БАСАЙ ОЛЕКСАНДР ВІКТОРОВИЧ ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ОБОВ’ЯЗКІВ У СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ (ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ)

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовується актуальність дисертаційного дослідження, висвітлюються ступінь вивчення теми, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, теоретичне, нормативне та емпіричне підґрунтя роботи, викладаються наукова новизна та практичне значення дослідження, наводяться відомості про апробацію результатів дослідження, кількість публікацій та структуру роботи.
Розділ 1 «Методологія дисертаційного дослідження», який складається з двох підрозділів, присвячено обранню методів дисертаційного дослідження і аналізу стану дослідження підстав виникнення цивільних прав та обов’язків у сфері інтелектуальної власності в сучасній науці цивільного права.
У підрозділі 1.1. «Методологічні засади дослідження підстав виникнення цивільних прав та обов’язків у сфері інтелектуальної власності» розглядається питання щодо можливості та доцільності використання при проведенні дослідження сучасних методів і підходів.
При проведенні дослідження використано, зокрема, діалектичний метод, метод системно-структурного аналізу, формально-логічний, історичний, порівняльно-правовий методи тощо.

Методологічний підхід до дослідження підстав виникнення цивільних прав та обов’язків у сфері інтелектуальної власності полягає у розкритті сутності окремих правових категорій як самостійних явищ (юридичний факт, фактичний склад, права інтелектуальної власності) та визначенні їх взаємозв’язку.
Комплексний підхід до дослідження юридичних фактів як підстав виникнення цивільних прав у сфері інтелектуальної власності передбачає: розкриття суті юридичного факту як реального життєвого явища або процесу та нормативної конструкції, правової категорії; визначення місця юридичних фактів інтелектуальної власності у загальній системі юридичних фактів; встановлення їх взаємодії з елементами системи правового регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності.
Для з’ясування підстав виникнення цивільних прав у сфері інтелектуальної власності використано аксіологічний підхід. Врахування ціннісних пріоритетів як творців, так і користувачів, є важливою умовою визначення ефективної моделі правового регулювання відносин інтелектуальної власності, яка б максимально задовольняла інтереси кожної сторони.
При дослідженні підстав виникнення прав у творців та прав у користувачів використано метод конкуренції протилежностей. У сфері інтелектуальної власності конкуренція інтересів полягає у зацікавленості творців (їх правонаступників) у наданні їм широкої монополії на використання результатів творчої, інтелектуальної діяльності та зацікавленості користувачів у спрощенні доступу до об’єктів права інтелектуальної власності.
У підрозділі 1.2. «Стан дослідження підстав виникнення цивільних прав та обов’язків у сфері інтелектуальної власності у вітчизняній цивілістиці» проведено огляд літератури, на підставі якого визначено питання, які не отримали комплексного аналізу, що зумовлює необхідність їх дослідження.
Серед докторських дисертацій, в яких розглядались окремі аспекти реалізації прав інтелектуальної власності, слід відзначити роботи: О.О. Підопригори «Проблеми правового регулювання інтелектуальної власності за законодавством України», Р.Б. Шишки «Охорона прав суб'єктів інтелектуальної власності у цивільному праві України», О.М. Мельник «Цивільно-правова охорона інтелектуальної власності в Україні», О.В. Кохановської «Цивільно-правові проблеми інформаційних відносин в Україні», Р.О. Стефанчука «Особисті немайнові права фізичних осіб у цивільному праві», І.В. Венедіктової «Захист охоронюваних законом інтересів у цивільному праві». Разом із тим питання виникнення прав
на результати інтелектуальної, творчої діяльності у зазначених наукових дослідженнях отримали фрагментарне висвітлення.
Попри наявність численних дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата наук, присвячених правовому регулюванню окремих категорій об’єктів права інтелектуальної власності, питання виникнення прав та обов’язків у сфері інтелектуальної власності не отримало комплексного дослідження на рівні докторської дисертації.
Малодослідженим є питання виникнення обов’язків у сфері інтелектуальної власності, що є суттєвою теоретичною та практичною проблемою. Адже від належного виконання обов’язків залежить і реалізація прав у сфері інтелектуальної власності.
У зв’язку із зазначеним зроблено висновок, що в сучасній науці цивільного права не розроблено єдиної концепції підстав виникнення прав та обов’язків у сфері інтелектуальної власності.
