АКТУАЛЬНЕ ЧЛЕНУВАННЯ ДЕТЕРМІНАНТНИХ СКЛАДНОПІДРЯДНИХ РЕЧЕНЬ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується вибір теми дослідження, її актуальність, розкривається наукова новизна, аналізується теоретичне значення й практична цінність роботи, визначаються мета й завдання, з’ясовуються об’єкт і предмет дослідження, окреслюються методи аналізу, формулюються основні положення, що виносяться на захист.

У першому розділі „Вчення про актуальне членування речення: еволюція поглядів та основні підходи” викладено теоретичні засади досліджуваної проблеми, визначається рівень її вивченості в сучасному мовознавстві, простежується еволюція поглядів на актуальне членування, виокремлюються диференційні ознаки теми і реми, аналізуються засоби вираження актуального членування.

У лінгвістичних дослідженнях останніх десятиліть можна відзначити посилений інтерес до розгляду речення з комунікативного погляду. Комунікативна структура висловлення безпосередньо пов’язана з актуальним членуванням речення. Вперше думку про існування закономірностей формування речення, пов’язаних з його комунікативною функцією в мовленні, висловив французький лінгвіст А.Вейль, який ґрунтовно проаналізував особливості порядку слів у давніх мовах. Наприкінці ХІХ ст. цей аспект дослідження набув психологічного виміру і психологічної інтерпретації, в результаті чого було висунуто поняття психологічний підмет і психологічний присудок. Витоки комунікативного аспекту вивчення речення знаходяться в діяльності членів Празького лінгвістичного гуртка. Сучасна теорія актуального членування речення розвинулася на основі поглядів В.Матезіуса щодо формально-граматичної та комунікативної структури речення, порядку слів, його призначення, суті, видів, функцій тощо. 

Ш.Баллі, опрацювавши загальну теорію висловлення, виділив його фундаментальну ознаку – співвідношення модусу і диктуму. Всі інші концепції комунікативної будови речення спираються на визначальні підходи В.Матезіуса та Ш.Баллі. При цьому наголошуються ті чи інші моменти актуального членування.

Актуальне членування є засобом включення речення в контекст, на базі якого воно виникає, тобто мовець виражає актуальне для нього в конкретний момент мовлення ставлення до певного явища дійсності. Для успішно реалізованого спілкування, позитивного ефекту для всіх його учасників, однакового сприйняття смислу висловлення необхідно, щоб адресат міг досить чітко розмежовувати те, про що говорить мовець, і те, що саме він про це говорить. Цим визначаються основні структурно-комунікативні компоненти висловлення: тема і рема (Г.Амман, К.Боост); основа та ядро (В.Матезіус), відоме й невідоме (Н.Арутюнова, В.Звегінцев), дане й нове (В.Адмоні, К.Крушельницька, О.Сиротиніна, В.Шевякова), суб’єкт і предикат (В.Панфілов), лексичний підмет та лексичний присудок (А.Смирницький), тема й фокус (Е.Гаїчова, П.Сгалл).

Запропонований підхід дозволяє краще диференціювати склад елементів, які констатують тему й рему,  показати, що поняття даного / нового та відомого / невідомого характеризують ці елементи з різних боків, враховувати, які з них постають необхідними в тому випадку, коли ми переходимо до аналізу комунікативно-синтаксичної організації висловлення в мовленнєвому аспекті. Отже, тема й рема – це компоненти актуального членування, дане й нове – це характеристика елементів, які складають тему й рему, щодо їхнього зв’язку з передтекстом (явище мовленнєве, контекстне); відоме й невідоме – це характеристики знань співрозмовників, тому пов’язані зі свідомістю, ґрунтуються на докомунікативних знаннях, зближуються з поняттям пресупозиції (явище фактичне, речовинне, стосується свідомості).

Основними засобами вираження актуального членування є порядок слів, інтонація (місце розташування фразового наголосу) та лексико-морфологічні маркери. Це засоби, в яких знаходить своє вираження категорія стверджувальної / заперечної модальності, що виявляє  (на комунікативно-синтаксичному рівні) поєднання теми з ремою, тобто предикативну сутність актуального членування речення. У стилістично-нейтральному контексті слова в повідомленні розташовуються від теми до реми (нейтральний, об’єктивний порядок слів). Зворотний порядок слів (інверсія) властивий українській мові такою ж мірою, як і прямий. Крім того, складні речення нерідко побудовані так, що елементи однієї предикативної частини проникають в іншу. До таких конструкцій належать утворення, в яких тема виражена двічі: в головній частині (прийменниково-відмінкові форми зі своєрідним „з’ясувальним” значенням) і в підрядній (різні форми іменників-дублерів  або анафоричні займенники). Інтонація є суттєвим засобом оформлення актуального членування речення. Коли висловлення побудоване за нормами об’єктивного порядку слів, роль інтонації непомітна, речення оформлюється нейтральною інтонацією, за якої фразові й логічні наголоси збігаються й припадають на останній наголошений склад постпозитивної реми. Якщо норми об’єктивного порядку слів порушуються внаслідок настанови мовця на утворення стилістичного ефекту, на посилення експресивності висловлення, – тоді виникає інверсія, але актуальне членування при цьому не змінюється.

