ПЕДАГОГІЧНІ ЗАСАДИ ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ УЧНІВ СТАРШИХ КЛАСІВ СЕРЕДНЬОЇ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ В РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, наукову новизну, сформульовано об’єкт, предмет, мету та основні завдання дослідження; розкрито теоретичні основи й методи дослідження, наведено дані про апробацію і впровадження здобутих результатів.

У першому розділі – „Теоретичні засади політичної соціалізації учнів старшого шкільного віку в Російській Федерації” – розглядається сутність політичної соціалізації, визначено й охарактеризовано структурні компоненти цього особистісного утворення, проаналізовано відображення основних аспектів політичної соціалізації учнівської молоді в державній освітній політиці Російської Федерації.

Доля будь-якого суспільства значною мірою залежить від того, яких соціально-політичних цінностей, норм і правил життєдіяльності дотримуються його члени. Однак, людина не народжується з готовою сумою знань про соціально-політичні закони суспільного розвитку, а набуває і перевіряє їх протягом усієї життєдіяльності. Процес входження індивідів у суспільство через різні спільноти, колективи, групи завдяки засвоєнню норм, ідеалів, цінностей шляхом виховання та научіння називається соціалізацією. Ці питання набули висвітлення в науковому доробку О. Беспалько, Є. Пенькова, С. Слакви, Н. Лавриченко, Я. Щепанського та ін.

Поняття „політична соціалізація” є похідним від родового „соціалізація” і виступає його невід’ємною складовою. Якщо сутність соціалізації загалом полягає у засвоєнні індивідом певних знань, норм і цінностей, які дають йому змогу функціонувати як повноправному члену суспільства, то сутність політичної соціалізації полягає у включенні особистості в політичні відносини, суспільно-політичне життя, підготовці до діяльності у сфері політики.

Започатковані зарубіжною науковою думкою, ці питання набули висвітлення в працях А. Адлера, Дж. Денніса, Е. Еріксона, Д. Істона, С. Ліпсета, К. Манхейма, Г. Маркузе, X. Ортеги-і-Гассета, З. Фройда, Е. Фромма, К. Юнга та ін.

На російському ґрунті перші праці, присвячені проблемам політичної соціалізації, датуються 60–70-ми роками ХХ ст. До них слід віднести наукові розвідки І. Кона, Б. Ананьєва, О. Дмитрієва, С. Іконнікова, О. Леонтьєва та ін., в яких розглядаються загальні теоретико-методологічні аспекти цього феномена, аналізується діалектика об’єктивного і суб’єктивного в процесі формування і розвитку особистості, простежується взаємозв’язок природних, соціально-політичних й особистісних факторів. Загалом, формалізація політичного процесу призводила до відчуження людини від політики, що набуло наприкінці 70-х – на початку 80-х рр. тотального характеру. Об’єктивний аналіз проблеми політичної соціалізації на той час був неможливим і не потрібним владним структурам. Тому вона перебувала поза увагою науковців. Протягом тривалого часу особистість у російському суспільстві сприймалася лише як об’єкт виховання, ідеологічної просвіти й підпорядкування.

Ситуація почала набувати змін у другій половині 80-х років ХХ ст., коли в суспільстві поступово активізуються процеси демократизації, що викликало інтерес до участі в політичному житті широких верств населення, особливо молоді. Проте така участь значною мірою мала емоційно-навіювальний, а не усвідомлений характер.

Наприкінці 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст. під впливом тогочасних суспільних реалій науковці звертаються до розробки теоретико-методологічних аспектів політичної соціалізації, акцентуючи увагу на розкритті специфіки її перебігу в різних суспільних системах. Активізуються питання прикладного вивчення політичної соціалізації, визначення змісту, форм і методів поліпшення цього процесу.

У 90-ті роки ХХ ст., коли виникли нові суспільні цінності і на перший план виступило вміння орієнтуватися в політичних подіях, відбувається становлення більш прагматичного інтересу до політики.