Розділ 2 «Загальна характеристика підстав виникнення цивільних прав та обов’язків у сфері інтелектуальної власності», який складається з трьох підрозділів, присвячено визначенню поняття юридичних фактів у сфері інтелектуальної власності, а також цивільних прав та обов’язків, які виникають у зазначеній сфері.
У підрозділі 2.1. «Поняття юридичних фактів у сфері інтелектуальної власності» визначається поняття юридичних фактів у сфері інтелектуальної власності.
Зроблено висновок, що, незважаючи на наявність значної кількості наукових робіт, присвячених проблематиці юридичних фактів, до сьогодні не сформульовано єдиного підходу до визначення юридичного факту та його ключових ознак, а також юридичних складів.
На підставі проведеного дослідження сформульовано авторське визначення категорії «юридичний факт», під яким запропоновано розуміти обставини, пов’язані з юридичним конституюванням результатів інтелектуальної творчої діяльності, їх охороною, захистом прав та інтересів правоволодільців, які відповідають загальним засадам цивільного законодавства, з наявністю або відсутністю яких норми права пов’язують настання певних юридичних наслідків, зокрема, виникнення прав та обов’язків у творців, їхніх правонаступників та інших учасників правовідносин інтелектуальної власності.
Установлено, що відмінності в наукових підходах полягають не лише у використанні різної термінології для позначення однакових за суттю юридичних складів, а й одні і ті самі категорії знаходять різне трактування. Попри термінологічну розбіжність категорії «юридична сукупність», «юридичний склад», «фактичний склад» використовуються з метою
позначення певного набору юридичних фактів, який є необхідною для виникнення права. При цьому більш поширеною є категорія «юридичний склад».
Залежно від волевиявлення особи, наділеної правами на результат інтелектуальної діяльності, запропоновано юридичний (фактичний) склад поділяти на простий і змішаний. Простий склад полягає в тому, що юридичні факти, які до нього входять, мають позитивний характер та передбачають добровільне волевиявлення суб’єктів (наприклад, створення винаходу та уступка права на отримання охоронного документа на нього третій особі). Для мети даної класифікації під позитивним характером юридичних дій пропонується розуміти їх здійснення з ініціативи та добровільного волевиявлення зацікавленої особи.
Суть змішаного складу полягає в тому, що він включає позитивні і негативні юридичні факти. В його основі лежить негативний юридичний факт – відмова правовласника вчиняти певні дії (видавати ліцензію на використання винаходу, корисної моделі) або утримання від дій (невикористання торговельної марки протягом строку, встановленого в законодавстві). Відмова правовласника надати дозвіл на використання об’єкта права інтелектуальної власності є обов’язковим юридичним фактом у даному юридичному складі. Позитивні юридичні факти – дії заінтересованої особи, спрямовані на отримання дозволу на використання об’єкта права інтелектуальної власності (звернення до правовласника за отриманням дозволу, звернення до органів державної влади за отриманням дозволу на використання об’єкту права інтелектуальної власності), наявні підстави для надання дозволу в примусовому порядку та акти органу державної влади про надання дозволу.
У підрозділі 2.2. «Поняття та види цивільних прав у сфері інтелектуальної власності» визначено категорії цивільних прав, які виникають у сфері права інтелектуальної власності.
Обґрунтовано, що у сфері інтелектуальної власності виникають дві категорії цивільних прав: по-перше, це права інтелектуальної власності (майнові, немайнові); по-друге, це інші цивільні права, які зумовлені створенням об’єкта інтелектуальної власності, однак не є правами інтелектуальної власності (право на річ – матеріальний носій, в якому закріплено об’єкт права інтелектуальної власності).
Запропоновано авторську класифікацію прав інтелектуальної власності: 1) залежно від сукупності прав, якими наділяються суб’єкти права інтелектуальної власності: повні права [передбачають виникнення майнових і немайнових прав (авторське право, промислова власність)]; неповні права [передбачають виникнення лише майнових прав (права на засоби
індивідуалізації учасників цивільного обороту) або немайнових прав (права на наукове відкриття)]; 2) залежно від категорії об’єктів: загальні – (передбачені для всіх категорій об’єктів права інтелектуальної власності) та спеціальні (виникають у зв’язку зі створенням окремих об’єктів права інтелектуальної власності та мають особливі умови їх реалізації); 3) залежно від можливості переходу (передання) майнових прав від їх первісного набувача до третіх осіб: відчужувані (право на використання; право дозволяти використання об’єктів інтелектуальної власності тощо); невідчужувані, які підлягають спадкуванню (право слідування); невідчужувані, які не підлягають спадкуванню (право доступу); 4) залежно від можливості вільного розпорядження правами: необмежені та обмежені майнові права (право попереднього користувача, права на комерційне найменування тощо)
У підрозділі 2.3. «Обов’язки у сфері інтелектуальної власності» визначено види обов’язків, які виникають у сфері права інтелектуальної власності.
