ПРОБЛЕМА ФОРМУВАННЯ ДИСЦИПЛІНОВАНОСТІ УЧНІВ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ПЕДАГОГІЧНІЙ ДУМЦІ 20-70-х рр. ХХ СТОЛІТТЯ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність теми дослідження для подальшого розвитку сучасної історико-педагогічної науки в Україні; його хронологічні межі; визначено мету й завдання, об’єкт і предмет, методологічну основу; описано методи дослідження; схарактеризовано джерельну базу; викладено наукову новизну та практичне значення отриманих результатів; відображено вірогідність результатів дослідження та форми їх апробації.

У першому розділі «Передумови зародження ідеї дисциплінованої особистості» розкрито витоки становлення ідеї формування дисциплінованості учнів; розглянуто тенденції її розвитку в Нові часи в світовій педагогічній думці; систематизовано погляди прогресивних представників вітчизняної педагогічної теорії другої половини ХІХ століття на суть дисципліни, головні шляхи, що забезпечують дисциплінування учнів.

На підставі всебічного та ґрунтовного аналізу й узагальнення конкретних історико-педагогічних джерел установлено, що питанням формування дисциплінованості учнів відводилося чільне місце вже в перших школах людської цивілізації й вирішувалось із застосуванням покарань. Теоретичне обґрунтування засобів, сприятливих для втримання шкільної дисципліни без моральних і тілесних покарань, уперше в історії світової педагогічної думки зроблено М.Ф.Квінтіліаном і розвинуто представниками гуманістичної педагогіки епохи Відродження.

Тенденції розвитку проблеми шкільної дисципліни у світовій педагогічній думці в Нові та Новітні часи полягали у виокремленні мети шкільної дисципліни та способів її досягнення (Я.А. Коменський); запереченні необхідності фізичних покарань (Д. Локк, Ж-Ж.Руссо); розробці послідовності дій дорослих у дисциплінуванні дітей (І. Кант); визначенні напрямів гармонізації між усвідомленими індивідом етичними ідеями та його волею (І. Гербарт); обґрунтуванні школи як «своєрідного містка між сім’єю
та громадським суспільством» у дисциплінуванні дітей (Г. Гегель); узагальненні головних засобів досягнення оптимальних результатів
у формуванні дисциплінованості учнів (А. Дістервег).

У процесі наукового пошуку з’ясовано, що прогресивні представники вітчизняної педагогічної теорії, зокрема другої половини ХІХ століття, розробляючи питання шкільної дисципліни, акцентували увагу на тому,
що підґрунтям справжньої шкільної дисципліни є повага до дітей, розуміння дитячої природної активності. Серед засобів попередження недисциплінованості школярів найбільш оптимальними були такі: своєчасне ознайомлення дітей зі своїми обов’язками; систематичний контроль учителя
за діями та вчинками учнів; залучення школярів до активної участі в боротьбі за зміцнення дисципліни як найбільш дієвого чинника їхнього дисциплінування; взірець учителя, його «характер, моральність і переконання» як попереджувальний засіб проти порушення дітьми норм і правил шкільної поведінки (В. Бєлінський, М. Добролюбов, О. Духнович, М. Пирогов, К. Ушинський та інші).

У другому розділі «Теоретичні питання формування дисциплінованості учнів у вітчизняній педагогіці 20-70-х рр. ХХ століття»

проведено історико-педагогічний аналіз, який дав підстави в межах досліджуваного періоду (20-70-і рр. ХХ століття), керуючись суспільно-політичними чинниками розвитку країни, змінами на цьому ґрунті освітніх пріоритетів із проблеми формування особистості, нормативно-освітніми документами, що визначили роль дисципліни у функціонуванні школи впродовж означеного періоду, виокремити етапи розвитку проблеми формування та покращання дисциплінованості учнів, які частково збігаються
з періодизацією педагогічної думки в Україні, розробленої О. Сухомлинською та визначити роль дитячого самоврядування як засобу формування дисциплінованості учнів.

Перший етап (20-30-і рр. ХХ століття) обґрунтовано як етап формування теоретичних засад дисциплінованості особистості.

