ДАНИЛЮК АНДРІЙ ІГОРОВИЧ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ СУБ\'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ СУДОМ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета і завдання, об’єкт і предмет дослідження, описуються методи дослідження та їх теоретична основа, розкривається наукова новизна результатів дослідження, їх теоретичне та практичне значення, наводяться відомості щодо апробації результатів дослідження та їх публікації. 8

Розділ 1 «Загальні засади цивільно-правового захисту прав інтелектуальної власності судом» складається із двох підрозділів і присвячений розкриттю поняття цивільно-правового захисту судом та його об’єктивного складу, а також дослідженню прав інтелектуальної власності як особливого об’єкту цивільно-правового захисту.
У підрозділі 1.1 «Цивільно-правовий захист судом та його об’єктний склад» доводиться, що проблема визначення поняття захисту, його форм та способів має міждисциплінарний характер. Захист цивільних прав розглядається як загальна категорія, що взаємопов’язана та співпрацює з численною кількістю правових інститутів, кожен з яких виконує особливу роль у здійсненні захисту цивільних прав фізичних та юридичних осіб. Категорія захисту розкривається у динамічному аспекті, через характеристику функціонування механізму захисту прав. У роботі досліджується зміст суб’єктивного цивільного права та досліджуються підстави його здійснення. Зазначаються особливості сфери інтелектуальної власності, обумовлені тим, що правові конструкції суб’єктивних цивільних прав інтелектуальної власності побудовані на основі єдності трьох базових правомочностей (на відміну від зобов’язальних відносин). Водночас це не дає підстав для ототожнення прав інтелектуальної власності з правом власності.
Наголошується, що при дослідженні питання захисту приватних прав фізичних та юридичних осіб у сфері інтелектуальної власності особливого значення воно набуває саме для цивільно-правової науки. Доводиться, що суть, форми та способи здійснення захисту прав інтелектуальної власності слід розглядати через призму категорії «цивільно-правовий захист», оскільки ці поняття співвідносяться як часткове та загальне. Підкреслюється, що розбудова права інтелектуальної власності в Україні має відбуватися на основі реалізації гуманістичних основ принципу рівності прав і свобод людини і громадянина на створення результатів інтелектуальної, творчої діяльності та розпорядження такими результатами. Адже право людини на результати інтелектуальної, творчої діяльності є природним правом. Виступаючи складовою цивільного права, право інтелектуальної власності має розглядатися як невід’ємний елемент розбудови громадянського суспільства.
На підставі позицій ЄСПЛ та теоретичних розробок обґрунтовується можливість застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у процесі цивільно-правового захисту не лише до типових об’єктів власності, але і до прав інтелектуальної власності.
У підрозділі 1.2 «Права інтелектуальної власності як особливий об’єкт цивільно-правового захисту» підкреслюється, що в основі правової охорони лежать принципи забезпечення непорушності та здійснення права інтелектуальної власності та заходи, спрямовані на попередження порушень цього права. Натомість захист права інтелектуальної власності спрямований, у першу чергу, на відновлення порушеного права та усунення перешкод у його здійсненні шляхом вчинення відповідних дій. Відповідно, захисту підлягає не тільки право, а й охоронюваний законом інтерес у сфері інтелектуальної власності. На підставі проведеного узагальнення теоретичних джерел з цивільного права та права інтелектуальної власності доводиться, що у теорії права інтелектуальної власності застосовується чотири базових підходи щодо розуміння цивільно-правового захисту прав інтелектуальної власності: 1) через розуміння захисту суб’єктивного права інтелектуальної власності як системи активних заходів; 2) через призму діяльності державних органів чи дій суб’єкта права інтелектуальної власності, що реалізує право на захист; 3) як систему юридичних норм, спрямованих на попередження правопорушень і ліквідацію наслідків таких правопорушень; 4) через призму розгляду 9

права на захист суб’єктивних цивільних прав у сфері інтелектуальної власності, що є суб’єктивною правомочністю самостійного виду.
