Бесєдін А.А. Дисфункціональна сім\'я як чинник девіантної поведінки неповнолітніх

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми, висвітлюється ступінь її наукової розробленості, формулюються мета і завдання дослідження, визначаються теоретико-методологічні основи й емпірична база, обгрунтовується наукова новизна отриманих результатів, їх теоретичне і практичне значення та форми апробації.

У першому розділі дисертаційного дослідження  “Теоретико- методологічні проблеми сім’ї, її функцій та дисфункцій” здійснюється соціологічний аналіз сім'ї як соціального інституту і малої групи; її функцій, основних типів неблагополучної сім'ї, що є основою сімейних дисфункцій і, як наслідок, девіацій поведінки підлітків; вплив типу сімейного виховання на девіантну поведінку дітей.

У першому підрозділі “Основні підходи до соціологічного дослідження сім'ї, її функцій і ролі в процесі формування особистості” проаналізовано основні напрямки вивчення сім'ї, охарактеризовано теорії, які вивчають сім’ю на макро- і мікрорівнях, обгрунтовано необхідність поєднання інституціонального і групового підходів до вивчення сім'ї.

Огляд основних соціологічних підходів до вивчення сім'ї дозволив обрати для подальшого її аналізу структурно-функціональну парадигму, яка дає змогу провести аналіз сім’ї як на мікро-, так і на макрорівні. При цьому головна увага зосереджувалась на вивченні функцій сім'ї, котрі реалізуються на рівнях суспільства і групи.

У результаті проведеного аналізу були виділені функції, невиконання яких найбільшою мірою впливає на формування девіантної поведінки у підлітків. До них відносяться: функція соціалізації (насамперед  реалізація її виховного аспекту), духовного спілкування, дозвільна. Певний вплив мають також первинний соціальний контроль, економічна і господарсько-побутова підтримка.

У другому підрозділі “Сімейне неблагополуччя як основа дисфункцій сім'ї” розглядаються види сімейного неблагополуччя та чинники, що їх зумовлюють. Аналіз наукової літератури свідчить, що під неблагополучною сім’єю розуміється така, де дитина не одержує адекватних уваги, підтримки, догляду і виховання. Увага дослідників до неблагополучних сімей зумовлена тим, що у дітей із таких сімей частіше, ніж в інших, зустрічається:

·                    порушення нормального спілкування з однолітками;

·                    неадекватність самооцінки, зниження спроможності до самоаналізу і соціально-психологічної адаптованості;

·                    нерозвиненість почуття емпатії;

·                    потрапляння до групи важких дітей;

·                    виникнення різного роду девіацій.

Аналіз соціологічної, психологічної та педагогічної літератури свідчить про відсутність єдиного підходу до типологізації неблагополучних сімей. Більш того, відсутня розгорнута характеристика благополучних сімей і навіть визначення сімейного благополуччя як такого. Найчастіше фахівці виділяють:

¨      проблемні сім'ї, де немає порозуміння, співробітництва між членами сім'ї;

¨                  конфліктні сім'ї, де члени сім'ї незадоволені своїм сімейним життям і тому ці сім'ї є нестабільними і педагогічно дуже слабкими;

¨                   соціально неблагополучні сім'ї, у котрих зазвичай культурний рівень подружжя є достатньо низьким, поширене пияцтво, діти-вихідці із цих сімей найчастіше складають основний контингент важковиховуваних,  педагогічно  запущених  підлітків;

¨                  дезорганізовані сім'ї, де процвітає культ сили, пануючим  є почуття страху, кожний член сім'ї живе сам по собі, нормальних людських контактів між ними майже немає;

¨                  сім'ї з низьким матеріальним рівнем і поганими житловими умовами;

¨                  сім'ї з поганими медико-санітарними умовами;

¨                  неповні сім'ї;

¨                  сім'ї, де один із батьків хворий або інвалід. У таких сім'ях, як правило, зовнішні конфлікти не спостерігаються, але поступово відбувається фактична втрата впливу батьків на підлітка.

