Церковна О.В. Підстави звільнення від цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, ступінь її наукової розробки, надається характеристика об’єкта, предмета та методологічної основи дослідження, визначаються мета, завдання дослідження, науково-теоретична основа, формулюються наукова новизна та основні положення, які виносяться на захист, висвітлюється практичне значення та апробація результатів дослідження.

Розділ 1. «Загальна характеристика відповідальності за завдання шкоди за цивільним законодавством України» складається з трьох підрозділів і присвячено дослідженню рівня розробки проблеми у вітчизняній науці, уточненню поняття «цивільно-правова відповідальність за завдання шкоди» та визначенню підстав її настання.

У підрозділі 1.1. «Огляд літератури за темою та визначення стану її дослідження» весь масив літератури, яка стосується проблематики дисертаційного дослідження, умовно поділено на три групи: 1) наукові дослідження, що стосуються визначення юридичної та цивільно-правової відповідальності взагалі і відповідальності за завдання шкоди зокрема; 2) наукові дослідження категорії звільнення від юридичної відповідальності; 3) наукові дослідження, що безпосередньо пов’язані з характеристикою підстав звільнення від відповідальності за завдання шкоди. Питання цивільно-правової відповідальності аналізувались і досліджувались під різними кутами зору: досліджувались санкції окремих видів зобов’язань, форми і способи захисту порушених прав, підстави звільнення від відповідальності тощо. У результаті наукових пошуків у науці цивільного права сформувалась та зміцнилась

позиція відносно того, що цивільно-правова відповідальність є засобом державного примусу, що застосовується до особи, винної у вчиненні правопорушення.

Серед досліджень цивільно-правової відповідальності розглядаються праці, присвячені значенню вини у відповідних правовідносинах. Є у літературі й ще одна точка зору на зазначену проблему. Так, на думку Є.О. Харитонова, не всі примусово реалізовані санкції, застосування негативних майнових наслідків для порушника є відповідальністю. В юридичній літературі, крім юридичної відповідальності, уже багато років виділяють ще так звані засоби захисту. Коли ж ідеться про засоби захисту, то осуду поведінки заподіювача шкоди з боку держави і суспільства може й не бути. Головним є обов’язок відшкодувати збиток. Таким чином, у цивільному праві у випадку порушення цивільних прав можуть застосовуватись дві групи санкцій: 1) пов’язані з осудом поведінки боржника з боку суспільства і держави та 2) не пов’язані з таким осудом.

У підрозділі 1.2. «Поняття цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди» розглядається сутність відносин, що виникають унаслідок заподіяння шкоди, яка полягає у відшкодуванні шкоди, завданої потерпілому, за рахунок того, хто заподіяв шкоду. Таким чином поновлюється порушена майнова сфера потерпілого, а відтак усуваються наслідки правопорушення. У результаті цього відносини, які виникають унаслідок заподіяння шкоди, займають у цивільному праві специфічне місце, оскільки містять елементи і компенсаційних, і штрафних відносин, а отже мають певні ознаки цивільно-правової відповідальності.

Звертається увага на те, що в цивільному законодавстві у випадку правопорушення можуть застосовуватися дві групи санкцій, які відрізняються істотною ознакою: одні – пов’язані з осудом поведінки порушника з боку суспільства і держави, мають метою виховний вплив на порушника, інші – не пов’язані з таким осудом і не переслідують мети покарання та перевиховання особи, яка вчинила порушення. У першому випадку йдеться про цивільно-правову відповідальність, у другому – про засоби захисту. Таким чином робиться висновок про те, що цивільно-правова відповідальність є покладанням на особу, винну в учиненні правопорушення, негативних майнових наслідків, яке супроводжується осудом поведінки порушника і має на меті захист інтересів потерпілого. Крім того, для цивільно-правової відповідальності властивим є встановлення відповідальності за випадок, тобто за відсутності вини. Таким чином, підстав для суспільного осуду немає, але відповідальність є.

Поняття цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди в дисертаційному дослідженні формулюється таким чином: цивільно-правова відповідальність за завдання шкоди – реалізація (застосування) правовідновлювальної санкції, унаслідок якої на особу покладаються негативні майнові наслідки протиправної поведінки, що супроводжується стимулюванням порушника до вчинення певних дій у майбутньому і має метою захист інтересів потерпілої особи.

