ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У СИСТЕМІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Короткий зміст

У першому розділі – “Становлення проблематики стратегічного управління системою охорони здоров’я в умовах соціально-економічних та суспільно-політичних трансформацій” – проаналізовано основні принципи функціонування системи охорони здоров’я в контексті загальнолюдських цінностей соціальної держави, визначено проблеми забезпечення конституційних гарантій та реалізації державної політики охорони здоров’я в Україні. Обґрунтовано необхідність стратегічного планування в управлінні системою охорони здоров’я та утвердження соціально-спрямованої концепції інноваційних перетворень у відповідній сфері.

Сутність концептуального мислення, підходу до розуміння тих чи інших процесів, тенденцій, закономірностей соціально-економічного розвитку полягає, насамперед, у системному сприйнятті процесів, які відбуваються в суспільстві,  та формуванні на цій основі системного бачення віддалених стратегічних перспектив і результатів розвитку цих процесів, необхідних напрямків їхньої трансформації.

Розв’язання проблем охорони здоров’я потребує здійснення чітких і зрозумілих кроків, які мають бути побудовані на основі стратегічного планування, що передбачає розробку концепції, вибір специфічних стратегій для визначення й одержання необхідних ресурсів та їх розподілу з метою забезпечення ефективної роботи системи охорони здоров’я в майбутньому. Стратегічне планування є інструментом, що допомагає у прийнятті управлінських рішень. Його завдання полягає в забезпеченні нововведень та організаційних змін у достатньому обсязі для адекватної реакції на зміни в зовнішньому середовищі.

Підгрунтям програмно-цільового управління в системі охорони здоров’я є всебічне застосування системного підходу при вирішенні проблем розробки та реалізації програм її розвитку. Саме це забезпечує глибокий аналіз стану її внутрішнього та зовнішнього середовища, розробку на цій основі проектів, планів та програм розвитку із залученням усіх необхідних ресурсів. В основу розробки цільових комплексних програм закладено такі принципи: цілеспрямованість, комплексність, системність, забезпеченість, пріоритетність, економічна безпека, погодженість, своєчасність.

 Необхідність застосовувати програмно-цільовий метод у розвитку системи охорони здоров’я під час переходу до ринкових відносин зумовлена тим, що комплексні програми дозволяють концентрувати ресурси на розв'язанні стрижневих проблем й більш успішно розв'язувати міжгалузеві питання. Програмування забезпечує комплексне використання механізмів державного регулювання для досягнення поставленої мети. Крім своєї головної соціальної функції, програми здатні виконувати роль потужного фактора заощадження коштів на розвиток системи охорони здоров'я, дозволяючи більш раціонально та ефективно використовувати їх, у першу чергу, на якісні перетворення, що зачіпають найважливіші напрямки розвитку галузі.

Пропонується використовувати програмний підхід у процесі функціонування та розвитку охорони здоров’я таким чином: окреслення життєво важливих галузевих проблем на відповідних рівнях функціонування системи; підготовка державних програм на основі проблемно орієнтованого підходу; визначення за кожною програмою найбільш дієвих та надійних щодо технологічних підходів виконавців; організація й координація діяльності виконавців у межах запланованих програм; забезпечення виконавців протекціоністськими заходами; контроль з боку держави, недержавних організацій, громадськості за виконанням програм.

Використання стратегічного планування в управлінні системою охорони здоров'я дозволить їй розвиватися як соціально орієнтованій сфері, але науково обґрунтовано, відповідно до економічних законів, включаючи ефективний маркетинг, планування, опрацювання технологій, проектування, виробництво, апробацію, збут і сервісні послуги, шляхом корпоративної та міжгалузевої інтеграції з урахуванням регіональної специфіки.

Сценарій інноваційного прориву орієнтований на реалізацію за активної участі держави стратегічного курсу на перехід системи охорони здоров'я до інноваційного типу розвитку, що дозволить забезпечити високі темпи інвестицій у галузь. Реалізація інноваційно-проривного сценарію вирішальною мірою залежить від підвищення ролі та активності держави, вироблення і послідовної реалізації довгострокової стратегії інноваційного прориву, що спирається на інноваційне партнерство держави, суспільства, бізнесу, творчих особистостей, а також від взаємозв'язку, який складається між структурною, інвестиційною та інноваційною політикою.

Сутністю інноваційної моделі розвитку є широкомасштабне введення в обіг через інноваційні процеси передових технологій, науково-технічних розробок, а також запровадження ефективних організаційно-управлінських рішень з метою отримання соціально-економічного ефекту.

З метою втілення стратегічних, тактичних оперативних цілей, а також визначення шляхів і способів їхньої реалізації має формуватися науково обґрунтована концепція інноваційних перетворень системи охорони здоров’я. Для врегулювання кризи, яка відбувається в системі охорони здоров’я, недостатньо лише змін організаційної структури – потрібні більш глибинні перетворення. Йдеться саме про системні інноваційні перетворення.