У роботі представляється суб’єктивний склад осіб, що можуть реалізувати правомочності стосовно прав інтелектуальної власності, – як за інституційним розрізом, так і за поділом на первинного та вторинного суб’єкта. Доводиться, що на характеристику суб’єктів права інтелектуальної власності – юридичних осіб не впливає характеристика таких осіб. Не мають значення й численні класифікації юридичних осіб як суб’єктів цивільного права, що надаються в теорії цивільного права, оскільки набуття прав інтелектуальної власності юридичною особою може відбуватися на основі закону чи договору. До таких юридичних осіб можна віднести роботодавців (щодо службових об’єктів права інтелектуальної власності), замовників (щодо об’єктів права інтелектуальної власності, створених на замовлення), правонаступників тощо. Пропонується авторський підхід щодо розуміння суб’єктів, що мають право на цивільно-правовий захист прав інтелектуальної власності, з визначенням їх певних особливостей.
Підкреслюється, що у частині змісту особистих немайнових прав мова йде переважно про психологічні та репутаційні якості первинного суб’єкта, для якого порушення його прав може спричинити додаткові негативні наслідки сприйняття. Спадкоємець має протягом встановленого законодавством строку захищати особисті немайнові права автора твору (для винахідника ця норма також працює, але вона не носитиме здебільшого практичного характеру, виходячи з часових обмежень, протягом яких винахід не застаріває). Якщо для спадкоємця захист прав буде втілюватися, у першу чергу, через відновлення справедливості, для самого автора порушення його особистих немайнових прав інтелектуальної власності часто тягне нанесення психологічної травми.
Розділ 2 «Судова форма захисту прав інтелектуальної власності: національний та іноземний досвід» складається з двох підрозділів, в яких розкривається поняття цивільно-правового захисту прав інтелектуальної власності в судовому порядку в Україні та досліджується іноземний досвід залучення спеціалізованих судових органів до розгляду спорів із порушення прав інтелектуальної власності.
У підрозділі 2.1 «Цивільно-правовий захист прав інтелектуальної власності в судовому порядку в Україні» визначаються фактори, які вважаються базовими для вибору державою способу захисту прав інтелектуальної власності. Проведений аналіз цих факторів засвідчує наявність істотних проблем у застосуванні кожного з них в Україні. У роботі описуються наявні проблеми та пропонуються напрями подолання перепон у процесі цивільно-правового захисту прав інтелектуальної власності. Підкреслюється низький рівень забезпечення реалізації приватної власності, до якого в контексті захисту прав інтелектуальної власності слід підходити в широкому розумінні, через призму застосування Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Доводиться, що проблеми існують й у частині визначення ефективності та передбачуваності судової системи і державних органів щодо провадження у справах, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності. Констатується необхідність проведення змін до Податкового та Митного кодексів України в частині забезпечення якісного та ефективного захисту прав інтелектуальної власності. Пропонується передати інститут державних інспекторів, що до реформи був складовою Державної служби інтелектуальної власності, до складу правоохоронних органів, оскільки саме останні відіграють істотну роль у процесі захисту прав інтелектуальної власності. Підкреслюється, що відтворення в Україні фахового корпусу в системі правоохоронних органів напряму 10

впливає на якість цивільно-правового захисту прав інтелектуальної власності, оскільки низка запобіжних заходів може здійснюватися лише за участі представників фіскальних чи правоохоронних органів. Зауважується на доцільності впровадження в державі альтернативних способів захисту прав інтелектуальної власності, зокрема медіацій.
Доводиться, що питання судового захисту та оцінки його ефективності має розглядатися комплексно. Предметом захисту права інтелектуальної власності у цивільно-правовому аспекті є суб’єктивне право інтелектуальної власності та охоронювані законом інтереси. Визнається, що цивільна юрисдикція надає оптимальні можливості для захисту прав інтелектуальної власності. По-перше, це випливає з загальних правил визначення цивільної юрисдикції суду: в її основу покладено глобальність; вона обумовлюється характером спірних правовідносин та необхідністю захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. По-друге, зазначений висновок випливає з властивостей справ щодо порушення прав інтелектуальної власності, які мають цивільно-правову природу. На підтвердження актуальності обрання цивільної юрисдикції в якості базової для захисту прав інтелектуальної власності слугує й статистика розгляду судових спорів. На підставі проведеного аналізу даних Єдиного державного реєстру судових рішень, за результатами власних узагальнень (оскільки офіційної статистики з цього напряму не ведеться) автор зауважує, що протягом 2006 – 2016 років у порядку цивільного судочинства усіма інстанціями було розглянуто цивільних справ: щодо порушення прав на об’єкти авторського права та суміжних прав – 1520 (в цілому щодо цих об’єктів розглянуто 8245 цивільних справ); щодо винаходів та корисних моделей – 432; щодо промислових зразків – 135; щодо торговельних марок – 750; щодо географічних зазначень – 4; щодо сортів рослин – 84, щодо раціоналізаторських пропозицій – 727. Враховуючи наявність дуалізму судової системи щодо віднесення більшості спорів із порушення прав інтелектуальної власності до господарського судочинства (виходячи зі суб’єктного складу учасників), наведені показники свідчать про істотну роль цивільного судочинства.