У підрозділі 1.3. «Підстави цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди» аналізується поняття складу цивільного правопорушення, звертається увага на те, що визначення чітких меж складу цивільного правопорушення має велике теоретичне і практичне значення. У доктрині цивільного права елементами складу цивільного правопорушення вважають: протиправність поведінки; наявність збитків; причинний зв’язок між протиправним діянням і збитками; вину правопорушника. Слід зазначити, що така ж концепція характерна і для цивільного права Росії. Разом із цим, існує точка зору, відповідно до якої правопорушення є не єдиною підставою юридичної відповідальності. Іншими словами, допускається можливість відповідальності не тільки при наявності складу правопорушення, але й при його неповному складі: коли вина правопорушника відсутня у силу дії тих чи інших чинників.

Одним з елементів складу цивільного правопорушення, а отже і підстав відповідальності є наявність шкоди. За відсутності шкоди питання про відповідальність взагалі не виникає. Шкода полягає в позбавленні або зменшенні здатності потерпілого до праці, смерті годувальника, додаткових витратах, покликаних забезпечити життєдіяльність потерпілого як повноцінної особистості, заподіянні фізичних або моральних страждань. Відповідно до ст. 22 ЦК під збитками розуміють витрати, що зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також неотримані кредитором прибутки, які він отримав би, якби зобов'язання було виконане боржником. Наявність збитків – це результат, наслідок дії чи бездіяльності особи, яка їх спричинила. Якщо дія чи бездіяльність особи можуть бути як протиправні, так і правомірні, то їх наслідки завжди протиправні, оскільки вони відображають несприятливий результат, що фактично настав у майновій сфері іншої особи. Причинний зв'язок як елемент складу цивільного правопорушення – це взаємозв'язок, що об’єктивно існує між явищами, при якому одне з них із необхідністю породжує інше. Причинний зв’язок означає, що збитки завдані саме протиправними діями даної особи, а не виникли з інших причин. Тому протиправна поведінка особи повинна бути причиною збитків, а збитки повинні бути її наслідком, інакше цивільно-правова

відповідальність неможлива.

Розділ 2. «Загальні підстави звільнення від цивільно-правової відповідальності» складається з трьох підрозділів і присвячено розгляду обставин, за наявності яких, особа, яка завдала шкоду звільняється від її відшкодування.

У підрозділі 2.1. «Поняття та підстави звільнення від відповідальності за завдання шкоди» звернуто увагу на те, що, за певних обставин, навіть за наявності зовнішніх ознак правопорушення, цивільно-правова відповідальність може не наставати, внаслідок того, що вона виключається взагалі, або внаслідок того, що порушник звільняється від неї. Унаслідок цього визначення існування підстав для застосування цивільно-правової відповідальності, виключення її або звільнення від неї має важливе значення. Аналізуються поняття «виключення юридичної відповідальності» та «звільнення від юридичної відповідальності», унаслідок чого робиться висновок про те, що в широкому розумінні термін «виключення» слід розглядати як «недопущення наявності чогось» (у нашому випадку – юридичної відповідальності) за даних умов. Саме в такому значенні слід вести мову про «виключення юридичної відповідальності».

Що ж стосується «звільнення від юридичної відповідальності», то цей вислів означає, що така відповідальність була можлива, але внаслідок певних обставин порушника до неї не притягують. У цивільному праві виключає відповідальність за завдання шкоди необхідна оборона. Щодо крайньої необхідності, то вона не виключає цивільно-правової відповідальності, але на розсуд суду з урахуванням обставин справи може бути підставою повного або часткового звільнення від відповідальності.

Звертається увага на розмежування підстав звільнення від відповідальності і підстави виключення відповідальності в договірних зобов’язаннях. У деліктах, унаслідок того, що вони виконують важливу охоронну функцію, зумовлену вимогами дотримання законності та забезпечення надійності цивільних правовідносин, відшкодування шкоди і відповідальність практично збігаються і сам факт заподіяння шкоди вже є правопорушенням з усіченим складом. А тому категорії «звільнення від відповідальності» і «виключення відповідальності» є фактично тотожними. Тому можливо говорити про існування в цивільному праві специфічного поділу підстав звільнення від відповідальності, яке пропонується умовно назвати абсолютним звільненням (у договірних зобов’язаннях) і відносним звільненням від цивільно-правової відповідальності (у деліктних зобов’язаннях).

