці української школи. Процеси кінця ХІХ – початку ХХ ст. виявилися для розбудови національної школи суперечливими внаслідок складної соціально-економічної та суспільно-політичної ситуації. Продовжуючи ідеї К. Ушинського, Г. Сковороди, С. Русової та ін. про необхідність створення національної народної школи, Я. Чепіга гостро критикує русифікаторську політику російського самодержавства. У творах виховного змісту, педагогічних статтях та в практичній педагогічній діяльності вчений постійно веде гостру боротьбу з реакційними поглядами на цілі загальноосвітньої школи. За умов пануючої у кінці ХІХ – початку ХХ ст. в Україні русифікаторської політики правлячих кіл українська національна ідея завжди залишалася методологічною засадою педагогічної концепції Я. Чепіги.

Наголошується, що відчутні ознаки індустріальної цивілізації, які склалися в досліджуваний період у державі, поступово відкривали нові матеріальні перспективи розвитку людини і суспільства, культури і освіти. Утім, вони несли в собі й тенденцію до різкого відчуження людської індивідуальності. В Україні цим антиособистісним тенденціям протистояли видатні вчені, письменники, громадські діячі К. Ушинський, Б. Грінченко, О. Духнович, П. Куліш, М. Пирогов, С. Русова, С. Сірополко, І. Франко, Т. Шевченко, Я. Чепіга та ін.

На фоні авторитарного стилю виховної практики тогочасної школи прогресивні діячі вітчизняної педагогіки одним із головних положень проголосили необхідність розуміння природи дитини, дитячої психології, врахування загальних особливостей дитинства й неповторності кожної окремої індивідуальності з метою реалізації індивідуального підходу до виховання і навчання. Незважаючи на конкретно-історичну зумовленість захоплення Я. Чепіги педологічними ідеями, ряд праць, виконаних Я. Чепігою в руслі педології, містять цінний матеріал і доповнюють сучасні наукові дослідження про психологічний супровід навчання.

Творчо розвиваючи гуманістичні ідеї вітчизняних та зарубіжних педагогів, Я.Ф. Чепіга працює над розробкою змісту трудового навчання як засобу всебічного розвитку дитини. Свідченням особливої уваги Я. Чепіги до трудової школи є покладення вченим в основу навчально-виховного процесу саме трудового методу. Цей метод відзначався підвищенням пізнавальної активності учнів за рахунок завдань практичного характеру. Вчений і практик доводив, що трудове навчання має бути спрямованим не на підготовку ремісників, а на виховання дитини, на її фізичний і духовний розвиток.

Виявлено, що за наявності певних маніпуляцій у системі освіти з боку більшовицької влади, погляди Я. Чепіги як педагога-гуманіста принципово відрізнялися ідеєю створення гуманної національної школи, прагненням визначити оптимальний зміст і були найбільш прийнятними для самореалізації дитини.

Попри надзвичайно складні соціально-політичні колізії педагог-гуманіст Я. Чепіга залишається на позапартійних позиціях. Учений не може говорити про виховання лише як про суто педагогічний процес. Його педагогічні погляди набувають чіткого громадянського забарвлення. Усвідомлення вченим суспільної природи виховання дозволяє йому правильно орієнтуватися у складному наборі протиріч та суперечностей – між державним і народним, офіційним та національним, суспільним та особистим.

Гуманне ставлення до дитини, за глибоким переконанням Я. Чепіги, має слугувати основою суспільного життя, умовою розвитку індивідуальності кожного. Це не лише не виключає, а й передбачає як діалектичну ознаку антигуманізм тогочасної офіційної ідеології, який означав ставлення однієї людини до іншої як засіб свого життя, засіб задоволення егоїстичних цілей і потреб. Категорії «мета – засіб» Я. Чепіга розглядав із суто гуманістичних позицій.

У своєму соціально-історичному контексті методологічні засади педагогічної концепції Я.Ф. Чепіги відображали діалектично суперечливу єдність гуманізації і дегуманізації освітнього будівництва кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Здійснений порівняльний аналіз провідних педагогічних ідей Я. Чепіги та інших педагогів-гуманістів свідчить, що концепції педагогів кінця ХІХ – початку ХХ ст. формувалися в руслі ідей «нового» виховання з урахуванням досвіду та ідей класичної гуманістичної педагогіки, із застосуванням антропологічних знань, які активно розвивалися на рубежі століть.

