Бесплатное скачивание авторефератов |
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ! |
Увеличение числа диссертаций в базе |
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов |
Доставка любых диссертаций из России и Украины |
Каталог авторефератів / ЮРИДИЧНІ НАУКИ / Адміністративне право; адміністративний процес
Назва: | |
Тип: | Автореферат |
Короткий зміст: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, апробація результатів дисертації та публікації. Розділ 1. «Соціально-економічні права громадянина України як складовий елемент сучасного інституту «прав людини» складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1. «Поняття й зміст соціально-економічних прав громадян та їх місце в інституті «прав людини» на основі комплексного аналізу здійснено систематизацію поглядів, думок, ідей щодо інституту соціально-економічних прав людини та громадянина. Доведено, що зміст прав людини та їх розподіл у суспільстві необхідно розглядати в історичному аспекті, тобто кожний етап історичного розвитку права на території різних держав має власне юридичне визначення людини як суб’єкта права – носія певних прав та обов’язків. На ранніх етапах розвитку державності залежно від соціально-класової приналежності людина або одержувала можливість впливу на владу, або була безправною особою, що несла певний тягар обов’язків. З’ясовано, що ключовим терміном у теорії соціальних прав є такий концепт як «соціальне», який, на думку дослідників, має три основних значення: соціальне як надприродне, надорганічне існування людини, яка в процесі свого розвитку досягла стадії духовного життя; соціальне як синонім суспільного (тобто спосіб спільної діяльності чи організації людських відносин); соціальне як нормативне поняття, що визначає сферу державного чи недержавного забезпечення умов існування та праці людей, а також регулювання відносин між ними з приводу задоволення потреб у захисті прав на гідний рівень життя (наприклад, «соціальна сфера суспільства», «соціальне забезпечення», «соціальна держава» тощо). Автором систематизовано та удосконалено класифікацію соціально-економічних прав людини. Серед цих прав ключовим визнано право приватної власності, яке передбачає право індивіда володіти, користуватися, розпоряджатися нею. У підрозділі 1.2. «Нормативно-правове регулювання соціально-економічних прав людини в Україні» викладено сутність та значення норм законодавства в регулюванні соціально-економічних прав людини в Україні. Обов’язок держави у сфері захисту соціальних, економічних і культурних прав вбачається автором у тому, щоб здійснювати прогресивні економічні й соціальні реформи, забезпечувати повну участь свого народу в процесі економічного розвитку, використовувати свої ресурси для надання всім рівних можливостей користування означеними правами. Доведено, що серед джерел правового регулювання соціально-економічних прав і свобод базову роль відіграють міжнародно-правові норми, які містяться в загальних принципах Статуту ООН (ст.ст. 1, 13, 55, 56, 62 і 68), у програмних положеннях Загальної декларації прав людини (ст.ст. 22-27), у нормах Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права; у конвенційних стандартах Міжнародної організації праці (МОП). Обґрунтовано положення про те, що нині робота із систематизації законодавства у сфері соціально-економічних прав людини є невід’ємним атрибутом розвитку сучасного законодавства, що здійснюється у формах кодифікації, інкорпорації, консолідації, уніфікації, реєстрації та обліку. Здійснено теоретико-правовий аналіз впливу держави на формування та вдосконалення нормативної основи в досліджуваній сфері. Визначено, що соціальна функція держави різноманітна за змістом діяльності, основне призначення якої – усунути або пом’якшити можливу соціальну напруженість у суспільстві, вирівняти соціальний стан людей, розвивати охорону здоров’я, освіту, культуру. В цьому чітко простежується мета держави – забезпечити людині гідне існування, вільний розвиток особистості, захист сім’ї, соціальну справедливість і соціальну захищеність тощо. Доведено, що одним із чинників, що ефективно забезпечує соціально-економічні права людини, є стабільна законодавча база. Обґрунтовано необхідність удосконалення державних механізмів регулювання соціального захисту населення за такими напрямами: вдосконалення системи соціального страхування; реформування державного забезпечення та надання соціальних пільг і послуг окремим категоріям населення за рахунок державного бюджету; регулювання соціальної допомоги та соціальної підтримки непрацездатних і малозабезпечених громадян за рахунок державного й місцевих бюджетів. У підрозділі 1.3. «Зарубіжний досвід правового регулювання соціально-економічних прав людини та його використання в Україні» окреслено сферу застосування позитивного зарубіжного досвіду в досліджуваній сфері. Відмічається, що більшість європейських країн визнають соціальні права окремим видом прав нарівні з особистими та політичними, гарантують їх реалізацію та захист (в тому числі й судовий). Отже, місце соціальних прав і свобод людини та громадянина залежить від конституційної доктрини кожної окремої держави. Наведено співвідношення особистих та соціальних прав людини в Україні та Німеччині. Зазначені права мають спільні (суб’єкти, спрямованість на захист життя та здоров’я, встановлення системи гарантій) і відмінні ознаки. Відмінним є походження цих груп прав, адже особисті права є «класичними» правами першого покоління, природними та невідчужуваними, а соціальні права – це права другого