Доведено, що характер обов’язків, які виникають у сфері інтелектуальної власності, у першу чергу залежить від виду правовідносин, та запропоновано поділ зазначених обов’язків на два види. Перший вид – загальний обов’язок, який виникає у суб’єктів абсолютних відносин. Він стосується всіх і кожного та полягає в дотриманні прав суб’єктів інтелектуальної власності. Так, унаслідок створення твору в автора виникають майнові і немайнові права, а в інших осіб з’являється обов’язок утриматись від неправомірного використання як твору, так і прав автора. Другий вид – це обов’язки, які покладаються на учасників відносних правовідносин інтелектуальної власності. На відміну від попереднього, такий обов’язок є конкретно визначеним та «персоніфікованим», адже є певна особа чи коло осіб, які мають учинити певні дії або утриматись від їх здійснення.
Запропоновано поділ обов’язків на: загальні – обов’язок не порушувати права та інтересів творця, обов’язки, які виникають у зв’язку з набуттям права власності на матеріальний носій, в якому закріплено твір, обов’язок відшкодування шкоди, завданої внаслідок порушення прав інтелектуальної власності; спеціальні – обов’язки, пов’язані з реалізацією суб’єктами прав інтелектуальної власності (обов’язок автора особисто створити твір за договором про створення за замовленням та використання об’єкту права інтелектуальної власності, обов’язок патентовласника надати дозвіл на використання винаходу, патент на який видано пізніше, обов’язки роботодавця, які виникають у зв’язку зі створенням службового винаходу тощо).
Крім того, обов’язки у сфері інтелектуальної власності можуть бути поділені залежно від особи, на яку вони покладаються: обов’язки
правоволодільців; обов’язки набувачів прав; обов’язки користувачів об’єктів права інтелектуальної власності.
Розділ 3 «Підстави виникнення прав та обов’язків у сфері інтелектуальної власності», який складається з трьох підрозділів, присвячено характеристиці окремих підстав виникнення цивільних прав та обов’язків у сфері інтелектуальної власності.
У підрозділі 3.1. «Класифікація підстав виникнення цивільних прав та обов’язків у сфері інтелектуальної власності» здійснено класифікацію юридичних фактів у сфері інтелектуальної власності за різними критеріями.
Установлено, що розроблені у науковій доктрині підходи до класифікації юридичних фактів переважно ґрунтуються на «вольовому» критерії для їх розмежування. Усі подальші класифікації спрямовано на деталізацію та виділення особливостей окремих юридичних фактів як дій або подій.
Запропоновано авторську класифікацію юридичних фактів у сфері інтелектуальної власності на підставі загальнотеоретичних критеріїв (залежно від «вольового» критерію, відповідності приписам юридичних норм, залежно від спрямованості волі на юридичні наслідки) та на підставі спеціальних критеріїв (залежно від категорії об’єктів права інтелектуальної власності, виду прав, суб’єктів).
Залежно від сфери суспільних відносин, в яких юридичні факти виступають підставою виникнення прав та обов’язків, запропоновано їх поділ на загальні та спеціальні юридичні факти. За ознакою характеру наслідків, котрі настають унаслідок існування певних обставин у сфері інтелектуальної власності, юридичні факти можуть бути поділені на: правовстановлюючі – створення твору, реєстрація об’єкта права інтелектуальної власності, рішення про визнання торговельної марки добре відомою, рішення суду про надання дозволу на використання об’єктів права інтелектуальної власності, використання об’єкта інтелектуальної власності; правозмінюючі – договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, реорганізація юридичної особи; правоприпиняючі – припинення чинності охоронного документа, визнання охоронного документа недійсним у судовому порядку, смерть фізичної особи; факти, що призупиняють дію прав інтелектуальної власності – несплата патентовласником збору за підтримання чинності патенту в установлені строки, унаслідок чого дія патенту припиняється, однак за правоволодільцем зберігається можливість відновити його чинність у порядку, визначеному у законодавстві; факти, які поновлюють права – сплата збору за відновлення чинності патенту.