У підрозділі 2.2. «Непереборна сила та випадок» охарактеризова-

но основні підстави звільнення від відповідальності та запропоновано їх розмежування. Непереборна сила визначається як надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (пп. 1 п. 1 ст. 263 ЦК України). При цьому судова практика під невідворотними обставинами розуміє не тільки і не стільки саме явище непереборної сили, скільки його наслідки. Поряд із цим у законодавстві немає навіть примірного переліку обставин, які до даного явища належать. Слід зазначити, що попри єдність поняття непереборної сили в цивільному праві, значення цього явища у сфері відповідальності за заподіяння шкоди має певну специфіку. По-перше, непереборна сила має значення універсальної обставини, що звільняє від відповідальності за заподіяння шкоди. Однак у ст. 1166 (що має загальне значення для деліктної відповідальності) непереборна сила згадується в тому значенні, що шкода, заподіяна каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи навіть унаслідок непереборної сили може бути відшкодована у випадках, установлених законом. По-друге, слід зазначити різну роль непереборної сили в причинно-наслідковому механізмі. У договірних відносинах непереборна сила, як правило, виступає як обставина, що перешкоджає виконанню договору, при цьому існує лише ймовірність виникнення внаслідок цього збитків у кредитора. При заподіянні недоговірної шкоди непереборна сила сприяє заподіянню цієї шкоди. Пропонується при відмежуванні непереборної сили від випадку застосовувати диференційований підхід, суть якого полягає в тому, що порівнюються технічні можливості даної особи з можливостями інших однорідних осіб або організацій. Ми приєднуємося до положення про те, що непереборною силою є подія, наслідкам якої не можуть запобігти за даних обставин будь-які інші такі ж учасники сучасного цивільного обороту.

У підрозділі 2.3. «Умисел потерпілого» розглядається наступна підстава звільнення від цивільно-правової відповідальності. Згідно із ч. 1 ст. 1193 ЦК України умисел потерпілого належить до юридичного факту, за наявності якого особа, яка заподіяла шкоду, безумовно звільняється від обов’язку її відшкодувати. Умисел визначають як психічне ставлення особи до своїх протиправних дій та їх наслідків, яке виявляється в передбаченні негативних наслідків протиправної поведінки і бажанні або свідомому допущенні їх настання. Основною психологічною характеристикою умислу є намір учинення протиправного діяння, на підставі цього умисел визнається найбільш тяжкою формою вини. Необережність – більш легка форма вини, визначається як ставлення особи до своєї поведінки, яке характеризується відсутністю належної уважності, турботливості і передбачуваності. Основною психологічною характеристикою необережності є недостатність інтелектуальної і

вольової активності правопорушника. Уважаємо за необхідне викласти ознаки грубої і простої необережності безпосередньо в ЦК, використовуючи наявні визначення видів необережності в кримінальному праві (ст. 25 КК України), тобто груба необережність повинна бути визначена як і кримінально-правова самовпевненість, а проста необережність – як недбалість. У контексті даного підрозділу розглядається також питання про кваліфікацію як вини потерпілого такої категорії, як самообмова. Самообмова визначається як свідомо неправдиві свідчення підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, які вони дали з метою переконати органи досудового слідства і суд у тому, що саме вони вчинили злочини, хоч насправді вони їх не вчиняли. Вина обвинуваченого, який застосовує самообмову, може виражатися лише в умислі. Якщо самообмова була наслідком необережної поведінки потерпілого, то вважаємо, що потерпілий повинен набути право на відшкодування шкоди.

Розділ 3. «Спеціальні підстави звільнення працівника ОВС від цивільно-правової відповідальності за завдану шкоду» складається з трьох підрозділів і присвячено дослідженню правового становища працівника органів внутрішніх справ, досліджується категорія «необхідна оборона» як підстава звільнення від цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди.

У підрозділі 3.1. «Правовий статус працівника органів внутрішніх справ» ідеться про те, що раніше досліджені підстави звільнення від цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду стосувалися звичайних суб’єктів цивільного права. Але оскільки працівники органів внутрішніх справ є особливими делінквентами, то й умови притягнення до цивільно-правової відповідальності та підстави звільнення від неї мають певні особливості. Специфіка заподіяння шкоди полягає в тому, що особа (у даному випадку – представник правоохоронного органу) при цьому виконує свій службовий обов’язок (наприклад затримує злочинця, який перебуває в помешканні громадянина). Особливий режим відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду передбачено ст. 1176 ЦК України. Зокрема у випадках незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, заподіяна шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.

