Чепурнов В.О. Правовий статус благодійних установ та товариств за законодавством України

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовується новизна та актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, аргументується доцільність її наукової розробки, визначається ступінь наукової та законодавчої розробленості, окреслюється об’єкт та предмет дисертаційного дослідження, формулюється мета та завдання дослідження, його методологічна та наукова основа, визначаються положення, що виносяться на захист, розкривається теоретичне та практичне значення роботи, а також зазначаються напрямки апробації та впровадження результатів дослідження в практику наукових закладів, державних органів та судів.

Розділ 1 “Історія становлення та розвитку правового регулювання благодійних організацій” складається з двох підрозділів, в яких досліджуються передумови виникнення благодійних організацій, сутність та закономірності історичного розвитку поняття “благодійна діяльність” та “благодійництво” на різних історичних етапах в країнах з різними правовими системами.

У підрозділі 1.1. “Виникнення та розвиток благодійництва та благодійних організацій” розглядається процес формування змісту понять “благодій­ництво”, “благодійна діяльність” та “благодійна організація” в язичницький і християнський період історичного розвитку, а також особливості хронологічного розвитку цих понять в різних історико-правових формаціях: в язичницькому світі, в ранньохристиянський період Римської Імперії, в середньовічній Європі, в Російській Імперії та СРСР, а також в сучасному зарубіжному законодавстві країн англосаксонської та континентальної правових систем. Автором також проведено аналіз розвитку вітчизняного законодавства в сфері благодійництва починаючи з моменту здобуття Україною незалежності до теперішнього часу.

На підставі проведеного дослідження автор дійшов висновку, що правова модель юридичних осіб, які діють в сфері організованої благодійності, вперше з’явилася в римському праві, причому суттєвий вплив на процес формування організаційно-правових форм сучасних благодійних юридичних осіб (установа та товариство) здійснила християнська Церква, в особі її канонічних утворень ecclesiae. В подальшому вся сукупність ознак, що визначали інституційну природу piae causae, була використана континентальною правовою системою у формуванні сучасної концепції благодійних установ та товариств, а також, в значній мірі, сучасними європейськими правознавцями для розробки в межах цивільного законодавства організаційно-правових форм благодійних юридичних осіб.

Проводячи аналіз генезису благодійництва на території Російської Імперії дисертант виділяє два етапи: перший – з середини ХVІІ ст. до 1862 р. (період розбудови благодійництва, що характеризувався перевагою приватного благодійництва (Царський указ Катерини ІІ про утворення приватних і громадських благодійних організацій 1775 року); другий – з 1862 р. по 1917 р., період закінчення формування організованої системи російської благодійності (Царський указ щодо спрощення порядку створення благодійних закладів 1862 року та Тимчасові правила про товариства та союзи 1906 року).

З усіх видів благодійництва в Радянській Росії та в подальшому в СРСР найбільший розвиток отримало державне благодійництво, підвалини якого були закладені у 1918 році. Таким чином, дисертантом робиться висновок, що виконання благодійних функцій в цей час складало прерогативу державних органів. Понять благодійної установи та благодійного товариства в радянській правовій доктрині не існувало, а добровільні громадські товариства виникали та існували під жорстким контролем держави. Лише у 1991 році у зв’язку з здобуттям Україною незалежності почало формуватися національне законодавство, покликане регулювати відносини в галузі благодійництва.

У підрозділі 1.2. “Поняття благодійної діяльності, її основні ознаки та форми” проводиться комплексний правовий аналіз сучасного законодавчого визначення благодійної діяльності. Зі структурно-логічного та історико-правового аналізу визначення благодійної організації автор дисертаційного дослідження робить висновок, що поняття благодійної діяльності є основною інституційною ознакою благодійних юридичних осіб як самостійних суб’єктів цивільних правовідносин, оскільки саме це поняття вподальшому здійснює суттєвий інституційний вплив на визначення таких фундаментальних категорій як “благодійна юридична особа”, “благодійна установа” та “благодійне товариство”.

На підставі аналізу істотних ознак благодійної діяльності автор дійшов висновку, що сучасній українській благодійності в більшості випадків притаманна відносна безоплатність. Так, з точки зору Закону, благодійник в більшості випадків здійснює свою діяльність зовсім безоплатно, не розраховуючи на вдячність з боку тих, хто потребує такої допомоги. Разом з тим, “безоплатна” діяльність сучасних благодійників на користь отримувачів благодійної допомоги може виражатися також у здійсненні ними відповідних дій на пільгових для набувачів благодійної допомоги умовах або з необхідністю вчинення певної зустрічної дії нематеріального характеру. Таким чином, безкорисливість не вичерпується безоплатністю дій, які вчиняє благодійник, і в силу цього є поняттям відносним. У зв’язку з цим автор дисертаційного дослідження дійшов висновку, що оптимальним засобом правової регламентації зазначених правовідносин є договір про надання благодійної допомоги, який може містити ряд нематеріальних зобов‘язань отримувача благодійної допомоги по відношенню до благодійника.