Ми вважаємо, що характеристика неблагополучних сімей як фактора девіантної поведінки неповнолітніх та їх типологізація не можлива без побудови логічного переходу від сім’ї благополучної до неблагополучної. Тому в роботі пропонується, використовуючи структурно-функціональну парадигму, розглядати різні види сімейного неблагополуччя як елементи єдиної системи, яка визначає механізм трансформації сім’ї з нормального стану у кризовий. Таким чином, за ознаками “благополуччя – неблагополуччя” можна виділити сім’ї благополучні та неблагополучні. Благополучні сім’ї забезпечують задоволення всього комплексу потреб (згідно з А.Маслоу) кожного члена сім’ї. Фактично це є ідеальний тип сім’ї. Найбільш наближається до нього так звана “нормальна сім’я”. В ній основні характеристики ідеальної сім’ї переломлюються через призму реальних соціальних умов її існування. Всі інші сім’ї можна віднести до неблагополучних.

Неблагополуччя, як і благополуччя, може бути формальним і змістовним. Це ми пов’язуємо з особливостями реалізації сім’єю своїх функцій. Формально неблагополучні сім’ї компенсують неповноту виконання функцій за рахунок власних можливостей. Такі сім’ї ми запропонували назвати маргінально-функціональними. Саме вони являють собою своєрідну “зону ризику” для переходу до змістовного неблагополуччя. Таке неблагополуччя притаманне так званій “дисфункціональній сім’ї”. Вона є кінцевою, кризовою точкою в існуванні сім’ї як малої групи. В ній порушується як ендолокальний (спрямований на внутрішню взаємодію), так і екзолокальний (спрямований на зовнішню взаємодію) механізм існування, тобто руйнується система цінностей, які визначають зв’язки між членами сім’ї та суспільством.

Таким чином, дисфункціональна сім'я є сім'єю, в якій функції, що покладені на неї, не виконуються або виконуються неефективно. До даного стану веде не якийсь певний вид неблагополуччя, а саме порушення функції, яке є результатом дії багатьох чинників.

Серед основних чинників, котрі сприяють появі різного роду дисфункцій, виділено:

1.       Наявність постійних конфліктів у сім'ї як між батьками і дітьми, так і між подружжям та несприятливий клімат стосунків.

2.       Відсутність одного з батьків.

3.       Аморальна або асоціальна поведінка батьків.

4.       Недостатня матеріальна забезпеченість сім'ї.

5.       Педагогічна безграмотність батьків.

6.       Несприятливі психологічні особливості батьків (наявність виражених акцентуацій характеру, невротичні прояви, внутрішня конфліктність та ін.).

У третьому підрозділі “Девіантна поведінка підлітків: види та фактори виникнення” розглядаються поняття "девіантність" та "делінквентність", характеризуються основні види девіантної поведінки підлітків, визначаються чинники, що їх зумовлюють.

Основою аналізу девіантної та делінквентної поведінки в роботі є співвідношення їх із категорією "норма". Поняття "норма" в соціології містить у собі, по суті, два розуміння: "соціальна норма" та "норма, що соціально схвалюється". Якщо при визначенні девіантної поведінки спиратись на перший варіант, то відхилення від норми можуть бути  як негативними,  так і позитивними. Другий варіант припускає тільки негативну форму девіантної поведінки, в тому числі  делінкветної. Саме цей варіант у нашій роботі було обрано як базовий при визначенні девіантної поведінки. Виходячи з проблеми дослідження, було виділено основні види девіантної поведінки підлітків, обумовлені сімейними дисфункціями. При цьому увага акцентувалась на її делінквентних формах.

Серед чинників, що зумовлюють виникнення девіантної поведінки підлітків, можна виділити біологічні та соціально-психологічні (А.Є.Лічко, 1983). До біологічних чинників відносяться генетичні відхилення, органічні ураження головного мозку, явища акселерації та інфантилізму. Психологічні особливості підліткового віку та соціальне середовище складають соціально-психологічні чинники девіації.