У підрозділі 3.2. «Відвернення протиправного посягання (необхідна оборона і крайня необхідність)» автор звертається до історичного виникнення та становлення категорії необхідної оборони як підстави звільнення від цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди. Однією з ознак необхідної оборони є те, що ці дії мають незлочинний характер, їм властива правомірність заподіяння шкоди. Якщо ж особа в обстановці, що склалася, не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковість свого припущення щодо реальності суспільно небезпечного посягання, але перевищила межі захисту, який потрібно було застосувати, її дії мають розцінюватись як перевищення меж необхідної оборони. Правомірними також уважаються дії, якими заподіяно шкоду в стані крайньої необхідності. Умовами правомірності заподіяння шкоди є: неможливість за певних обставин усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами. На відміну від необхідної оборони, де шкода завдається тому, хто здійснює посягання, при крайній необхідності шкода завдається особі, поведінка якої є правомірною. При крайній необхідності захист блага, якому загрожувала небезпека, здійснюється за рахунок порушення інтересів (заподіяння шкоди) особи, яка не причетна до небезпеки, що виникла. ЦК України у ст. 1171 покладає на заподіювача шкоди, поведінка якого є правомірною, обов’язок відшкодувати шкоду. Ознаками необхідної оборони як обставини, що виключає протиправність і суспільну небезпеку діяння, а отже і звільняє від юридичної відповідальності за заподіяння шкоди, є: 1) вона є свідомим і вольовим учинком; 2) за своїм змістом необхідна оборона є суспільно корисною; 3) виключає суспільну небезпеку і протиправність діяння і тим самим юридичну відповідальність.

У підрозділі 3.3. «Затримання злочинця та виконання наказу або розпорядження» автор указує на те, що оскільки працівник органів внутрішніх справ у силу своєї професійної діяльності належить у досліджуваних відносинах до спеціального, особливого суб’єкта, до нього застосовуються ті підстави звільнення від цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду, що й до інших, і крім цього, додатковими підставами звільнення, на наш погляд, є заподіяння шкоди при затриманні особи, яка вчинила злочин, а також при виконанні наказу або розпорядження, обов’язкового до виконання. Звертається увага на те, що від відшкодування шкоди звільняється саме працівник органу, а не державний орган (держава), оскільки держава в таких випадках відповідає завжди. Це означає, що в разі, якщо посадова або службова особа звільняється від відповідальності за заподіяння шкоди, держава не має права регресу до такої особи відповідно до ст. 1191 ЦК України. Крім цього, необхідно також зауважити характер діяльності працівни-

ків органів внутрішніх справ, для яких і затримання злочинця і виконання наказу є не просто професійними обов’язками, але й пов’язані з присягою і особливим порядком проходження служби. Отже, щодо звільнення від цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди при затриманні злочинця, то тут відсутній такий елемент складу цивільного правопорушення, як протиправність дій. У літературі зазначається, що найбільш спірним питанням, яке виникає при дослідженні затримання із цивільно-правової позиції, є врахування ступеня суспільної небезпеки діяння як підстави звільнення від відшкодування заподіяної шкоди. Звертається увага на те, що ступінь суспільної небезпеки діяння не впливає на обов’язок відшкодувати заподіяну шкоду. Однак за наявності суспільної небезпеки виникає конфлікт публічно-правового обов’язку уповноваженої особи вжити всіх заходів до усунення суспільної небезпеки, а також приватноправової презумпції майнової та особистої недоторканності особи. У судовій практиці усталеним є положення, що працівники міліції, інших правоохоронних органів, які у зв’язку з виконанням службових обов’язків заподіяли шкоду нападнику чи затриманому, не підлягають кримінальній відповідальності, якщо діяли відповідно до закону. Заподіяння злочинцеві при його затриманні тяжкої шкоди повинне визнаватися розмірним лише у випадках, якщо така шкода була заподіяна вимушено особі, що вчинила злочин великої суспільної небезпеки в сприятливій для особи, яка затримала злочинця, обстановці затримання цього злочинця.