Запропоновано підстави виникнення прав у сфері інтелектуальної власності розподілити на дві категорії: публічно-правові та приватноправові.

У підрозділі 3.2. «Приватноправові підстави виникнення цивільних прав та обов’язків у сфері інтелектуальної власності», який складається з трьох пунктів, розкрито приватноправові підстави виникнення цивільних прав та обов’язків у сфері інтелектуальної власності.
У пункті 3.2.1 «Створення об’єкта права інтелектуальної власності» встановлено, що в законодавстві передбачено декілька дій, які визнаються первинною підставою виникнення прав інтелектуальної власності: «створення», «виготовлення», «виведення». Попри різну назву, що підкреслює особливості процесу появи того чи іншого об’єкта, як узагальнюючий термін може бути використаний термін «створення», який у широкому розумінні слова може бути визначений як діяльність, унаслідок якої з’являється новий результат інтелектуальної, творчої діяльності, виражений в об’єктивній формі, який відповідає критеріям охороноздатності, установленим у законодавстві.
Створення об’єкта права інтелектуальної власності залежно від того, до якої категорії він належить, може виступати самостійною підставою виникнення цивільних прав та обов’язків (авторське право) або бути одним із юридичних фактів юридичного складу (право промислової власності).
Обґрунтовано, що створення твору доцільно розглядати у двох аспектах: як діяльність людини (у широкому розумінні) та юридичного факту (у вузькому розумінні).
Під створенням об’єкту права інтелектуальної власності у широкому значенні запропоновано розуміти діяльність особи, внаслідок якої з’являється новий результат інтелектуальної, творчої діяльності як виражений, так і не виражений в об’єктивній формі.
Під створенням об’єкту права інтелектуальної власності у вузькому значенні (як юридичного факту) пропонується розуміти вираження в об’єктивній формі нового результату інтелектуальної, творчої діяльності, який відповідає критеріям охороноздатності, установленим у законодавстві.
Створення твору як підстава виникнення прав інтелектуальної власності об’єднує дві важливі складові: сутнісну (змістовну) – результат повинен мати творчий характер, відповідати критеріям охороноздатності, визначеним у законодавстві, та зовнішню – вираження в об’єктивній формі.
У пункті 3.2.2. «Використання об’єкта права інтелектуальної власності як підстава виникнення цивільних прав та обов’язків» розкрито сутність використання як первинної підстави виникнення прав на комерційне найменування.
Використання є первинною підставою виникнення прав на комерційне найменування. Крім комерційного найменування, використання є підставою виникнення права на загальновідому торговельну марку, а також права
попереднього користувача. Однак на відміну від комерційного найменування, для якого сам факт першого використання є підставою виникнення прав інтелектуальної власності, для двох інших випадків використання виступає важливим елементом юридичного складу, оскільки саме по собі без сукупності інших юридичних фактів, передбачених законом, не спричиняє виникнення прав інтелектуальної власності.
Із метою визначення особливостей набуття права на комерційне найменування розкрито його співвідношення з найменуванням юридичної особи.
У законодавстві не визначено перелік дій, які можуть бути визнані першим використанням комерційного найменування. У зв’язку з цим запропоновано першим використанням комерційного найменування вважати вчинення будь-яких дій, спрямованих на розкриття комерційного найменування перед третіми особами (використання в рекламі, на виставках, ярмарках, у діловій документації тощо), а також зазначення комерційного найменування на продукції (на етикетках, упаковках тощо). Закріплення комерційного найменування лише в установчих документах суб’єкта господарювання без будь-якого його подальшого використання в господарській діяльності не може вважатися моментом його першого використання та не є підставою виникнення майнових прав інтелектуальної власності.
Ураховуючи, що комерційне найменування може бути тотожним торговельній марці, обґрунтовано необхідність закріплення в законодавстві неможливості надання правової охорони комерційним позначенням, які є тотожними або схожими до ступеня змішування з відомими торговельними марками.
У пункті 3.2.3. «Підстави виникнення права попереднього користувача та права післякористування у сфері інтелектуальної власності» досліджено юридичні факти, які є підставою виникнення права попереднього користувача та післякористування.
Зазначено, що в національному законодавстві закріплено лише право попереднього користувача, у зв’язку з чим умови реалізації права післякористування розкрито на підставі аналізу законодавства окремих зарубіжних країн, в яких це право отримало правову регламентацію.
