Бобровник О.В. Треті особи в цивільному процесі України

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, надається аналіз ступеня дослідженості тематики дисертації, визначаються зв’язок роботи з науковими програмами, планами, мета і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, методи наукового дослідження, сформульовані наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок автора в одержані наукові результати, викладені у дисертації, висвітлюються апробація і публікація результатів дослідження.

Перший розділ «Загальна характеристика позовного провадження та передумови участі третіх осіб у цивільному процесі», який складається з трьох підрозділів, здійснено аналіз характерних особливостей позовного провадження та його відмінностей від інших видів проваджень, об’єктів захисту в позовному провадженні, третіх осіб як суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин.

У першому підрозділі «Характерні особливості позовного провадження та його відмінності від інших видів проваджень» має вступний характер. Він присвячений аналізу характерних ознак підвідомчості цивільних справ суду; проблем визначення належності справи до позовного, наказного чи окремого проваджень. Аналізуються відмінності позовного провадження від окремого через суб’єктний склад; об’єкти; характер питань, що вирішуються; наслідки; процесуальні способи порушення справ. Завданням підрозділу є визначення специфіки правового статусу тих осіб, які беруть участь у справах позовного провадження.

У роботі досліджено розвиток регламентації третіх осіб у цивільному процесі України і вироблено загальні критерії, коли участь третіх осіб у справах позовного провадження є доцільною. При цьому в роботі зроблено акцент на тому, що існують проблеми з визначенням підвідомчості справ судам. Зокрема, у ст. 15 ЦПК перша частина має бути присвячена визначенню питання підвідомчості цивільних справ суду, друга має стосуватися визначення юрисдикції різних судів у різних видах судочинства, а третя – розмежуванню функцій господарського суду та суду загальної юрисдикції, але не через визначення специфіки розгляду окремих категорій цивільних справ судом, а шляхом конкретизації критеріїв такого розмежування, зокрема за правовим статусом осіб і характером спору. При цьому пропонується закріпити у законодавстві термін «підвідомчість» зі значенням розмежування повноважень суду та інших органів влади з розгляду питань, які віднесені законодавством до їх функцій. Зокрема, специфіка діяльності Конституційного Суду України зумовлена тим, що питання, які віднесені Законом України «Про Конституційний Суд України» до його повноважень, важко назвати однозначно лише конституційними, оскільки вони впливають на всі правовідносини, що виникають у державі. Тому юрисдикцію Конституційного Суду України можна вважати універсальною, а з урахуванням правової значущості його рішень – імперативною (загальнообов’язковою).

У межах позовного провадження спір безпосередньо стосується двох суб’єктів – позивача і відповідача, але участь третіх осіб у справі потенційно зумовлює можливість виникнення тристороннього спору, коли третя особа заявить про свої претензії щодо об’єкта спору. Крім того, дворівневий характер спору в межах позовного провадження з участю третіх осіб зумовлений тим, що встановлені судом факти породжують для третіх осіб потенційні права та обов’язки, які у подальшому можуть бути реалізовані. Це положення свідчить про подібність статусу третьої особи і заінтересованих осіб у справах окремого провадження. Суд у справах окремого провадження лише встановлює певні юридичні факти, і це має розцінюватися лише як охорона інтересів заявника, оскільки правопорушення в таких відносинах відсутнє. Тому суд в окремому провадженні не захищає права, а лише встановлює юридичні факти. Якщо ж передумовою звернення до суду було правопорушення, то можна констатувати спір про факт і така справа має розглядатися не в окремому, а в позовному провадженні.

У другому підрозділі «Об’єкти захисту в позовному провадженні» зазначено, що право на захист пов’язується з наявністю певного об’єкта захисту. Особливе місце в системі об’єктів належить інтересам.

