ДЕМОНОЛОГІЧНА ЛЕКСИКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано його мету й завдання, визначено наукову новизну роботи, окреслено її теоретичне і практичне значення, подано відомості про методи дослідження, а також  висвітлено форми апробації одержаних результатів.

Перший розділ – “Культурологічний та лінгвістичний аспекти дослідження демонології” – присвячено загальній характеристиці системи демонологічних вірувань, структурно-тематичної організації демонологічної лексики та сфери її функціонування.

У підрозділі 1.1.“Історія вивчення демонології” відзначається, що демонологія як органічна частина міфології з давніх часів була важливим складником суспільного життя етносів. Українська міфологія сформувалася в період язичництва, потім змінювалася під впливом християнства. Поява наукової картини світу не зруйнувала колишніх уявлень про світобудову і стан речей, що засвідчує тяглість традиції світосприйняття українців. Ці процеси знайшли своє відображення в багатьох компонентах демонологічної лексики. За браком писемних свідчень неможливо реконструювати цілісну історію слов’янської релігії, проте осмислити й узагальнити спадок дослідників, відшукати паралелі із сьогоденням цілком реально.

Етапи фіксації знань із демонології як складника світоглядних уявлень наших предків пов’язуються з рівнем розвитку писемності, своєрідністю історичних умов, а також рівнем національної свідомості населення. Підвищення наукового інтересу до світу вірувань і повір’їв припадає на середину ХІХ - початок ХХ ст. – час значного національного піднесення в Україні. Цей період позначений найактивнішою роботою щодо збирання зразків народної духовної культури і, на їхній підставі, осмислення механізмів формування національної духовності (В. Гнатюк, П. Іванов, В. Милорадович, І. Нечуй-Левицький, Я. Новицький, П. Чубинський та інші). Останнім часом, у зв’язку зі здобуттям Україною незалежності та актуалізацією проблеми національного відродження, значно посилилася увага науковців до духовно-культурного аспекту діяльності людини. У цьому плані українська демонологія як частина слов’янської міфології є атрибутивним елементом української нації, виявом її самобутності. Упродовж лише останнього десятиріччя перевидано більшість досліджень, пов’язаних з українською міфологією. Її вивченню присвячено й численні праці сучасників (В.Войтович, С.Плачинда, В.Скуратівський та ін.).

У наукових розвідках лінгвістів із проблем української демонології порушуються питання, пов’язані з етимологією, семантикою, складом демономенів (Б.Кобилянський, Й.Дзендзелівський, Т.Лукінова та ін.). У межах міфологічної лексики проаналізовано демонолексеми як засоби стилетворення в романтичній літературі ХІХ ст. (А.Василенко). Демонологічна лексика різних етнографічно-культурних зон відрізняється неоднорідністю семантичного поля, територією поширення і функціонування. Цій проблемі присвячено фундаментальні розвідки Н.Хобзей (гуцульські говірки), М.Толстого, Л.Виноградової, О.Левкиївської та ін. (поліські говірки). Значний внесок у розв’язання проблем слов’янської, а в її складі й української демонології, зробили російські дослідники, укладачі етнолінгвістичного словника “Славянские древности” за ред. М.Толстого. Лексикографічна праця містить велику кількість українського мовного матеріалу із вказівкою на регіон поширення.

У підрозділі 1.2.“Система образів та персонажів української демонології” уточнюється поняття “демонологія”, що донині залишалося дискусійним. В 11-томному “Словнику української мови” термін “демонологія” витлумачується як “міфічні уявлення про злих духів (демонів), що виникли на основі первісної віри в духів”. Нез’ясованим залишається питання про належність до демонологічних назв номенів осіб, що мають надприродні здібності. Сучасні дослідники народних вірувань у поняття “демонологія” також включають міфічні уявлення, засновані на вірі в духів-демонів, які шкодять або сприяють людині в її справах, проте до переліку демонологічних персонажів включають назви осіб із надприродними властивостями та померлих неприродною смертю (О.Курочкін, Г.Скрипник). Праці українських етнографів ХІХ - ХХ ст. не дають відповіді на ці питання – демонологічні персонажі розглядаються в системі міфології.