Актуальне членування може бути багатоступеневим, тобто таким, при якому тема або рема першого рівня ділиться, в свою чергу, на тему й рему другого ступеня. Багатоступеневість їхнього актуального членування пов’язана з тим, що підрядна частина хоча й підпорядкована головній, але організована як комунікативно- синтаксична одиниця на базі  предикативної граматичної основи. Підпорядкування залежної частини в детермінантних складнопідрядних реченнях ґрунтується на особливому детермінантному зв’язку, основною формою якого є слабке прилягання. Кожна з підрядних частин стосується  того самого компонента (у складнопідрядних розчленованих реченнях – всієї головної частини) і може членуватися по-різному, залежно від того додаткового комунікативного завдання, щодо якого кожна з них побудована: Я люблю їхати на поле, як / ниви // зеленіють та хвилюються зеленими хвилями; коли / обважнілі колоски // черкаються об голову, об вуха; коли / ниви //  поцяцьковані синіми волошками та червоними маківками (І.Нечуй-Левицький).

У другому розділі „Особливості вияву теми в детермінантних складнопідрядних реченнях” простежено особливості актуального членування детермінантних, розглянуто закономірності вияву теми в цих типах речень зі з’ясуванням специфіки препозиції теми, комплексної теми, її структурних особливостей і характеристик темоідентифікаторів у структурному й функціонально-семантичному аспектах. З’ясовано закономірності реалізації теми в складнопідрядних реченнях граматично розчленованого типу, охарактеризовано тему як носія найменшого ступеня комунікативного динамізму (елемент незалежний від ситуації, контексту, тема може мати як відому, так і нову інформацію), прокоментовано препозицію теми, яка є більш тематичною, ніж рематичною, з’ясовано функцію теми в різних типах детермінантних складнопідрядних реченнях.

В окремих розрядах власне-прислівних складнопідрядних речень, зокрема об’єктно-з’ясувальних, тема міститься в модусно-рамковому препозитивному компоненті: Здалося, що знову проходить мати зі своєю печаллю і тихим смутком, нікого і нічого не тривожачи, а тільки прагнучи усе забрати із собою (А.Яна). Отже, термін тема пояснюється як компонент актуального членування, вихідний пункт повідомлення (речення) – те, щодо чого щось стверджується в цьому реченні. Темою може бути будь-який член (або члени) речення, який у більшості випадків розпізнається за препозитивною позицією в реченні, за характером наголосу, за контекстом, ситуацією (часто це повторення або очевидні елементи, які зустрічаються в попередньому реченні). Також можлива „нова” тема, що не має денотата в попередньому реченні.

Функція теми характерна для слів з предметним значенням. Це типове відношення змінюється під впливом контексту: слово зі значенням ознаки може стати темою в тому разі, якщо відповідний факт відомий з попереднього контексту або мовленнєвої ситуації. У висловленнях з темою-підметом тема може означати як дане, так і нове. Цей тип висловлення загалом виявляє мінімальний ступінь контекстуальної зумовленості, отже, мінімальний ступінь синтагматичної залежності. Цим виявляється його головне місце в парадигмі. На таких висловленнях не мотивується тло контексту, тому вони являють собою найбільш самостійний незалежний член парадигми. Інша річ, висловлення з темою-присудком. У таких висловленнях тема обов’язково означає дане, відоме з попереднього контексту. Їм притаманний максимальний ступінь контекстуальної зумовленості.

Закономірності реалізації теми в складнопідрядних розчленованих реченнях цілком накладаються на проблеми однорівневої і багаторівневої комунікативної організації, що прямо / опосередковано корелює із закономірностями актуального членування. На рівні складнопідрядних граматично розчленованих речень цілком підтверджується теза про те, що рема може функціонувати без теми, але тема не може бути реалізована попри вияв реми, при цьому тема, її роль є відносною, тому що вона відповідає за зв’язок речення з текстом й екстралінгвістичною реальністю. Членування на тему й рему в складнопідрядних детермінантних реченнях може включати кілька ієрархічних рівнів. Так, у реченні Коли ти боронитимеш волю й самостійність народу твого, ми повік шанувать тебе будем і любити, як друга свого (Леся Українка) чітко вирізняється препозитивна комплексна рема Коли ти боронитимеш волю й самостійність народу твого, що знову ж таки членується на частини з чітко вираженою темою ти і ремою: боронитимеш волю й самостійність народу твого.

У складних реченнях з підрядними детермінантними наявні тема й рема всередині кожної з частин речення, однак у них є, крім цього, семантично повноцінний сполучник (предикат предикатів), що маркує наявність ще одного, приховано вираженого, ствердження щодо існування причинового зв’язку двох подій. Наприклад у реченні: Галя до штабу не добігла, / тому що їй страшно було йти лісом (О.Іваненко) (за умови вияву рівноправних фразових наголосів в обох частинах) наявний ряд поступових стверджень, причому рема кожного з них почергово перетворюється в приховано виражену тему наступного ствердження: „Галя не добігла до штабу (ця подія мала якусь причину, ця причина полягає в тому, що),  їй страшно було йти лісом”. У такому неемфатичному складному реченні немає єдиної реми висловлення.

