СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНІ ЗАСАДИ РОБОТИ З БАТЬКАМИ ДІТЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; ступінь розробленості проблеми; визначено його об’єкт, предмет, мету завдання, теоретичні основи; сформульовано гіпотезу; розкрито наукову новизну, практичне значення дослідження, особистий внесок здобувача, подано дані про апробацію і впровадження результатів дослідження.

У першому розділі - „Теоретичні основи професійної діяльності соціального педагога з батьками дітей з особливими потребами” - здійснено аналіз теоретичних основ роботи з батьками дітей з особливими потребами, висвітлено специфіку адаптації сім’ї до життєвих умов, ускладнених інвалідністю дитини, обумовлену структурними й функціональними особливостями родини, проаналізовано проблеми батьків, які виховують дитину з особливими потребами та реальну практику соціально-педагогічної роботи з такими сім’ями.

Аналіз літератури та наукових досліджень означеної проблеми показав її складність і багатогранність, оскільки вона інтегрує знання з різних галузей науки: філософії, психології, соціальної педагогіки, медицини, права тощо. Аналіз літератури засвідчив, що питання соціально-педагогічної роботи з батьками дітей з особливими потребами є мало розробленим, хоча у зв’язку з постійним зростанням чисельності сімей, які виховують дитину з особливими потребами, існує потреба вивчення, ґрунтовної розробки та узагальнення практики соціально-педагогічної роботи з даною категорією населення.

Вивчення праць вітчизняних і зарубіжних науковців (С.Кірк, Л.Мардахаєв, М.Ніколаєв, М.Сварник та ін.) дало нам підстави визначити поняття „дитина з особливими потребами”. Це дитина, що має освітні, комунікативні, медичні, психологічні, побутові, соціальні потреби (спеціальне обладнання, пристрої, програми навчання, психологічна підтримка тощо), пов’язані зі стійким розладом здоров’я, які відрізняються від потреб більшості її однолітків і які мають враховуватись при взаємодії з такою дитиною. Сім’ї, що виховують дитину з особливими потребами, через інвалідність останньої, складають окрему категорію населення, яка має низку особливостей і проблем, пов’язаних із впливом сім’ї на стан дитини та впливом дитини на соціально-психологічний клімат родини.

Означений взаємовплив часто призводить до порушень адаптації сім’ї щодо нових умов життя, ускладнених інвалідністю дитини. Під адаптацією родини до життєвих умов, ускладнених інвалідністю дитини, ми розуміємо процес пристосування сім’ї та окремих її членів до нового способу життя, нових соціальних ролей, до ряду проблем і життєвих змін, зумовлених інвалідністю дитини.

Теоретичний аналіз праць, присвячених роботі з сім’єю (О.Безпалько, Л.Борщевська, Н.Грабовенко, А.Капська, В.Курбатов, Є.Мастюкова та ін.), дав підстави констатувати, що родина, яка виховує дитину з особливими потребами, має певні проблеми, пов’язані з її народженням. Для таких сімей характерними є явища дезадаптації, психологічні проблеми, матеріальні труднощі, соціальна ізоляція, брак інформації щодо перспектив розвитку дитини, часто виникають непорозуміння між подружжям та ін. Ці проблеми потребують комплексного вирішення, спільної взаємодії соціальних педагогів, реабілітологів, соціальних працівників, логопедів тощо.

У ході аналізу літератури та соціально-педагогічної практики було встановлено, що такій сім’ї як соціальному інституту стає набагато складніше виконувати свої функції, кожна з них набуває нового значення, деякі – стають неможливими. Сім’я втрачає притаманні їй соціальні якості на деякий час чи назавжди.

Від ступеня адаптації сім’ї, яка виховує дитину з особливими потребами, залежить якість життя всіх її членів. Хоча адаптація відбувається безперервно, частіше її пов’язують із періодами кардинальних змін у життєдіяльності індивіда і його оточення. Ефективність соціальної адаптації залежить від багатьох чинників: адекватності самосприйняття і сприйняття власних соціальних зв’язків сім’ї; адаптаційного потенціалу батьків (ступінь здатності особистості пристосовуватися до нових умов соціального середовища); характеру (тип) адаптаційного процесу (активний чи пасивний) тощо. Порушення адаптації призводять до невротичних і психосоматичних розладів у батьків і до дезадаптації сім’ї.