покоління, позитивні, які реалізуються за державною допомогою. Особисті права є пріоритетними відносно соціальних як у нас, так і в Німеччині, що підтверджує їх нормативне закріплення в таких міжнародних документах, як «Загальна декларація прав людини», «Міжнародний пакт про громадянські та політичні права», «Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини та громадянина» тощо. Запропоновано визначення Європейського стандарту соціально-економічних прав людини, яким є зумовлена універсальними засадами та встановлена за згодою держав відносно визначена за змістом і нормативно закріплена за формою сукупність можливостей людини, призначених для забезпечення її потреб та захисту застосуванням національних і міжнародних засобів. Класифіковано стандарти прав людини за такими критеріями: за суб’єктами їх установлення (міжнародні та національні); за юридичною значущістю (формально необов’язкові, або декларативні, рекомендаційні та формально обов’язкові); за ступенем визначеності змісту (абсолютно визначені та відносно визначені). Розділ 2. «Забезпечувальна діяльність держави у сфері реалізації соціально-економічних прав людини в Україні» складається з трьох підрозділів. У підрозділі 2.1.«Соціально-економічні права громадян як об’єкт адміністративно-правового регулювання» розглянуто зазначену групу прав з урахуванням впливу адміністративного права. Наголошено на тому, що правова охорона становить сукупність правових засобів, за допомогою яких поведінка суб’єктів правовідносин приводиться у відповідність до вимог і дозволів, що містяться в нормах права. Якщо правове регулювання спрямоване на впорядкування суспільних відносин, то правова охорона слугує усуненню перешкод для їх нормального існування, тобто підтриманню режиму законності та правопорядку. Автор робить висновок про те, що адміністративно-правова охорона соціально-економічних прав людини – це спосіб регулювання суспільних відносин у сфері публічного управління за допомогою адміністративно-правових засобів, спрямований на запобігання порушенням зазначених прав і усунення перешкод для їх реалізації. Доведено, що усталена система адміністративно-правових засобів забезпечення соціально-економічних прав громадян потребує оновлення, більш чіткого впорядкування, уточнення та детального вивчення, оскільки, на думку автора, саме адміністративно-правові засоби мають вирішальне значення для забезпечення надійної реалізації основних прав і свобод громадян. Запропоновано адміністративно-правову охорону розглядати з урахуванням значення охоронної функції правової системи держави, для якої властива здатність не тільки перешкоджати відхиленням від нормальних процесів розвитку суспільних відносин у різноманітних сферах та ліквідувати їх, але й бути ефективним організуючим і забезпечувальним засобом. У роботі з-поміж адміністративно-правових засобів забезпечення соціально-економічних прав відзначаються такі, що притаманні всім сферам публічного управління, і такі, що властиві суто соціально-економічній сфері. У підрозділі 2.2. «Гарантії забезпечення реалізації соціально-економічних прав громадян в Україні» досліджено сутність та особливості гарантій у зазначеній сфері. Аргументовано положення про те, що у широкому сенсі поняттям «гарантії» охоплюється вся сукупність об’єктивних і суб’єктивних факторів, спрямованих на практичну реалізацію прав, свобод та обов’язків громадян, на усунення можливих причин і перешкод їх повному або належному здійсненню, а також на захист від порушень. Ці чинники скеровані на процес реалізації прав, свобод та обов’язків у вигляді умов, засобів, способів, прийомів та методів його здійснення. Автором наголошено, що особливе місце в системі гарантій прав та свобод людини, зокрема, соціально-економічних, посідають саме юридичні гарантії, що охоплюють усі правові засоби й забезпечують реалізацію прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, а також сприяють усуненню порушень специфічними правовими засобами. За допомогою вказаних юридичних гарантій забезпечується реалізація конституційно-правового статусу особистості з використанням державного примусу або можливості такого примусу з боку державних органів. Доведено, що найважливішими державно-правовими гарантіями забезпечення соціально-економічних прав і свобод є існування соціальної держави та судовий захист. Це означає, що кожна держава, закріплюючи в конституції соціальну орієнтацію, передбачає вжиття низки заходів, спрямованих на гарантування соціально-економічних прав і свобод. У підрозділі 2.3. «Державний контроль у сфері реалізації соціально-економічних прав громадян» з’ясовується сутність такого явища, як державний контроль, та його особливості у сфері забезпечення реалізації соціально-економічних прав громадян. Обґрунтовано думку про те, що на сучасному етапі розвитку країни особливої актуальності набувають питання вдосконалення управління, важливою функцією якого є контроль: держава не може нормально функціонувати і розвиватися без чітко організованої системи контролю за виробництвом, розподілом і перерозподілом суспільного продукту та іншими сферами суспільного життя. Контроль є невід’ємним елементом надбудови суспільства, який зазнає серйозних змін у процесі розвитку його політичної системи, органів державного і господарського управління, законодавчої та виконавчої влади. Відмічається, що державний контроль у сфері забезпечення соціально-економічних прав людини є самостійно чи зовнішньо ініційованою діяльністю уповноважених на те суб’єктів, спрямованою на встановлення фактичних даних щодо