ДЕРЖАВА ТА ЇЇ ОРГАНИ ЯК СУБ’ЄКТИ ТРУДОВОГО ПРАВА Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми роботи, розкрито її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, окреслено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, висвітлено його методологічне підґрунтя, показано наукову новизну отриманих результатів, наведено найбільш значущі приклади апробації наукового доробку, його теоретичне і практичне значення.

Розділ 1. «Місце і значення держави та її органів у системі суб’єктів трудового права» містить 2 підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Види суб’єктів трудового права» стверджується, що суб’єкт права перебуває в особливій соціально-правовій реальності, відмінній від фізичної, є її частиною, що це не фікція, не визнання неіснуючого існуючим, а поняття, що вбирає в себе значимі для права властивості, ознаки, якості індивідів. На відміну від терміна «фікція», яке не ґрунтується на дійсності, реальних предметах, властивостях, відносинах, поняття «суб’єкт права» є результатом абстракції як узагальнений образ реальності, як правовий зліпок з людини, що стосується рівною мірою і держави, і підприємства, установи чи організації, й індивіда.

Установлено, що однією з характерних особливостей трудового права є різноманітність його суб’єктів, систематизація яких має важливе юридичне значення, позаяк: а) може сформувати вичерпну уяву про всіх суб’єктів; б) дозволяє визначити всі їх різновиди; в) робить можливим більш чітке визначення їх правового статусу. Класифікація повинна виходити з реальної нетотожності й різноманіття конкретних учасників трудових і пов’язаних з ними відносин, адекватно відбивати справжню об’єктивну різницю між ними. Хоча систематизація суб’єктів трудового права є суб’єктивною, бо зумовлена потребами, практичними інтересами людини, вона мусить здійснюватися з використанням об’єктивних підстав, бути детермінованою об’єктивними властивостями правового статусу учасників соціально-трудових відносин, які мають окреслювати межі між групами останніх.

Виходячи з функціонального призначення суб’єктів трудового права можемо вирізнити такі їх види: (а) первинні, які, у свою чергу, поділяються на основних (працівник, роботодавець, держава) і похідних суб’єктів, що володіють статусом, похідним від основного – працівника (особа, яка шукає роботу, безробітна особа, інвалід внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання, звільнена особа, позивач або відповідач у суді); (б) представницько-захисні − профспілки та їх об’єднання, представники трудящих, трудові колективи, організації роботодавців та їх об’єднання; (в) юрисдикційні органи з вирішення трудових спорів − комісії по трудових спорах, примирні, трудовий арбітраж, суд; (г) контрольно-наглядові − державні органи, що здійснюють нагляд і контроль за додержанням трудового законодавства.

Доведено, що формальною умовою, яка характеризує державу як суб’єкта трудового права є легітимність державної влади, що матеріальними умовами виступають наявність майна й організації.

У підрозділі 1.2. «Трудо-правовий вимір соціальної держави» обґрунтовується, що в перебігу кардинальних реформ, які провадяться в Україні протягом останніх десятиліть, соціально-трудова сфера постраждала, зазнавши негативних деформацій значно більшою мірою порівняно з іншими галузями суспільного життя, про що свідчать різке падіння рівня життя населення, зростання безробіття, втрата мотиваційного потенціалу заробітної плати, зниження продуктивності праці тощо. Конституція, проголосивши Україну соціальною державою, встановлює низку норм щодо соціально-трудових прав громадян, які є нормами прямої дії. Це право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, на належні, безпечні та здорові умови останньої, на своєчасне одержання винагороди за працю, на відпочинок, що забезпечується наданням працюючим днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, та ін. Реалізація цих прав є неможливою без активної участі держави.

Висловлено міркування, що роль держави в соціальній політиці за сучасних умов полягає в тому, що вона (а) забезпечує включеність людини в суспільство; (б) надає умови для розгортання соціальної активності своїх громадян; (в) не культивує патерналістських форм державної соціальної політики; (г) створює простір для суспільних можливостей, захищених від свавілля приватної сили, від руйнівного впливу ситуативної переваги сил на взаємовідносини соціальних груп з протилежними інтересами.

