ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ НАУКИ В УКРАЇНІ

Короткий зміст

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету та завдання роботи; викладено найбільш вагомі результати, що характеризують наукову новизну дослідження; зазначено практичне значення та можливості застосування одержаних результатів.

У першому розділі – «Теоретичні основи державного регулювання науки в Україні» – досліджено місце науки в національній інноваційній системі, зарубіжний досвід державного регулювання науки, основні форми та напрями, особливості державного регулювання науки в Україні.

Наука є формою духовної діяльності людей, яка скерована на отримання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення), на відкриття об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку. Наука є процесом творчої діяльності з отримання нового знання, і результат цієї діяльності – цілісна система знань, сформульованих на основі певних принципів. Основне завдання науки – виявлення об’єктивних законів дійсності, а її головна мета – істинне знання. Критеріями науковості, які відрізняють науку від інших форм пізнання, є: об’єктивність, системність, практична націленість, орієнтація на передбачення, сувора доказовість, обґрунтованість і достовірність результатів. Результати теоретичних досліджень виявляються в наукових відкриттях, обґрунтуванні нових понять і уявлень, створенні нових теорій.

Наука в інноваційній системі є систематичною діяльністю, що спрямована на отримання нових знань, а також пошук нових сфер їх застосування. Наука в національній інноваційній системі взаємодіє з державою і приватним сектором, вони здійснюють взаємний вплив один на одного. Основи державної наукової політики в національній інноваційній системі змінюються: пряме управління наукою все більше заміщується координацією і регулюванням. Це є відгуком на ускладнення функцій науки в національній інноваційній системі: вона стає не тільки галуззю з виробництва знань, але все більшою мірою – чинником економічного розвитку.

У процесі дослідження виділено такі основні групи інструментів державного регулювання науки: пряма участь держави у вигляді фінансування або окремих наукових проектів, або організацій (інститутів державного сектора науки); фінансування елементів інфраструктури (підтримка матеріальної бази досліджень, сприяння в створенні елементів інноваційної інфраструктури при наукових організаціях і університетах – технопарків, інкубаторів, офісів з просування технологій тощо); непряме стимулювання вкладень у НДДКР з приватного сектора (шляхом визначення прав на інтелектуальну власність, стимулювання державно-приватних партнерств, податкові ініціативи); інституційне регулювання (включаючи питання організації й управління державним сектором науки).

У зв'язку із зростанням ролі науки як чинника економічного розвитку дедалі більшого значення набуває залучення приватного бізнесу до фінансування НДДКР. У зв’язку із цим ми пропонуємо ввести категорію поняття державно-приватного партнерства (ДПП) в науковій сфері. Загальновизнаного визначення державно-приватного партнерства немає. Для цілей даної роботи можна взяти таке визначення державно-приватного партнерства: ДПП в науково-технологічній сфері – це інституційний і організаційний альянс між державою й бізнесом з метою реалізації суспільно значущих проектів і програм у широкому спектрі сфер наукових досліджень. При цьому держава має використовувати механізми, що стимулюють участь приватного бізнесу (розподіл ризиків, співфінансування тощо). Партнерства можуть бути реалізовані в різних формах для вирішення цілого комплексу завдань наукової політики. Вони дають змогу об'єднувати фінансові ресурси, розподіляти прибутки й ризики, ДПП сприяють формуванню конкурентного середовища та одночасно ефективнішому використанню бюджетних коштів.

Інструмент ДПП можна розглядати не тільки як спосіб розподілу видатків на реалізацію яких-небудь ініціатив у науково-інноваційній сфері, а і як метод державного регулювання відносин між суб'єктами наукової та інноваційної діяльності.

У всіх країнах світу триває зростання видатків приватного сектора на наукові дослідження та розробки. Так, у країнах ЄС в 1995-2007 рр. щорічний приріст державних видатків на дослідження й розробки становив 1,5%, а фінансування з боку приватних компаній збільшувалося в середньому на 3,5% за рік. Характерне також постійне вдосконалення системи управління наукою. Головна тенденція розвитку полягає в поступовому формуванні координаційних структур, покликаних узгоджувати на державному рівні інтереси й цілі різних суб'єктів інноваційної системи.

Уряди більшості розвинутих в науково-технічному плані країн розглядають наукову й інноваційну діяльність як компоненти єдиного процесу, а тому їх регулювання жорстко не розмежовується. Різні відомства можуть мати в своїй структурі підрозділи, що регулюють питання розвитку науки й інноваційної діяльності.

Ступінь централізації управління може бути різним, але завжди є певним чином організоване міжвідомче регулювання (постійне або здійснюване у зв'язку з необхідністю вирішення конкретних завдань). Умовно можна виділити централізований, децентралізований і проміжний (з децентралізацією ряду функцій) типи державного регулювання.

Прикладами централізованого підходу можуть слугувати Фінляндія, Франція і Японія. У Японії два міністерства – Міністерство економіки, торгівлі і промисловості і Міністерство освіти, культури, спорту, науки і технологій – відповідають за всі питання у сфері науки і технологій, сприяють кооперації між наукою і промисловістю, проводять оцінювання ефективності державної політики.

У Франції центральна ланка державного управління також представлена двома міністерствами. Це міністерство, що відповідає за наукові дослідження (у структурі Міністерства національної освіти, вищої освіти і науки), і міністерство, що відповідає за промисловий розвиток (у структурі Міністерства економіки, фінансів і промисловості).