На підставі аналізу та синтезу поняття благодійної діяльності та її ознак дисертантом запропоновано вдосконалене нормативне визначення благодійної діяльності як добровільної, усвідомленої, безоплатної діяльності громадян та юридичних осіб з метою безоплатного (або на умовах популяризації винятково свого імені, назви, торговельної марки) подання набувачам необхідної майнової, гуманітарної, організаційної та іншої допомоги.

Розділ 2 “Поняття благодійних юридичних осіб, порядок їх утворення та припинення за законодавством України” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 2.1. “Поняття та види благодійних юридичних осіб” присвячений розгляду основних двох організаційно-правових форм благодійних юридичних осіб: благодійної установи та благодійного товариства. Дисертант відзначає, що у вітчизняній юридичній науці та законодавстві не існує єдиного методологічного підходу до тлумачення даних понять. Для подолання термінологічної плутанини із правовим визначенням зазначених суб’єктів правовідносин слід запровадити поняття “благодійна юридична особа”. Дисертант вважає, що до визначення цього поняття слід підходити як до родового щодо понять благодійна установа та благодійне товариство. На підставі проведеного аналізу дисертант пропонує визначення поняття благодійної юридичної особи.

Дисертант поділяє точку зору дослідників, які обґрунтовують дуалістичну правову природу існування організаційно-правових форм благодійних організацій, тобто можливість створення благодійних організацій як у формі благодійного товариства, так і у формі благодійної установи.

Проводячи дослідження такої організаційно-правової форми благодійної юридичної особи як благодійне товариство на підставі проведеного дослідження дисертант вперше пропонує визначення благодійного товариства. Поряд із відомими ознаками непідприємницьких товариств (наявність членства, засновники – тільки фізичні особи (особа), добровільний вступ у члени організації і вихід з неї, відсутність майнових прав у членів організації на внески, які передані ними у власність організації та ін.) дисертант наводить такі додаткові ознаки, характерні для благодійного товариства, як організаційну єдність; сталість членського складу; наявність статуту, затвердженого відповідно до певної процедури; об’єднання на підставі єдиної благодійної мети, яка відображає інтереси певної групи осіб; власна відокремлена матеріальна база; самодіяльність та самоуправління як найважливіші принципи функціонування.

Проводячи дослідження благодійної установи як організаційно-правової форми благодійних юридичних осіб дисертант приєднується до правової позиції тих авторів, які визначають благодійну установу як різновид установ, що не мають інституту членства та здійснюють виконання робіт чи надання послуг у благодійній сфері. На підставі аналізу ознак зазначеного суб’єкта дисертантом визначено правову суть благодійної установи як благодійної юридичної особи, що створюється однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участь в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для здійснення благодійної діяльності за рахунок цього майна.

Благодійний фонд розглядається дисертантом не в якості самостійної організаційно-правової форми юридичної особи, а лише як різновид установи, що утворюється за рішенням фізичних та (або) юридичних осіб шляхом передачі ними у власність третіх осіб майна або майнових прав задля здійснення благодійної діяльності.

У Підрозділі 2.2 “Порядок створення та державної реєстрації благодійних товариств та установ” розглядаються особливості виникнення благодійних товариств та установ за законодавством України та порядок державної реєстрації благодійних юридичних осіб.

Механізм створення благодійних юридичних осіб на даний момент фрагментарно врегульовується ЦК України, Законом України “Про благодійництво та благодійні організації”, Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб–підприємців” та Положенням про порядок державної реєстрації благодійних організацій. Аналіз вищезазначених нормативно-правових актів свідчить, що благодійні організації в Україні виникають у нормативно-явочному порядку.

Як вже було зазначено дисертантом, Закон не диференціює порядок виникнення благодійних організацій залежно від їх організаційно-правових форм. Так, зокрема, благодійне товариство створюється шляхом об’єднання осіб (учасників), які спільно розробляють його статут, що підписується всіма учасниками (засновниками) і є єдиним установчим документом. Благодійна установа створюється однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участь в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення благодійної мети за рахунок цього майна. Благодійна установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акту, який складений засновником (засновниками). Установчий акт про створення благодійної установи може міститися і в заповіті. До державної реєстрації благодійної установи установчий акт може бути скасований засновником (заснов­никами).

