АРХІТЕКТУРНО-ТИПОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ПРАВОСЛАВНИХ ХРАМІВ УКРАЇНИ (на прикладі Центрального регіону)

Короткий зміст

У Вступі розкривається сутність і сучасний стан наукової теми та її значущість, вихідні дані, теоретична та інформаційна база для розробки теми, обґрунтована її актуальність, визначені мета, задачі і методи дослідження, приведені основні наукові результати та новизна проведеного дослідження, його практична значимість і впровадження в практику, наведена структура дисертації.

У І розділі “Передумови виникнення та особливості історичного розвитку православних храмів України” розглянуті передумови та світовий історичний досвід формування християнських храмів, наведені визначальні фактори розвитку та історико-типологічні особливості еволюції архітектурно-планувальної структури православних храмів Русі-України. Проведено аналіз сучасного стану мережі та визначені основні тенденції новітнього розвитку українського православного храмобудування.

Вивчення й аналіз філософсько-богословських та історико-архітектурних літературних джерел показує, що історія архітектури християнських храмів невіддільна від історії виникнення і розвитку християнської віри та Церкви Христової. Згідно зі Святим Письмом, першопочатками зародження та становлення християнського храму, як духовного і матеріального середовища для зібрання віруючих, були: скинія (переносний храм); храм Соломона в Єрусалимі; світлиця на горі Сіон, де відбулася Таємна вечеря Ісуса Христа; ікоси (кімнати для зібрань), базиліки у приватних садибах заможних віруючих; катакомби (кубікули, крипти, капели); ранні християнські базиліки Римської імперії. Саме в ті далекі часи були закладені перші християнські канони служби Божої та канонічні традиції храмобудування, зокрема основи формування тридільності простору храму: Святе Святих, Святилище і двір, а також відповідне оздоблення, предмети для богослужіння та одяг священиків. Тип римської давньохристиянської базиліки поклав початок розвитку храмів романського стилю в Західній Європі та візантійської архітектури на Сході. В кінці IV ст. відбувається поділ Римської імперії на Східну та Західну частини. З часом посилюється влада і політичний вплив Східної Римської імперії, яка після VI ст. отримала назву Візантія зі столицею в Константинополі. Грецькомовний візантійський Схід та латиномовний римський Захід були осередками певних етнографічних груп, споріднених територіальним розташуванням, історичним і культурним розвитком та традиціями. І якщо на початку свого існування християнство мало універсальні ознаки, то згодом воно набуло регіонального забарвлення.

Поступово відбувається творення Східного та Західного християнського обряду, а в 1054 р. проходить остаточний поділ (Нікейський собор) християнства на дві течії-напрямки: католицтво та православ’я. Перші століття існування Візантії позначилися на її церковній архітектурі поступовим відходом від пізньоантичних традицій та розвитком архітектурно-композиційної багатоманітності. З часом, виділився ряд особливостей ранньовізантійського зодчества, це – звернення до центричної архітектурної системи, застосування купола, як нової складової будівлі храму. Відбулося формування купольної базиліки, а в V-VIII ст.ст. і хрестово-купольного типу храму, що в подальшому став домінуючим в православному храмобудуванні на землях, які сповідували християнську релігію Східного обряду (Малій Азії, Греції, Болгарії, Вірменії, Грузії, Криму, а згодом, і в Київській Русі) та набув характерних регіональних особливостей та безліч архітектурно-композиційних інтерпретацій. В 988 р., з офіційним прийняттям християнства візантійського обряду, Київська Русь розпочинає широке будівництво мурованих та продовжує зводити автохтонні дерев’яні християнські храми. Разом із християнським віровченням Русь прийняла канони богослужіння і традиції візантійського храмобудування. В подальшому творчому розвитку, використовуючи візантійські засади та регіональний досвід, вона винайшла власну національну традицію церковного зодчества. Були створені справжні національні шедеври архітектури світового значення (собор Софії Київської, Спасо-Преображенський собор у Чернігові, Успенський собор Києво-Печерської лаври та багато інших).