Початок 2000-х років може бути схарактеризований як новий період розробки проблем політичної соціалізації російськими науковцями. Основний наголос у працях В. Кулінченко та О. Кулінченко, М. Федорової робиться на співвіднесенні політичної соціалізації з ідеями громадянського суспільства.

Окремий напрям досліджень політичної соціалізації російськими дослідниками пов’язаний із встановленням взаємозв’язку між державною молодіжною політикою і політичною соціалізацією молоді. Сюди слід віднести праці М. Анохіна, І. Батаніної, Ю. Васютіна, В. Огнєва, В. Савіна та ін.

Сьогодні як серед російських, так і українських дослідників простежується два основних підходи до визначення сутності політичної соціалізації, що відповідають широкому і вузькому розумінню цього терміну.

У широкому сенсі політична соціалізація тлумачиться як механізм, за допомогою якого загальна культура суспільства передає політичну культуру як її складову своїм носіям. Таке розуміння політичної соціалізації притаманне філософсько-політологічній і соціологічній парадигмам, у межах яких вивченню підлягає соціальний контекст становлення людини політичної. За такого підходу проблематика політичної соціалізації обіймає лише надіндивідуальні процеси, вивчаючи дієвість різних соціально-політичних агентів щодо формування політичних якостей людини. Остання виступає об’єктом зовнішніх соціалізуючих впливів політичного оточення.

Політична соціалізація у вузькому розумінні – це процес навчання політичному життю, активного освоєння політичної культури, її інтеріоризація завдяки власним зусиллям особистості. Основна увага тут центрується навколо особистості з її потенціалом активного ставлення до політичної дійсності як суб’єкта перетворень у політичній сфері. Відповідно до цього розрізняють два базові параметри досягнень соціалізації: особистісні настанови, переконання, які можуть не стосуватися безпосередньо політичного життя, але певним чином визначати політичну поведінку індивіда (перший параметр), а також знання і вміння, які стосуються інституційного функціонування політичної системи (другий параметр).

Науковий інтерес становить аналіз об’єктивних умов і суб’єктивних факторів політичної соціалізації особистості. Під об’єктивними умовами політичної соціалізації зазвичай розуміють політичний устрій держави, в якій живе індивід. Це економічні, політичні та ідеологічні реальності; функціонуючі форми і види суспільно-політичної діяльності та інші елементи соціального життя суспільства.

Суб’єктивні фактори включають свідому, планомірну, цілеспрямовану діяльність з формування в людини певних політичних якостей, а також використання з цією метою різних організацій і закладів, форм і методів впливу на свідомість людей. У даному випадку йдеться про політичне виховання й освіту, ідеологічний вплив і пропаганду, їх дієвість; інші види цілеспрямованого впливу на особистість.

Між об’єктивними умовами і суб’єктивними факторами існує діалектична єдність. Об’єктивні умови самі по собі не можуть сформувати політично зрілу особистість, яка відповідала б вимогам певного історичного етапу розвитку суспільства. Суб’єктивні фактори без урахування реальних обставин, конкретних умов життєдіяльності індивіда не можуть досягти наміченої мети.

Підтвердження правомірності такого погляду зустрічаємо в працях як російських (К. Гаджієв, Д. Гончаров, І. Гоптарьова, В. Лісовський Б. Ломов), так і українських (Ю. Загородній, В. Лісовий, Л. Орбан-Лембрик, В. Радул, С. Савченко) науковців, які стверджують, що людина не тільки адаптується до соціально-політичних умов, норм, що складаються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, а й перетворює їх у власні цінності, орієнтації, настанови завдяки власній активності. Остання сприяє як злиттю індивіда із соціумом (ідентифікації), так і збереженню власного „Я” (індивідуалізації). Тобто активність виступає і як перетворення особистості, і як механізм подолання зустрічних детермінант у процесі становлення.