Стверджується, що розробка законодавчої бази соціального розвитку має здійснюватися державою на засадах принципів соціальної справедливості, індивідуальної соціальної відповідальності, соціальної солідарності, соціального партнерства, соціальної компенсації, надання громадянам гарантованого мінімуму соціальних послуг, субсидіарної підтримки громадських ініціатив у вирішенні проблем соціального розвитку.

Хоча необхідність соціальної орієнтованості будь-якої держави й визнається міжнародною спільнотою, далеко не всі країни в сучасних умовах можуть реально захистити всі без винятку соціально-економічні права. Основна причина – стан економіки держави. Соціальна функція може виконуватися в повному обсязі тільки за умов високого рівня економічного розвитку, що дозволяє розумно перерозподілити кошти й ресурси, зберігаючи при цьому свободу ринкових відносин. Ефективна взаємодія між державою й бізнесом у вирішенні суспільно значимих завдань у соціально-трудовій сфері на взаємовигідних засадах можлива на рівні державно-приватного партнерства, основним системоутворюючим елементом якого є співробітництво, за якого державні й приватні структури виступають рівноправними партнерами, взаємно доповнюючи один одного. Мета співпраці − об’єднання досвіду й умінь різних державних і приватних партнерів, з тим щоб гарантувати отримання найкращих результатів. Вона досягається концентрацією матеріальних і фінансових ресурсів, залученням позабюджетних джерел для реалізації громадсько значимих проектів у галузях економіки, соціальній та інноваційній сферах.

Важливим інструментарієм узгодження інколи суперечливих інтересів праці й капіталу є соціальне партнерство, яке як соціальний інститут і соціальний процес об’єктивно властиве соціальній державі. Участь останньої в регулюванні трудових і пов’язаних з ними відносин на рівноправних і відповідальних засадах разом з іншими їх суб’єктами допомагає обмеженню стихії ринку й одночасно не дозволяє розвиватися адміністративно-командним методам управління. Основними цілями соціального партнерства є: а) розробка й реалізація соціально-економічної політики, що відповідає інтересам як соціальних партнерів, так і суспільства загалом; б) забезпечення стійкого розвитку соціально-трудової сфери; в) встановлення соціальної стабільності і злагоди в соціумі; г) досягнення збалансованості інтересів працівників, роботодавців і держави; ґ) попередження й вирішення соціально-трудових конфліктів.

Соціальній державі притаманний постійний діалог людини з державою в царині політики, економіки й культури, підґрунтям матеріального забезпечення якого є інноваційний розвиток інформаційних технологій, що виникли в результаті науково-технічного прогресу і є засобами подальшого його розвитку. Інноваційний розвиток збагачує свідомість населення, його соціальні й політичні інтереси, вимоги, що сприяє зміні функціонування інститутів держави в різноманітних сферах.

Розділ 2. «Загально-теоретична характеристика нагляду й контролю за дотриманням трудового законодавства» охоплює 3 підрозділи.

У підрозділі 2.1. «Юридична природа державного нагляду й контролю за дотриманням трудового законодавства» наголошується, що суспільство й окремі його соціальні групи не в змозі існувати без контролю й нагляду за поведінкою своїх членів. Відповідні дії з боку оточуючих – невід’ємна риса життя. При всій багатоманітності, різній спрямованості й інтенсивності взаємовпливу індивідів, соціальних груп і соціуму в цілому за нормальних, звичайних умов нагляд і контроль мають загальну мету – впорядкувати відповідну взаємодію, зробити її більш визначеною, прогнозованою й підтримати правила суспільного співбуття. Підтримуючи ці правила, нагляд і контроль прагнуть забезпечити певний порядок у соціальній взаємодії людей, попереджуючи й усуваючи його порушення. Ефективність контрольно-наглядової діяльності безпосередньо пов’язана з легітимності державної влади або відповідних уповноважених нею органів. Другорядними її умовами є тяжкість покарання і ступінь невідворотності його реального застосування.

Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю − необхідна й важлива функція соціальної держави. За сучасних умов при значному розвитку регулювання трудових відносин (колективно- й індивідуально-договірного) його значення значно зростає, тому що умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з трудовим законодавством України, є недійсними.