Проведене дослідження дало підстави дійти висновку, що на першому етапі найбільш ґрунтовно проблема формування свідомої дисципліни розглядалася П. Блонським, О. Залужним, Н. Крупською, А. Луначарським, А. Макаренком, М. Пістраком, А. Пінкевичем, І. Смирновим, І. Соколянським, С. Шацьким та іншими вченими.

Дослідженням установлено, що на цьому етапі розвитку проблеми дисциплінування учнів пріоритет надавався дитячому колективу з перевагою добровільної дисципліни, духу взаємодопомоги, самоврядування на засадах повної рівності. Узагальнення поглядів найбільш відомих теоретиків і практиків 20-30-х років ХХ століття дало підстави для висновку, що основними принципами виховання свідомої дисципліни в школярів визначались: органічне поєднання дисципліни з поняттям свободи; усвідомлене відчуття необхідності дисципліни для всіх учасників виховного процесу, сприйняття дисципліни як ознаки правильної організації колективу
й результату виховного процесу.

У визначенні напрямів педагогічного впливу, оптимальних для вироблення свідомої дисципліни в учнів передусім уважалися такі: висування вимоги дисципліни перед колективом; створення в колективі атмосфери повної захищеності особистості у своїх правах; сприйняття інтересів колективу вищими від інтересів особистості; формування правильних понять та уявлень про основні аксіоми поведінки, дисципліни, вимог суспільства до особистості; створення атмосфери спільного «товариства дітей і дорослих», коли б дорослі керувались не авторитарними методами у взаєминах із дітьми, а лише регулювали загальне життя та вивчали його; організація ігрової діяльності вихованців, яка була б для них воднораз цікавою, захоплювальною й такою, щоб дисциплінувала із урахуванням психологічних особливостей підлітків; організація навчально-виховного процесу для активізації самостійності й самодіяльності дітей, зі збудженням емоційних аспектів їхнього життя, «живого інтересу дітей» усупереч дисциплінуванню дітей завдяки донесенню до них певних догматичних істин; запереченню засобів насильницького дисциплінування дітей; залученню до дисциплінування дітей батьків (П. Блонський, Н. Крупська, А. Луначарський, А. Макаренко, М. Пістрак, А. Пінкевич, С. Шацький та інші).

Як показав аналіз історико-педагогічних джерел, у 20-30-і рр. ХХ століття розроблено теоретичні засади формування в школярів дисциплінованості як усвідомленої та стійкої моральної якості особистості: обґрунтовано суть понять «дисципліна», «дисциплінованість», сформульовано головні вимоги до дисциплінованої особистості; виокремлено елементи дисциплінування у висуванні вимоги з метою підвищення її дисциплінарних функцій формування у вихованців звичок та навичок дисциплінованої поведінки; виховання почуття відповідальності, тренування волі, людської гідності, уміння не піддаватися спокусі.

На цьому етапі науковці (П. Блонський, А. Макаренко, М. Пістрак, А. Пінкевич, С. Шацький та інші) довели значущість для формування дисциплінованості всебічного вивчення особистості дитини («проникнення
в її внутрішній світ») через спостереження, бесіди, анкетування, опитування, сповіді; залучення її до відповідних видів діяльності; поєднання свободи з вимогливістю, залучення батьків до процесу дисциплінування дітей як однієї
з умов його досягнення.

З`ясовано, що в обґрунтуванні доцільності покарання як методу формування дисциплінованості учнів педагоги керувалися тим, що передбачаючи осуд неправильних дій чи негативних учинків, не принижували людської гідності.

Воднораз дослідженням виявлені збочення у вирішенні шкільних питань: суворої централізації, принципу «єдиноначальства», переважно чиновницько-наказового способу керівництва школою, що неминуче породжувало авторитарні методи дисциплінування учнів.

Другий етап (40-50-і рр. ХХ століття) схарактеризовано як етап розробки методики виховання свідомої дисципліни.

Проведене дослідження дало підстави для висновку, що в цей період значною мірою актуалізація проблеми виховання свідомої дисципліни пов’язувалася з наслідками Великої вітчизняної війни як серйозної школи випробування й перевірки всіх сил народу, коли дисциплінованість кожного відігравала важливу роль. Тож, за даними освітніх документів, актуальність виховання свідомої дисципліни учнів обумовлюється не якимось надзвичайним чи катастрофічним становищем із дисципліною учнів, а посиленими вимогами суспільства до дисциплінування особистості, зокрема до розвитку почуття патріотизму й готовності до захисту Батьківщини.