Соціально-психологічні особливості перехідного періоду справляють вплив на поведінку підлітка, створюють своєрідні вікові поведінкові моделі, формують специфічно-підліткові поведінкові реакції на вплив навколишнього соціального середовища. Серед них - соціальна незрілість, яка контрастує з фізіологічним бурхливим дозріванням, прагненням скуштувати нові відчуття; нездатність прогнозувати наслідки різноманітних дій, сильне прагнення до незалежності. Підліток не завжди відповідає вимогам, які висуває до нього суспільство, проте сам він вважає, що суспільство його надто обмежує.

Аналіз соціального середовища як чинника виникнення девіантної поведінки підлітків свідчить про провідну роль сім’ї в цьому процесі. У результаті розгляду психодинамічних, когнітивістських, поведінкових, гуманістичних теорій, діяльнісного і системного підходів до соціалізації особистості (З.Фрейд, У.Шутц, Е.Еріксон, Ж.Піаже, А.Валлон, Дж. Мід, Скіннер, А.Бандура, А.Маслоу, Л.С. Виготський, А.В.Петровський та ін.) було зроблено висновок, що соціалізаційні функції сім’ї спрямовані на формування у дитини ціннісного ставлення до соціальної дійсності та реалізуються, головним чином, через тип виховання. Останній визначається певними ціннісними орієнтаціями і стереотипами поведінки батьків і проявляється у загальному кліматі стосунків у сім'ї. У роботі підкреслюється, що девіації у виконанні сім’єю своїх функцій обумовлюють виникнення девіацій у поведінці дітей в цих сім’ях, тобто деформоване сприймання соціальної дійсності батьками призводить до відчуження норм, які соціально схвалюються.

Таким чином, існує однозначний взаємозв'язок між соціально-психологічними особливостями підлітків і виникненням у них різних форм девіантної поведінки. При цьому виникнення девіацій тим вірогідніше, чим більш дисгармонійним є навколишнє макро- і мікросередовище - суспільство в цілому і безпосереднє соціальне оточення, в першу чергу, сім’я.

Другий розділ  “Особливості впливу сімейних дисфункцій на стратегію поведінки підлітків” присвячений аналізу стану підліткової злочинності, чинників її динаміки, впливу сім'ї на особистісні прояви підлітків, виявленню особливостей реалізації сім'єю своїх функцій у нормальних і девіантних підлітків, виділенню типів виховання, що сприяють виникненню девіацій.

У першому підрозділі “Основні методи дослідження сімейних дисфункцій” розглядаються найбільш ефективні якісні та кількісні методи дослідження сімейних дисфункцій, визначаються їхні переваги і недоліки зі вказівкою дослідницьких завдань, що можуть бути вирішені за їх допомогою. У результаті порівняння різноманітних методів було обрано найбільш інформативні та такі, що доповнюють одне одного: анкетне опитування, інтерв’ю, аналіз документів (контент-аналіз), колірний тест відносин на базі тесту Люшера. Використання цих методів також було зумовлено їх доступністю, простотою у використанні, достатньою попередньою розробленістю.

У другому підрозділі “Стан і динаміка злочинності неповнолітніх у Харківській області” було проведено аналіз статистичних даних для виявлення стану й основних тенденцій динаміки злочинності неповнолітніх, наданих відділом кримінальної міліції у справах неповнолітніх (ВКМСН) УВС МВС України в Харківській області. У результаті було виявлено, що в Харківській області за період із 1996 р. по 2000 р. відзначалося зниження кількості злочинів, скоєних неповнолітніми, вдавалося стримувати і зростання числа таких  злочинів, як хуліганство, крадіжки автотранспорту. Водночас зростає кількість корисливих злочинів, насамперед пограбувань, крадіжок особистого майна громадян. З 1999 р. різко зросла кількість злочинів, пов'язаних із шахрайством, до яких удаються неповнолітні з метою наживи. Частіш за все злочини скоюються неповнолітніми, які ніде не працюють і не навчаються; дівчатки-підлітки досить рідко вчиняють злочини порівняно з особами чоловічої статі їхнього віку; серед осіб, які перебувають на обліку в КМСН, переважають підлітки у віці від 15 до 17 років. Незважаючи на тенденцію зниження кількості злочинів, число неповнолітніх, які їх скоюють, із кожним роком зростає. Як правило, підлітки скоюють злочини не поодинці, а групами.