Історично архітектура православних храмів України розвивалася у контексті суспільно-економічних та політичних змін, подій внутрішньо-церковного життя,  культурно-релігійних стосунків із сусідніми державами, досягнень культури і мистецтва, які були її рушійними силами та визначальними факторами розвитку. Аналіз особливостей еволюції архітектурно-планувальної структури українських православних храмів показує, що найбільший вплив на розвиток національної храмобудівельної традиції мали: дерев’яна архітектура, як автохтонне національне явище, яке було невід’ємною частиною культурно-мистецького буття праукраїнського народу; мурована архітектура Київської Русі (Х-ХІІІ ст.ст.), яка базувалася на візантійських традиціях, регіональних взаємовпливах та значному власному досвіду дерев’яного будівництва; барокова архітектура Гетьманської доби (XVII-XVIII ст.ст.), яка синтезувала попередній досвід та розвинула церковне зодчество в контексті європейського храмобудування. Кожна стильова епоха збагачувала храмову архітектуру новими структурно-композиційними вирішеннями, відповідними знаковими системами та конструктивними прийомами, найкращі з яких, пройшовши випробування часом, закоренилися в українському церковному зодчестві та стали його канонічними взірцями. При цьому, хрестово-купольна та хрещата структура православних храмів мала найбільше розповсюдження та отримала подальший спадкоємний розвиток.

Сучасна храмобудівельна ситуація в нашій країні показує, що такий тип культових будівель, як український православних храм, вступає в нову стадію еволюційного розвитку. На сучасному етапі в православній церковній архітектурі відбувається поступальний розвиток історичних традицій храмобудування, активний пошук і визначення нових ознак художньої виразності композиційної побудови храмів. Аналіз вітчизняного та закордонного досвіду християнського храмобудування засвідчує, що у всьому світі проводиться плідна робота з проектування та будівництва нових храмів та їх комплексів. Можна окреслити основні сучасні тенденції вирішення архітектурно-композиційних структур храмів України, це: традиційно-архаїчна тенденція з активним використанням зразків, прототипів з історичного досвіду; тенденція ретроспективних ремінісценцій; тенденція пошуків нових підходів до вирішення архітектурно-композиційних задач храмових комплексів. Діалектика розвитку храмової архітектури тісно пов’язана з усталеними канонічними традиціями храмобудування. В той же час, простежується тенденція поступового вдосконалення, оновлення та активізація пошуків вирішення архітектурно-художніх задач храмобудування на основі нових сучасних підходів. При цьому, постають складні проблеми пізнання дії закону заперечення заперечення та закономірностей проявів історико-культурної спадкоємності в діалектиці співвідношень традицій і новацій: старого і нового, що притаманне розвитку об’єктивної дійсності (суспільства, культури, архітектури).

Нові тенденції – це не тільки оновлення усталених традицій, але і народження нових сучасних традицій в діалектиці їх поступального розвитку тому, що новації передбачають традицію й обумовлені попереднім розвитком. Сучасна практика українського православного храмобудування виробила характерний типологічний ряд православних храмів різної місткості, які набули поширення у будівництві: собори (кафедральні, міські, монастирські); парафіяльні храми (в міській та сільській забудові); парафіяльні храми або каплиці при меморіальних комплексах, медичних, навчальних, військових, пенітенціарних  закладах; каплиці придорожні та у зонах відпочинку, тощо. В будівництві найбільш масовими є парафіяльні храми, розраховані на різну кількість віруючих. Проведений аналіз сучасної проектної практики храмобудування дозволив виявити і ряд недоліків, зумовлених, здебільшого, стихійністю і невпорядкованістю цього процесу та недостатнім забезпеченням нормативно-методичною базою сучасної практики храмобудування.