Варто зазначити, що на цьому етапі посилилась увага до творчого доробку А. Макаренка щодо виховання свідомої дисципліни. На сторінках педагогічної преси відомі вчені І. Каїров, Є. Мединський, Л. Раскін, С. Рівес, І. Свадковський, С. Шадурський та інші акцентували на злободенності для повоєнної школи таких загальнопедагогічних принципів формування свідомої дисципліни в здобутках А. Макаренка, як розумне поєднання переконання й примусу, суворості й чуйності, зусиль вихователя й дитячої самодіяльності, роботи з усім колективом та індивідуального впливу на окремих вихованців.

У дисертації встановлено, що суттєвого значення в подальшій розробці проблеми формування дисциплінованості учнів надавалось обґрунтуванню взаємозв`язку змісту та методів шкільного дисциплінування з вимогами суспільної трудової дисципліни з урахуванням особливостей вікового розвитку дітей та специфіки їхньої діяльності. У зв`язку з цим наголошувалося на таких головних чинниках виховання свідомої дисципліни, як взірець учителя: його доброчинність; педагогічний такт; індивідуальний підхід до кожного учня, тобто продумані дії вчителя як у ставленні до поведінки дитини, так
і в оцінюванні її окремого вчинку; правильно організований процес навчання з перевагою таких методичних прийомів, які, не порушуючи навчальної структури уроку, найбільш успішно впливали б на виховання організованості, акуратності, старанності та інші показники дисциплінованої поведінки; активізація ролі дитячого самоврядування в його дисциплінарному впливі на особистість; спільна робота школи та сім`ї в питаннях дисциплінування учнів (Е. Моносзон, С. Шадурський та інші).

Дослідженням доведено, що на другому етапі, порівняно з першим, значна увага приділялась розробці окремих методів і прийомів із метою досягнення усвідомлення учнями суті, норм і правил дисциплінованої поведінки та вироблення навичок відповідно до вікового періоду. У зв`язку з цим обґрунтовувались такі засоби, способи та прийоми виховного впливу на учнів, як роз`яснення, привчання, настанова, умовляння, нагадування, побажання, порада, прохання, вправляння, вимога, наказ, заборона, контроль тощо. В аргументації основних правил застосування заохочень та покарань наводилися слова А. Макаренка: «Якомога більше вимогливості до людини, якомога більше поваги до неї».

На підставі дослідження встановлено, що в розв’язанні проблеми формування дисциплінованості учнів на цьому етапі існувала певна суперечність між прагненням формування усвідомленого ставлення учнів до дисципліни та вимогами «беззастережного й беззаперечного підкорення» учня вчителю чи вихователеві.

Третій етап (60-70-і рр. ХХ століття) визначено як етап започаткування ідей гуманізму у розв’язанні проблеми формування дисциплінованості учнів. Цей етап насамперед пов’язаний із ім’ям В. Сухомлинського, який зробив вагомий внесок у розробку моральних принципів виховання свідомої дисципліни на гуманістичних засадах усупереч тогочасній педагогічній ситуації, коли переважали авторитарні тенденції.

Видатний педагог уважав, що «виховання дисциплінованості» загалом має здійснюватися на основі «дисципліни праці», тому в поняття дисциплінованості як важливої моральної риси особистості він укладав такі складові, як готовність до трудового зусилля, сумлінність, ініціативність, акуратність, уміння підкорити власні інтереси інтересам колективу й готовність допомогти іншому, бережливе ставлення до суспільної власності тощо. У зв’язку з цим В. Сухомлинський акцентував на необхідності збудження в дитини «любові до розумової праці, праці думки» та інтересу до навчання, що вже є пропедевтикою її відхилення від норм поведінки.