На нашу думку, політична соціалізація – це процес засвоєння індивідом певних політичних уявлень, ідей, цінностей, що забезпечує формування його політичної свідомості, яка виявляється у відповідній поведінці. Політична соціалізація має складний багатомірний характер, в якому взаємодіють різноманітні чинники як зовнішнього середовища, так і внутрішні психологічні механізми реагування особистості на стимули цього середовища.

У контексті теоретичного аналізу сутності політичної соціалізації розглянуто основні її структурні компоненти, до яких відносимо: політичну свідомість, політичні ідеї, політичну ідеологію, політичні уявлення, політичне мислення, політичні цінності, соціальні норми, норми права, релігійні норми, політичну позицію, політичну поведінку.

Вагома роль у політичній соціалізації учнівської молоді належить системі освіти. Ці питання набули затвердження в Конституції Російської Федерації, Законі „Про освіту”, „Федеральній програмі розвитку освіти”, „Національній доктрині освіти в Російській Федерації”, „Концепції модернізації російської освіти до 2010 р.”, Державній програмі „Патріотичне виховання громадян Російської Федерації на 2001–2005 рр.”, Федеральній цільовій програмі „Формування настанов толерантної свідомості й профілактика екстремізму в російському суспільстві (2001–2005 рр.)” та ін.

Аналіз цих документів засвідчив, що законодавство Російської Федерації в галузі освіти визначає провідні завдання, вирішення яких спрямоване на посилення політичної соціалізації молоді. Проте закладені в законодавчих документах ідеї не завжди відзначаються послідовністю, існують суперечності між основними підходами до виховання особистості в різних нормативних актах.

У другому розділі – „Сучасний стан і педагогічні засади оптимізації політичної соціалізації учнів старших класів у Російській Федерації” – наводяться результати досліджень російських науковців щодо політичної соціалізації старшокласників, визначено роль освіти в цьому процесі, виявлено педагогічні засади політичної соціалізації учнів старших класів та основні напрями їх реалізації у діяльності загальноосвітньої школи, здійснено порівняння напрямів політичної соціалізації у школах Російської Федерації та України.

Політична соціалізація не є обмеженим у часовому вимірі процесом. Вона відбувається протягом усієї життєдіяльності індивіда. Найбільш сенситивним у цьому плані вважаємо старший шкільний вік, до основних новоутворень якого належать: відкриття сутності власного „Я”, розвиток рефлексії, усвідомлення своєї індивідуальності та її властивостей, появу життєвого плану, настанова на свідому вибудову власного життя. Ці новоутворення мають важливе значення для забезпечення політичної соціалізації особистості, адже сприяють не лише усвідомленому пізнанню нею навколишньої суспільно-політичної дійсності,
а й інтеріоризації її елементів (Л. Божович, І. Кон, Л. Корінна та ін.).

Аналіз результатів експериментальних досліджень (Р. Гурова, О. Карпухін, Е. Макаревич, В. Максаковський, О. Степанова) засвідчив, що у сучасних російських старшокласників орієнтація на власні сили, на особистий успіх помітно переважає цінності суспільного плану. Значного поширення набуло відчуття неповноцінності статусу росіянина, прагнення жити у високорозвинених країнах світу.

Ґрунтуючись на аналізі й узагальненні досліджень російських науковців (М. Анохіна, І. Батаніної, Ю. Васютіна, В. Огнєва, В. Савіна, І. Протасової та ін.), були виявлені педагогічні засади політичної соціалізації учнів старших класів середньої загальноосвітньої школи в Російській Федерації. Такими засадами є: збереження національно-історичної наступності в змісті навчально-пізнавальної діяльності; формування соціальних, правових і світоглядних норм; предметний та інтегрований підходи в громадянській освіті; забезпечення різноманітності світоглядних підходів до розуміння соціальної і політичної реальності.