При розгляді закономірностей актуального членування детермінантних складнопідрядних слід також пам’ятати про функціональну значущість топіків. Термін топік походить від англійського еквівалента українського терміна тема (topic), але характеризує його особливе значення, в якому лексема тема не вживається. В ряді мов тема виступає як особливий компонент речення, інколи його визначають і на формально-граматичному рівні поряд з підметом, додатком і присудком. У цьому разі тема як елемент формально-граматичної будови речення і кваліфікується як топік. В українській мові топік досить рідкісне явище. До нього слід віднести так званий називний уявлення, що останнім часом досить активно поширюється в усному й писемному мовленні: Почуття. Це сфера пильної уваги багатьох фахівців: медиків, психологів, літераторів та ін. (Урядовий кур’єр. – 2001. – 11 липня. – С. 3). У складнопідрядних детермінантних реченнях до топіка, очевидно, можна віднести постцедент що в супровідних непередбачуваних необов’язкових предикативних частинах, оскільки він одночасно зорієнтований на зміст попередньої головної частини, виступаючи темою, й спрямований на розгортання свого змісту, щодо якого виступає відповідним репрезентантом формально-граматичного рівня: Раптово впали тривалі осінні дощі, майже весь урожай залишався в полі, що не могло не тривожити селян (А.Яна).

Услід за Я.Фірбасом, можна стверджувати, що співвідношення теми як носія найменшого ступеня комунікативного динамізму, а реми – найвищого, вважаємо, не змінюється у випадку зміни порядку слів при емфазі: Колись жили король з королевою... Визначення теми як носія найменшого ступеня комунікативного динамізму дозволяє, по-перше, трактувати цей елемент у реченнях, незалежних від контексту (наприклад тих, які розпочинають розповідь) як самостійний,  а по-друге, позбутися визначення теми як носія відомого, оскільки вона може містити й нову інформацію. Критерій відомого відіграє важливу роль у характеристиці теми, тому що саме завдяки йому простежується зв’язок речення з контекстом й одночасно визначаються ті елементи, які є носіями нової інформації та являють собою контекстуально незалежні частини речення. Критерій відомої й нової інформації може бути застосований далі у визначенні ступеня контекстуальної залежності речення й до можливості його використання в цьому контексті. Цей підхід дозволяє апелювати до поняття взаємозалежності семантичної і граматичної структур як ступеня їх контекстуальної залежності в розгортанні перспективи речення. Розподіл комунікативного динамізму пов’язується з порядком слів – базовим або тим, який відрізняється від нього.

Поняття комунікативного динамізму, контекстуальної залежності й контекстуальної доречності важливі для актуального аспекту синтаксису, однак при визначенні теми як з’єднувального елемента не вказується, які частини речення можуть виконувати функцію теми й яким чином тема виступає як зв’язок з контекстом.

Особливою властивістю теми в детермінантних складнопідрядних реченнях є її функціональна роль у дискурсі, у поєднанні нею частин. Тема накладає просторову, темпоральну й індивідуальну рамку, в межах якої встановлюється головна предикація. Саме тому тема і має якість означеності: І страх минав той швидко, бо кожен бачив сенс у цій борбі (Л. Костенко). Особливою також у детермінантних складнопідрядних реченнях є  ініціальна позиція теми, що пояснюється загальною стратегією дискурсу, оскільки мова включає серійність інформації, тому необхідно, щоб тема речення, що репрезентує тему всього дискурсу, з’явилась на початку. У простому реченні підмет, що зорієнтований на речення, може не отримувати ніяких переваг у такому серійному процесі. Саме підмет, а не тема відіграє особливу роль у рефлексивізації, пасивізації, а також у допуску різних іменних фраз у серійності використання дієслів й імперативізації.

Серед цих характеристик виділяється три базових чинники: стратегія дискурсу, відношення іменників до дієслів і граматичні процеси, при цьому два останні притаманні підмету. Отже, тема – це поняття дискурсу, тоді як головна частина є поняттям, яке відноситься до внутрішньої організації речення.

Тема виступає як носій ідентифікаційної функції. Оскільки тема, як правило, репрезентована іменною фразою в простому реченні і головною частиною в детермінантному складнопідрядному реченні, функції останньої – референції й ідентифікації – співвідносні з темою, однак у розгортанні дискурсу (тексту) основна роль належить саме ідентифікації, яка здійснюється різними засобами. Загалом, тематична зв’язність тексту визначається саме лексичними й граматичними засобами. Проаналізувавши роль іменних фраз як репрезентантів теми в простому реченні у тексті, ми дійшли висновків, що при співвіднесенні з тим самим об’єктом з’являються в тексті особливі ланцюжки, в яких є дві функції: зв’язок тексту в семантико-синтаксичне ціле й просування розповіді тексту, його проспекція.