Доведено, що право попереднього користувача є своєрідним балансом інтересів патентовласника та добросовісного користувача об’єктів промислової власності.
Установлено, що право попереднього користувача виникає на підставі юридичного складу, який включає такі юридичні факти: використання чи значна підготовка до використання об’єкта інтелектуальної власності особою, яка претендує на право попереднього користувача, які мають бути
здійснені до подання заявки (або дати її пріоритету) на отримання охоронного документа іншою особою; подання іншою особою заявки на отримання охоронного документа.
Право післякористування полягає у вільному (тобто без ліцензії) використанні післякористувачем винаходу, корисної моделі або промислового зразка після відновлення патентної монополії без загрози притягнення до відповідальності за порушення чужого патенту. По суті післякористування є одним із видів обмеження патентної монополії поряд із правом попереднього користувача.
У підрозділі 3.3. «Публічно-правові підстави виникнення цивільних прав та обов’язків у сфері інтелектуальної власності», який складається з трьох пунктів, розкрито особливості виникнення прав у сфері інтелектуальної власності на публічно-правових підставах.
У пункті 3.3.1. «Реєстрація об’єктів права інтелектуальної власності» досліджено правове регулювання відносин, які виникають у зв’язку з реєстрацією прав на об’єкти інтелектуальної власності.
Державна реєстрація об’єктів права інтелектуальної власності є важливим правовстановлюючим юридичним фактом, який входить до юридичного (фактичного) складу, необхідного для виникнення виключних майнових прав на об’єкти промислової власності.
У свою чергу, реєстрація складається із сукупності юридичних фактів (подання заявки, сплата збору тощо). Реєстрація об’єктів права інтелектуальної власності є багатоетапним процесом, який складається з декількох стадій: 1) передреєстраційна стадія – передбачає створення самого об’єкта права інтелектуальної власності, визначення особи, яка буде подавати заявку на одержання охоронного документа; підготовка заявки; 2) подання заявки на отримання охоронного документа; 3) проведення експертизи заявки, вид та кількість яких залежить від об’єкта права інтелектуальної власності; 4) прийняття рішення про реєстрацію або відмову в реєстрації об’єкта права інтелектуальної власності.
Досліджено права та обов’язки, які виникають у заявника на кожній зі стадій державної реєстрації.
Проаналізовано правові засади подання міжнародної заявки на реєстрацію об’єктів права інтелектуальної власності. Ураховуючи сучасні тенденції гармонізації національного законодавства та законодавства ЄС, розкрито процедури реєстрації прав на окремі об’єкти права інтелектуальної власності за процедурами ЄС.
У пункті 3.3.2. «Визнання торговельної марки добре відомою» визначено юридичні факти, за наявності яких торговельна марка може бути визнана загальновідомою.

У підрозділі проведено розмежування виникнення прав на торговельну марку на підставі реєстрації та визнання її добре відомою.
Основні засади захисту прав на зареєстровану торговельну марку полягають у такому: зміст прав на обсяг правової охорони, що надається, визначається зображенням знака та переліком товарів і послуг, внесеними до Реєстру, і засвідчується свідоцтвом. Право на торговельну марку виникає з дати подання заявки на отримання свідоцтва; строк дії свідоцтва обмежений та становить 10 років, кожне наступне продовження передбачає внесення плати за підтримання чинності свідоцтва; власник свідоцтва наділяється правом на використання торговельної марки, виключним правом надавати дозвіл третім особам на використання марки та забороняти неправомірне використання; захист надається від неправомірного використання зареєстрованого знака або позначень, схожих зі знаком, відносно товарів, визначених у свідоцтві або споріднених із ними.
Доведено, що найбільш широкий обсяг прав та можливостей для захисту надає правовласнику визнання торговельної марки добре відомою.
Розкрито два порядки визнання торговельної марки добре відомою: адміністративний та судовий.
Залежно від порядку визнання торговельної марки добре відомою для виникнення майнових прав інтелектуальної власності необхідна наявність сукупності юридичних фактів. При визнанні торговельної марки добре відомою в адміністративному порядку необхідними юридичними фактами є: 1) використання марки, яка набула популярність; 2) подання заяви про визнання марки добре відомою; 3) сплата збору; 4) адміністративний акт (рішення Апеляційної палати Державної служби інтелектуальної власності України про визнання марки добре відомою). При визнанні торговельної марки добре відомою в судовому порядку необхідними юридичними фактами є: 1) використання марки, яка набула популярність; 2) порушення прав та інтересів власника торговельної марки; 3) подання позову про визнання марки добре відомою; 4) судовий акт (рішення суду про визнання торгової марки добре відомою).