Дослідженням з’ясовано, що найбільшим пріоритетом для всієї педагогічної системи В. Сухомлинського, із огляду на досліджувану проблему, є виховання без покарань. Видатний педагог категорично не визнавав не лише фізичних покарань, а й моралізування, кепкування, образ, муштри, дріб’язкового контролю. Однак, посилаючись на погляди видатного педагога стосовно покарань як чинника педагогічного впливу на формування дисциплінованості учнів, дійшли висновку, що він визнавав такі засоби педагогічного впливу, як зауваження, осуд, догана, надаючи перевагу таким методам і прийомам стимулювання до дисциплінованої поведінки,
як переконання, стимулювання, похвала, заохочення. Найкращим прийомом дисциплінування учнів В. Сухомлинський уважав спонукання вчителем дитини до «праці душі», що сприятиме тому, що «маленька людина стане вихователем самої себе».

У розв’язанні проблеми формування дисциплінованості учнів педагоги керувалися партійними та урядовими постановами й документами, спрямованими на вдосконалення виховної роботи школи («Про заходи покращання роботи серед дітей поза школою й попередження дитячої бездоглядності» від 04.10.1957р.; «Про заходи подальшого покращання роботи середньої загальноосвітньої школи» від 10.11.1966р.; «Статут середньої загальноосвітньої школи» від 08.09.1970 р. та інші). Узагальнення завдань виховання свідомої дисципліни в цих документах дало підстави для висновку щодо напрямів формування дисциплінованості учнів: дотримання чіткої регламентації статуту школи в оцінюванні поведінки учнів із категоричним запереченням застосування засобів фізичного впливу на них; поєднання в діях адміністрації шкіл та вчителів стосовно контролю за виконанням учнями правил поведінки суворої вимогливості та глибокої поваги до них; перетворення школи на «організаційний центр виховної роботи з дітьми в районі своєї діяльності» для забезпечення конкретних заходів, спрямованих на вироблення в дітей навичок дисциплінованості, через організацію широкої мережі позашкільних заходів та охоплення ними їх.

Як показав аналіз педагогічної періодики, праць науковців, присвячених вихованню свідомої дисципліни учнів, при розв’язанні досліджуваної проблеми вчені й педагоги-практики зверталися до аналізу накопиченого вітчизняною педагогікою досвіду формування дисциплінованості учнів; наголошували на важливості в процесі формування дисциплінованості учнів прикладу вчителя в праці, побуті, поведінці, дотриманні правил соціалістичного співжиття, професійності, майстерності в організації та проведенні уроку (Л. Гордін, Т. Лейченков, І. Мар’єнко, В. Сухомлинський, Н. Щуркова та інші).

Особливо ґрунтовно розглядались виховне значення, види, умови застосування спеціальних дисциплінарних заходів (покарання, заохочення, навіювання, дисциплінарні вправи, примушування тощо). На цьому етапі визнано помилковим запровадження в практиці виховання будь-якого з означених методів із метою вирішення вузької тимчасової ситуації. Більш ефективними у формуванні дисциплінованості учнів вважаються методи заохочення: похвала, нагорода, заохочувальний запис у щоденнику учня, широка інформація про гідні вчинки, занесення до «Літопису класу», «Книги пошани», подяка (письмова чи усна з оголошенням перед класом тощо.

У третьому розділі «Досвід формування дисциплінованості учнів у шкільній практиці 20-70-х рр. ХХ століття» на підставі узагальнення архівних документів та педагогічної преси схарактеризовано форми й методи формування дисциплінованості учнів у досліджуваний період, накреслено напрями творчого використання досвіду розв’язання цієї проблеми в сучасній школі.