Ідентифікаційна функція теми яскраво виступає у використанні комплексної теми, тобто назви того самого референта наявні двічі в межах головної і підрядної частин у детермінантних складнопідрядних речення, причому одна з номінацій репрезентована займенником, а обидві номінації співвідносні з тим самим явищем. Вони є також опорною фактичною функцією як вторинною, яка включається в комунікативну. Подібні відношення можуть бути в парцельованих висловленнях, з яких перше є односкладним номінативним реченням, що репрезентує лише тему, а друге – повною тема-рематичною конструкцією, де перша замкнута на попередній: Критична маса людей. Коли її немає, починається деградація суспільства (День. – 2004. – 27 квітня. – С.5). У таких випадках перша частина комплексної теми орієнтована на психологічний підмет, подібно до антитеми, але на відміну від неї випереджає повторну номінацію того самого об’єкта. Комплексна тема подібна до особливих випадків посилення теми, яке міститься в конструкціях з прикладкою. У них також суттєвою виступає ідентифікаційна функція. Такі випадки можна назвати ускладненою темою, тому що прикладка виступає не просто як повторне найменування, а має рематичний відтінок.

Характеризуючи тему, з опертям на думку лінгвістів Ч.Лі, С.Томпсон, Р.Хаднельстона, важливим  вважаємо розгляд теми в аспекті текстоформувальних функцій.

Теми висловлень, які включають у свій склад присудки, залежно від загальної семантики висловлень і від контекстних умов, можуть називати вже відомі адресату з різних джерел предмети або події, тобто дане, а можуть у прихованому вигляді передавати адресату нові знання, тобто означати імпліцитно предикувальне нове. Такого типу повідомлення виражають відношення екзистенції або характеризації. Ще один можливий тип прагматичної значущості, значення непредикувального нового, для аналізованих тем зовсім нехарактерний.

За типом комунікативного завдання всі детермінантні складнопідрядні речення поділяються на такі, що виконують однопланове, й такі, що реалізують багатопланове комплексне комунікативне завдання. Для висловлень публіцистичного стилю притаманне ступеневе актуальне членування, яке має своєрідний характер (комунікативна рівноправність елементів) у зв’язку з настановою мовлення цього стилю на утворення вичерпних повідомлень. У багатоелементній темі / ремі детермінантні частини можуть займати будь-яку щодо головної частини позицію, але частішою є препозиція детермінантних у темі та їхній постпозитивний вияв у ремі. Даність / новизна детермінантних  як тематичних компонентів пов’язана з їх характером: обставинна детермінантність може бути в основному новою: Коли ти йдеш отак степами, то знову огортає тебе пам’ять тисячоліть (М. Вороний); Коли пройшли грози, сад знову зазеленів (О. Гончар). Лінеарна препозиція підрядних детермінантних здебільшого прямо корелює з їхнім тематичним навантаженням. Останнє співвідноситься з відповідною семантичною структурою складного речення: Як тільки ударить перший промінь сонця в мури, вони спалахнуть золотим пожаром (Леся Українка), де зміст головної частини є наслідком вияву дії детермінантної темпоральної.  Багатоплановість таких детермінантних мотивована їхньою семантичною ємністю (дво- і більше пропозитивністю): Коли в скрутну хвилину люди не плачуть, а сміються, вони – проти будь-якого ворога дужчі (О. Ільченка).

У  розчленованих складнопідрядних з детермінатними частотнішою постає реалізація теми лінеарно препозитивною головною частиною: Його цікавили зорі, оскільки вони були об’єктом мрій про міжпланетну, а може, й міжзоряну подорож (М.Трублаїні). У цьому разі слід розрізняти: 1) констатувально-панорамний (Гнів скрізь недоречний, а більш за все у справі справедливій, тому що затемнює і каламутить її (В. Близнець)); 2) констатувально-мотиваційний (Там батько ходить з сонячним чолом, бо сонце чуб на промені позичило (І. Драч)), 3) динамічно-панорамний (Лякаються грому, хоч вражає блискавка (Д. Арсенич)); 4) динамічно-мотиваційний різновиди таких тематичних частин: Мовлячи й лихе, і добре, не кляніться Богом і не хрестіться, бо немає ж у цім ніякої потреби (В. Мономах)). Мотиваційний вимір тематичної головної частини постає співмірним з підрядною детермінантною в тому разі, якщо остання умотивовує вияв панорамного тла першої (ця особливість здебільшого посилюється прямим повтором): Життя втрачає сенс, коли втрачає смак до життя (А. Коваль). У реченнях узагальнювальної семантики наявний прогнозувально-розширювальний  тип тематичної головної частини: Які б то звуки розітнулись, коли б ви дивних струн торкнулись!.. (О. Олесь).