У результаті дослідження, проведеного на етапі констатувального експерименту, у якому брали участь 186 батьків дітей з особливими потребами та 12 фахівців, що працюють у сфері надання послуг даній категорії, було встановлено, що сім’ї дітей з особливими потребами мають низку структурних і функціональних особливостей, які негативно впливають на процес адаптації родини: їм властиві специфічні батьківсько-дитячі взаємостосунки, вони стикаються з певними проблемами, зумовленими появою в сім’ї дитини з особливими потребами.

Проведений теоретичний аналіз існуючого досвіду та власне дослідження дали підстави визначити специфічні характеристики родини дитини-інваліда: переживання “кризи діагнозу”; “закритість” сім’ї від суспільства; особливості, пов’язані з проходженням сім’єю різних періодів життєвого циклу; порушення в системі батьківсько-дитячих стосунків (гіперопіка, емоційне відторгнення); особливості, зумовлені типом і важкістю захворювання дитини; висока залежність сім’ї від систем охорони здоров’я, соціального, правового захисту; відсутність розширеної сімейної системи; наявність специфічних проблем, пов’язаних з інвалідністю дитини.

Аналіз реальної практики соціально-педагогічної роботи з родиною, яка виховує дитину з особливими потребами, дав можливість виокремити проблеми, з якими стикаються сім’ї і фахівці, що працюють з даною категорією: матеріальні труднощі; відсутність або недостатність інформації про можливості лікування, реабілітації дитини, її права та пільги; психологічні проблеми; низька мотивація батьків до роботи з представниками соціальних служб, „феномен соціального утриманства”, притаманний великій кількості батьків, соціальна ізоляція родин. Цей аналіз дав підстави спрямувати нашу роботу на підвищення рівня адаптації батьків до життєвих умов, ускладнених інвалідністю дитини.

В дисертації проаналізовано різні підходи до організації соціально-педагогічної роботи з людьми з особливими потребами та їх сім’ями у вітчизняній науці і практиці: 1) спрямований на створення умов для реабілітації дитини за допомогою надання комплексу певних послуг сім’ї та безпосередньо дитині; 2) спрямований на надання допомоги всім членам родини та соціально-педагогічну роботу з сім’єю, як з цілісністю. З позицій першого підходу головним завданням соціального педагога є надання допомоги і соціального захисту дітям і молоді з особливими потребами, що досягається безпосередньою індивідуальною роботою з дитиною або опосередковано – через допомогу родині, яка виховує таку дитину. Соціально-педагогічна робота з батьками, у такому випадку, полягає у підготовці останніх до виховання особливої дитини, навчанні їх догляду за нею, допомозі влаштування таких дітей у спеціальні заклади тощо.

У межах другого підходу реабілітація, соціалізація і захист дитини з особливими потребами здійснюється завдяки допомозі найближчому оточенню дитини. Також важливими є сприяння у створенні громадських об’єднань людей з особливими потребами та їхніх батьків, допомога в активізації руху людей з особливими потребами за реалізацію своїх прав. Такий підхід створює передумови для інтеграції даної категорії у суспільство. У нашому дослідженні ми намагалися використовувати означений підхід як більш відповідний вимогам сучасності.

Аналіз реальної практики соціально-педагогічної роботи з сім’ями дітей з особливими потребами засвідчив відсутність налагодженої системи її підтримки: робота з батьками проводиться нерегулярно; як правило, сім’я стає об’єктом уваги фахівців у рамках програм реабілітації дитини; підвищення рівня адаптації батьків розглядається як засіб покращення умов соціалізації й адаптації саме дитини.

Застосування діагностичних методик на етапі констатувального експерименту дало змогу розробити критерії та їх показники для визначення рівня адаптації батьків до життєвих умов, ускладнених інвалідністю дитини: соціально-психологічний стан батьків (настрій і самопочуття батьків; рівень тривожності; стан психологічного клімату в сім’ї; рівень суб’єктивного відчуття самотності); соціокультурна адаптованість (активність батьків; ознайомленість з методами реабілітації дитини та родини загалом; відповідність поведінки батьків суспільним нормам та участь у суспільному житті; коло спілкування); адекватність батьківсько-дитячих взаємовідносин (стиль батьківського відношення); реабілітаційний потенціал батьків (реабілітаційна культура та реабілітаційна активність).

