АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ЛЮДИНИ НА СВОБОДУ ВІРОСПОВІДАННЯ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна й практичне значення одержаних результатів, апробація результатів та публікації.

Розділ 1 «Загальна характеристика системи адміністративно-правового забезпечення права людини на свободу віросповідання в Україні», який містить два підрозділи, присвячено загальнотеоретичним питанням визначення поняття і сутності свободи віросповідання як об’єкта адміністративно-правового забезпечення, а також дослідженню місця та ролі права людини на свободу віросповідання в системі адміністративного права України.

Підрозділ 1.1 «Право людини на свободу віросповідання в системі адміністративного права України» містить результати опрацювання різних наукових, нормативних, публіцистичних джерел щодо визначення права людини на свободу віросповідання, окреслення розвитку ідеї прав людини в адміністративному праві України. Зокрема, визначено, що рівень довіри громадян України до церкви є значно вищим, ніж до органів державної влади. Так, церкві повністю довіряє 30,1 % опитаних, скоріше довіряє – 38,8%. У той же час повну довіру до Кабінету Міністрів України висловили 4,6% опитаних, часткову – 26,2%, до Президента України - 7,3% та 27,9% відповідно, схожа тенденція відстежується і щодо довіри до інших державних органів.

У підрозділі розглянуто особливості категорій «свобода світогляду», «свобода віросповідання» та «свобода совісті». Визначено, що, оскільки адміністративне право регулює суспільні відносини, які формуються в ході забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, то таке регулювання поширюється і на забезпечення свободи віросповідання, що здійснюється адміністративно-правовими засобами. Крім того, оскільки адміністративне право регулює відносини державного та самоврядного управління у сферах економічного, соціально-культурного та адміністративно-політичного розвитку, а управління соціально-культурною сферою включає діяльність відповідних державних органів, спрямовану на забезпечення свободи віросповідання, то релігійні відносини в тій частині, яка стає предметом правового регулювання, є публічно-правовими за своєю сутністю.

Сформульовано визначення адміністративно-правового забезпечення права людини на свободу віросповідання як сукупності адміністративно-правових норм, якими регулюються суспільні відносини, пов’язані з реалізацією права людини на свободу віросповідання, та практики їх реалізації шляхом здійснення органами державної влади та місцевого самоврядування відповідної адміністративної діяльності відповідно до їх визначеної законом компетенції.

У підрозділі 1.2 «Сутність та система адміністративно-правових засобів забезпечення права людини на свободу віросповідання в Україні» розкриваються зміст і структура адміністративно-правових засобів забезпечення права людини на свободу віросповідання як різновиду правових засобів.

Вказане дає змогу сформулювати поняття адміністративно-правових засобів забезпечення права людини на свободу віросповідання як системи визначених нормами адміністративного права прийомів і способів, за допомогою яких держава гарантує додержання права людини на свободу віросповідання.

Ознака системності у даному випадку уявляється дуже важливою, оскільки ефективна діяльність держави у вказаній сфері можлива лише за умов врахування не особливостей використання кожного із вказаних засобів, але і зв’язків між ними, оскільки, наприклад, більш широке використання роз’яснювальних та стимулюючих засобів тягне за собою зменшення потреби у використанні засобів примусу.

Зроблено висновок, що система адміністративно-правових засобів забезпечення права людини на свободу віросповідання включає: 1) примусові засоби, які дають змогу притягнення до відповідальності за адміністративні правопорушення, пов’язані із свободою віросповідання; 2) організаційні засоби, які охоплюють видання уповноваженими органами державної влади адміністративно-правових норм, пов’язаних із свободою віросповідання, створення умов для їх застосування, матеріально-технічне забезпечення тощо; 3) роз’яснювальні засоби, які висвітлюють особливості проведення державної політики щодо релігій і церкви, доведення змісту норми до адресата, підкреслення її значущості та неминучості відповідальності; 4) стимулюючі засоби, що включають застосування різних заохочувальних заходів до тих, хто точно виконує приписи правових норм, пов’язані із свободою віросповідання.

У підрозділі детально охарактеризовано вказані адміністративно-правові засоби і зроблено висновок, що в цілому в нашій державі сформовано систему адміністративно-правових засобів забезпечення прав людини на свободу віросповідання. Разом з тим відсутність чітко визначеної стратегії державної політики у релігійній сфері сприяє несистемному застосуванню вказаних засобів, що, врешті-решт, не лише знижує повагу до держави і її апарату з боку громадськості, у тому числі й віруючих, а й сприяє порушенню прав певних релігійних меншин. Отже, сьогодні необхідним є, перш за все, визначення пріоритетів державної політики у сфері релігії, яка має сприяти встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; а також чітке визначення меж адміністративної відповідальності за правопорушення у вказаній сфері.

У роботі визначено принципи адміністративної діяльності органів щодо забезпечення права людини на свободу віросповідання: принцип централізму в управлінні, рівноправності націй, дотримання законності, гуманізму.

Розділ 2 «Організаційно-правові засади забезпечення права людини на свободу віросповідання в Україні» складається із двох підрозділів і присвячений широкому аналізу основних засад адміністративно-правового забезпечення права людини на свободу віросповідання в Україні. Досліджено фундаментальні принципи, зміст міжнародних норм і національних адміністративно-правових актів, а також особливості адміністративної діяльності державних органів та установ, за допомогою яких забезпечується право людини на свободу віросповідання в державі.