Розглядаючи основні напрями реформування системи охорони здоров'я в Україні, слід зазначити, що загальна стратегія реформи полягає в перетворенні системи охорони здоров’я із соціально-витратної в соціально-інвестиційну, переході від екстенсивного до інтенсивного розвитку системи, від галузевого до міжгалузевого підходів в управлінні системою охорони здоров’я. Цю нову стратегію реформування системи охорони здоров’я можна буде здійснити лише за умови твердого державного регулювання, зрозумівши, що тільки держава зможе стати одночасно і важелем, і гарантом, і арбітром тих змін, які дозволять реалізувати не декларативно, а насправді принцип соціальної справедливості.

Таким чином, стратегічне управління – це складова частина нової парадигми реформування системи охорони здоров’я в цілому з чітким розподілом функцій між суб’єктами управління відносно його об’єктів. Це, насамперед, ефективне управління, спрямоване на кінцевий результат, упровадження нових форм організації, методів управління, способів виробництва з метою створення кінцевого продукту діяльності, здатного поліпшити функціонування системи й підняти її на якісно новий рівень, що в підсумку сприятиме задоволенню потреб громадян у належній  медичній допомозі та медичному забезпеченні.

Головною особливістю стратегічного управління системою охорони здоров’я є те, що його спрямовано на досягнення певного результату. Акцент тут робиться, насамперед, на реалізації, тобто на кінцевому етапі управлінського циклу. У першу чергу –  це ефективне управління, яке реалізується у вигляді нових концепцій, законів, методів або способів, технологій, алгоритмів. Досягнення стратегічних цілей неможливе без ефективного державного регулювання інноваційних процесів, які являють собою досить специфічний, масштабний, складний і багатогранний за своїм змістом об’єкт регулювання, що вимагає використання спеціальних форм і методів управлінського впливу для ефективного розвитку системи охорони здоров'я.

У другому розділі – “Методологічні та гносеологічні основи стратегічного управління системою охорони здоров’я: інноваційний аспект” – розкрито теоретичні засади управління системою охорони здоров’я,  при цьому системний підхід використано як методологічну основу стратегічного управління системою охорони здоров’я. Визначено сутність та особливості регулювання інноваційних процесів у системі охорони здоров’я. Ефективність розглянуто як категорію, що забезпечує об’єктивізацію державного регулювання інноваційних процесів у системі охорони здоров’я.

Визначення провідної ролі держави в регулюванні інноваційних процесів та запровадження відповідних механізмів з метою здійснення якісних змін, спрямованих на створення власної ефективної системи охорони здоров’я громадян, зумовило проведення комплексного дослідження із застосуванням наукових методів, зокрема системного аналізу з урахуванням зовнішніх і внутрішніх впливів на систему охорони здоров’я.

Очевидно, що проблему якісного оновлення системи неможливо вирішити на підставі однієї наукової дисципліни. Міждисциплінарний підхід припускає використання сучасних методів багатофакторного стратегічного аналізу, шляхом проспективної оцінки впливів на систему внутрішніх і зовнішніх факторів. Трансформація системи охорони здоров’я передбачає зміну внутрішніх змінних системи (пріоритетність цілей, структура, функції, технології) і модифікацію взаємостосунків із зовнішніми системами. Усе це дає підстави теоретично обґрунтувати методологічні засади й концептуальні підходи щодо управління системою охорони здоров’я в Україні на основі інноваційних перетворень.

Логіка дослідження полягає в тому, що сьогодні існує проблема, яка  не може бути вирішена традиційними методами, тобто потрібні нові підходи. Отже, йдеться саме про інноваційні підходи, які повинні бути реально впроваджені. Для запровадження інноваційних підходів знайдено підґрунтя, що полягає у визначенні інноваційних процесів, які відбуваються в системі з урахуванням внутрішніх трансформацій та зовнішнього впливу. Діалектична взаємодія та спадкоємність процесів що відбуваються у складній соціальній системі та засобів регулювання свідчить, що розвиткові суспільства притаманні процеси, під час яких змінюються умови та виникають нові потреби, які треба задовольняти, чітко визначаючи засоби їхнього регулювання. Визначення найбільш пріоритетних процесів, що мають суспільне значення та можуть бути ефективно реалізовані в системі  охорони здоров’я, проведено шляхом ґрунтовного емпіричного та порівняльного аналізу,  на підставі якого з’ясовано, які конкретні засоби можна запропонувати для регулювання відповідних процесів.

З’ясовано, що тенденції розвитку системи охорони здоров’я полягають в її спроможності у будь-який період набувати таких ознак: цілісність – убік спрощення структури; адитивність – убік ускладнення структури; відкритість – для виходу ресурсів; закритість – для надходження ресурсів. На сьогодні система охорони здоров’я – це схильна до занепаду та ентропії система,  яка характеризується закритістю й адитивністю, тобто вона трансформується, але тільки внутрішньо, тому потребує значних зовнішніх інвестицій. За структурою та характером функціонування охорона здоров’я належить до складних відкритих систем, управління якими потребує постійного оперативного забезпечення інформацією суб’єктів управління за рахунок зворотного зв’язку з керованими об’єктами. Тільки володіючи сучасними достовірними даними можна оцінити ефективність діяльності системи, визначити управлінські заходи щодо її вдосконалення. Можливість отримання таких даних надає моніторинг за функціонуванням системи охорони здоров’я, який належить до найбільш поширених методів інформаційно-аналітичного забезпечення управління.