На основі вивчення педагогічних, психологічних та історико-педагогічних джерел ґрунтується висновок про те, що вітчизняна педагогіка завдяки Г. Ващенку, Б. Грінченку, С. Сірополку, С. Русовій, І. Сікорському, К. Ушинському, С. Черкасенку, Я. Чепізі, П. Юркевичу та іншим дослідникам вийшла на новий рівень розвитку, який характеризувався досить системною інтеграцією знання про дитину як предмет навчання, виховання та розвитку. В педагогіці досліджуваного періоду основні акценти були зроблені на індивідуальність дитини, її духовний світ, творче мислення, національну свідомість. Провідними напрямками теоретичної діяльності вченого-педагога були також визначення сутності та класифікація методів навчання, розробка та аналіз комплексних програм навчання, аналіз та узагальнення дидактичних поглядів видатних педагогів кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Змістовні положення напрямків науково-педагогічної спадщини та просвітницької діяльності Я.Ф. Чепіги проявляються на багатьох рівнях і в багатьох видах психолого-педагогічної галузі знань. Це вказує на багатоаспектний, нелінійний характер цієї спадщини.

Визначено, що за понятійно-категоріальним апаратом (реалізація ідей вільного виховання; природа дитини є основою освіти; керований саморозвиток дитини на основі педологічних знань про неї; проблема духовного розвитку особистості; розвиток розумових здібностей; індивідуальний підхід до учнів; трудове виховання учнів; національне виховання; самовиховання вчителя та ін.) педагогічна спадщина Я. Чепіги є гуманістичною та гуманітарною; за способом відображення її сутності – феноменологічною; за формами реалізації – емпіричною.

Встановлено, що науково-педагогічна спадщина Я. Чепіги має певну сукупність ознак системи наукових знань: наявність певних категорій і власних емпіричних галузей; теоретичні положення про розвиток особистості; відображення світової психолого-педагогічної думки; сфера підготовки відповідних кадрів; відокремлення фундаментальних та прикладних аспектів. Названі ознаки, разом з тим, не сформовані в повному обсязі і повною мірою. Відсутня провідна ознака – фіксований корпус (структура) наукового знання, який відображав би єдність даної науково-педагогічної спадщини і способів взаємодії з нею.

У результаті особливого розуміння ролі педагогіки та виховання всебічно розвиненої особистості Я. Чепіга та інші провідні педагоги другої половини ХІХ – початку ХХ ст. на основі власного досвіду, педагогічних досліджень, систематичного поповнення передових наукових знань та критичного їх осмислення поставили дитину в центр своїх педагогічних концепцій, вносячи, разом з тим, відповідно до власного світосприймання, свій, особливий внесок у розв’язання різноманітних педагогічних проблем.

Таким чином, культурно-історичний та педагогічний контекст, в якому виникають і розвиваються науково-педагогічні та просвітницькі ідеї Я.Ф. Чепіги, представляє собою не набір розрізнених подій та явищ, а практичний комплексний інструмент становлення його гуманістичної педагогічної концепції.

У третьому розділі – «Місце Я.Ф. Чепіги в розбудові української національної школи» показано, що внесок видатного педагога у національну освіту є очевидним і незаперечним. Я. Чепіга успішно розробляв методичну концепцію шкільної освіти. Просвітницька діяльність Я. Чепіги мала непересічне значення для реформування змісту, форм, методів, засобів початкової освіти в Україні, впровадження нових підходів до навчання й виховання учнів. До основних напрямків просвітницької діяльності вченого можна віднести організацію школи у відповідності з особливостями і потребами особистості дитини, а також народу, до якого належить дана особистість, захист освітніх прав українського населення в контексті національно-культурної автономії, ліквідацію неписемності та підвищення загальної грамотності населення та ін.

Перебуваючи на державних посадах, Я. Чепіга активно й плідно працює над вирішенням таких найважливіших проблем у реформуванні національної школи як реалізація ідей вільного виховання, визнання природи дитини основою освіти; керований саморозвиток дитини на основі педологічних знань про неї, духовний розвиток особистості, розвиток розумових здібностей, індивідуальний підхід до учнів, трудове виховання учнів, національне виховання та ін.

Зазначається, що відповідно до означених проблем педагог-вчений Я. Чепіга поклав такі способи і шляхи їх вирішення: самовиховання педагогів; дотримання гуманістичного принципу навчання; самореалізація учнів через суспільно-корисну діяльність; створення відповідного навчального середовища тощо.

Установлено, що концептуальні підходи Я.Ф. Чепіги до реформування освіти в Україні будувалися за логікою наукового пізнання: від практики – до її теоретичного, наукового осмислення, від них – до освітньої та просвітницької діяльності.