У підрозділі 2.1 «Система міжнародних норм та національних адміністративно-правових актів, в яких закріплено гарантії забезпечення права людини на свободу віросповідання в Україні» розглядається система міжнародних документів і національних адміністративно-правових актів, в яких закріплено гарантії прав людини, у тому числі й права сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. При дослідженні міжнародних правових актів особливу увагу приділено Резолюції 60/11 «Заохочення релігійного та культурного взаєморозуміння, гармонії і співробітництва», прийнятій Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 3 листопада 2005 року, та Резолюції 60/150 «Боротьба проти дифамації релігій», прийнятій Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 16 грудня 2005 року, в яких, за наслідками подій 11 вересня 2001 року у Сполучених Штатах Америки, було відмічено триваючий негативний вплив на мусульманські меншини та громади в деяких немусульманських країнах, негативне висвітлення ісламу засобами масової інформації, а також прийняття та застосування законів, які містять конкретні положення, що дискримінують мусульман і спеціально спрямовані проти них, а також прояви нетерпимості, дискримінації та актами насильства на основі релігії або переконань. Зроблено висновок про необхідність законодавчого закріплення з метою імплементації положень вказаних міжнародних правових актів заходів боротьби з дифамацією релігій шляхом розробки стратегій та узгодження дій на місцевому, національному, регіональному та міжнародному рівнях за допомогою освіти та просвітницької діяльності.

У підрозділі 2.2 «Адміністративна діяльність державних органів, що забезпечують свободу віросповідання в Україні» досліджуються організаційно-правові основи функціонування органів державної влади та установ, які беруть участь у забезпеченні права людини на свободу віросповідання в Україні, визначено недоліки у правовому регулюванні їх діяльності. Зокрема, визначено, що забезпечення прав людини на свободу віросповідання центральним органом виконавчої влади, для якого вказана функція є основною – Міністерством культури України – сьогодні здійснюється недостатньо ефективно, що потребує термінових змін як на рівні нормативно-правового забезпечення, так і на рівні організаційних заходів.

Досліджено правовий статус релігієзнавчої експертизи і запропоновано зміни до Закону України «Про судову експертизу», «Про свободу совісті та віросповідання» та інших правових актів, які мають надати їй правового характеру.

Розділ 3 «Перспективи оптимізації адміністративно-правового забезпечення права людини на свободу віросповідання в Україні» складається із двох підрозділів і присвячений аналізу прогалин у процесі забезпечення права людини на свободу віросповідання та обґрунтуванню перспективних напрямів діяльності органів державної влади, спрямованих на оптимізацію адміністративно-правового забезпечення права людини на свободу віросповідання в Україні.

У підрозділі 3.1 «Правовий аналіз прогалин у адміністративно-правовому забезпеченні права людини на свободу віросповідання в Україні» на основі наукових узагальнень проведено правовий аналіз чинних норм і визначено основні прогалини у процесі забезпечення права людини на свободу віросповідання в нашій державі. Зокрема, досліджено деякі неточності в системі адміністративно-правових актів, обґрунтовано недосконалість їх змісту. З’ясовано, що такі прогалини пов’язані з такими основними тенденціями у розвитку відповідного адміністративно-правового забезпечення: 1) з відсутністю чітко визначених орієнтирів державної політики у сфері релігії у сучасних умовах, що робить діяльність відповідних органів державної влади безсистемною і нецілеспрямованою; 2) з нечітким визначенням правового статусу релігійних організацій, релігійних громад, інших учасників суспільних відносин у вказаній сфері, що сприяє порушенню прав та інтересів останніх; 3) з недосконалим механізмом юридичної відповідальності за правопорушення, пов’язані із правом людини на свободу віросповідання та ін. Вироблено конкретні пропозиції та рекомендації, спрямовані на подолання вказаних недоліків національного законодавства.

У підрозділі 3.2 «Шляхи оптимізації адміністративно-правового забезпечення права людини на свободу віросповідання в Україні» визначено, що розвиток системи адміністративного забезпечення прав людини в сучасних умовах доцільно скеровувати у напрямі поширення децентралізації й підвищення ролі органів місцевого самоврядування. Запропоновано низку заходів з удосконалення адміністративно-правового забезпечення права людини на свободу віросповідання, зокрема, визначено, що основними принципами діяльності державних органів у даному напрямку мають бути: принцип верховенства права; принцип соціальної насиченості; принцип максимальної індивідуалізації; принцип доступності та ін.

Пропонується прийняти Закон України «Про правовий статус релігійних організацій», в якому мають бути закріплені їх поняття, права та обов’язки, особливості взаємодії з органами державної влади та місцевого самоврядування, засади юридичної відповідальності за порушення правових приписів.

На підставі аналізу останніх тенденцій у сферах освіти і науки, якими, зокрема, є визнання наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України «Про затвердження Переліку наукових спеціальностей» від 14 вересня 2011 року №1057 богослов'я науковою спеціальністю, з якої присуджується науковий ступень у галузі філософії, відкриття кафедри теології в Національному дослідницькому ядерному університеті «МІФІ» в Російській Федерації, зроблено висновок про необхідність визначення чіткої позиції держави щодо взаємодії з релігійними організаціями та іншими суб’єктами відповідних правовідносин в освітній та науковій галузях на рівні Концепції державної політики у сфері релігії. Акцентовано увагу також на необхідності захисту прав осіб, що не сповідують будь-якої релігії (або сповідують іншу релігію), під час проведення масових ритуальних богослужінь та інших релігійних обрядів.