| Короткий зміст: |
Обрану нами для дослідження лексику по-різному називають мовознавці (назви адміністративно-територіального розподілу – І.Г. Букарєва, соціально-політична лексика – А.А. Бурячок, адміністративна і суспільно-політична лексика – В.Й. Горобець, топографічні терміни – М.М. Пещак, одиниці адміністративно-територіального поділу – В.М. Русанівський, топотерміни – З.Т. Франко).
У лексикографічних працях вказівку адміністративно-територіальна одиниця подано тільки при тлумаченні назв на позначення ланок поділу території держави на великі частини, а при тлумаченні семантики назв поселень цей компонент лексичного значення спеціально не виокремлюють.
У проекті Закону “Про територіальний устрій України” зроблено спробу впорядкування базових термінів адміністративно-територіальної сфери (адміністративно-територіальна одиниця, поселення та ін.), подано їх дефініції та введено нові номени (поселенське утворення; місто-регіон та ін.), повернуто до офіційної сфери назву містечко і под. Однак терміни, дефініції яких наведено у проекті Закону, залишаються сьогодні у вузькому вжитку і є поки що тільки свідченням наявності мовних ресурсів для усталення термінології адміністративно-територіального устрою.
Отже, винесена в заголовок дисертаційної роботи сполука адміністративно-територіальна лексика зумовлена традицією використання цього терміна в наукових працях, присвячених вивченню історії територіального устрою України. У роботі розглянуто такі тематичні групи: назви держави як цілісного територіального утворення; назви великих одиниць (макроодиниць) поділу території держави; назви поселень і одиниць поділу в межах поселення. Зазначимо, що одні й ті ж назви на одних хронологічних зрізах могли бути офіційним найменуванням певної територіальної одиниці, а на інших – в офіційній сфері вони не вживалися; на етнічних землях України одночасно існували різні системи поділу, отже, поділ аналізованої лексики на офіційні та неофіційні найменування є умовним.
У першому розділі “Формування назв держави як цілісного територіального утворення та ланок поділу в її межах” проаналізовано назви на позначення держави як цілісного територіального утворення з періоду Київської Русі до сучасності та найменування ланок територіального поділу в межах держави.
У підрозділі як цілісного територіального утворення” розглянуто слова, які на різних хронологічних зрізах слугували для позначення цілісного територіального утворення: земля, держава, князство / князівство / княжіння, край, країна, страна / сторона, государство / господарство, панство, царство, королівство, імперія, республіка та ін. Більшість лексем на позначення держави як цілісного територіального утворення, задокументованих пам’ятками писемності, успадковані новою українською літературною мовою. Протягом історичного розвитку української мови повністю вийшли з ужитку іменник государство, фонетичний варіант страна (вони збереглися в російській мові). Утратив значення “держава, країна” іменник господарство, проте залишився в лексичній системі української мови з іншим семантичним навантаженням. Назви князівство, королівство, царство, панство, імперія в сучасній українській мові вживаються на позначення історичних реалій у художніх, наукових, публіцистичних текстах або на позначення чужоземних реалій: Велике князівство Литовське, Королівство Галіції і Лодомерії, Московське царство, Російська імперія.
Апелятиви край, сторона, земля в різні періоди мають неоднакове змістове наповнення, позначаючи країну в цілому або її частину; сполуки зі словами земля, край можуть бути синонімами до власних найменувань країн у неофіційних текстах (Коронний край, Малоросійський край; Руська земля, Луцька земля); для художнього мовлення характерна поетизація цих іменників, вони відомі у складі стійких сполук (рідний край – чужий край, рідна сторона – чужа сторона).
Основними лексичними одиницями для номінації держави в сучасній українській мові є слова держава і країна.
У сучасних офіційно-ділових та наукових текстах номени на позначення держави як цілісного територіального утворення можуть уживатися з прикметниками, які вказують на постійну ознаку (вид правління, панівну ідеологію): демократична держава, суверенна держава, соціалістична держава тощо. В офіційних текстах спостерігається персоніфікація лексеми держава, що, однак, не спричиняє до виникнення образності, напр.: держава гарантує, держава сприяє, держава забезпечує і под.