Глибина компонентів підрядної детермінантної може ставати дуже значною: одиничні приклади з глибиною компонента актуального членування, яка дорівнює п’яти; достатньо частотні приклади з глибиною компонента, що дорівнює чотирьом одиницям. При цьому відбувається наче компресія кількох самостійних предикативних одиниць в одну, інформативно вичерпну і незалежну. Детермінантні підрядні такого компресованого висловлення виконують роль латентних предикативних центрів. Тому не можна говорити про них, як про комунікативну периферію у висловленні. Одноелементна тема є найчастотнішою, за нею йде двохелементна тема, яка є типовою для речень, що виконують комунікативне завдання – називати дію, дію і додаткові обставини / об’єкти, предмет, обставини / об’єкти, тобто в групах, де глибина реми дорівнює одиниці. Частотною є також одноелементна рема, яка функціонує в реченнях, що називають дію, предмет, обставини / об’єкти, і двохелементна рема в реченнях, які називають дію і додаткові обставини / об’єкти або подію. Зв’язок глибини одного з компонентів актуального членування з глибиною іншого чітко прослідковується як тенденція: елементарність одного компонента відкриває можливості для значного росту іншого, і навпаки. Найглибші чотирьох- і п’ятиелементні теми зустрічаються при одноелементній ремі, а найглибші чотирьох- і п’ятиелементні реми зафіксовані у висловленнях з одно- і двохелементною темою. Найбільша кількість детермінантів з’являється в тих висловленнях, де другий компонент одно-, двохелементний. Глибина компонента пов’язана з ємнісними характеристиками його елементів зворотною залежністю: найглибші компоненти формуються з найменш ємнісних елементів: ріст ємності звичайний при елементарності компонента.

У третьому розділі „Рема та її статус у детермінантних складнопідрядних реченнях” проаналізовано комунікативні типи речень та їхні моделі, для кожної з яких наведені особливості як тематичної, так і рематичної частини, розглянуто позиційні ознаки реми у складнопідрядних реченнях граматично розчленованого типу, зокрема увагу приділено постпозиції реми, виділено комплексну рему та простежено різні типи ускладнень реми (поширення, дієслівні групи, комплекси), встановлено систему ремоідентифікаторів, з’ясовано статус і функції дієслова для аналізу тема-рематичних структур.

Зауважимо, що основною ознакою речення в лінеарному плані при висхідній інтонації є  інформаційна насиченість кінцевого відрізка речення. Аналізуючи особливості інтонаційного оформлення граматичних конструкцій різного типу, варто звернути увагу на нерівнорядні засоби виділення інформаційно значущих частин речення в усному і писемному мовленні.

Залежно від того, якими засобами в контекст уводиться нова інформація, значною мірою визначається характер речення. Найбільш природним способом уведення в контекст нової інформації служить включення цієї інформації до складу реми висловлення. Окрім комунікативно розчленованих висловлень, у яких виділяються дві частини – тема і рема, для мовлення властивий ще один комунікативний тип висловлення – нерозчленовані висловлення (Пішов дощ; Прийшла весна), які традиційно несуть повністю нову інформацію. Особливим різновидом актуального членування детермінантного складнопідрядного речення є поєднання двох нерозчленованих висловлень в одне (Пішов дощ, бо прийшла весна).

Нерозчленовані бінарні висловлення складають велику групу, яка відрізняється розмаїттям лексико-синтаксичного складу й різним функціональним навантаженням. Репрезентуючи собою поєднання „комплексних рем”, висловлення добре пристосовані до введення у розповідний або описовий контекст нових явищ, фактів, предметів, осіб. Для української мови є характерною конструкція з комплексними ремами, перший із складників якої може бути виражений іменною або ад’єктивною групою, а інший – інфінітивом: Випали морози, бо на дворі був грудень (День. – 2005. – 12 грудня. – С.5).

Безумовно, одним із прикладів ускладнення реми є подвійна рема, але треба перш за все відрізняти багаточленне координативне ускладнення, тобто приєднання декількох незалежних структурно й семантично рематичних складів до однієї схеми: Т ® Р1 = Р2:  Він довго блукав по тайзі, / доки його обмороженого, кволого не знайшли мисливці (Г.Тютюнник).

Іншим типом ускладнення реми є субординація відношень між складовими її частинами, коли в межах реми використовуються два або декілька членів, які пояснюють один одного таким чином, що жоден не може бути втраченим: Маруся злякалась, що не можна й розказати, а сама не зна чого (Г.Квітка-Основ’яненко).

Використання в складі реми різних адвербіальних елементів також ускладнює цю частину конструкції, але на відміну від субординації доцільно називати таку рему комплексною. Слід додати, що найпоширенішим випадком ускладнення реми є наявність додатків до дієслова, яке вводить рему. Так, у реченні Коли він топчеться на місці, як жалісно риплять його черевики (О.Полторацький) чітко вирізняється препозитивна комплексна рема коли він топчеться на місці, що знову ж таки членується на частини з чітко вираженою темою він і ремою топчеться на місці.

Для різного ступеня експліцитності модусу і диктуму в українській мові існують різні синтаксичні структури, що кваліфікуються лінгвістами як модусно-диктумна структура.

Вихідною структурою, або, за Ш.Баллі, експліцитним реченням, постає з’ясувальне складнопідрядне речення зі сполучником що. Усі інші конструкції – результат редукції модусу або диктуму. Редукція диктуму пов’язана з переходом з предикативної одиниці в залежний іменник і навіть з усуненням іменування події, коли диктум як такий редукується до актанта: Мені треба до Києва. Ту ж саму картину легко простежити і в розчленованих складнопідрядних реченнях, особливо з підрядною детермінантною мети, пор.: Діти хотіли піти до лісу, щоб назбирати  грибів ® Діти пішли до лісу, щоб назбирати  грибів ® Діти пішли до лісу по гриби. Редукція модусу пов’язана з великим числом можливостей: головна предикативна одиниця – вставне слово-зв’язка – граматична категорія – жест. Суттєвим для актуального членування виступає те, що в базовій одиниці чітко окреслено диференціацію на тему (головна частина) і рему (підрядна частина), а в похідній структурі – актант репрезентує рему, оскільки його фінальність сигналізує про логічне наголошення і водночас комунікативну значущість.