У дисертації виокремлено найбільш ефективні форми й методи формування дисциплінованості учнів у період, що вивчався: створення
у великому масштабі різних дитячих закладів («центрів дитячої зайнятості», майстерень, дитячих майданчиків, залів для ігор і занять гімнастикою, музикою, ритмічними рухами, ліпленням і малюванням, дитячих клубів, до головних функцій яких відносили «дисциплінування членів клубу», а кінцевою метою визначали «вільну особистість із громадянським спрямуванням, сильною волею, високою соціальною свідомістю»); виховні бесіди, присвячені роз’ясненню шкільних правил класними керівниками з урахуванням психологічних особливостей учнів (для учнів початкових класів – «Твій режим дня», «Що значить бути організованим», «Твій зовнішній вигляд»; для середніх – «Дисциплінованість – головна риса учня», «Умій відповідати за власні вчинки»; для старшокласників – диспути щодо трактування й розуміння понять «свідома дисципліна», наприклад, «Чи може бути вільною особистість, якщо
в неї не вироблено свідомої дисципліни?»); використання з метою формування дисциплінованості учнів літературних джерел; проведення морально-етичних бесід, конференцій, клубних днів, диспутів з відповідною тематикою («Що таке воля і як її виховувати?», «Добре привітання – добра й відповідь», «Запізнення на заняття й боротьба з ними»); порушення на зібраннях піонерських загонів питань, пов’язаних із дисциплінованістю учнів («Піонер – усім дітям приклад», «Піонерська честь»); актуалізація правознавчої тематики на виховних годинах, зібраннях, бесідах, на засіданнях гуртка «Юний правознавець»(«Правила для учнів – закон для кожного», «У нас взірцева дисципліна та порядок», «Боротьба за честь школи»); індивідуальні бесіди з порушниками дисципліни; закріплення за учнями, схильними до порушень норм поведінки, своєрідних «шефів» - педагогів, кращих комсомольців та ведення щоденника педагогічних спостережень за такими школярами; активізація органів учнівського самоврядування та значне розширення їхніх прав у вирішенні питань дисциплінування учнів; залучення батьків до дисциплінування учнів й піднесення ролі батьківського активу в контролюванні домашнього режиму школярів.

Слід зазначити, що найбільш ефективними методами стимулювання учнів до дисциплінованості були записи в журналі обліку поведінки про подяки учневі, похвала на зібраннях чи лінійці за виконану роботу, оголошення подяки в наказі, повідомлення про подяку батькам окремих учнів, висування вимог до порушників дисципліни учнівським самоврядуванням тощо.

Найбільш популярними були такі покарання недисциплінованих учнів: зауваження перед класом, запис зауваження в журналі поведінки, позбавлення, у разі необхідності, бути присутнім на уроці, широка інформація про грубі порушення серед учнівського загалу, у стінній пресі, через шкільне радіо, незадовільна оцінка з поведінки, відрахування зі школи.

У процесі наукового пошуку доведено, що теоретичні ідеї та досвід виховання дисциплінованості в учнів можуть бути творчо осмислені та використані на сучасному етапі розвитку української школи в таких напрямах: розробка цілісної програми з урахуванням ґрунтовної державної підтримки щодо організації у великому масштабі безкоштовних гуртків дитячої творчості (технічних, наукових, спортивних, клубних, будівельних, мистецьких), які б не допускали бездіяльності дітей і сприяли б формуванню свідомої дисципліни, попереджували дитячу бездоглядність, розвивали дитячу фантазію
й винахідливість, визначали сферу їхньої подальшої професійної підготовки; забезпечення умов для організації дитячої праці з урахуванням вікових можливостей школярів як складника цілісного процесу всебічного розвитку особистості, що сприяє формуванню дисциплінованості, більш серйозного ставлення до життя та прискорює позитивну соціалізацію особистості; активізація за сучасних умов учнівського самоврядування як принципу організації життя учнівського колективу, що реалізується залученням усіх його членів до планування й контролю навчальної й суспільно корисної праці та створення таких життєвих ситуацій, що сприяють виробленню в учнів організаторських навичок, уміння підпорядковувати свої інтереси вимогам колективу, формуванню таких якостей, як відповідальність, принциповість, уміння докладати зусиль до будь-якої справи, висловлювати свої думки, висувати пропозиції; виконання громадських доручень із метою формування почуття відповідальності в кожного учня; розробка з урахуванням сучасних умов конструктивного механізму вироблення почуття відповідальності, який би являв собою не лише роз`яснення, а й накреслення різних практичних завдань, цікавих і зрозумілих для сучасних школярів із чітким контролем за їх виконанням та обговоренням на різних зібраннях учнів, з’ясування ступеня взаємозв’язку вимогливості до себе з загальними моральними правилами тощо; педагогічна підтримка учнів у створенні ними «внутрішніх стимулів власного руху вперед»; орієнтація вчителів на постійне вдосконалення навчального процесу як пропедевтики нудьги на уроках тощо.