Автор вважає, що звичне поняття «інтерес» притаманне не тільки для окремого провадження, а й для позовного, оскільки саме інтерес спонукає третіх осіб до участі в уже розпочатому процесі. Якщо в окремому провадженні інтерес перетворюється на юридичні факти, то в позовному провадженні інтерес може перетворитися на певні юридичні обставини: які у третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на боці позивача зумовлюють виникнення права вимоги в певному розмірі; у третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на боці відповідача може породити обов’язок за регресним позовом, який також може визначатися адекватно встановленому в рішенні суду обов’язку відповідача. Коли ж у правомочної особи є документи, які підтверджують право власності, то невизнання такого права – це правопорушення і за логікою відбувається не невизнання, а звичайне правопорушення. У цьому випадку й питання необхідно ставити не про визнання права, а про припинення правопорушення. Тому автором пропонується змінити термін «визнання права» у ст. 16 ЦК на «встановлення права» і аналогічно ставити питання у статтях 1, 4 та ін. ЦПК. Аналогічно доцільно внести зміни до п. 4 ст. 16 ЦК такого змісту: «4) відновлення становища, яке існувало до порушення права».

Коли ж ми говоримо про логічність і послідовність викладення норми права (ст. 16 ЦК), то необхідно змінити черговість певних способів захисту прав та інтересів. Так, передусім мають бути перелічені ті із способів захисту прав та інтересів, які спрямовані на встановлення прав та обов’язків суб’єктів правовідносин, а вже потім мають наводитися ті із способів, які орієнтовані на відновлення або відшкодування завданої позивачеві шкоди. Тому автором пропонується закріпити у ст. 16 ЦК таку послідовність способів захисту прав та інтересів, з урахуванням раніше зроблених зауважень, а саме: 1) встановлення права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) зміна правовідношення; 5) припинення правовідношення; 6) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб; 8) відновлення становища, яке існувало до правопорушення; 7) встановлення обов’язку виконати зобов’язання в натурі; 9) встановлення обов’язку компенсувати невиконання зобов’язання, відшкодувати збитки, майнову шкоду та ін.; 10) встановлення обов’язку відшкодувати моральну (немайнову) шкоду.

У третьому підрозділі «Треті особи як суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин» автором зроблена також пропозиція замінити термін «третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору» іншим поняттям – «другий позивач». Така пропозиція зумовлена більш раціональним сприйняттям цього терміна, до того ж це дасть змогу не тільки скоротити його назву, а й відокремити його від третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. Для удосконалення статусу третіх осіб автором пропонується доповнити ст. 35 ЦПК частиною п’ятою такого змісту: «Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, до закінчення судового розгляду мають право пред’явити самостійний позов до однієї чи обох сторін. У разі прийняття його судом і об’єднання з первісним позовом вони отримують статус третіх осіб з самостійними вимогами щодо предмета спору».

Уявляється необхідним не тільки встановити обов’язок позивача і відповідача щодо повідомлення суду про наявність третіх осіб, а й не укладати мирової угоди доти, доки третя особа не висловить з цього приводу власної позиції. Це положення свідчить про необхідність з’ясування перед посвідченням мирової угоди судом тих осіб, на права яких у подальшому може вплинути рішення суду, тому на стадії попереднього судового засідання укладати мирову угоду можна, але тільки після з’ясування всіх осіб, на права яких така мирова угода може вплинути (ст. 130 ЦПК). При укладенні мирової угоди, коли на боці відповідача виступає третя особа, остання має підписувати таку угоду, що свідчитиме про її згоду в обсязі взятих відповідачем зобов’язань, які потенційно стосуються й її прав. Тоді на підставі цієї угоди відповідач буде вправі звернутися з регресним позовом до третьої особи або остання здійснить відшкодування добровільно.