Для аналізу можливої взаємодії між структурою, функціонуванням і ефективністю системи охорони здоров’я як інструмент  дослідження використовувалася теоретична модель “структура-процеси-результати”.  При цьому усвідомлено, що є складовими ієрархічної системи та як організовано процес управління системою охорони здоров’я. З’ясовано сутність функції та структури управління як взаємопов’язаних і взаємозумовлених характеристик системи. Взаємозумовленість функції та структури управління передбачає первинність функцій і вторинність структури управління. Для якісних змін у роботі будь-якої системи необхідно змінити цільові установки; виділити і відрегулювати процеси в управлінні системою – макрофункції F; змінити структуру; застосувати необхідні функції управління f. Ключовими в цьому виступають макрофункції (саме інноваційні процеси, які відбуваються в системі). Розгляд цих процесів у рамках окремо взятої системи, у даному випадку –  системи охорони здоров’я (тобто галузевий характер) надає можливість предметно вивчити можливість їхнього регулювання.

Передусім, система охорони здоров’я повинна бути змістовно-функціональною. З’ясовано, що первинним є функціональний рівень управління, а вторинним – структурний. З огляду на це в першу чергу треба поліпшувати та шукати нові функції, для того, щоб максимально ефективно використовувати існуючу структуру, тому що структура – це поняття більш опосередковане та її не можна змінювати часто, а треба пристосовувати до виконання функцій, і змінювати лише за потреби. Отже, перше ніж переходити до структурних змін, необхідно створити для цього умови. Функціональні (процесні) зміни передбачають упорядкування функцій, а структурні – упорядкування структури.

У кожній системі на будь-якій стадії її функціонування відбувається поєднання стабільних, регресивних та інноваційних процесів. Вони взаємодоповнюють один одного. Для розвитку стабільної системи, в якій підтримується рівновага негативних і позитивних факторів, потрібні стабільні процеси, тобто чітко визначені, апробовані, корисні системі в цілому. Окрім стабільних, у системі можуть бути регресивні (деструктивні) та прогресивні (інноваційні) процеси. Регресивні процеси – це стабільні процеси, які вже морально застаріли і не приносять користі системі, а навпаки виснажують її та руйнують. Інноваційні процеси – це також похідні від стабільних процесів, але вони здатні просувати систему до поліпшення якісних показників і в цілому до розвитку. Якщо в системі переважають регресивні процеси, то, звичайно, потрібно шукати передумови та розвивати саме інноваційні процеси, які зможуть надати системі того поштовху, який урівноважить на певний термін ці процеси і сприятиме подальшому розвиткові системи. Інакше система приречена на занепад. Тобто на цьому етапі існування системи треба позбавитися переваги регресивних процесів і впровадити саме інноваційні.

Отже, в системі завжди повинні відбуватися три види процесів: стабільні, регресивні та прогресивні (інноваційні). Ці процеси тісно пов’язані між собою в такий спосіб, що підґрунтям роботи системи завжди є стабільні процеси, а регресивні та інноваційні – це або передумова, початкова стадія стабільних (інноваційні), або їхня кінцева стадія (регресивні). Коли перевага інноваційних або регресивних процесів почне домінувати, потрібно знову стабілізувати систему, тобто привести її до стану рівноваги.

Розглядаючи систему охорони здоров’я з позицій системного аналізу, можна відзначити, що зараз в ній переважають саме регресивні процеси, які не сприяють якісним змінам, тобто розвитку системи, а характеризуються лише екстенсивними показниками, що не несуть ніякого позитивного навантаження для майбутнього системи. Не можна хаотично підходити до вибору окремих напрямків розвитку системи, оскільки необґрунтований розвиток одних спричинить занепад інших, не менш важливих напрямків. Це порушить цілісність системи та призведе до диспропорцій, які обов’язково негативно позначаться на показниках якості її функціонування.

Використовуючи системний підхід як напрям методології управління соціальними системами та розглядаючи, здавалося б, різноспрямовані процеси в системі охорони здоров’я, треба розуміти, що все це –  ланки одного ланцюга, які належать до єдиної системи, оскільки розгляд кожної з них ізольовано від системи не дасть цілісної картини і призведе до перетягування часу і ресурсів в один бік, що спричинить занепад інших складових. Тому тільки у взаємодії всіх ланок і до того ж шляхом удосконалення кожного компонента окремо можна буде побудувати ефективну модель функціонування системи охорони здоров’я. Особливого значення при цьому набуває визначення, диференціація та регулювання інноваційних процесів, здатних спрямувати її розвиток у напрямку інноваційних перетворень, що передбачає передусім зміни якісних складових функціонування системи.