Поділяючи наукову позицію укладачів етнолінгвістичного словника “Славянские древности”, поширюємо поняття “демонологія” на сукупність міфічних уявлень, заснованих на вірі в духів-демонів, людей з демонічними якостями та здібностями. Основним елементом демонології визначено демонологічний персонаж. У роботі демонологічні персонажі ідентифіковано за рівнем міфологізації, зовнішніми рисами, моральними якостями тощо. Основним критерієм віднесеності персонажа до парадигми демонологічних вірувань і уявлень українців є функціональність демонолексеми в мовному континуумі українців. Для аналізу в роботі бралися демономени, які корелюють з денотатами визначеного персонажного статусу.

Підрозділ 1.3.“Сфера функціонування демонологічної лексики” присвячено висвітленню проникнення демономенів у різні сфери функціонування мови. Демонологічні уявлення українців є частиною їхньої міфолого-релігійної свідомості, на сучасному етапі – поєднанням міфологічного (первісного колективного уявлення про світ з обов’язковим надприродним компонентом) та релігійного (у християнському відтворенні). Міфолого-релігійна свідомість, залишаючись масовою в середовищі українців і зараз, проникає в усі інші форми суспільної свідомості – “побутову” свідомість, мистецтво, етику, філософію і навіть науку.

Найширше українська демонологічна лексика представлена у фольклорі, художній літературі, у функції інвективів – у мовленні. Як базова, аналізована лексика широко репрезентована в українському топоніміконі й антропоніміконі (перевал Чортові сходи, село Шайтанка, прізвища – Ворожбитенко, Русаленко, Чорнобай тощо), рідше в ботанічних (чортополох, чортове зілля) та зоологічних найменуваннях (чорт – ‘велика морська риба надряду костистих’; ворожка – ‘комаха сонечко’). У художній літературі демонологічна лексика функціонує переважно в міфологізованих, сатирично-гумористичних та символічних текстах.

У підрозділі 1.4.“Структурно-тематична організація демонологічної лексики” розглянуто питання про характер системної організації досліджуваного лексичного шару, окреслено аспекти й методика дослідження демонологічної лексики. У роботі демонологічні назви класифіковано за зовнішніми ознаками денотата в тематичні групи (далі ТГ) “Назви антропоморфних демонологічних персонажів”, “Назви антропозооморфно-зооморфних демонологічних персонажів”, а за характером зв’язків між самими лексичними одиницями – на лексико-семантичні групи (далі ЛСГ), в яких виявлено ряди синонімів, антонімів, гіперо-гіпонімічні відношення тощо. У семантиці демономенів виділено поняттєвий, образний і ціннісний компоненти.

 Схема аналізу демономенів структурується таким чином: коротка характеристика демонологічного персонажа в системі вірувань українців, тлумачення у словниках з урахуванням конотативних (узуальних та засвідчених оказіональних) значень, що набуває демонолексема на тлі різностильових текстів, виявлення синонімічних рядів.

Оскільки демонологічні персонажі, згідно з народними уявленнями, здатні до метаморфоз, слід відзначити умовність поділу на тематичні, лексико-семантичні групи (до уваги бралися найтиповіші семантичні характеристики аналізованої лексики). Дослідники демонології визначають складність класифікації демонологічних персонажів, а відповідно – й демономенів. Робота охоплює назви на позначення як популярних, чітко окреслених (відьма, мавка, русалка, упир, чорт тощо), так і розмитих, слабко індивідуалізованих демонологічних персонажів (баба русачка, баба скалозуба тощо). Належність останніх до лексико-семантичної групи визначається за їхнім семантико-функційним виявом. 

Другий розділ – “Назви антропоморфних демонологічних персонажів” – містить підрозділи “Лексико-семантична група “Відьма” та “Лексико-семантична група “Некродемономени”.

У першому підрозділі на основі парадигматичних відношень виокремлено такі підгрупи (далі ПГ): номени людей, що чинять тільки зло (відьма, баба скалозуба, баба-яга, бабиця, босорка, віддойниця, лиходільниця, чередільниця, поганка, яритниця, охвара, шкиринда); назви істот, які можуть і відганяти злих духів, і лиходіяти (волшебник, галдун, кудесник, мольфар, характерник, химородник, хмарник, чаклун); найменування людей, які магічними діями лікують (бабка, зілійник, знахар, примівник, спаситель, цілитель, шептун, чорнобай); номени осіб, здатних передбачати майбутнє (астролог, брехачка, віжлун, віщун, волхв, ворожбит, ворожка, воскарка, картянка, чорнокнижник, угадько, ясновидець). У межах ЛСГ “Відьма” спостерігаємо взаємозв’язок усіх елементів, поділ лексичного масиву на підгрупи досить умовний. Частина найменувань знаходиться на перетині декілько