об’єктів цього контролю задля визначення їх відповідності (невідповідності) тим правомірним оцінюючим критеріям, які припускають застосування адекватних одержаному результату заходів реагування в унормованому порядку. Зроблено акцент на тому, що контроль нормотворчості у сфері забезпечення реалізації соціально-економічних прав громадян є компонентом парламентського, президентського, адміністративного, судового та інших видів контролю. Розділ 3. «Механізм адміністративно-правового забезпечення та реалізації соціально-економічних прав громадян в Україні» складається з трьох підрозділів. У підрозділі 3.1. «Поняття та сутність адміністративно-правового забезпечення реалізації соціально-економічних прав громадян» розглядаються сутність та складові механізму адміністративно-правового забезпечення зазначених прав громадян. У механізмі забезпечення реалізації соціально-економічних прав людини визначено елементи, які сприяють створенню умов для здійснення свобод, охорони й захисту їх від правопорушень, участі у відтворенні порушених прав людини, а саме: а) гарантії здійснення прав і свобод людини; б) юридичні елементи механізму реалізації; в) процес практичного втілення можливості та необхідності у дійсність; г) умови і чинники такого процесу. Доведено, що юридичні елементи механізму містять: а) правові норми та нормативно-правові акти як форми їх вираження; б) індивідуально-правові документи; в) юридичні факти; г) правові відносини; д) суб’єктивні права і юридичні обов’язки; е) форми і методи організації здійснення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Зроблено висновок про те, що засоби захисту прав людини – це матеріально-правові й процесуальні норми і процедури, що використовуються юрисдикційними органами на вимогу уповноваженої особи для примусового відновлення її порушеного (оскарженого) права. У роботі весь арсенал засобів захисту поділено на засоби захисту й засоби відповідальності. У підрозділі 3.2. «Система державних органів, що беруть участь Здобувачем наголошено на тому, що роль держави у загальному регулюванні суспільних відносин у сфері соціального розвитку країни є досить вагомою: держава визначає загальні засади управління питаннями соціально-культурного будівництва, зокрема, перетворює відповідне нормативно-правове підґрунтя в належну матеріально-технічну базу, організовує підготовку професійних кадрів, забезпечує функціонування органів галузевого управління, опікується соціальним захистом населення тощо. Аргументовано положення про те, що виконавча влада вищого рівня, повинна залишити за собою лише ті функції, які дійсно не можна делегувати регіонам, а саме: вироблення загальнодержавних засад соціальної політики; забезпечення єдиного соціального простору і розроблення відповідних загальнодержавних мінімальних гарантій; запровадження єдиних соціальних стандартів, що відображають «порогові значення» якості життя в країні та її регіонах; розроблення цільових загальнодержавних соціальних програм і основних критеріїв оцінки стану соціального середовища; формування регіональних резервних фундацій і системи страхування соціальних ризиків. Відзначено, що метою місцевих органів управління в соціальній сфері слід вважати надання захисту та допомоги бідним і малозахищеним категоріям населення; подолання або полегшення соціальних проблем, що можуть бути спричинені економічними обставинами або іншими негативними факторами впливу шляхом територіального забезпечення соціальних пропорцій на рівні держави; рівень забезпечення стабільних умов для зростання добробуту людей, їх прибутків, стандартів споживання, які б відповідали стратегічним інтересам держави (становлення середнього класу, що на національному рівні відповідає меті політики соціальної безпеки). У підрозділі 3.3. «Правоохоронні органи як суб’єкти забезпечення реалізації соціально-економічних прав громадян в Україні» розглядається функціональне призначення та особливості реалізації повноважень певного правоохоронного органу щодо досліджуваного об’єкта. Звернуто увагу на те, що перешкодами для належного виконання органами внутрішніх справ завдання щодо захисту прав та інтересів громадян від протиправних посягань слід вважати нерозуміння того, що фактичне порушення закону вимагає від цих органів однакової уваги, незалежно від того, хто потерпілий – держава чи людина; надто перевантажене процесуальне законодавство, яке, скоріше, додає потерпілому незручностей, ніж реально захищає його порушені права. Доведено, що значення ОВС та їх працівників у забезпеченні прав і свобод людини окреслене правовими актами, якими встановлені межі їх правозастосовної діяльності: кожен зі структурних підрозділів органів внутрішніх справ, їх посадових осіб має свою компетенцію (функції, завдання); керується матеріальними (характер правопорушення, особа правопорушника, ступінь провини тощо) і процесуальними (термін розгляду матеріалів перевірки, обґрунтованість доказів та ін.) нормами в межах своїх повноважень. Обґрунтовано практичне втілення в життя принципів соціальної справедливості органами внутрішніх справ, зокрема, міліцією, яке здійснюється в процесі розв’язання тих соціальних завдань, що становлять зміст соціально-правової держави, а також зроблено висновок про те, що діяльність правоохоронних органів ще не повною мірою відповідає сучасним вимогам щодо забезпечення прав і свобод людини. Виходячи з цього, необхідно привести норми чинного законодавства у відповідність до міжнародних норм та стандартів, а також забезпечити ефективність правозахисних механізмів на практиці.
|