Висвітлені та обгрунтовані Я. Чепігою своєрідні „больові точки” національної школи ХХ століття зорієнтовані ним на реалізацію загальнолюдських цінностей. Аналіз, узагальнення та систематизація вченим нових педагогічних ідей того часу, а також їх творче осмислення сприяли розширенню предметного поля педагогічної науки.

Патріотична позиція, глибокі знання кращих досягнень національної та світової педагогіки дозволили йому обґрунтувати й викласти основоположні теоретичні засади концепції національної школи на рівні європейських стандартів.

Педагогічна спадшина Я. Чепіги є цінним джерелом для опрацювання теоретичних та практичних аспектів розвитку національної системи освіти. Особливо актуальними для сучасної національної школи є наголошення на необхідності виховання молоді на принципах національного традиційного виховання. Як і наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. видатними персоналіями в галузі педагогічних знань, у сучасній Україні ведеться активний пошук нових шляхів у реформуванні освіти та педагогічної науки, визначною детермінантою якого є національна ідея, розвиток національної самосвідомості.

Ідеї Я. Чепіги щодо необхідності навчання та виховання на національній, народній основі знайшли свій розвиток у працях таких видатних представників педагогічної теорії і практики сучасності як В. Сухомлинський, І. Бех, М. Боришевський, О. Вишневський, О. Киричук, М. Стельмахович, О. Сухомлинська, Т. Завгородня, В. Оржеховська, Г. Софінська, К. Чорна та ін.

Науково-педагогічна діяльність Я.Ф. Чепіги спиралася на фундаментальні педологічні знання про фізіологію, антропологію, зокрема, про вікові та індивідуальні психофізіологічні властивості дітей, їх потреби та інтереси, задатки та творчі потенції. Це є обов’язковою умовою сучасного особистісно орієнтованого навчання та виховання. Використання цієї спадщини все більше набуває актуальності в сучасній системі національної освіти.

Психологія і педагогіка, а також її складова – дидактика, як це зазначав Я. Чепіга ще на рубежі ХІХ – ХХ ст., на практиці не являють собою самостійних ліній розвитку. Процес організації навчальної діяльності є засобом управління учінням, розвитком особистості учня і значною мірою обумовлює генезис і динаміку становлення психічних новоутворень як концентрованих показників загального розвитку учня. Основне значення провідної діяльності учня – учіння – полягає в максимальному сприянні розвитку не тільки інтелектуальної сфери, психічних процесів, властивостей і станів, а й формуванню повноцінної особистості.

Детальне вивчення властивостей і механізмів, що характеризують дитину як суб’єкта власного становлення, визначення методів і критеріїв їх оцінки – це завдання, яке постає сьогодні перед сучасною освітою.

Подальшого розвитку набувають такі гуманістичні ідеї Я.Ф. Чепіги як забезпечення тісного зв’язку шкільного навчання з життям та досвідом дитини; індивідуалізація навчання; використання в освітньо-виховному процесі різнобічних форм і видів творчої діяльності учнів; трудове виховання не лише як засіб практичної підготовки учнів до участі в суспільному виробництві, а й як найважливіший аспект їхнього духовного розвитку тощо.

У роботі доведено, що вивчення досвіду педагогічної діяльності Я.Ф. Чепіги сприятиме формуванню психологічної культури педагогів і перетворенню психолого-педагогічних знань про дитину в обов’язкову умову підвищення ефективності навчально-виховного процесу.

Не втратили актуальності для сьогодення думки Я. Чепіги щодо відтворення національної системи освіти на основі викладання рідною мовою. Переконливим доказом важливості впровадження української державної мови може бути позиція Конституції та інших законодавчих актів про обов’язковість знання державної мови та про право вільного розвитку інших мов. На сучасному етапі історичного розвитку демократичної суверенної України запорукою духовно-інтелектуального пробудження особистості є такі об’єктивні фактори, як наявність пакету відповідних документів, зокрема, Закону про мови України, Концепції національного виховання, які містять положення про формування мовної особистості, спроможної втілювати у життя високі ідеали демократичної держави, тенденції до гуманізації та гуманітаризації освіти з метою формування гармонійної творчої особистості, яка б успішно інтегрувалася у вітчизняне та світове цивілізоване суспільство.

Науково-педагогічна спадщина Я. Ф. Чепіги може здійснювати помітний вплив на ефективність сучасних перетворень в освіті України в силу її концептуальних, методологічних ознак.