У підрозділі 2.3. “Підстави та порядок припинення благодійних установ та товариств” розглянуто основні етапи процесу припинення благодійних юридичних осіб.

Припинення благодійного товариства та благодійної установи як і припинення будь-якої юридичної особи означає припинення її правосуб’єктності. Воно відбувається в результаті передання всього свого майна, прав та обов‘язків іншим юридичним особам – правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації (ст. 104 ЦК України).

Припинення благодійних товариств та установ за законодавством України врегульовується досить поверхово. Законодавством здебільшого не враховується непідприємницькій характер діяльності зазначених благодійних юридичних осіб, у зв’язку із цим необхідно законодавчо закріпити заборону розподілу майна благодійних установ та товариств між їх засновниками при ліквідації. Наявність такої заборони є необхідним елементом правового субстрату благодійних юридичних осіб у всьому світі. На підставі цього дисертант робить пропозицію про необхідність доповнення чинного законодавства нормою подібного змісту.

Розділ 3 “Участь благодійних установ та товариств в цивільних правовідносинах” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Виникнення права власності благодійних товариств та установ” проведено дослідження джерел формування майна благодійних товариств та благодійних установ, особливостей майнової правосуб’єктності зазначених благодійних юридичних осіб як складової частини цивільної правосуб’єктності цих суб’єктів цивільних правовідносин.

Проводячи аналіз юридичної літератури, дисертант дійшов висновку, що наукові дослідження проблематики виникнення права власності благодійних юридичних осіб не отримали чіткого та всебічного відображення в науковій літературі. У зв’язку з цим дисертант констатує відсутність єдиного теоретичного обґрунтування особливостей майнової правосуб’єктності саме благодійних товариств та установ у вітчизняній правові науці. Це призвело до ігнорування законодавчого закріплення особливостей майнової правосуб’єктності благодійних установ та товариств і, як наслідок, гальмування розвитку організованої благодійності в цілому в Україні.

Дисертант приєднується до точки зору тих вчених, які вважають, що благодійна юридична особа володіє специфічною майновою правосуб‘єктністю та не може бути віднесена до якоїсь різновидності юридичних осіб, яка виділяється за критерієм цивільної правосуб‘єктності. В процесі дисертаційного дослідження дисертант дійшов висновку, що головна особливість, що обумовлює специфічний характер майнової правосуб’єктності благодійної юридичної особи, полягає в меті її створення. Вихід за межі головної мети діяльності благодійної юридичної особи неминуче призведе до втрати нею однієї з своїх головних інституційних ознак – благодійного призначення. У зв’язку із цим необхідно поряд із запровадженою ЦК України загальною правоздатністю для всіх юридичних осіб (ст. 91 ЦК України) впровадити спеціальний характер цивільної правоздатності для благодійних юридичних осіб. На цій підставі дисертант заперечує можливість запровадження загальної правоздатності для благодійних товариств та установ і не визнає можливості закріплення в установчих документах благодійної юридичної особи права на здійснення нею підприємницької діяльності.

Здійснюючи характеристику такого джерела формування майна благодійного товариства як членські внески, автор вважає, що тут має місце цивільний договір. Цей вид договору за своєю природою можна віднести до договорів приєднання – коли особа, визнаючи статутні цілі благодійного товариства, виявляє бажання приєднатися до нього та передати йому певне майно для виконання статутних завдань. Такого роду договір можна визнати двостороннім, оскільки, роблячи вступний або членський внесок, громадянин виражає власну волю приймати участь в діяльності благодійного товариства, а облікування внеску є свідченням того, що благодійне товариство готове визнати його в якості власного члена, тим самим визнати за ним права та закріпити обов’язки, які передбачені статутом даної благодійної юридичної особи. Цей договір є двостороннім, оскільки права та обов’язки виникають у обох сторін.

Проводячи аналіз майнової правосуб’єктності благодійних юридичних осіб автор наголошує на тому, що суттєвим джерелом формування майна благодійної установи та благодійного товариства виступає майно, яке переходить у їх власність шляхом укладення договору дарування та договору пожертви. В цьому аспекті дисертант звертає увагу на той факт, що визначення пожертви як самостійного цивільного договору довгий час залишалося поза увагою законодавця та знаходило своє відображення переважно в теоретичних працях. Здійснюючи порівняльний аналіз договору дарування та договору пожертви дисертант дійшов висновку, що договір пожертви є суттєвим джерелом формування майна благодійних товариств та установ, а також являє собою повністю самостійний цивільно-правовий договір, що має поряд із іншими тільки йому притаманні ознаки: 1) цільову обумовленість використання пожертви, 2) контроль з боку пожертвувача за використанням пожертви; 3) категоричну реальність договору пожертви.