За допомогою цих критеріїв та їх показників, нами було визначено три рівні адаптації батьків до умов життя, пов’язаних із вихованням дитини з особливими потребами: високий, середній, низький.

Високий рівень адаптації (19,53%) – батьки адекватно сприймають ситуацію, приймають свою дитину, такою, якою вона є, і себе, як батька дитини з особливими потребами. Настрій і самопочуття батьків відповідають ситуації. Рівні особистісної і реактивної тривожності не підвищені. Стан психологічного клімату в родині нормальний і сприяє реабілітації дитини. Батьки не піддані депресивним настроям, вміють справлятися зі стресом, не відчувають себе самотніми; вони освічені в питаннях лікування і виховання особливої дитини, займають активну життєву позицію. Побутовий устрій і поведінка батьків відповідають суспільним нормам. Вони беруть участь у суспільному житті, задовольняють власні культурні потреби, мають широке коло спілкування. Стиль батьківського відношення до дитини адекватний. Увага батьків зосереджена на дитині, а не на її хворобі. Хвороба дитини сприймається як інша умова і можливості, порівняно із загальноприйнятими. Батьки мають високий рівень реабілітаційної культури, тобто володіють знаннями, навичками, вміннями, які є необхідними для реабілітації дитини, та активно втілюють їх у життя.

Середній рівень адаптації (45,99%) – батьки, які частково підкорилися обставинам, примирилися із ситуацією. Їхній психологічний стан характеризується мінливістю. Часто настрій у них дещо пригнічений, самопочуття незадовільне. Їм властиві апатія і песимізм, або навпаки, – завзяте застосування одного й того ж способу “лікування” дитини. Батьки схильні неадекватно оцінювати свою дитину (стан її здоров’я, здібності, перспективи). Рівень тривожності – середній, іноді наближається до високого. Психологічний клімат у родині часто буває напружений. Рівень суб’єктивного відчуття самотності на середньому рівні. Батьки ознайомлені із заходами, які сприяють реабілітації дитини, але застосовують їх непослідовно, з перервами. У суспільному житті активної участі не беруть, коло спілкування досить вузьке й обмежується такими ж батьками дітей з особливими потребами та друзями дитинства. Їхня поведінка іноді може відрізнятися від поведінки інших людей: батьки можуть бути агресивними до суспільства та окремих його членів, або навпаки, відчужуватися від людей. Батьківсько-дитячі стосунки набувають симбіотичного або інфантильного характеру. Вони можуть мати досить великий потенціал щодо реабілітації дитини, але часто не використовують його, або навпаки, відсутність знань, практичних навичок не дає їм змоги проявити реабілітаційну активність.

Низький рівень адаптації батьків (34,48%) характеризується неадекватним сприйняттям сімейної ситуації, самої дитини. Батьки часто знаходяться у пригніченому, депресивному настрої. Їм властиві відчай, апатичні реакції, постійна втомленість. Самопочуття незадовільне. Це викликає фізичні нездужання та хворобливі стани (головний біль, підвищення тиску та більш серйозні хвороби). Рівень особистісної тривожності високий. Психологічний клімат сім’ї не відповідає потребам її членів. Часто це неповні родини. Активність батьків низька. Почувають себе самотніми. У більшості випадків батьки не працюють, їм властиві споживацькі, утриманські настрої. Вони майже не знають методів і засобів реабілітації своєї дитини, або знають, але не використовують, вважаючи це марним. Батьки поводяться відчужено від суспільства, практично не мають друзів. Батьківсько-дитячі взаємовідносини в сім’ї ускладнюються яскраво вираженим симбіозом або явним чи прихованим нехтуванням дитини. Реабілітаційний потенціал батьків досить низький.

Результати констатувального етапу дослідження зумовили необхідність розробки та впровадження таких форм і методів соціально-педагогічної роботи, які б максимально враховували потреби й інтереси сімей, що виховують дитину з особливими потребами.

У другому розділі - „Дослідно-експериментальна робота з батьками дітей з особливими потребами” - обґрунтовано соціально-педагогічні засади організації роботи з батьками дітей з особливими потребами, розглянуто сутність та зміст такої роботи, впроваджені форми й методи роботи соціального педагога з даною категорією, а також подані результати експериментальної роботи з батьками дітей з особливими потребами.