В українській мові з урахуванням обмеження на експліцитність модусу як репрезентанта теми можна подати список модусно-диктумних структур як корелятів відповідних типів: 1) М ® Д зі з’ясувальними відношеннями – показники зв’язку  сполучники що, як, ніби, щоб, чи, немовби: Сподіваємося, що довіру виправдаємо на ділі (О.Гончар); 2) М ® Д з причиновими відношеннями – показники зв’язку сполучники бо, тому що, через те що, оскільки: Тремтіть же, тікайте, кати-вороги, бо смуток з нас помсту розбуде (Олександр Олесь). У цьому разі головна частина репрезентує модус-рему. Це дає підстави розглядати комунікативну перспективу розчленовано-детермінантних підрядних як частину семантичної структури, що може визначатися самою синтаксичною моделлю, а може поставати на мовленнєвому рівні; 3) М ® Д зі з’ясувально-причиновими синтаксичними відношеннями – показник зв’язку сполучник що: Щиро сподіваємося, що до нашої групи приєднаються й інші молодіжні організації (Україна молода. – 2005. – 14 травня. – С. 4); 4) М ® Д зі з’ясувально-умовними відношеннями. Ця модусно-диктумна структура починається модусом з оцінним словом категорії стану: добре, гаразд, погано, кепсько, краще, гірше, суть модусної частини розкривається умовним диктумним компонентом реального або уявного змісту: Добре, якщо є кому стару матір доглянути (Олександр Олесь); 5) М ® Д з умовно-наслідковими відношеннями – показники зв’язку сполучники якщо, коли, якби, коли б, як: Зателефонуй мені, якщо тобі набридне самотність (О.Чорногуз); 6) М ® Д з допустовими відношеннями –  з показники зв’язку сполучники хоч, дарма що, незважаючи на те що: Пережив, незважаючи на те, що всі події розгорталися вже як по писаному (А.Головко); 7) М ® Д з відношеннями мети – показники зв’язку сполучники щоб, аби, для того щоб: Зерно в землю теж кладуть, щоб воно воскресло в житі (Б.Олійник); 8) М ® Д з просторовими відношеннями – показники зв’язку сполучні слова де, куди: Зерно в землю теж кладуть, коли землю достатньо прогріє сонце (М.Ярмиш).

Усі ці модусно-диктумні структури характеризуються різним напрямом синтаксичного зв’язку в межах однієї його синтаксичної форми і неадекватними синтаксичними відношеннями. При цьому сила останніх є різною, оскільки найслабшим виявом такої співвідносності головної і підрядної частин є реалізація предикативних підрядних наслідку. Саме в таких утвореннях репрезентовано абсолютний вияв рематичного компонента.

Показовою постає позиційна маркованість рематичної частини (частотні підрахунки позиційної реалізації рематичної частини у складнопідрядних нерозчленованих реченнях, що здійснювалися на підставі загальної кількості зафіксованих одиниць, дібраних методом спеціальної вибірки з тексту). Так, у складнопідрядних реченнях з підрядними частинами місця рематична частина може займати будь-яку позицію в реченні: постпозицію (12,3%), препозицію (8,5 %), інтерпозицію (6,75%): Ми зустрілися, // де молодість наша минула (А.Яна); Де трави росли густі, // верби тепер похилилися (А.Яна); Трава, де випав град, пожовтіла (Україна молода. – 2002. – 12 липня. – С. 2.), а у складнопідрядних реченнях з підрядними частинами часу (Залізо й дерево аж співали в діда, // поки сила не повиходила з його рук (М.Стельмах); Поки Мишко діставав з горища санчата, // Леся бавилася з Джальмою (М.Олійник); Після сніданку, // щойно всі розійшлися на місця, // дівчина заходилася прибирати кімнату (А.Яна)) рематична частина може бути у препозиції (7,4%), інтерпозиції (2,8%), хоча також постпозиція є відносно частотнішою (9,75%).

Порядок розміщення частин у складнопідрядних реченнях з підрядними причиновими вільний: Того стояв козак над річкою та дивився у воду, // що він усі ночі не спав із туги (Марко Вовчок), але в більшості випадків позиція частин стабільна: рематична виступає після тематичної. Препозитивне розташування рематичної частини щодо тематичної складає 2%, постпозитивне – 8,4%, інтерпозитивне – 0,6% відповідно.

У складнопідрядних реченнях з підрядними частинами порівняльними (А він коня поганяє, // нібито й не бачить (Т.Шевченко); Вистукує свій дріб дятел, // немов чинять у лісі ранкову побудку (Ю.Збанацький)) рематична частина перебуває в постпозиції щодо тематичної (7,3%). Якщо ж рематична частина виражає порівняльні семантико-синтаксичні відношення, то в одних випадках виступає лише в постпозиції щодо тематичної (це зумовлюється семантико-синтаксичними особливостями конструкції), в інших – може займати препозицію (2,6%) щодо тематичної: Мовби далека хмара на обрії, // синіє серед сліпучого степу Асканія (О.Гончар).