Для уточнення аналізу статистичних даних і виявлення причин злочинної поведінки неповнолітніх нами було проведено інтерв'ювання співробітників відділу кримінальної міліції у справах неповнолітніх Харківської області, підлітків, які утримуються в прийомнику-розподільнику ОВС м.Харкова, а також тих, хто перебуває на профілактичному обліку у райвідділах м.Харкова.

Співробітники, які відзначили зростання злочинності, вказали на такі основні його причини на сучасному етапі: зниження життєвого рівня населення; відсутність робочих місць для неповнолітніх, низька оплата їхньої праці; збільшення безробіття батьків. До другорядних причин вони віднесли: відсутність позашкільних закладів для проведення дозвілля підлітків або їхня недоступність через дорожнечу оплати; моральну деградацію, алкоголізм, наркоманію батьків; відсутність належного виховання і контролю з боку батьків; недостатню профілактичну роботу з підлітками з боку служб у справах неповнолітніх ОВС; послаблення виховної роботи в школах і ПТУ.

На думку підлітків, злочинність серед неповнолітніх зросла, а основними причинами цього зростання є збільшення вживання алкоголю і наркотиків підлітками, бродяжництво,  підвищення потреб неповнолітніх, на задоволення яких у батьків не вистачає грошей.

Отже, для зниження злочинності серед неповнолітніх Харківської області працівники КМСН вважають за необхідне: організувати проведення дозвілля неповнолітніх, доступного для всіх верств населення; створити мережу притулків для підлітків, які займаються бродяжництвом і жебракуванням; працевлаштувати неповнолітніх, а також тих із них, хто перебуває на обліку в ОВС за вчинення правопорушень; виявляти на ранніх стадіях неблагополучні, малозабезпечені сім'ї і проводити з ними профілактичну роботу; ізолювати від несприятливого сімейного середовища; посилити відповідальність неповнолітніх за вчинення правопорушень.

У третьому підрозділі “Вплив сім'ї на особливості особистості неповнолітніх правопорушників” проводився аналіз сприйняття підлітками соціально-психологічного клімату сім'ї, рівня його конфліктності, а також впливу на особливості поведінки підлітків.

Аналіз даних соціологічного дослідження виявив, що серед учнів шкіл набагато більше тих, хто живе в повних сім'ях.  Рівень матеріального забезпечення у їхніх сім’ях є вищим, ніж у сім’ях підлітків - злочинців. У неповнолітніх правопорушників тільки 20% батьків мали вищу освіту, тоді як у школярів таких було в три рази більше (60%).

Проведене дослідження ще раз підтвердило наявність неблагополучних взаємовідносин, негативної емоційної атмосфери в сім'ях девіантних підлітків. Максимально негативні асоціації у девіантних підлітків щодо понять “сім'я”, “батько”, “я сам” фіксуються у сім'ях із мачухою і вітчимом. Само по собі поняття “сім'я” у більшості правопорушників асоціюється з поняттям “мати”. Поняття "батько" половиною опитаних правопорушників (52%) сприймається негативно. Аналогічне ставлення зафіксоване у 33 % школярів. Це свідчить, що майже третину благополучних, з першого погляду, сімей можна віднести до маргінально-функціональних.

У сім'ях правопорушників частіше відбуваються сварки. Причому, стратегією поведінки батьків правослухняних дітей у конфліктних ситуаціях є прагнення порадити, зрозуміти своїх дітей. Щодо батьків підлітків – девіантів, то вони частіше застосовують фізичний вплив, навіть можуть вигнати з дому. Особливо це стосується стратегій поведінки не матерів, а батьків девіантних підлітків, які у сім разів частіше б'ють і в дев'ять разів частіше виганяють із дому своїх дітей, ніж батьки правослухняних школярів.