Дисертантом сприймається пред’явлення самостійного позову третьою особою в декількох аспектах:

– третя особа вправі пред’являти самостійний позов на будь-якій стадії розгляду справи, коли вона саме на цій стадії була залучена до участі у справі або дізналася про розгляд цієї справи. У цьому конкретному випадку третя особа може просити суд надати їй час, необхідний для підготовки позову. Саме у цьому конкретному випадку третя особа вправі просити суд розпочинати розгляд справи спочатку;

– коли ж третя особа була залучена до участі у справі з самого початку і на попередньому судовому засіданні не заявила про свої самостійні вимоги, а пред’явила позов на інших стадіях процесу, то:

·        вона має пояснити причини такої поведінки і довести неможливість звернення з позовом у той час;

·        якщо причини будуть визнані неповажними, то поведінка третьої особи має розцінюватися як зловживання процесуальними правами. У цій ситуації у законодавстві мають бути передбачені відповідні санкції за зловживання правом. На наш погляд, спроба затягти процес розгляду справи не повинна призводити до очікуваних наслідків, тобто суд має відмовляти у прийнятті і роз’яснювати право третьої особи звернутися із самостійним позовом.

У ст. 34 ЦПК взагалі не відображена роль суду у вирішенні питання про допуск або відмову в допуску третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. Через таку неконкретність ст. 34 ЦПК може скластися враження, що вступ третіх осіб з самостійними вимогами відбувається автоматично, тобто незалежно від волі осіб та позиції суду. До такого сприйняття діяльності суду при прийнятті позову від третіх осіб спонукає й відсутність у ст. 293 ЦПК права на самостійне оскарження ухвали про відмову у прийнятті такого позову й об’єднання його з первісним позовом в одну справу. Тому відповідне положення має бути відображене у цій нормі.

У другому розділі «Треті особи з самостійними вимогами щодо предмета спору та без таких вимог у цивільному процесі», який складається з чотирьох підрозділів, досліджені характерні особливості участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, треті особи з самостійними вимогами щодо предмета спору, процесуальні аспекти участі третіх осіб у справах позовного і наказного проваджень, особливості участі третіх осіб у окремих категоріях справ позовного провадження.

У першому підрозділі «Характерні особливості участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору» доведено, що матеріально-правовий інтерес третіх осіб без самостійних вимог щодо предмета розглядуваного судом позову припускається опосередкованим на момент розгляду первісного позову, хоча він зумовлюється безпосереднім інтересом у результатах розгляду такого позову. Але й інші особи у справі можуть мати певні інтереси. Однак видається, що профспілковий чи інший уповноважений на представництво трудового колективу орган перед захистом прав конкретного працівника має:

– бути уповноважений ним на участь у конкретному процесі, незважаючи на кореспондування цьому органу загальних повноважень;

– з’ясовувати наміри працівника – брати або не брати безпосередню участь у справі.

Необхідно визначитися зі строками вступу третіх осіб до участі у справі і сприймати сучасний стан як істотний недолік, а також за чинним ЦПК конкретизувати право третіх осіб подавати докази на будь-якій стадії розгляду справи, зокрема, з урахуванням часу, коли вони вступатимуть у справу. При цьому треті особи не можуть залучатися і вступати до участі у справі на стадії судових дебатів, оскільки в такому разі вони будуть позбавлені права подавати докази так, щоб сторони і суд їх дослідили і взяли до уваги, а останній – при ухваленні рішення у справі. Відповідними положеннями, на думку дисертанта, необхідно доповнити ЦПК, оскільки участь у справі третіх осіб має бути повною, тобто така особа вправі користуватися всіма її правами, а не формально очікувати рішення суду.

Характерними особливостями участі третіх осіб без самостійних вимог щодо предмета спору є такі: їх заінтересованість у результатах розгляду цивільної справи зумовлена нормами матеріального права, а тому вони захищають свої власні інтереси в справі; вони користуються загальними правами, які надані особам, що беруть участь у справі; участь третіх осіб у справах позовного провадження сприяє оперативному вирішенню спірних правовідносин і об’єктивному встановленню юридичних фактів, включаючи, права та обов’язки суб’єктів цих правовідносин; вони мають право брати безпосередню участь у розгляді справи або відмовитися від такої участі, але наступне рішення суду матиме для них преюдиційне значення.

Третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору на будь-якій стадії процесу розгляду справи може припинити свою участь у справі, але формально її необхідно вважати такою, що брала участь у справі, якщо вона належним чином була повідомлена про розгляд справи і про залучення її як третьої особи.

Вважається доцільним розглядати допуск особи до участі у справі з формального боку, а саме: лише суд допускає до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору; особи, які беруть участь у справі, вправі ініціювати залучення третіх осіб до участі в справі (ч. 2 ст. 35 ЦПК) і сторони зобов’язані це робити згідно з ч. 1 ст. 36 ЦПК, але вони мають обґрунтувати підстави такої участі третіх осіб; коли про допуск до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, просить сама особа, то саме вона й має обґрунтовувати суду, яким чином наступне рішення суду може вплинути на її права та обов’язки.

Третіми особами, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, є допущені судом до участі у справі суб’єкти, інтереси яких зумовлені нормами матеріального права, що спонукають їх до вступу у справу з метою захисту власних інтересів і активного користування наданими їм законом процесуальними правами. Третім особам, обов’язки яких випливають із правовідносин позивача і відповідача, має бути надане право запобігти виникненню негативних для них наслідків під час розгляду справи судом шляхом визнання позову в тій частині, яка у майбутньому може стати передумовою регресного позову. Це положення автором пропонується встановити у ЦПК, оскільки заперечення проти позову з боку відповідача можуть призвести до збільшення судових витрат і таким чином до збільшення розміру наступного регресного позову.

У другому підрозділі «Треті особи з самостійними вимогами щодо предмета спору» визначаються характерні ознаки третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору та спірні моменти стосовно суперечливості інтересів третьої особи інтересам однієї або обох сторін; можливості пред’явлення позову третьої особи до сторін процесу, першочергове задоволення позовних вимог.

Зазначено, що оскільки треті особи з самостійними вимогами фактично є позивачами, то доцільно їх називати не третіми особами, а третьою стороною, що підкреслюватиме їх особливий статус стосовно позивача та відповідача, а також відокремлюватиме їх від третіх осіб без самостійних вимог щодо предмета спору, які істотно різняться за процесуальними повноваженнями. Пропонується врівноважити права позивача, третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, та відповідача у часі застосування заходів захисту власних прав, оскільки за змістом ч. 1 ст. 123 чинного ЦПК відповідач обмежений у праві адекватно відреагувати на порушення і оспорювання власних прав та може лише заперечувати проти позову (статті 31, 123, 128 ЦПК), оскільки наділений правом пред’являти зустрічний позов лише в попередньому судовому засіданні. Відповідне положення, на наш погляд, має знайти своє місце у ч. 1 ст. 123 ЦПК.

З наведеним у ч. 1 ст. 293 ЦПК переліком підстав для окремого оскарження ухвал суду першої інстанції важко погодитися тому, що необхідно враховувати не тільки ті ухвали, які унеможливлюють подальший рух справи, а й ті ухвали, що:

– порушують права осіб, які беруть участь у справі, що обумовлено у ст. 3 ЦПК. Дане положення зумовлено тим, що недопущення до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, надалі призведе до неможливості або ускладнення звернення з регресним позовом до третьої особи;

– постановлення ухвали про відмову в об’єднанні позовів може призвести до наступного неправильного рішення суду, незалежно від вчинення інших процесуальних дій, що робить подальший розгляд деяких справ недоцільним.

У третьому підрозділі «Процесуальні аспекти участі третіх осіб у наказному провадженні» обґрунтовується доцільність безпосередньої участі третьої особи в судовому розгляді, що диктується отриманням судом та іншими особами, які беруть участь у справі, відомостей від учасника матеріальних правовідносин, що має вирішуватися на стадії підготовки справи до судового розгляду. Тому має існувати можливість виклику для надання особистих пояснень третьої особи, права та інтереси якої в суді представляє представник, коли для об’єктивного розгляду справи необхідними є пояснення третьої особи.