Підкреслюється, що цивільно-правовий захист прав інтелектуальної власності в Україні має удосконалюватися з урахуванням запровадження форм та способів захисту, ефективно ув’язаних із глобалізаційними процесами, що відбуваються у цьому напрямі у світі, а також із політиками ВОІВ та ЄС. Аналіз чинного цивільного законодавства, а також спеціального законодавства у сфері інтелектуальної власності дає підстав говорити про необхідність удосконалення норм Цивільного кодексу України стосовно можливості застосування заходів цивільно-правового захисту, виходячи з напрацьованого досвіду правозастосовної практики. Це викликано необхідністю врахування у чинному цивільному законодавстві положень європейського законодавства, зокрема Директиви 2004/48/ЄС про забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності стосовно ефективності, пропорційності та переконливості заходів, процедур та засобів захисту прав інтелектуальної власності. Даний підхід випливає також із положень ст. 41 (2) Угоди ТРІПС. Відповідають йому й положення відповідних європейських регламентів, чинних у цій сфері, що аналізуються у роботі.
У підрозділі 2.2 «Іноземний досвід залучення спеціалізованих судових органів до розгляду спорів із порушення прав інтелектуальної власності» з’ясовано, що створення спеціалізованого судового органу в межах існуючих судових систем або судів із питань інтелектуальної власності розглядається як один із пріоритетних напрямів удосконалення захисту прав інтелектуальної власності як у діяльності ВОІВ в цілому, так і в діяльності її держав-членів. Істотними вигодами для захисту прав інтелектуальної власності у такому разі виступають: поліпшення в ухваленні рішень із питань ефективності судової 11

діяльності; збільшена послідовність та передбачуваність із позицій результатів розгляду справ; зменшення витрат для системи захисту прав. Аналіз іноземного досвіду дозволяє говорити про те, що типові моделі спеціального патентного суду використовують як європейські країни (зокрема, Австрія, Великобританія, Німеччина, Швеція, Швейцарія та інші), так і інші країни світу (США, Японія, Тайвань, Південна Корея тощо). При цьому використовуються різні підходи щодо визначення юрисдикції, в межах якої здійснюється патентне судочинство – загальної чи спеціальної; наділення статусом (а відтак – і повноваженнями) судового органу чи квазісудового органу. Проведений аналіз діяльності спеціалізованих судів у ряді країн дозволив виявити спільні та розрізняльні їх риси, визначити досвід, що може бути корисним для України, визначити роль цивільних процедур у процесі захисту прав інтелектуальної власності. Такі узагальнення знайшли закріплення у висновках.
Розділ 3 «Перспективи використання спеціалізованої юрисдикції в Україні у процесі судового захисту прав інтелектуальної власності» складається із двох підрозділів, в яких у гносеологічних аспектах досліджується питання створення Європейського патентного суду та встановлюється його значення у процесі захисту прав інтелектуальної власності, а також визначається потенційна роль Вищого спеціалізованого суду з питань інтелектуальної власності в Україні у процесі цивільно-правового захисту прав інтелектуальної власності.
У підрозділі 3.1 «Створення Європейського патентного суду та встановлюється його значення у процесі захисту прав інтелектуальної власності» визнаються активні і цілеспрямовані дії європейської спільноти, спрямовані на створення єдиної патентної системи. Підкреслюється, що одним із напрямів реформування європейської патентної системи стало вироблення механізмів для вирішення спорів у сфері інтелектуальної власності шляхом створення спеціалізованого трибуналу, яким має виступити єдиний патентний суд. Цей процес був надзвичайно тривалим, адже хоча необхідність створення суду обговорювалася ще на початку 2000-х років, лише у 2013 році було підписано Угоду про створення Єдиного патентного суду (Agreement on a Unified Patent Court, UPC, 16351/12), і допоки процес створення суду триває. При цьому Єдиний патентний суд (ЄПС) розглядається як одна з трьох базових складових механізму просунутого співробітництва створення інституту Єдиного патенту, в якому беруть участь 25 держав-членів ЄС. Іншими складовими мають бути регламенти про систему Єдиного патенту та мовний режим патентів.