Характерні ознаки нагляду й контролю за дотриманням законодавства про працю:

– кінцевою метою державного нагляду за додержанням трудового законодавства є забезпечення законності прийнятих актів або вчинених дій у процесі реалізації конституційних прав громадян у сфері праці, а контролю – забезпечення як їх законності, так і доцільності;

– предметом державного нагляду й державного контролю за дотриманням законодавства про працю є трудові й пов’язані з ними відносини;

– державний нагляд за додержанням трудового законодавства здійснюється уповноваженими центральними державними органами на всіх підприємствах, в установах та організаціях незалежно від їх форм власності й підпорядкування, а також фізичних осіб, а контроль – органами державної влади на підприємствах, в установах та організаціях, а також фізичними особами, які перебувають у сфері їх управління;

– державний нагляд здійснюється без втручання, а контроль – з втручанням в оперативно-господарську й виробничу діяльність власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу, а також фізичної особи;

– державний нагляд триває періодично, контроль – постійно й безперервно.

У підрозділі 2.2. «Принципи державного нагляду й контролю за дотриманням трудового законодавства» розглядаються принципи контрольно-наглядової діяльності як розроблені з урахуванням наукових досягнень і законодавчо закріплені правові засади організації і здійснення останньої, що визначають загальну спрямованість, суть, зміст, основні особливості нагляду й контролю за додержанням законодавства про працю, а також забезпечують його результативність. Вони віддзеркалюють суспільні погляди на те, яким має бути нагляд і контроль, як повинна бути організована система його органів, якими методами й засобами вони мають здійснюватись і які завдання виконувати.

До принципів нагляду й контролю за дотриманням трудового законодавства віднесено: (1) законність; (2) рівність прав учасників державного нагляду й контролю за додержанням законодавства про працю; (3) забезпечення трудових прав та свобод людини і громадянина; (4) неупередженість і компетентність при здійсненні державного нагляду й контролю; (5) неприпустимість дублювання державними органами та їх посадовими особами функцій і сфер відповідальності щодо здійснення нагляду й контролю; (6) гарантування захисту конфіденційної інформації суб’єктів трудового права; (7) співрозмірність і невідворотність відповідальності роботодавців та її спрямованість на попередження учинення правопорушень; (8) відповідальність державних органів, які здійснюють нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства, та їх посадовців за шкоду, заподіяну суб’єктам трудового права.

Аргументується, що з метою формування уніфікованих правових засад діяльності всіх державних органів з нагляду й контролю за додержанням законодавства про працю, названі принципи підлягають легальному закріпленню в новому Трудовому кодексі України.

У підрозділі 2.3. «Основні органи, що здійснюють державний нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства, та їх правовий статус» установлено, що до органів, які наглядають і контролюють додержання законодавства про працю, належать: (1) прокуратура; (2) центральний орган виконавчої влади в царині соціальної політики; (3) центральний орган виконавчої влади з нагляду за дотриманням трудового законодавства; (4) центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці; (5) спеціально уповноважений державний орган з питань радіаційної безпеки; (6) спеціально уповноважений державний орган з питань пожежної безпеки; (7) спеціально уповноважений державний орган з питань гігієни праці; (8) фінансові органи; (9) органи державної податкової служби; (10) інспекції служби зайнятості; (11) центральні органи державної виконавчої влади, що контролюють дотримання працівниками й роботодавцями законодавства про працю на підприємствах, в установах та організаціях, а також фізичними особами, які перебувають у сфері їх управління; (12) місцеві державні адміністрації та ін.

Підкреслюється, що для однієї частини вказаних державних органів контрольно-наглядова функція є тільки однією з-поміж інших важливих функцій, покладених на них (прокуратура, центральний орган виконавчої влади у сфері соціальної політики, органи фінансові й державної податкової служби, спеціально уповноважені державні органи з питань безпеки радіаційної, пожежної, гігієни праці та ін.), а для іншої – нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю є основною функцією (центральні органи виконавчої влади з нагляду за дотриманням трудового законодавства, за охороною праці).

Державні органи, здійснюючі державний нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, мають такі владні повноваження: (а) щодо попередження і припинення трудових правопорушень; (б) щодо застосування адміністративних дисциплінарних стягнень; (в) нормотворчі й (г) роз’яснювальні.