У ІІ розділі “Функція, простір та символіка архітектурних форм православних храмів” розглянута сакральна сутність, питання канонічних традицій формування православного храму та символіка його архітектурних форм. Проаналізовані функціональні процеси священнодійства, узагальнені питання проведення православного богослужіння та опорядження храмів і на цій основі підготовлені проектні пропозиції з формування канонічно доцільних архітектурно-просторових елементів складових частин сучасних парафіяльних храмів, розрахованих на відповідну чисельність віруючих. Визначені та рекомендуються базисний склад і площі приміщень архітектурно-типологічного ряду православних парафіяльних храмів місткістю від 50 до 800 віруючих. Необхідно зазначити, що храмобудування являється службою Божою, а сам храм слід розглядати не лише як церковну будівлю, а, в першу чергу, як споруду, архітектура якої має відповідати богословському змісту та сакральній ідеї-образу, яку сповідує Церква Христова.

Сакральна сутність, ідея та образ християнських храмів сформульовані в Святому Письмі – Біблії та вченнях Святих Отців Церкви, як Дім Божий, Дім для молитви, як Царство Небесне на Землі. Основні положення богословського розуміння храмового феномену говорять, що для християнина – це місце спілкування з Богом через молитву, місце єднання з Богом через Таїнство Євхаристії. Храм відрізняється від інших будівель на землі тим, що освячується Божою благодаттю та священними молитвами. Православний храм у формах, що склалися історично, означає в першу чергу Царство Боже в єднанні його трьох складових: Божественного, небесного і земного. Храм, як цілісний символ, це і втілення Всесвіту, й існуючої в його межах Вселенської церкви. Храмова архітектура – поняття багатоаспектне, тісно пов’язане з релігійними вимогами усталених священних канонів та церковної символіки. Логіка побудови простору храму випливає з внутрішньої логіки християнського віровчення, що символізується ним. В його основі закладений канонічний тридільний, рідше – дводільний (без бабинця) принцип. Тридільний принцип пронизує всю структуру храму: по горизонталі – це вівтар, середній храм (власне храм) і бабинець; по вертикалі – це підстава, тіло (корпус) храму і його завершення, яке має відповідну символіку форм.

Згідно церковних канонічних традицій, форми планів храмів мають також символічне значення: прямокутний план символізує корабель порятунку (Ноїв ковчег); хрестоподібний – означає, що Хрест Христовий – це основа церкви і через нього віруючі отримують вічне спасіння; круглий план втілює вічну Вселенську церкву, символ вічності; восьмикутний – сяйво дороговказної Віфлеємської зірки. Храми орієнтуються по осі схід-захід. Завершення в православному храмі – це бані, що символізують вітрила корабля порятунку, їх кількість теж символічна. Барабан і бані – символи свічок, що полум’яніють любов’ю до Бога. Бані храмів обов’язково вінчаються зображенням хреста, зверненим на захід. Хрест у своїй сутності не що інше, як графічна модель Світового дерева. Хрест – це наочне втілення ідеї центру, універсальний символ єдності життя і смерті, духу і матерії в їхньому взаємозв’язку. Символічне значення має і канонічна тринітарна структура храму. Згідно Біблії, східна сторона храму разом із вівтарем є область світла, “країна живих”, місце райського блаженства. Середня частина храму являє собою символ Неба на землі і Всесвіту, весь земний простір, де знаходиться Христова Церква, тут розміщуються віруючі під час проведення священнодійства. Західна сторона, де знаходиться бабинець, - це область темряви, область сумного, де заходить сонце, символ світу неправедного, гріховного. В цій частині храму розміщуються хори, а поряд – дзвіниця або дзвонарня. Богословська символіка та її архітектурне вирішення підпорядковані церковним канонам проведення богослужіння та обрядових дійств, формуванню сакральності храмового простору. Символіку храму органічно доповнює мистецтво іконографії, розпису стін, духовний спів та дзвони, специфічне освітлення, тощо. В цілому православний храм являє собою складний і невичерпний символ Вселенської Церкви Христової, як сакральне відображення Всесвіту – Царства Небесного на землі.