У ряду слів на позначення держави найтісніший синонімічний зв’язок між іменниками держава і країна. Проте в офіційних документах переважає назва держава. У публіцистичних текстах, засобах масової інформації лексеми держава і країна часто бувають взаємозамінними.
У другому підрозділі айменування одиниць поділу території держави на частини, починаючи з княжої доби (волость, воєводство, повіт, уїзд, староство, ключ, полк, сотня, генерал-губернаторство, губернія, округ, область, район, регіон, громада). Адміністративний поділ у межах держави здійснюється з метою централізації влади на місцях. На етнічних територіях України існували різні системи територіального поділу, які часто змінювалися і відображали як національні традиції українців, так і політичні інтереси держав, до яких у різні часи входили українські землі.
Від києворуського періоду до початку ХХ століття на позначення територіальної одиниці функціонувала питома назва волость. Іменники воєводство, повіт як територіальні номени відображали польську систему територіального устрою, запровадженого на українських землях Речі Посполитої. Репрезентантами української державності є найменування одиниць полково-сотенного устрою, в часи якого назви полку та сотні переносилися на територію, їм підпорядковану, напр.: надаемо ему село Куриловку в полку Прилуцком в сотнh Краснянской лежачее (1688, Універсали І. Мазепи). Перебування українських земель у складі Російської імперії відображено в назвах губернія, генерал-губернаторство; Австро-Угорщини – жупа, комітат, домінія.
Поділ сучасної Української держави на області й райони утвердився ще в радянські часи. Для номінації вищої ланки поділу вживається лексема слов’янського походження область, яка з часу фіксації в писемних пам’ятках позначала територію, володіння. У 30-х роках ХХ ст. слово область набуло спеціального значення і функціонує в офіційній сфері. Ланку нижчого рівня поділу позначають запозиченим словом район.
Лексеми область і район – конституційно закріплені назви одиниць сучасного адміністративного поділу в Україні, вони номінують чітко окреслену територію, а на позначення конкретної одиниці вживаються із власною назвою.
Активізувався в сучасних засобах масової інформації, науці, урядових колах запозичений іменник регіон. Він офіційно не позначає законодавчо визначеної адміністративної одиниці, може називати територію, виділену за певними ознаками, в тому числі й адміністративну, спостерігається посилення синонімічних зв’язків лексеми регіон зі словом область. Конкретна семантика цього номена реалізується тільки в контексті.
Дослідження показало, що саме в цій групі лексики найбільш відчутний вплив позамовних чинників на процеси запозичення, витіснення одних лексем з активного вжитку і заміну їх іншими, на зміни в семантичній структурі слова, що зумовлює її динамічність.
У другому розділі “” описано особливості становлення тематичної групи на позначення поселень, що поділялися на поселення сільського і міського типу.
Перший підрозділ “Назви поселень міського типу” присвячено найменуванням поселень міського типу. Сучасною українською мовою ще від києворуського періоду були успадковані питомі лексеми на позначення поселень міського типу – град, город, місто. Ця підгрупа розширювалася за рахунок суфіксальних дериватів городок, городище, містечко. У пам’ятках писемності засвідчено паралельне функціонування повноголосної і неповноголосної форм град – город, іменник місто набуває все більшого поширення з ХІV ст. У писемних текстах ХІV–ХVІІІ ст. усі названі слова побутують у різножанрових текстах. Загалом жодна з лексем у цей час не має значної переваги щодо активності використання, але помітні певні тенденції в межах окремого твору чи творів одного письменника. На позначення конкретного міста апелятиви град, город, місто виступають у сполуці з власною назвою. У староукраїнській мові засвідчено номінування міста ще й сполукою “апелятив город (місто, град) + відтопонімний прикметник”, яка була синонімічною власній назві: місто Київське – Київ, місто Львівське – Львів. У новій українській мові такий спосіб номінації не зберігся.
У середньовічній Україні на позначення поселення міського типу (меншого розмірами від великого міста), в якому розвивалися ремесла і торгівля і яке здобуло Магдебурзьке право, вживався суфіксальний дериват містечко. Ця назва залишилася і в новій українській мові, але сьогодні вона не позначає категорії поселення в системі територіального устрою України внаслідок штучного усунення з офіційної сфери та заміною терміном селище міського типу.