У пункті 3.3.3. «Примусове ліцензування у сфері інтелектуальної власності» визначено поняття та умови надання примусової ліцензії на використання об’єктів права промислової власності.
Запропоновано авторське визначення примусової ліцензії як дозволу на використання об’єкту права промислової власності, який видається органом державної влади без згоди патентовласника відповідно до умов, визначених у законодавстві, з метою забезпечення охорони здоров'я населення, екологічної безпеки та задоволення інших інтересів суспільства.

Визначено особливості примусової ліцензії, які полягають у тому, що примусова ліцензія видається: без згоди правовласника; відповідно до умов, визначених у законодавстві; за рішенням уповноваженого органу державної влади; на умовах невиключної оплатної ліцензії; з метою досягнення позитивного соціального ефекту, розвитку виробництва, запровадження нових технологій, забезпечення ринку продукцією тощо; щодо визначених у законодавстві об’єктів права інтелектуальної власності.
Проведено розмежування звичайної ліцензії як складової ліцензійного договору та примусової ліцензії.
Доведено, що з метою забезпечення якості та безпечності ліків, які виробляються з використанням винаходів на умовах примусової ліцензії, на власника патенту має бути покладено обов’язок надавати всю необхідну для використання винаходу інформацію, у тому числі з обмеженим доступом (ноу-хау).
Розділ 4 «Договір як підстава виникнення цивільних прав та обов’язків у сфері інтелектуальної власності» складається з чотирьох підрозділів, в яких досліджуються основні договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.
У підрозділі 4.1. «Поняття та класифікація договорів у сфері інтелектуальної власності» розкрито особливості та наведено авторську класифікацію договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.
На підставі аналізу чинного законодавства визначено особливості договорів у сфері права інтелектуальної власності.
Запропоновано договори у сфері права інтелектуальної власності розділити на дві категорії: договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, які стосуються безпосередньо прав інтелектуальної власності (договори, передбачені у гл.75, 76 ЦК України, спеціальних законах у сфері інтелектуальної власності); загальні цивільно-правові договори, в яких умови про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності мають другорядний (додатковий) характер та не визначають мету їх укладання (договір купівлі-продажу підприємства як єдиного майнового комплексу, до складу якого входять права інтелектуальної власності; договір про створення реклами, в якому визначено умови використання об’єктів права інтелектуальної власності, тощо).
Доведено практичне значення поділу договорів на підставі їх законодавчої урегульованості на дві категорії: договори, передбачені у ЦК України та інших законодавчих актах; договори, не передбачені в законодавчих актах, так звані непоіменовані договори.

Обґрунтовано, що визнання того чи іншого договору непоіменованим має важливе практичне значення, адже передбачає: по-перше, установлення його відповідності загальним засадам цивільного права; по-друге, визначення норм права, які можуть бути застосовані до непоіменованого договору.
Визначено істотні умови договору про уступку права на отримання патенту, який віднесено до непоіменованих договорів. Такими умовами є умови про: об’єкт, на який має бути отримано охоронний документ; дотримання немайнових прав винахідника (автора), зокрема щодо внесення до патенту даних про винахідника, автора чи навпаки заборону зазначення даних про таку особу; перехід права на отримання патенту. При повній уступці право на отримання патенту переходить до набувача (набувачів) права та припиняється у винахідника, автора промислового зразка; при частковій уступці - в автора, винахідника та набувача прав виникає спільне право на отримання патенту; про виплату винагороди; інші домовленості, закріплені сторонами договору.
У підрозділі 4.2. «Ліцензійні договори у сфері інтелектуальної власності» розкрито істотні умови ліцензійних договорів та окремі види ліцензій, визначено спеціальні умови надання дозволу на використання окремих категорій права інтелектуальної власності.
Підкреслено важливість розширення практики використання вільних публічних ліцензій з урахуванням міжнародного досвіду в зазначеній сфері.
До ліцензійних договорів віднесено договори, які укладаються організаціями колективного управління авторськими та суміжними правами.