Визначення питань сакральної сутності, канонічних традицій православного храму та символіки його архітектурних форм, спостереження за проведенням священнодійства дозволили розробити пропозиції з формування канонічно доцільних архітектурно-просторових структур православних парафіяльних храмів на відповідну кількість віруючих. При цьому, уточнені розрахункові планувальні та об’ємні показники з нормування основних груп приміщень храму. На цій основі підготовлений зведений базисний склад і площі приміщень православних парафіяльних храмів на 50, 100, 200, 300, 400, 500, 600, 700, 800 віруючих, які рекомендовані для використання в сучасній проектно-будівельній практиці.

У ІІІ розділі “Закономірності розвитку храмобудування, принципи формування об’ємно-просторових структур українських православних храмів та пропозиції з їх проектування” було проведене комплексне дослідження, що дозволило виявити визначальні закономірності розвитку православних храмів в контексті історичного розвитку. Простежується основна закономірність поступального розвитку – історична наступність та культурна спадкоємність в храмобудуванні. Слід зазначити, що однією з важливих об’єктивних закономірностей поступального розвитку, діючих протягом всієї історії світової архітектури, є історико-культурна спадкоємність. З точки зору діалектики, спадкоємність виступає як одна із найбільш суттєвих сторін закону заперечення, який проявляється в природі, суспільстві та архітектурі, як об’єктивна необхідність зв’язку між старим і новим часом в процесі історичного розвитку тому, що спадкоємність є основою будь-якого розвитку. В той же час, механізм здійснення змін має складний, суперечливий характер і може проявлятися (в залежності від відповідних умов) з певною послідовністю, циклічністю та повторюваністю в процесі еволюційного розвитку, враховуючи вірогідність тимчасових регресивних змін, можливого застою, спаду чи злету в окремі періоди історичного розвитку з імовірними втратами та здобутками. При цьому, кожний етап еволюційного розвитку використовує все позитивне,  прогресивне, набуте попереднім досвідом і відхиляє застаріле, негативне, регресивне. В цьому проявляється діалектика поступального розвитку. Це підтверджується всією історією розвитку як світової, так і вітчизняної церковної архітектури. Так, започаткована ще в старозавітні часи при формуванні скинії тридільна структура храму була успадкована, розвинена і значно вдосконалена в новозавітні часи Західною (католицькою) та Східною (православною) канонічними традиціями храмобудування. Проте, основна сакральна сутність – ідея Вселенської Церкви, як храму Божого, відображення Всесвіту, як Царства Небесного, та тридільність структури християнського храму, залишилась і донині та отримує подальший розвиток і різноманітне архітектурно-художнє вирішення в творчості архітекторів всього світу. Це пов’язано як з конкретними соціальними, культурно-етнографічними і регіональними особливостями, природно-кліматичними умовами, так і, в першу чергу, з релігійно-конфесійними традиціями світобачення ідеї-образу Церкви Христової, що знаходить своє специфічне релігійне відображення в семантиці художнього образу християнського храмового феномену.

Яскраво це явище проявляється також на прикладах розгляду та виявлення історичної наступності і культурної спадкоємності в діалектиці розвитку нашої церковної архітектури. Започаткувавши візантійську культурно-духовну традицію, вітчизняне храмобудування згодом винайшло свою оригінальну школу зодчества, що знайшло своє відображення в блискучій спадщині Київської Русі (Х-ХІІІ ст.ст.), бароковій культурі (XVII-XVIII ст.ст.), мало продовження в період активних пошуків національної своєрідності та отримує розвиток в сучасній українській архітектурі (ХХ-ХХІ ст.ст.). При цьому, в цілому зберігався зв’язок часів – історична наступність та культурна спадковість в процесі еволюційного розвитку багатовікових національних традицій православного храмобудування, що знаходить своє віддзеркалення в кращих творчих здобутках сучасних українських архітекторів. На цій основі визначені принципи формування об’ємно-просторових, композиційних структур українських православних храмів з урахуванням всього комплексу внутрішніх та зовнішніх факторів еволюційного розвитку (рис.1).