Отже, основою сучасної системи найменувань міського типу є лексика, успадкована із києворуського періоду та староукраїнської мови. Майже всі лексеми збереглися у словниковому складі української мови, проте відрізняються сферою функціонування та стилістичним забарвленням. В офіційно-діловій сфері сучасної української мови на позначення поселення міського типу функціонують тільки слово місто та сполука селище міського типу. Лише ці найменування вжито в тексті Конституції України та в інших урядових документах нашої держави. Слово місто побутує в усіх стилях мови. В адміністративній сфері лексема місто функціонує у складі спеціальних сполук місто обласного підпорядкування (значення), місто районного підпорядкування (значення).
У другому підрозділі “” аналізуються найменування адміністративного центру держави та адміністративних центрів територіальних одиниць. Територіальні одиниці різних ланок поділу здебільшого об’єднувалися навколо міста. Узагальненою назвою таких міст безвідносно до будь-якого історичного періоду в сучасній науковій літературі є словосполучення адміністративний центр або слово центр.
У києворуський період номінація адміністративного центру держави (князівства, землі) здійснювалася за допомогою словосполучення град / город стольний. З ХVІ ст. засвідчено однослівне спеціальне найменування столиця та поява варіантів аналітичних назв: град/город/місто – стольний / столечний / царствующий. Більшість цих сполук відома і новій українській мові, але вони відрізняються сферами функціонування. Адміністративний центр держави в сучасній українській мові позначається іменником столиця, який функціонує в усіх стилях мови. Крім того, проаналізований матеріал засвідчує розширення семантичної структури лексеми столиця в неофіційному мовленні.
На позначення адміністративних центрів територіальних одиниць, що виділялися в межах держави, засвідчено назви: 1) головне місто; 2) словосполучення – іменник центр + прикметник, утворений від назви територіальної одиниці: обласний центр, районний центр, регіональний центр, повітовий центр, республіканський центр; 3) тільки від словосполучення районний центр утворено композит райцентр; 4) словосполучення місто + назва територіальної одиниці: губернське місто, повітове місто; 5) у неофіційній сфері вживаються назви адміністративних центрів, утворені від назв територіальних одиниць: повіт à повіт “повітове місто”; район à район “районний центр”; область à область “обласний центр”; губернія à губернія “губернський центр”.
У третьому підрозділі “” розглянуто лексеми на позначення поселень сільського типу село, весь, селище, хутір, станиця та похідні. Найуживанішою назвою є іменник село, етимологію та історію семантичного розвитку якого вивчали багато мовознавців (О.О. Потебня, Л.Л. Гумецька, В.В. Богачук). На позначення конкретного населеного пункту сільського типу апелятив село сполучається з власною назвою. Він засвідчений і в атрибутивних сполуках, що вказували на специфіку поселення (панцерне село “село, обов’язком якого було нести військову службу”, монастирське село “село, що знаходилося у власності монастиря”, бригадне село “село, в якому не була розміщена центральна садиба колгоспу”).
У системі адміністративно-територіальної лексики сучасної української мови слово село функціонує як офіційна назва одиниці територіального поділу, що зафіксовано Конституцією України (Конст. Укр., ст. 133).
На позначення сільського поселення в пам’ятках писемності та новій українській мові також широко вживаним є лексема селище.