У складнопідрядних реченнях з підрядними частинами мети (Лягаючи спати, // хазяйка закутала теплою хусткою чайник, щоб не прохолов (А.Головко); Щоб прийшло на землю сподіване щастя, // треба великої праці (М.Коцюбинський)) рематична частина, що виражає цільові семантико-синтаксичні відношення, може займати препозицію в реченні (5,9%) й постпозицію, що значно частіше відбувається (7,5%). Останнє мотивується тим, що окреслена в головній частині дія або стан вимагають своїх поступових пояснень.

Порядок частин у складнопідрядних реченнях з підрядними частинами умови (А на муштру треба налягати, // раз такі сусіди завелися (П.Панч); Якби-то далися орлинії крила, // за синім би морем милого знайшла (Т.Шевченко)) вільний: рематична може перебувати щодо тематичної в препозиції (6,6%), у постпозиції (6,6%). Випадків, коли рематичні частини складнопідрядних речень перебувають в інтерпозиції, не виявлено.

Щодо складнопідрядних речень з підрядними частинами допустовими (Дарма що сніг хрумкотить під ногами, // але весна своє бере (М.Коцюбинський)), то найрегулярнішим і найчастотнішим є постпозитивний вияв рематичної частини щодо тематичної (0,8%), менш частотним є препозитивне вживання рематичної частини (0,45%), а інтерпозитивне належить до мало репрезентованих (0,2%). Це мотивується загальною семантикою заперечної підрядної. В такому разі інтерпозиція суттєво „розхитує” комунікативну перспективу речення: Борис Савич, // дарма що не любив ув’язуватись в подібні дискусії, // цього разу все ж подав голос (О.Гончар); Не стануть святами ніколи будні, // хоч як би там не мудрували трутні (Д.Павличко).

У складнопідрядних реченнях з підрядними частинами наслідку (Здоровенний дуб розлігся, розширився своїм кострубатим гіллям, // так що аж темно під ним (М.Коцюбинський); Народ захоплений танцем і все звужує коло, // так що танцюристи мов у криниці (М.Коцюбинський)) порядок розміщення частин стабільний: тематична частина – рематична частина (1,45%).

У складнопідрядних реченнях з підрядними супровідними частинами (Після цього більше говорили про звірів, природу, // що Лесю теж дуже зацікавило (М.Олійник)), рематична частина переважно стоїть після тематичної (0,95%) і тільки спорадично, за умови наявності рівнорядних дієслів-присудків, перебуває в інтерпозиції (0,15%): Хлопці вийшли з приміщення на вулицю, // чому сприяла сонячна погода, // і продовжили розмову.

ВИСНОВКИ

Опертям теорії актуального членування речення тривалий час було і залишається до сьогоднішнього часу „життя” речення в умовах мовленнєвої комунікації. Різні способи розмежовувати усталений (природний, об’єктивний, прямий) і неусталений (неприродний, суб’єктивний) звороти, порядок слів окреслювали загальне тло розуміння проблеми, що все більшою мірою ґрунтувалося на врахуванні психологічних, мовленнєвих чинників комунікації. Водночас простежувалися тенденція окреслити співвідношення окремих виявів актуального членування речення з певним типом внутрішньореченнєвих позицій: підмет – присудок / присудок – підмет та ін. Найбільш викінчено основні принципи теорії актуального членування речення були сформовані В.Матезіусом, який у своїх підходах до функціонування речення мав опертям погляди А.Вейля та багатьох інших. Концептуальна викінченість підходу празьких лінгвістів полягає в тому, що вони розмежовували формально-граматичний шлях реченнєвої структурний аспект актуального членування; увівши спеціальні поняття та позначення значущості компонентів речення у мовленнєвій комунікації.

У силу цього диференційними ознаками актуального членування речення є: 1) віднесеність до сфери комунікативного синтаксису; 2) реалізація в конситуації, мовленні; 3) бінарність; 4) динамічність; 5) багатоступеневість членування.

Осмислення різних іпостасей речення в комунікації й простеження його „заглибленості” в текстову площину зумовило постання поряд з дихотомією „тема - рема”, також опозитивних пар „дане - нове”, „відоме - невідоме”, що відображають неадекватні спектри значущості речення та його компонентів у комунікації.

1. Актуальне членування речення – це організація речення щодо комунікативної настанови мовця. Актуальне членування не накладається на речення, а при взаємодії з конкретним лексико-граматичним матеріалом формує речення як синтаксичну одиницю комунікативного призначення.

2. Актуальне членування речення завжди бінарне: речення в аспекті його актуального членування поділяється на тему й рему, причому тема може бути як лексично вираженою, так і нульовою.

3. Поєднання реми й теми реалізує співвіднесення змісту висловлення (що міститься в ремі) з дійсністю (наявна в темі), тобто реалізує предикативне значення речення. Предикативне поєднання підмета і присудка є типовим випадком тема-рематичних відношень. Актуальне членування має безпосередній зв’язок з категорією предикативності як невід’ємної ознаки кожного речення.