  Встановлено, що архітектурне проектування в умовах проведення реконструктивно-реставраційних робіт та при новому будівництві – постійний та нескінченний процес оновлення і подальшого вдосконалення матеріального та духовного середовища життєдіяльності людей. Особливого значення набувають ці питання щодо реконструкції (реставрації) і нового проектування об’єктів церковної архітектури тому, що нерідко вони являються пам’ятками архітектури або пам’ятками містобудування. В умовах проведення реконструктивно-реставраційних робіт використовуються відповідні усталені методи: консервація і ремонт, реставрація (фрагментарна, цілісна), в окремих випадках проводяться роботи з відтворення зруйнованих визначних об’єктів храмової архітектури. В містобудівельних умовах проводиться регенерація  з ремонтно-реставраційними роботами та реновація-оновлення об’єктів храмової архітектури. При проектуванні об’єктів церковної архітектури для умов нового будівництва постають складні системні питання визначення типу, місткості, ролі і місця храму в системній організації ієрархічної структури православного храмоустрою, його розміщення в населених місцях, їх системах та розташування на земельних ділянках.

Традиційно, мережа православних храмів розвивається як єдина взаємопов’язана ієрархічна система, в якій окремі культові споруди функціонують як її органічні частини і розміщуються з урахуванням духовно-релігійних потреб віруючих, природно-кліматичних умов, культурно-історичних особливостей формування населених місць, в залежності від їх ролі і місця в системі розселення. Для розрахунку розвитку мережі та визначення місткості православних храмів, які проектуються, спочатку необхідно дізнатися про духовно-релігійні потреби мешканців у місці розташування храму, тобто мати розрахунковий показник православних віруючих на 1000 мешканців того чи іншого міста чи регіону в цілому (визначається на основі методів соціологічних досліджень, або статистичних даних). При цьому, враховується комплекс визначальних регіональних факторів. В розробленій концепції розвитку та структурної організації єдиної мережі православних храмів рекомендується виділяти наступні види і типи храмів, враховуючи їхнє релігійне та містобудівельне значення:  православні храми регіонального та загальноміського значення: кафедральні, міські, монастирські собори (в обласних, районних центрах, тощо); православні храми місцевого значення: парафіяльні храми різного типу в міській та сільській забудові.

Найбільш масовими являються парафіяльні храми в міській забудові. Згідно з діючими нормами проектування, їх радіус досяжності рекомендується приймати – 1-1,5 км з пішохідною досяжністю 0,4 год., що відповідає території крупного житлового району. При визначенні місткості православних храмів регіонального значення для центрів населених місць (обласних, районних, тощо) необхідно, крім віруючих міст-центрів, додатково враховувати відповідний процент віруючих в зоні впливу центру, обмеженої витратами часу на дорогу в місто-центр з транспортною досяжністю 1-2 год. На основі проведених досліджень уточнена методика розрахунку місткості православних храмів та підготовлений і рекомендується їх типологічний ряд (базисна номенклатура) для різного типу населених місць. На цій основі розроблені експериментальні архітектурно-проектні пропозиції з формування хрестово-купольних композиційних структур прямокутної та хрестоподібної форми плану (з використанням методів геометричного пропорціювання) парафіяльних храмів на 25, 100, 200, 400, 600 віруючих для умов Центрального регіону України. Впровадження експериментальних розробок в практику навчального та реального проектування підтверджує доцільність розроблених архітектурно-типологічних положень з проектування сучасних українських православних храмів. При проектуванні сучасних українських православних храмів необхідно органічно поєднувати як усталені канонічні традиції, так і нові позитивні здобутки храмобудування, які визначаються сучасним етапом розвитку та пошуками національної своєрідності у творенні архітектурно-художньої виразності православних храмів.