У кінці ХІХ ст. у зв’язку з розвитком промисловості на базі нових галузей господарства виникали населені пункти з новими народногосподарськими функціями. Багато їх було у східній частині України – Донбасі, Придніпров’ї, Криворізькому басейні. Такі поселення номінували словом селище у сполуці з атрибутивом, що вказував на вид господарської діяльності, в якій були задіяні мешканці новостворених поселень: фабрично-заводські, шахтні, залізничні селища тощо. Словосполучення робітниче селище протягом кількох десятиліть функціонувало як офіційна назва категорії поселення в системі адмінподілу УРСР, напр.: На початку довідника вміщено таблиці, в яких подано найменування … селищ міського типу, робітничих селищ і сільських поселень (АТП-1960, 3). Аналізований матеріал засвідчує, що до 60-х років ХХ ст. іменник селище синкретизував значення апелятивного і власного найменувань, функціонував як офіційна назва новоутворених поселень. Наприклад, у довіднику “Адміністративно-територіальний поділ Сталінської області на 1 липня 1960 р.” зареєстровано велику кількість поселень, які не мали власної назви, а позначалися поширеним словосполученням зі стрижневим словом селище, напр.: селище Монаховського кар’єру, селище залізничної станції Амуркове, селище радгоспу “Диктатура”, селище дослідної станції, селище алебастрового комбінату, селище держлісопитомника, селище школи механізації сільського господарства, селище підсобного господарства Часов-Ярського рудоуправління (АТП-1960, 79, 85, 86, 88, 96).
Ще однією назвою сільського поселення є запозичений з німецької мови іменник хутір, що фіксується в досліджуваних текстах із ХVІІ ст. Поселення хуторами було певний час специфічним способом мешкання українців. Хутір виступав ознакою заможності українця, характеризував його як доброго незалежного господаря, напр.: Придбали хутір, став і млин (Т. Шевченко). Але у ХХ ст. з хутором асоціюється щось відірване, далеке, малорозвинене, напр.: Звертайте увагу, будь ласка, на все і на те, що на допіру глухих хуторах Іванівки колгоспна дітвора вчить німецьку мову (М. Хвильовий). За даними довідників з адмінподілу УРСР, протягом кількох десятиліть хутір було віднесено до системи адміністративно-територіального поділу, внаслідок чого слово хутір уживалося як офіційне найменування однієї з категорій поселення сільського типу, напр.: В розрізі кожної Ради населені пункти подані за категоріями у такій послідовності: міста, селища міського типу, села, селища, хутори (АТП-1946, 3). За даними цього довідника, багато поселень мали статус хутора. У системі сучасного адмінподілу хутір не виокремлюється. Отже, в сучасній українській мові назва хутір деякий час функціонувала як офіційне найменування адміністративно-територіальної одиниці. Згодом у зв’язку з позамовними чинниками лексема хутір втратила статус офіційного найменування. Крім того, номен хутір, як і аналізована лексема селище, вживався на позначення поселення без власної назви, напр.: Хутір Бригади № 2 колгоспу “Ленінвейг” (à хутір Біленький, Херсонська обл.); Хутір філії радгоспу “Радзівілівка” (à хутір Вербівка, Житомирська обл.). Назва хутір сполучалася з цифровим позначенням: Хутір № 9 à хутір Зоря (Миколаївська обл.); Хутір 37 кілометр à хутір Межирічка (Житомирська обл.); Хутір Сто-Б à хутір Новоукраїнський (Запорізька обл.) (АТП-1946, 1030, 1031).
У четвертому підрозділі “Найменування одиниць адміністративного поділу в межах населених пунктів” розглянуто айменування одиниць адміністративного поділу в межах населених пунктів. Проаналізований матеріал показує, що в системі територіальної лексики виділяється клас слів на позначення одиниць поділу в межах населених пунктів. Базовою лексемою в цій групі є питомий іменник вулиця, який фіксується ранніми пам’ятками писемності, але зазнав на українському мовному ґрунті закономірних фонетичних змін. У різні історичні періоди засвідчені однокореневі назви – завулок, провулок, а також іменники зі зменшувальними суфіксами вуличка, вулонька. Номени вулиця і провулок у системі адміністративно-територіальної лексики виконують адресну функцію, інші (вуличка, вулонька і под.) належать до загальномовного фонду і як спеціальні найменування у системі адміністративного поділу не вживаються. Сьогодні в офіційній сфері функціонують апелятиви вулиця і провулок із власними назвами на позначення як міської, так і сільської реалії, але більшість лексем цієї групи використовується для позначення територіальних одиниць у поселеннях міського типу. Так, назви майдан і площа можуть позначати як міську, так і сільську реалію, інші лексеми (бульвар, квартал, проспект, шосе, дорога, район, мікрорайон, масив) позначають тільки міські територіальні одиниці.