4. Бінарне актуальне членування – це явище не тільки мовленнєве, але й мовне. Його слід відрізняти від суто мовленнєвого явища – членування речення-висловлення на цілу низку компонентів, різних за ступенем інформативної важливості відповідно до шкали комунікативного динамізму.

5. Слід розрізняти поняття теми й реми, з одного боку, і поняття даного / нового, відомого / невідомого – з іншого. Тема частіше виступає даним, але й може бути новим; рема частіше репрезентує нове, але й може бути даним; обидва компоненти актуального членування речення можуть бути і відомим, і невідомим. Терміни тема й рема відображають комунікативно-синтаксичний склад речення відповідно до мети мовця; терміни дане й нове – контекстні зв’язки і теми, і реми: їхнє перше або друге згадування в тексті; терміни відоме й невідоме пов’язані зі ступенем інформованості адресата, з обсягом його знань.

6. Вирізняючись специфікою синтаксичного зв’язку і семантико-синтаксичними відношеннями на загальному тлі складнопідрядних речень детермінантні складнопідрядні речення характеризуються цілим спектром особливостей власне комунікативного членування. Ієрархічний характер їхнього актуального членування виявляється в послідовному розмежуванні тематичного і рематичного компонентів на рівні цілісної структури і внутрішній тема-рематичній диференціації частин.

7. Постпозитивне закріплення нерозчленованих супровідних і наслідкових виокремлює їх на загальному тлі актуального членування в силу того, що синтаксична структура супровідних прямо корелює з комунікативною перспективою речення: підрядна частина завжди є рематичною.

8.  Потенційна спрямованість до утворення окремих висловлень детермінантних умовних і мети репрезентує їх кореляцію з комунікативними інтенціями і водночас відображає можливість вільного переміщення щодо цілісної структури головної частини (пре- / постпозиція) і в її межах (інтерпозиція). Детермінантні умови і мети не можуть вільно переміщуватися в середині головної частини, що засвідчує їхню самостійну цілісність.

9. Актуальне членування детермінантних складнопідрядних речень прямо корелює з їхньою комунікативною перспективою, що охоплює, по-перше, лінеарність елементів семантичної структури (порядок просторового розташування), що визначає векторність зв’язків між елементами; по-друге, порядок слідування зв’язків і сфери їхньої дії. Комунікативна перспектива складнопідрядних речень з підрядними детермінантними наміру і супровідності прямо корелює з їхньою семантичною структурою, а в складнопідрядних реченнях з детермінантними темпоральними така кореляція постає відносною в силу позиційної закріпленості підрядної. Детермінантні локативні разом з головною частиною репрезентують дві співмірні пропозиції й актуальне членування в цьому разі є лінеарно маркованим.

10. Складнопідрядні речення з детермінантними умови репрезентують ірреальність ситуації, їхнє актуальне членування мотивоване комунікативними інтенціями, реалізація ж реальних (гіпотетичних та ін.) ситуацій зумовлює співвідношення актуального членування з лінеарністю, частотністю, посилює постпозицію рематичного компонента.

11. Особливість актуального членування складнопідрядних речень з детермінантними допусту мотивована семантичним навантаженням залежних частин. Ймовірно-, ірреально-допустова семантика детермінантних зумовлює їх препозицію як носіїв тематичного навантаження, узагальнено- та реально-допустова семантика здебільшого корелює з інтерпозицією. Актуальне членування складнопідрядних речень з детермінантними допусту є нерівнорядним, відповідно частотно мотивована препозиція залежних частин не завжди корелює з тематичним змістом, оскільки сполучники типу хоч, хоча векторно зорієнтовані на співвияв / неспіввияв певної ситуації.

12. Актуальне членування складнопідрядних речень з детермінантними відповідності є стійким у силу того, що відображає узусні тенденції маркованості відношень, відображених в аналітичному сполучнику в міру того як, чим і под.  Препозиція детермінантної максимально сигналізує про її „динамічну” тематичність. До них прилягають детермінантні порівняльні з реальним виявом перебігу ситуації.

Комунікативно-синтаксична організація речення не існує сама по собі, оскільки конструктивно-синтаксичний, комунікативно-синтаксичний і семантико-синтаксичний аспекти організації речення і тексту існують у нерозривній єдності. Кожне речення утворюється автором для того, щоб передавати адресату конкретну інформацію, тому воно виконує у мовленні конкретне комунікативне завдання, а отже, має конкретне актуальне членування, що відображає і реалізує це комунікативне завдання. Речення має узагальнено-номінативне значення – синтаксичну семантику, що залежить і від характеру конструктивної основи речення, і від характеру його актуального членування, і від засобів лексико-граматичного матеріалу, з якого це речення побудовано.

Актуальне членування не є чимось зовнішнім щодо структури і семантики речення, а навпаки, репрезентує констатувальну силу, що організує всі словоформи так, що вони вступають у ті чи інші синтаксичні зв’язки у реченні: актуальне членування може впливати на синтаксичні зв’язки і перетворювати їх, бо речення – це одиниця комунікативного призначення, тому зміна комунікативного ракурсу не може оминути ні синтаксичну семантику, ні конструктивну базу речення.