У роботі запропоновано з’ясовувати позицію третіх осіб щодо заявленого позову, оскільки їх ставлення до позову – це не лише формальне зрівняння прав сторін і третіх осіб, а й гарантія наступного поширення на них загальнообов’язковості судового рішення. Так, у разі визнання позову відповідачем, який має право звернутися з регресним позовом до третьої особи, не можна позбавляти права таку особу висловити свої міркування з приводу змісту і, зокрема, розміру заявленого позову. Інакше третя особа буде вправі не визнавати такий позов через те, що відповідач з ним погодився, тому саме йому й виконувати зобов’язання за заявленим позовом. Позицію ж третьої особи не з’ясовували з цього приводу, тому вона вправі її висловити, коли відповідач, який за регресним позовом стане позивачем, пред’явить претензію безпосередньо до третьої особи. У зв’язку з цим автором пропонується доповнити ч. 3 ст. 130 ЦПК положенням про те, що суд має з’ясувати не тільки позицію сторін, а й третіх осіб. Отже, після внесення пропозиції автора ця норма матиме такий зміст: «Для врегулювання спору до судового розгляду суд з’ясовує: чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає позов відповідач, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третейського суду, а також з висловлених питань позицію третіх осіб». У такому контексті участь третіх осіб на стадії попереднього судового засідання стане активною, а не статичною.

Деякою непослідовністю відрізняється з’ясування доказів, якими кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи (п. 4 ч. 6 ст. 130 ЦПК), оскільки у процесі доказування згідно зі ст. 27 ЦПК вправі брати участь і третя особа. Тому суд має з’ясовувати позицію й третьої особи з приводу визнання нею юридичних обставин встановленими, а також з приводу заперечень проти позову та доказів, які вона бажає надати на підтвердження висловленої нею позиції і певних юридичних обставин. Якщо ж треті особи наділені правами в наданні суду доказів, зокрема стосовно виклику свідків, призначенні експертизи тощо, то на них можуть та повинні покладатися судові витрати або їх частина. У ст. 85 ЦПК регламентовані витрати, пов’язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їх представників, а також найманням житла, тому аналогічна норма має стосуватися й прав третіх осіб на відшкодування таких витрат, якщо вони доведуть розмір таких витрат. Тому відповідним положенням пропонується доповнити ЦПК.

Автором пропонується доповнити ст. 106 ЦПК і викласти її так: «Заява боржника або третьої особи про скасування судового наказу, що подана в установлений строк, розглядається судом протягом п’яти днів з дня її надходження без судового розгляду і виклику сторін, про що постановляється ухвала, якою скасовується судовий наказ».

У четвертому підрозділі «Особливості участі третіх осіб в окремих категоріях справ позовного провадження» зроблена спроба застосувати обґрунтовані автором правові гіпотези на прикладах розгляду цивільних справ про виключення майна з акта опису та арешту, а також справ, зумовлених посвідченням договору купівлі-продажу. Специфіка першої категорії справ зумовлена тим, що фактично ця особа заявляє про свої права на майно не лише тій особі, з якою вона перебувала у правовідносинах, на підставі яких майно опинилось у боржника, а й тій особі, яка вже має певні інтереси стосовно цього майна. Доводиться, що до участі у таких справах  допускаються усі зацікавлені особи.

Автором визначена колізія ст. 659 ЦК України та ст. 660 ЦК України стосовно прав третьої особи на товар при посвідченні договору купівлі-продажу. Досліджена роль нотаріуса в посвідченні такого договору. Зазначається, що питання участі третіх осіб у справах, що виникають з договорів купівлі-продажу, у зв’язку зі зміною норм ЦК та ЦПК набуває особливого правового значення.