У межах міських поселень виникають вулиці, які відрізняються якимись ознаками від звичних. Для їх номінації вживаються спеціальні назви, здебільшого запозичені: алея, дорога, бульвар, проспект, шосе. Ці номени можуть функціонувати і в офіційній сфері у сполуці з власними назвами, заміщаючи апелятив вулиця. Зрідка функції апелятива вулиця можуть приймати і назви на позначення особливостей рельєфу чи ландшафту, де розташована вулиця: балка, узвіз, спуск і под.
Зростання міст, збільшення їх території та населення зумовлює необхідність у створенні додаткових одиниць поділу і відповідно їх номінації. У межах великих міст виділяють райони, які є конституційно закріпленими адміністративними одиницями і мають власну назву. На позначення різноманітних міських утворень уживається загалом запозичена лексика: мікрорайон, квартал, масив, зона.
У третьому розділі “” проаналізовано особливості використання лексики на позначення територіальних одиниць у пам’ятках писемності та сучасній українській мові зі стилістичною метою.
У пам’ятках писемності лексика на позначення територіальних одиниць виконує не тільки номінативну функцію, а й уживається в переносному значенні, може мати при собі оцінні епітети, сприяти посиленню емоційності та експресивності мовлення, ставати засобом створення образності, входити до складу риторичних звертань, порівнянь і под., напр.: Так и ты Чернhгове, столечное мhсто на сhверу, можешъ с# пре(д) иншими в(ъ) Россїи мhстами тымъ хвалити, же близкω Чернhгова знайденый єстъ обра(з) прест̃ои бц̃и, промен#ми свhтлыми с# полыскуючїй; Єстъ ст̃ый пр(о)къ Илі# мhстомъ моцным, бо як в мhстh мешкають люде, так в(ъ) пр(о)рку Иліи мешкалъ Бг̃; Моремъ штклянымъ свhтъ называется, бо начиня шткляныи слабы суть, лятво и прудко крушатся... Так на свhтh панства, князтва, кролевства, царства и всh люде крушатся (І. Галятовський).
Однією з провідних тем в українській літературній творчості є змалювання рідної землі, любові до неї, вболівання за її долю, сподівання її волі та незалежності, що зумовлює функціонування лексики на позначення територіальних одиниць у художніх творах, напр.: Плила хмаронька над країною, Над країною-сиротиною. Плила хмаронька, зупинилася, На сирітоньку задивилася (О. Олесь); А наше військо, наші козацькі полки, що мали обороняти рідну землю, ви кидаєте по далеких землях, виставляєте їх на походи далекі, на бої важкі, на всіляку біду, щоб вони вигинули і щоб країна наша не мала своїх оборонців (Б. Лепкий). Віковічне прагнення українців створити власну державу втілює слово держава, напр.: Посланці кричали на сеймі, що Україна стане через такі привілеї міцносилою самостійною державою, небезпечною для Польщі (І. Нечуй-Левицький); Були б у нас і вольності, і права. І нашу славу множили б митці. Держава – держить. Бо вона – держава, У неї скіпетр влади у руці (Л. Костенко).
Традиційним для української літератури є мотив протиставлення міста селу, насамперед за морально-етичною ознакою; протиставлення індивідуальності і неповторності особистості велелюдному місту. У таких випадках слово місто поєднується з оцінними означеннями, персоніфікується, напр.: Я тікаю від себе, від муки і втоми, Від крикливих окатих міст (В. Симоненко); Місто, премісто, прамісто моє! Стійбище людське з асфальту й бетону. Як там не буде, а все-таки є той силует у вікні золотому! (Л. Костенко).
Аналізований матеріал показав, що в художніх текстах представлено великий пласт територіальної лексики. В історичних романах вона, виконуючи номінативну функцію, стає засобом відтворення історичної достовірності, колориту зображуваної епохи. Однією з найважливіших функцій територіальної лексики є створення образу рідного краю, Батьківщини. Художній простір сприяє виникненню неологізмів: городеня (О. Вишня), премісто, прамісто (Л. Костенко).