Запропоновано договори, які укладаються організаціями колективного управління, поділити на чотири категорії: договори, які укладаються організаціями колективного управління з правовласниками (договір управління правами); договір про виплату винагороди за використання фонограм, відеограм, опублікованих з комерційною метою; договір про надання права на використання об’єктів авторського права та суміжних прав, який укладається з користувачами на умовах невиключної ліцензії; договір між уповноваженою організацією колективного управління та іншими організаціями колективного управління про розподіл зібраної винагороди з метою її подальшого перерахування правоволодільцям.
У підрозділі 4.3. «Договори про передання майнових прав інтелектуальної власності» розкрито загальну характеристику та особливості окремих видів договорів про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності.
Укладання договору про передання прав не впливає на перебіг строку чинності майнових прав, який установлено в законодавстві для кожної категорії об’єктів права інтелектуальної власності.

До договорів, на підставі яких майнові права на об’єкт права інтелектуальної власності переходять до набувача в повному обсязі без збереження їх за автором, патентовласником, іншими правоволодільцями, віднесено:
договір про передання майнових прав інтелектуальної власності в рахунок формування статутного капіталу юридичної особи;
договір на створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності, якщо це передбачено договором;
договір купівлі-продажу підприємства як цілісного майнового комплексу, до складу якого входять майнові права інтелектуальної власності;
договір застави, у випадку звернення стягнення на майнові права інтелектуальної власності, які передавались за договором.
При дослідженні правових засад регулювання відносин у сфері застави майнових прав інтелектуальної власності слід виділяти два рівні: загальний (законодавство про заставу) та спеціальний (законодавство у сфері інтелектуальної власності, яке визначає особливості застави майнових прав).
Обґрунтовано, що договори застави майнових прав інтелектуальної власності, які відповідно до ЦК України або іншого закону є чинними після їх державної реєстрації, мають підлягати державній реєстрації. Така державна реєстрація буде додатковою гарантією захисту прав та інтересів як сторін договору застави, так і можливих користувачів та набувачів прав на об’єкти інтелектуальної власності. Повноваження щодо реєстрації договорів застави майнових прав інтелектуальної власності слід надати Державній службі інтелектуальної власності України.
У підрозділі 4.4. «Договір про створення за замовленням та використання об’єктів права інтелектуальної власності» розкрито особливості та зміст договорів замовлення у сфері інтелектуальної власності.
Визначено складну правову природу договору про створення за замовленням та використання об’єкта права інтелектуальної власності. Договір про створення за замовленням і використання об’єктів права інтелектуальної власності складається з двох частин, які регулюють відносини: 1) щодо створення об’єкта права інтелектуальної власності; 2) щодо розподілу прав інтелектуальної власності на об’єкт, створений за договором. У другій частині договір замовлення може укладатись на умовах договору про передання майнових прав або на умовах ліцензійного договору.
Особливістю договору про створення за замовленням і використання об’єктів права інтелектуальної власності, яка відрізняє його від інших договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, є визначення умов про розподіл майнових прав на об’єкт
інтелектуальної власності, який буде створено в майбутньому. Це є певним винятком із загального правила, відповідно до якого за договором можуть передаватись лише ті права, які існують на момент його укладання.
Проаналізовано різні наукові підходи до співвідношення договорів замовлення у сфері інтелектуальної власності з іншими договорами (договором підряду, трудовим договором).
Виділено три основні відмінності між договором підряду та договором замовлення:
по-перше, це особливість об’єкту, який має бути отримано в результаті виконання договору (для договору замовлення – це результат інтелектуальної, творчої діяльності);
по-друге, це особа виконавця за договором – для договору замовлення це обов’язково творець, який має особисто створити твір;
по-третє, зміст прав, якими наділяються сторони договору. Навіть якщо всі майнові права на твір перейдуть за умовами договору до замовника, творцеві будуть належати немайнові права інтелектуальної власності. Такий зміст та розподіл прав не є характерним для сторін договору підряду.
При розподілі прав інтелектуальної власності між сторонами договору мають ураховуватись особливості створення окремих категорій об’єктів права інтелектуальної власності (аудіовізуальних творів, складених творів, об’єктів промислової власності тощо).
Розділ 5 «Правонаступництво у сфері інтелектуальної власності», складається з двох підрозділів, в яких досліджується виникнення прав інтелектуальної власності на підставі спадкування, а також правонаступництва при припиненні юридичної особи.
У підрозділі 5.1. «Спадкування прав інтелектуальної власності» розкрито особливості спадкування прав інтелектуальної власності.