Аналіз науково-методичної літератури, законодавчої бази щодо соціального захисту сім’ї в Україні, інновацій досвідчених вітчизняних і зарубіжних науковців і практиків у галузі підтримки й захисту родини та стану реальної практики соціально-педагогічної роботи з такими сім’ями стали підставою для визначення соціально-педагогічних засад роботи з батьками дітей з особливими потребами: врахування соціальної специфіки явища дезадаптації батьків дітей з особливими потребами; удосконалення змісту, форм і методів соціально-педагогічної роботи з батьками; комплексний й особистісно-орієнтований підходи в роботі з даною категорією.

У ході дослідження виявилося, що особливості адаптації батьків до життєвих умов, ускладнених інвалідністю дитини, прямо залежать від ставлення до проблем інвалідності в суспільстві. Саме сприйняття людей з особливими потребами у суспільстві, в першу чергу, визначає успішність чи неуспішність адаптації батьків. Тому першою засадою соціально-педагогічної роботи з батьками дітей з особливими потребами вважаємо обов’язкове врахування соціальної специфіки явища дезадаптації батьків дітей з особливими потребами.

У процесі визначення першої засади роботи з батьками дітей з особливими потребами підтвердилася необхідність організації паралельної роботи з оточенням сім’ї та суспільством у цілому, спрямованої на формування адекватного позитивного ставлення до людей з особливими потребами та проблем інвалідності.

Удосконалення змісту, форм і методів соціально-педагогічної роботи з батьками дітей з особливими потребами визначається важливістю врахування функціональних і структурних особливостей родини, які обумовлюють процес її адаптації та необхідністю більш індивідуалізованого впливу на батьків під час групової роботи, як оптимальної форми роботи для даної категорії.

Особистісно-орієнтований і комплексний підходи в роботі з даною категорією визначається орієнтацією соціально-педагогічної роботи на активізацію внутрішнього потенціалу батьків. Сутність особистісно-орієнтованого підходу полягає у забезпеченні умов для формування суб’єктності особистості через включення її як суб’єкта у діяльність і надання їй права вибору. Комплексність забезпечується використанням різноманітних форм і методів соціальної роботи, що охоплюють соціально-психологічний, соціально-правовий, психолого-педагогічний та ін. аспекти допомоги сім’ям і здійснюється через вирішення низки завдань: компетентної діагностики проблем батьків; визначення та впровадження конкретних шляхів, спрямованих на подолання існуючої проблеми; забезпечення позитивної динаміки процесу адаптації батьків.

Зазначені підходи ґрунтуються на принципах організації роботи з батьками дітей з особливими потребами. Базуючись на наукових положеннях І.Звєрєвої, Г.Лактіонової, В.Нікітіна, І.Трубавіної, С.Харченка, Етичному кодексі спеціалістів із соціальної роботи України у дисертації визначені наступні принципи у роботі соціального педагога з батьками дітей з особливими потребами:

- принцип партнерства і співпраці – передбачає організацію суб’єкт-суб’єктних взаємовідносин між соціальним педагогом і батьками дитини з особливими потребами з урахуванням двобічності процесу соціально-педагогічної роботи з сім’єю;

- принцип рівності – забезпечує однакову доступність послуг всім, хто звернувся по допомогу;

- принцип добровільності і свободи вибору – полягає у визнанні права і спроможності клієнта самостійно обирати той чи інший шлях у вирішенні власних проблем;

- принцип толерантності – полягає у поважному, терпимому ставленні соціального педагога до будь-якого клієнта, незалежно від його поведінки, статусу, переконань тощо;

- принцип професійної компетентності та відповідальності – передбачає високий рівень професійної діяльності соціального педагога з постійним самовдосконаленням та почуття відповідальності за свої дії.

Означені засади й принципи було покладено в основу соціально-педагогічної роботи з батьками дітей з особливими потребами, схематичне зображення якої подано на рис. 1.

Мета соціально-педагогічної роботи з батьками дітей з особливими потребами - підвищення рівня їхньої адаптації до життєвих умов, ускладнених інвалідністю дитини.

Означені мета і принципи обумовили соціально-педагогічні засади, які визначили зміст, форми й методи експериментальної роботи з батьками дітей з особливими потребами. Ефективність впровадженої роботи була перевірена за допомогою критеріїв і показників адаптації батьків до життєвих умов, ускладнених інвалідністю дитини, які дали змогу визначити рівень такої адаптації.