У Фінляндії найвищим органом державного управління у сфері розробки наукової й інноваційної політики і її координації є Рада Фінляндії з наукової і технологічної політики, очолювана Прем’єр-міністром. До переліку його головних завдань входять розробка й координація наукової та технологічної політики, загальних напрямів розвитку науки й освіти, визначення напрямів витрачання бюджетних коштів між різними міністерствами та сферами діяльності.

Децентралізований тип найяскравіше виражений у США, де більшість міністерств і агентств тією чи іншою мірою включені в процеси формування й реалізації наукової та інноваційної політики. Рівень участі органів виконавчої влади, проте, неоднаковий: більше ніж 90% федерального бюджету на НДДКР розподіляється через шість міністерств і агентств: міністерства оборони, охорони здоров'я, енергетики, сільського господарства, Національний науковий фонд, Національне аерокосмічне агентство.

Приклади проміжного типу демонструють Великобританія й Німеччина. У Великобританії центральним у сфері регулювання є Департамент торгівлі і промисловості, хоча є ще ряд міністерств і департаментів, що активно займаються інноваційною діяльністю. Крім того, діє система дослідницьких рад, які розподіляють кошти на фундаментальні дослідження. Вони отримують бюджетне фінансування через Департамент торгівлі і промисловості, проте звітують перед Парламентом. Це робить їх більш незалежними при реалізації наукової політики.

У Німеччині головна специфіка організації державного управління полягає в тому, що воно розділене між федеральним урядом і урядами земель. Загальні питання науково-інноваційної політики перебувають у віданні двох державних міністерств: освіти і науки (BMBF) та економіки і праці (BMWA). При цьому декілька інших державних міністерств також беруть участь у розробці інноваційної політики (переважно шляхом фінансування технологічних програм і підтримки оборонних НДДКР).

Організаційну структуру регулювання науки й інноваційної діяльності України на державному рівні можна віднести до централізованого, традиційно відомчого типу з малим ступенем координації міжвідомчих взаємодій. Така організація управління є спадщиною радянської системи. Тільки порівняно нещодавно почалися зміни, спрямовані на надання їй більшої гнучкості, на формування структур, що дають змогу включити в процес розробки стратегічного бачення не тільки представників органів виконавчої влади, а й інших учасників національної інноваційної системи (насамперед, представників бізнес-структур).

Центральним органом виконавчої влади в цій сфері є Міністерство освіти і науки України. Його діяльність спрямовує Кабінет Міністрів України.

Інші центральні органи виконавчої влади здійснюють управління науковою та інноваційною діяльністю у відповідній галузі; визначають напрями її розвитку; спрямовують і контролюють діяльність підпорядкованих їм наукових організацій; організовують виробництво сучасної конкурентоспроможної продукції; відповідають за рівень науково-технічного розвитку відповідних галузей. Так, наприклад, Міністерство внутрішніх справ України є органом управління Державного науково-дослідного інституту. Цей інститут був створений Міністерством внутрішніх справ України і йому підпорядковується.

Місцеві органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування відповідно до своєї компетенції забезпечують виконання державних наукових і науково-дослідних програм; розробляють та організовують виконання регіональних (територіальних) програм.

Специфічне місце в системі органів, які функціонують у сфері науки, належить ВАК України, що є центральними органом виконавчої влади, статус якого прирівняний до державного комітету України. ВАК України реалізує державну політику в галузі атестації наукових і науково-технічних кадрів вищої кваліфікації, присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, контролює діяльність спеціалізованих вчених рад та якість атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

З метою сприяння формуванню державної політики розвитку науки, визначення пріоритетних науково-технічних напрямів, вироблення стратегії технологічного розвитку, вдосконалення структури управління наукою та системи підготовки й атестації наукових кадрів при Президентові України утворений консультативно-дорадчий орган – Рада з питань науки та науково-технічної політики.

З метою збереження та зміцнення інтелектуального потенціалу, створення сприятливих умов для подальшого розвитку фундаментальної науки, забезпечення з боку держави фінансової підтримки наукових досліджень створено вищу наукову установу України – Академію наук. Академія наук 22 березня 1994 р. набула статусу національної й тепер офіційно називається Національною академією наук України. В Україні діють і галузеві академії наук: Українська академія аграрних наук України, Академія педагогічних наук України, Академія медичних наук України, Академія правових наук України, Академія мистецтв України, Академія державного управління України як громадська організація.

Враховуючи сучасну систему органів управління наукою, необхідним є, на нашу думку, створення певного координаційного органу, який би узгоджував державну політику у сфері науки, яка здійснюється центральними органами виконавчої влади. У зв’язку із цим ми пропонуємо створити Міжвідомчу комісію з науково-інноваційної політики при Кабінеті Міністрів України. Комісія має стати координаційним органом, що забезпечуватиме взаємодію зацікавлених органів виконавчої влади з метою вироблення й реалізації державної політики у сфері наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності, розвитку центрів науки й високих технологій, державних наукових установ.

У другому розділі – «Сучасний стан державного регулювання науки в Україні» – проведено аналіз тенденцій розвитку наукової діяльності в Україні, визначено структуру та масштаби державного сектора науки.