Проводячи аналіз господарської діяльності благодійних установ та товариств як джерела формування їх майна, дисертант робить висновок, що господарська діяльність благодійних юридичних осіб повинна носити характер непідприємницької діяльності та може здійснюватися тільки в межах, які необхідні для підтримки діяльності самих організацій, і носить щодо благодійної діяльності підпорядкований характер. Дисертант наголошує на відсутності чітких законодавчих критеріїв розмежування між основною та неосновною діяльністю благодійних юридичних осіб, що значно ускладнює процес контролю за належним використанням майна зазначених суб’єктів правовідносин. Проаналізувавши основні наукові підходи та концепції з цього приводу, дисертант приєднується до позиції тих вчених, які пропонують в якості основного критерію розмежування основної (благодійної) та додаткової (непідприєм­ницької господарської) діяльності благодійних установ та товариств використовувати критерій “мети створення” благодійної юридичної особи.

У підрозділі 3.2. “Реалізація права власності благодійними товариствами та установами” розглянуто основні положення реалізації права власності благодійних установ та товариств, проблематику форм власності та правового режиму майна благодійних юридичних осіб, їх відокремлених підрозділів та утворених ними юридичних осіб.

Дисертант зазначає, що основна частина майна благодійних юридичних осіб може формуватися за рахунок різних форм власності – приватної (поступлення та пожертви з боку громадян та юридичних осіб приватного права); державної та комунальної (бюджетне фінансування окремих благодійних акцій та програм в режимі соціального замовлення). Однак, як тільки майно, що належить до різних форм власності, потрапляє до благодійної установи або благодійного товариства, воно вже втрачає будь-яку видову належність та стає майном даної благодійної організації. Таким чином, дисертантом зроблений висновок, що майно благодійної юридичної особи може бути передане їй будь-яким власником: фізичною або юридичною особою, однак на відміну від західних благодійних організацій, де існують відмінності між приватним та публічним фондом, вітчизняні благодійні юридичні особи не відрізняються одна від одної за своїм майновим юридичним статусом: всі вони є власниками належного їм майна.

У зв‘язку із вищенаведеним в загальному визначені закономірності, що характеризують зміст та здійснення майнових прав благодійних юридичних осіб: благодійна юридична особа є єдиним власником належного їй майнам а засновники благодійної організації не мають права вимагати повернення свого майна або будь-якої іншої компенсації навіть при її ліквідації; у власності благодійної юридичної особи перебуває майно, передане їй в якості внесків засновниками (засновником) або членами, а також майно, набуте на інших підставах у процесі діяльності; благодійна юридична особа має право здійснювати відносно свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, статутним документам і не порушують охоронювані законом інтереси інших осіб; зміст та межі здійснення майнових прав благодійних організацій залежать від обсягу їх цивільної правоздатності, яка в свою чергу обумовлена організаційно-правовою формою благодійної юридичної особи.

Необхідним елементом реалізації права власності благодійних юридичних осіб є можливість виступу в якості засновника інших юридичних осіб. Дисертантом стверджується, що така організаційно-правова форма юридичних осіб, як “підприємство, яке засноване на власності об‘єднань громадян”, що передбачена Господарським кодексом України в аспекті благодійництва категорично не може застосовуватися до юридичних осіб, заснованих благодійними установами та товариствами. Неможливість застосування цієї “організаціно-правової форми” юридичної особи щодо юридичних осіб, заснованих благодійними юридичними особами, пояснюється тим, що вона, по-перше, не передбачена чинним ЦК України, по-друге, благодійна юридична особа повинна виступати єдиним засновником такої юридичної особи; по-третє, благодійну установу взагалі не можна відносити до кола організацій, щодо яких можливе застосування терміну “об‘єднання громадян”, адже основною характерною ознакою правової конструкції благодійної установи є те, що це юридична особа, яка не має членства і, таким чином, не є колективними утворенням.

Розглядаючи питання природи юридичного зв‘язку благодійної юридичної особи із заснованою нею юридичною особою, дисертантом робиться висновок, що діяльність такої юридичної особи повинна здійснюватися з метою реалізації тих цілей та завдань, які визначаються благодійною організацією-засновником в установчих документах такої юридичної особи. У зв‘язку з цим дисертантом робиться висновок, що для усунення можливості нецільового використання майна благодійних організацій в національному законодавстві необхідно втілити принцип “зв‘язаності” діяльності юридичних осіб, які створені благодійними організаціями, з метою та завданнями діяльності самих благодійних організацій-засновників.