При визначенні прав, які можуть переходити в спадщину, необхідно враховувати: по-перше, об’єкт інтелектуальної власності, права на який переходять у спадщину; по-друге, вид прав інтелектуальної власності (майнові та немайнові); по-третє, особу спадкодавця (автор, творець об’єкта інтелектуальної власності чи інша фізична особа – правонаступник).
Майнові права, які переходять у спадщину, можуть бути поділені на дві категорії: загальні і спеціальні. До загальних запропоновано віднести майнові права, які не передбачають будь-яких обмежень щодо їх використання (право на використання, право забороняти неправомірне використання об’єктів інтелектуальної власності). До спеціальних майнових прав віднесено права, можливості щодо розпорядження якими обмежені або залежать від умов, установлених у законодавстві. До таких прав віднесено, зокрема, право слідування (спадкується, однак не підлягає відчуженню на підставі цивільно-
правових договорів); право попереднього користувача (може переходити в спадщину лише разом із підприємством чи його частиною, в якому було використано відповідний об’єкт права інтелектуальної власності).
Залежно від категорії об’єктів права інтелектуальної власності, права на які переходять у спадщину, виділяються два порядки набуття прав: спрощений порядок – при спадкуванні авторських, суміжних прав; реєстраційний порядок – при спадкуванні прав, які виникають на підставі реєстрації (права промислової власності тощо), відповідно до якого необхідним є звернення до Державної служби інтелектуальної власності України та внесення змін до відповідних реєстрів охоронних документів). Якщо спадкодавцем виступає автор чи інша фізична особа, творчою працею якої створено об’єкт інтелектуальної власності, до спадкоємців можуть переходити не лише майнові права, а й права на захист немайнових прав інтелектуальної власності. Якщо спадкодавцем виступає особа, яка набула за життя майнові права на підставі цивільно-правових договорів, до спадкоємців переходять лише майнові права, які належали спадкодавцю.
До складу спадщини входять не лише права, а й обов’язки у сфері інтелектуальної власності. Загальний обов’язок, який покладається на спадкоємців, полягає в добросовісній реалізації прав інтелектуальної власності, дотриманні прав та інтересів третіх осіб. Залежно від об’єкта, права на який спадкуються, на спадкоємців можуть покладатись обов’язки, передбачені в законодавстві (внесення плати за підтримання чинності патенту). Також до складу спадщини входять обов’язки, які виникли у зв’язку з укладеними спадкодавцем договорами щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Крім обов’язків, які виникають у галузі інтелектуальної власності, до спадкоємців можуть переходити обов’язки щодо задоволення вимог кредиторів спадкодавця, не пов’язаних із правами інтелектуальної власності.
Не переходять у спадщину права та обов’язки, які пов’язані з особою творця (право доступу, обов’язок створити об’єкт інтелектуальної власності особисто).
У підрозділі 5.2. «Перехід прав інтелектуальної власності в порядку правонаступництва у випадку припинення юридичної особи» розкрито особливості переходу майнових прав інтелектуальної власності до нових набувачів при ліквідації та реорганізації юридичної особи.
Установлено, що залежно від категорії об’єктів права інтелектуальної власності, підстав, на яких права належали юридичній особі, унаслідок її ліквідації майнові права інтелектуальної власності можуть: припинятись; переходити до кредиторів у рахунок погашення заборгованості юридичної особи; розподілятись між учасниками юридичної особи.
У випадку реорганізації майнові права інтелектуальної власності юридичної особи, яка припиняє діяльність, переходять до інших юридичних осіб – правонаступників, якщо обмеження не встановлено в законодавстві.
Підставою виникнення прав інтелектуальної власності при ліквідації юридичної особи є юридичний склад, який об’єднує різні юридичні факти: ліквідація чи реорганізація юридичної особи, передання прав новому набувачеві (кредитору, учаснику товариства, новій юридичній особі), оформлення прав новим правоволодільцем (внесення змін до реєстру охоронних документів). При цьому кожний з перелічених фактів є складним та передбачає необхідність учинення сукупності взаємопов’язаних дій.
Обґрунтовано, що при ліквідації юридичної особи право на отримання задоволення вимог у другу чергу має не лише автор, а й інші первинні суб’єкти права інтелектуальної власності, а також їхні правонаступники, у зв’язку із чим сформульовано пропозиції щодо внесення змін до ЦК України.