Очевидно, що діти не можуть сприймати таке ставлення до себе як адекватне і демонструють такі форми психологічного захисту, які часто виражаються в делінквентній поведінці. Крім того, поведінка батьків у конфліктних ситуаціях копіюється дітьми.

Порівняння стратегій поведінки школярів і вихованців колонії у конфліктних ситуаціях показує, що для школярів характерною є єдина стратегія як у стосунках із батьками, так і з однолітками, а саме: вербальна агресія і бажання поступитись. Підлітки-правопорушники в аналогічних ситуаціях демонструють різні моделі поведінки: фізична агресія або бажання прийти до згоди у відносинах з однолітками й уникання конфлікту (за будь-яку ціну аж до суїциду) – з батьками. Таким чином, підліткам-правопорушникам дуже важко узгоджувати свої інтереси з інтересами інших людей, особливо якщо це стосується їхніх батьків.

Як правило, у неповнолітніх правопорушників відсутня необхідність  задоволення найвищих потреб (саморозвитку, самоактуалізації) і вся діяльність зводиться до задоволення нижчих потреб (поїсти, одягнутися). Поряд із цим у даної категорії виражена потреба в спілкуванні з однолітками і бажання бути потрібним людям. 

Негативні стратегії взаємодії і розв’язання проблем у взаємовідносинах, котрі діти засвоюють у сім'ї, переносяться в сферу спілкування з однолітками й інші сфери, що часто призводить до соціальної дезадаптації. Крім того, в  умовах негативної сімейної атмосфери у девіантних підлітків виникають специфічні реакції, які знижують емоційну напругу: вживання наркотиків, алкоголю. Часто, вони призводять до делінквентної поведінки.

У четвертому підрозділі “Специфіка реалізації соціалізаційних функцій сім'ї на сучасному етапі” аналізувалися розбіжності в методах виховання і покарання дітей із нормальною поведінкою і такою, що відхиляється. Виховання неповнолітніх правопорушників зводиться до того, що батьки їх сварять, забороняють гуляти, а іноді б'ють. Важливо те, що в сім'ях девіантних підлітків саме поняття “виховання” однозначно асоціюється з поняттям “покарання”. Використання більш м'яких засобів виховання в сім'ях цих підлітків або відсутність виховання взагалі з боку обох батьків  призводить до позитивного емоційного сприйняття батьків і самого себе. Використання ж батьками насильства призводить до негативного емоційного прийняття представників чоловічої статі, яке переноситься в середовище однолітків.

Методи покарання, які використовують батьки, є для дітей своєрідним зразком для імітації в майбутньому. При чому використання методів покарання дітьми в майбутньому залежить від частоти застосування цих методів їхніми батьками (насамперед матерями, що в основному виконують у сім'ї виховну функцію).

У результаті факторного аналізу було виділено 5 основних типів виховання, що використовуються батьками девіантних і правослухняних дітей. До кожного із факторів увійшли ознаки, навантаження яких склало не менше 0,6.

У групі школярів основним типом виховання, який охоплює 32% опитаних, є взаємодія, в основі якої лежить хороший емоційний контакт і високий рівень довіри дітей і батьків. Він може вважатися адекватним. Другий за значущістю стиль виховання, що охоплює 21%, заснований на дистанційованих взаємовідносинах батьків і дітей, коли кожен живе своїм життям. Третя група респондентів (18%) відзначає різноманітний виховний вплив батьків, без відповідного відгуку в дітей. Четвертий чинник включає контроль і допомогу у навчальній діяльності з боку батьків (14%). П'ятий стиль виховання (10%) являє собою формальний контроль дітей, який обмежується  лише відвідуванням батьківських зборів.

Що стосується сімей  девіантних підлітків, то тільки у 8% опитаних був виявлений адекватний тип виховання, що містить у собі як контроль навчання і вільного часу, так і допомогу у навчанні,  бесіди на різні теми. В інших випадках основними типами виховання є здійснення контролю вільного часу дітей і їхнього спілкування з однолітками (29%); дистанціювання стосунків дітей і батьків (34%), відсутність бажання батьків контактувати з дітьми на фоні наявності такого бажання у дітей (20  %).