Важлива роль у політичній соціалізації учнівської молоді покладається на загальноосвітню школу – певним чином організований і модифікований соціальний простір, що є багаторівневою і багатовимірною реальністю, що становить своєрідну модель простору суспільства і має всі його основні властивості і характеристики. Шкільна освіта орієнтується не лише на засвоєння учнями певної суми знань, а й на розвиток їхньої особистості, пізнавальних і перетворювальних здібностей, сприяння соціалізації, у тому числі й політичній, формування в учнів нової системи універсальних знань, умінь, навичок, а також досвіду самостійної діяльності та особистісної відповідальності (А. Валицька, О. Степанова). Ця думка поділяється й українськими дослідниками, які вважають, що політична соціалізація є осібним педагогічним завданням, а отже, повинна розглядатися як невід’ємний елемент навчально-виховного процесу загальноосвітньої школи (Н. Лавриченко).

Реалізація виявлених нами педагогічних засад у школах Російської Федерації відбувається за такими напрямами:

– навчальний процес (історія, суспільствознавство), орієнтований на трансляцію базових теоретичних знань про політику, політичні процеси, діяльність партій, парламенту, уряду; знань релігієзнавчої спрямованості; вироблення навичок політичного аналізу; навчання методам залучення до політичних процесів;

– громадянське виховання у позаурочній і позашкільній діяльності;

– активізація учнівського самоврядування.

Схематично напрями реалізації педагогічних засад політичної соціалізації учнів старших класів у загальноосвітній школі Російської Федерації подані на рис. 1.

Відповідно до „Федерального компоненту державних освітніх стандартів” вивчення суспільствознавства (включаючи економіку і право) в старшій школі на базовому рівні спрямоване, зокрема, на досягнення таких цілей:

– розвиток особи в період ранньої юності, її політичної і правової культури, соціальної поведінки, заснованої на пошані закону і правопорядку, здатності до особистого самовизначення і самореалізації; розвиток критичного мислення, що дає змогу об'єктивно сприймати різнорідну соціальну інформацію;

– виховання громадянської відповідальності, правової самосвідомості, національної ідентичності, толерантності, прихильності до гуманістичних і демократичних цінностей, закріплених у Конституції Російської Федерації;

– освоєння системи знань про суспільство, його сфери, правове регулювання суспільних відносин, необхідних для взаємодії з соціальним середовищем і виконання типових соціальних ролей людини і громадянина;

– оволодіння вміннями отримувати і критично осмислювати соціальну інформацію, аналізувати, систематизувати отримані дані; освоєння способів пізнавальної, комунікативної, практичної діяльності, необхідних для участі в житті громадянського суспільства і держави;

– формування досвіду застосування отриманих знань і вмінь для вирішення типових завдань у галузі соціальних відносин; громадянської і суспільної діяльності, міжособистісних відносин, відносин між людьми різних національностей і віросповідань.

Вагоме місце у політичній соціалізації відводиться релігієзнавчим знанням (Л. Боголюбов, І. Галицька, В. Йоффе, О. Кишенкова, І. Кондратенко, Є. Королькова, А. Кравченко, А. Лазебникова, І. Метлик, А. Нікітін, Н. Суворова, С. Тирін, Н. Тюляєва), доцільність включення яких до змісту курсів суспільствознавства та історії обґрунтовується їх необхідністю для: формування світогляду і світоглядної орієнтації школярів; забезпечення в змісті освіти різноманітності світоглядних підходів; розвитку в учнів навичок самостійного мислення, вироблення здатностей до раціональної рефлексії, аналізу й зіставлення політичних явищ, подолання забобон і нераціонального, негативного ставлення до іншої думки; оволодіння учнями специфічними поняттями, що полегшують розкриття причиново-наслідкових зв’язків між різноманітними соціально-політичними процесами, історичними подіями, мотиваціями поведінки історичних діячів, особливостей і динаміки сучасної соціокультурної ситуації в країні та світі.