Розділ 3. «Світовий досвід правового регулювання державного нагляду й контролю за дотриманням трудового законодавства» складається із 2-х підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Стандарти Міжнародної організації праці у сфері державного нагляду й контролю за дотриманням трудового законодавства» відмічається, що МОП протягом усього періоду свого існування приділяла підвищену увагу розробці та практичній реалізації стандартів діяльності органів, що наглядають і контролюють додержання законодавства про працю. Основні її документи в цій царині: Конвенція №81 «Про інспекцію праці у промисловості й торгівлі» (1947 р.) і Протокол до неї (1995 р.); Конвенція № 129 «Про інспекцію праці в сільському господарстві» (1969 р.); Конвенція № 150 «Про адміністрацію праці: роль, функції та організація» (1978 р.); Конвенція №178 «Про інспекцію умов праці та побуту моряків» (1996 р.), а також відповідаючі цим актам Рекомендації. Головна ідея зазначених міжнародно-правових документів полягає в тезі: порушення трудового законодавства краще попередити, аніж пізніше винну особу притягати до юридичної відповідальності. Реалізацію цієї ідеї покладено на спеціалізовані державні органи – адміністрації й інспекції праці.

Наголошується на наступному: оскільки Закон України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» регулює порядок проведення перевірок не лише інспекторами праці, а й посадовими особами інших контролюючих органів, то його положень інспектори мають дотримуватися лише у тій частині, що не врегульована нормами ратифікованих Україною Конвенцій МОП (ст. 3 Закону).

Незважаючи на те, що центральні органи виконавчої влади неодноразово підкреслювали, що державним органам, здійснюючим нагляд і контроль за додержанням трудового законодавства, належить керуватися не тільки національним законодавством, а й приписами міжнародних актів, Положення, що регламентують діяльність таких органів, до цього часу закріплюють, що у своїй діяльності вони керуються виключно Конституцією й законами України, актами Президента й Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства соціальної політики України, іншими нормативно-правовими актами України, а також дорученнями глави держави й відповідного міністра. Водночас указівки про необхідність дотримання вимог міжнародних документів бракує. Такого роду недолік має бути усунутий шляхом внесення відповідних змін до всіх названих законодавчих актів.

З метою поліпшення рівня захисту соціально-трудових прав моряків вважаємо за необхідне Кабінету Міністрів України провести аналіз відповідності норм національного законодавства положенням Конвенції МОП №178 «Про інспекцію умов праці та побуту моряків» і підготувати проект Закону щодо її ратифікації.

У підрозділі 3.2. «Правове регулювання державного нагляду й контролю за дотриманням трудового законодавства в зарубіжних країнах» доведено, що загальновизнаною у світі є практика створення системи спеціалізованих державних органів, що наглядають і контролюють за додержанням трудового законодавства, інших нормативно-правових актів, що містять норми трудового права, колективних угод і колективних трудових договорів. До таких органів, зазвичай, належать: (1) інспекція праці; (2) орган з нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості; (3) орган державної пожежного нагляду; (4) орган ядерної й радіаційної безпеки; (5) органи державної експертизи умов праці; (6) органи державного санітарного нагляду; (7) органи державної служби зайнятості населення. Податкові органи до їх числа не належать.

Діяльність контрольно-наглядових органів та їх посадових осіб відбувається на підставі принципів дотримання й захисту прав та свобод людини і громадянина, законності, об’єктивності, незалежності та гласності. З’ясовано, що для таких органів характерна різна компетенція й різна відомча підпорядкованість. У цій ситуації перспективною є практика створення в Україні координаційних рад органів державного нагляду й контролю за дотримання законодавства про працю та про її охорону, основними функціями яких могли б стати: (а) аналіз практики виконання вимог законодавства; (б) сприяння обміну інформацією між контрольно-наглядовими органами; (в) внесення пропозицій щодо організації комплексних і цільових перевірок підприємств, установ та організацій; (г) запровадження обміну передовим досвідом між цими органами; (ґ) аналіз результатів контрольно-наглядової діяльності й розроблення на цій підставі пропозицій з удосконалення трудового законодавства.