ЄПС зможе повноправно розглядати спори, що стосуються як майбутніх єдиних патентів, так і поточних «класичних» європейських патентів. Це буде єдиний спеціальний патентний суд із місцевою та регіональною присутністю на території ЄС (в роботі аналізуються підходи щодо його створення та формування представництв). Замість паралельного судового процесу в національних судах, сторони зможуть отримати швидке рішення для всіх європейських країн, де мав силу патент, що є предметом судового спору. Це дасть істотний позитивний ефект, оскільки до теперішнього часу компетентними у сфері вирішення спорів про захист прав інтелектуальної власності (порушення і дію європейських патентів) були національні суди та відповідні органи держав – членів Європейської патентної конвенції. На практиці це не рідко викликало численні труднощі, зокрема, при наявності власників із різних країн і застосуванні різних юрисдикцій. До таких труднощів відносяться й наявність високих витрат, а також ризики прийняття національними судами рішень, що не збігаються; відсутність упевненості сторін у правових позиціях та висновках судових органів тощо. Сюди ж слід віднести і прагнення 12

сторін скористатися відмінностями в інтерпретації національних судів гармонізованих норм європейського патентного права і процесуального законодавства, а також відмінностями у швидкості судових процедур і рівнях збитків. Всі ці проблеми мають бути розв’язані у процесі діяльності ЄПС.
У підрозділі 3.2 «Роль Вищого спеціалізованого суду з питань інтелектуальної власності в Україні у процесі цивільно-правового захисту прав інтелектуальної власності» аналізуються передумови створення спеціалізованого суду. Підкреслюється, що працюючи в форматі СОТ, а також виступаючи учасником різних зон вільної торгівлі, Україна має відповідно до прийнятих міжнародних стандартів (зокрема, відповідно до Угоди ТРІПС), забезпечувати мінімальні процедури захисту прав на рівні національного законодавства. Має також дозволятися застосування ефективних дій, спрямованих проти будь-якого правопорушення. Ці процедури мають також стримувати подальші порушення прав і наділяти судові та адміністративні органи повноваженнями, що дозволяють зобов’язувати правопорушників компенсувати власнику прав інтелектуальної власності втрачені прибутки, витрати на юридичні послуги та інші нанесені збитки. В Україні Конституція гарантує, що будь-яка особа, чиї права інтелектуальної власності порушені, має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до суду. Обрання юрисдикції при цьому не має впливати на якість судового розгляду, оскільки судочинство будується на загальних принципах й підходах і не може виникати різниці між окремими категоріями справ чи за суб’єктним складом у частині дотримання базових принципів судочинства (законності, справедливості, прозорості тощо). Відповідно, створення в Україні спеціалізованої судової юрисдикції з питань інтелектуальної власності має нарешті розв’язати численні проблеми та сприяти ефективності процесу захисту прав інтелектуальної власності.
У роботі аналізуються повноваження, якими наділяється Вищий спеціалізований суд з питань інтелектуальної власності в Україні. Доводиться необхідність прийняття процесуального закону, яким має керуватися спеціалізований суд. Оскільки жодний з наявних процесів (цивільний, господарський, адміністративний) не враховують специфіки нового виду судочинства, обумовленої правовою природою прав інтелектуальної власності. Визначаються очікувані позитивні результати від запровадження спеціалізованої юрисдикції у сфері захисту прав інтелектуальної власності, а також визначаються наявні прогалини стосовно діяльності новостворюваного суду, що мають бути розв’язані у спеціальному законі. Доводиться, що протягом перехідного періоду, визначеного для імплементації положень Угоди про Асоціацію з ЄС до національного законодавства, Україна має вирішити серед інших питання підвищення рівня захисту прав інтелектуальної власності. Запровадження в Україні спеціалізованої юстиції у сфері інтелектуальної власності має розглядатися як один із найбільш серйозних кроків на шляху розв’язання даного завдання.