Адміністративно-територіальна лексика української мови формувалася протягом багатьох століть і становить собою систему.
Лексика на позначення одиниць адміністративно-територіального устрою має офіційну та неофіційну сфери використання, між якими немає чіткої межі. Офіційна сфера послуговується лексемами загальномовного шару лексики, які в системі адміністративно-територіального устрою позначають виокремлену за певними критеріями територіальну одиницю чи категорію поселення.
У пам’ятках писемності досліджувана лексика здебільшого представлена в текстах ділового стилю, хоча її виявлено і в поетичних творах, проповідях, передмовах, присвятах, кодифікується вона й лексикографічними пам’ятками.
У сучасній українській мові офіційно-діловий стиль залишається основною сферою функціонування адміністративно-територіальної лексики. Але офіційна сфера послуговується невеликою кількістю лексем на позначення територіальних одиниць. Згідно з Конституцією України, до них належать республіка, область, район, місто, село, селище, столиця. За кожною офіційною назвою закріплена чітко окреслена територія, що має свої межі та власну назву. В інших сферах мовлення (засобах масової інформації, художній літературі, публіцистиці, розмовній мові) для позначення як адміністративних одиниць, так і тих, що виділяються за якоюсь іншою ознакою, використовується ширший арсенал лексики.
Особливою сферою функціонування адміністративно-територіальної лексики є наукові історичні праці, де на позначення історичних реалій часто використовуються лексеми, сучасне значення яких не збігається із семантичним наповненням у науковому тексті (пор.: місто на позначення поселення києворуського періоду і дефініцію лексеми у “Словнику української мови”).
В аналізованій групі лексики виділяємо кілька підгруп: лексика на позначення держави як цілісного територіального утворення (держава, земля, країна та ін.) та макроодиниць поділу в межах держави (область, повіт, район та ін.), назви поселень – у складі цієї групи виділяємо назви поселень міського (містечко, місто та ін.) і сільського типу (село, селище, хутір та ін.) та адміністративні центри (райцентр, столиця), а також найменування одиниць поділу в межах населених пунктів (вулиця, мікрорайон, площа та ін.).
Склад територіальної лексики різний за походженням. Її ядром є питомі слова, утворені від праслов’янських коренів (вулиця, держава, земля, країна, село, столиця та ін.). Протягом усіх періодів розвитку досліджувана лексика поповнювалася запозиченнями з інших мов: польської (воєводство, панство, повіт), латинської (імперія, республіка, центр), французької (бульвар, район, шосе) та ін. Кількісний склад розширювався також за рахунок деривації від власномовних (селище, сільце) та запозичених (мікрорайон, райцентр) основ; виникнення аналітичних найменувань (місто обласного підпорядкування, обласний центр, селище міського типу).
Значну кількість похідних становлять демінутивні утворення (бульварчик, країнонька, сторононька, хутірок, вулонька і под.), які не вживаються офіційній сфері.
Адміністративно-територіальна лексика як система має свою специфіку. Насамперед це виявляється в особливостях сполучуваності: апелятиви функціонують у сполуках із власними назвами, з ад’єктонімами, напр.: місто Умань; для позначення точного місця розташування населеного пункту (адреси) в одному контексті одночасно вживаються назви ланок різного рівня адміністративно-територіального поділу (село Дмитрушки Уманського району Черкаської області).
Специфічним для цієї групи лексики є перенесення загальних назв територіальних одиниць на адміністративні центри цих одиниць, а також на позначення їх населення, напр.: повіт “ланка поділу” – повіт “повітове місто; адміністративний центр повіту” – повіт “населення повіту”; район “ланка поділу” – район “райцентр” – район “населення району”.
У цій групі лексики спостерігається перехід апелятивів у власні назви: 1) ойконімізація лексем у формі однини чи множини (селище – с. Селище, хутір – с. Хутори, городище – м. Городище, городок – м. Городок); 2) адміністративно-територіальна лексика стає основою для творення ойконімів (с. Старосілля, с. Майданівка, с. Майданецьке); 3) фонетичні варіанти град, город стали частиною ойконімів композитного та складеного типу (Івангород, Кіровоград, Новгород-Сіверський, Райгород, Червоноград).
Для аналізованої групи лексики характерним є явище синонімії, яке виразно простежується в тематичній групі на позначення держави як цілісного територіального утворення (країна, держава, земля, край, сторона, королівство, князівство, царство, імперія тощо). У пам’ятках одним із джерел синонімії є українські та старослов’янські форми (город – град, сторона – страна); запозичення з інших мов (панство – земля – держава); вживання однослівних та фразових номінацій (столиця – стольний град – столичне місто – головне місто). Частина цих синонімів продовжують функціонувати і в новій українській літературній мові. Антонімія в досліджуваній групі виражена слабко. У сучасній українській мові в контекстах антонімічних відношень можуть набувати лексеми центр – регіон, центр – на місцях, столиця – провінція, місто – село.
Для лексем на позначення одиниць адміністративно-територіального поділу властива полісемія, яка найвиразніше проявляється у власномовних назвах (земля, держава). У назвах держави спостерігаємо синкретизацію кількох значень, напр. республіка “форма правління” і “держава з такою формою правління”, держава “апарат політичної влади” і “країна з таким апаратом політичної влади”, подібно імперія.
Специфічним для досліджуваної групи є її високий ступінь залежності від позамовних чинників, зокрема політико-адміністративних. Не завжди зникнення якоїсь лексеми, перехід її до пасивного шару лексики чи, навпаки, поява нової номінації зумовлені внутрішньомовними факторами. В аналізованій тематичній групі має місце штучне введення нових найменувань (губернія, селище міського типу) та виведення назв (волость, містечко, повіт) не за законами мови, а згідно з урядовими законами та політичними обставинами. Позамовними чинниками зумовлені не тільки поява та зникнення окремих лексем, а й зміни в їх семантиці, напр. у зв’язку із запланованою адміністративно-територіальною реформою семантичні зрушення прогнозуються у значеннях слів громада, містечко, район, регіон.
У досліджуваній групі лексики спостерігається синкретизація апелятивного і власного найменування у семантичній структурі лексем на позначення новоутворених населених пунктів (на хронологічному відрізку з часу утворення СРСР до 60-х років ХХ ст.). Із таким значенням засвідчено слова селище, хутір та сполуку населений пункт.
У системі лексики на позначення одиниць територіального устрою вирізняються назви, які містять у своїй семантичній структурі етнокультурний компонент значення, вони відображають специфічну для українського народу систему територіального поділу (полк, сотня, полкове містечко, сотенне містечко, містечко, хутір).
На матеріалі досліджуваної групи простежується спадкоємність старої і нової української мови на лексичному рівні. Базові лексеми, якими позначені адміністративно-територіальні одиниці сучасного устрою України, фіксуються найдавнішими писемними текстами та пам’ятками староукраїнської мови (держава, область, країна, місто, столиця, село).
Лексика на позначення територіальних одиниць відзначається великим стилістичним потенціалом. Стилістичні функції територіальної лексики реалізуються у творенні мовностилістичного образу Батьківщини, вираженні ідеї державності, відтворенні історичного колориту описуваної епохи, відображенні історичних реалій. Крім прямого значення, територіальна лексика може набувати додаткових смислових відтінків, уживатися в переносному значенні, набувати оцінних позитивних чи негативних значень. Активним засобом реалізації образного потенціалу досліджуваної лексики виступає введення її в систему тропів. Посилення суб’єктивної оцінності та емоційної насиченості досягається шляхом уведення територіальної лексики у структуру перифраз, речень зі звертанням, градаційних конструкцій.
Вважаємо, що термінологія адміністративно-територіального поділу повинна формуватися на національній основі. Здійснюючи реформу адміністративно-територіального поділу в Україні, треба забезпечити для номінації територіальних одиниць такої термінологічної лексики, яка б не нівелювала специфічних особливостей історичного розвитку української нації. У разі залучення у сферу номінації чужомовної лексики, використовувати тільки такі назви, які відзначаються високим ступенем освоєння на українському мовному ґрунті, не суперечать природі рідної мови та законам її функціонування на різних рівнях. |
