| Короткий зміст: | У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, її науково-теоретична і практична значущість, характеризується ступінь розробленості наукової проблеми, формулюються основні положення, які виносяться дисертантом на захист, вказується на зв’язок роботи з науковими програмами й темами, розкриваються елементи наукової новизни та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо апробації результатів та їх опублікування.
У першому розділі – “Наукові засади регулювання процесів реструктуризації в реальному секторі економіки” – наводиться системний огляд основних наукових джерел за темою дисертаційної роботи, обґрунтовуються наукові засади регулювання процесів реструктуризації в реальному секторі економіки. Особливості перетворень в українській економіці, у тому числі в її реальному секторі, багато в чому пов’язані насамперед з масштабністю розпочатих ринкових реформ, впровадженням нових методів організації економічної діяльності, розвитком підприємництва, формуванням економіки, що базується на приватній власності, але головне, є характерним для нового періоду реформ з ініціюванням структурних перетворень на основі інноваційного розвитку економіки і виробництва.
Важливо, що наукові дослідження проблем державного регулювання процесів реструктуризації останнім часом розширили теоретико-методологічну базу. Насамперед це стосується змісту і напрямів політики держави стосовно процесів реструктуризації в реальному секторі економіки, закономірностей та принципів їх розвитку. Цьому сприяло творче засвоєння напрацювань вітчизняних і зарубіжних учених у галузі управлінської науки, екстраполяція їх на сучасні державотворчі процеси. Основам державного регулювання процесів реструктуризації присвячені праці І.І.Мазура, В.М.Князєва, А.Г.Мендрула, Н.І.Олійник, Н.Р.Нижник та ін. Різні аспекти регіональних проблем реструктуризації та приватизації досліджені в роботах С.Б.Довбні, Л.Ф.Кальніченко, С.Ф.Покропивного, О.І.Пушкар та ін. Механізми державного регулювання процесів реструктуризації розглядали у своїх працях В.Г. Бодров, С.О.Біла, В.Є.Воротін, В.М.Геєць, М.Х.Корецький та ін. Дослідженню становлення інститутів державного управління та регулювання процесів реструктуризації присвячені праці В.Д.Бакуменка, Н.Р.Нижник, П.І.Надолішного та ін. Світовий досвід регулювання процесів реструктуризації відображений у працях І.Ансоффа, О.Алимова, Д.Норта, Р.Нельсона, З.Унтера, І.Сазонця, Р.Холла, В.Юрчишина та ін. Дисертант повністю погоджується з думкою провідних учених, що напрями удосконалення державного регулювання процесів реструктуризації слід розробляти з урахуванням інтересів та особливостей на макро- і мікрорівнях.
У розділі розкрито методологічні підходи до вирішення окремих проблем. Розглядаючи виробництво (передусім великі суб’єкти господарювання – підприємства) як основу реального сектора української економіки, зазначимо, що суб’єкт як єдине ціле має певні напрями в конкретній сфері діяльності (наприклад, виробництво, управління виробництвом і збутом продукції). Сума напрямів реалізується у відповідній діяльності, отже, суб’єкт (галузь, велике підприємство) може бути описаний через аналіз цієї конкретної діяльності, що водночас є складовою більш загальних економічних відносин (наприклад, у реальному секторі економіки). Зміни форми цих відносин з погляду загальносистемних позицій становлять, на нашу думку, методологічну основу змісту процесів регулювання економічних відносин на різних рівнях управління, що деякою мірою можна застосувати і до процесів виробництва. Інакше кажучи, зміна організаційної форми цих відносин є змістом процесів реорганізації, у тому числі в промисловому виробництві. Однак така зміна не передбачає зміну інституціонального статусу господарської системи і, навпаки, зміна відносин (зв’язків та обмежень) передбачає зміну не тільки інституціонального статусу, а й організаційної форми господарської системи, сфери її діяльності, сукупності напрямів для того, щоб здійснити змінену діяльність. В узагальненому вигляді така сутність реорганізації, наслідком якої є не тільки зміна форми, а й перетворення змісту економічних відносин, тобто зв’язків і обмежень, які приводять до зміни всіх інших сутнісних характеристик суб’єктів господарювання, визначається рядом економістів як реструктуризація.
У контексті дослідження реструктуризація макроекономічного рівня передбачає створення нових ринкових структур, у тому числі за допомогою держави, яка підтримує конкурентні ринки, що підвищують ефективність великих державних підприємств, а також формування сектора приватних підприємств, здатних ефективно функціонувати. У масштабах окремих підприємств реструктуризація пов’язана з формуванням відносин власності між такими суб’єктами, як держава, керівництво підприємств, працівники, сторонні інвестори, а також з введенням нових фінансово-економічних механізмів цих відносин. Інакше кажучи, реструктуризація передбачає перехід як економічної системи в цілому, так і суб’єктів господарювання, що входять до цієї системи, на нові принципи функціонування. Процеси реструктуризації і реорганізації внутрішньо неоднорідні. Одна група процесів реструктуризації пов’язана з перетвореннями суб’єктів господарювання як елементів макроекономічної сфери, друга характеризується внутрішньокорпоративними перетвореннями. Характер реструктуризації за першим і другим напрямами розрізняється в контексті вирішення завдань щодо розвитку конкуренції і забезпечення організаційної ефективності господарської діяльності. Крім того, перша група процесів реструктуризації більше пов’язана з установленням взаємозв’язку з регулятивною діяльністю держави, зумовленою відносинами власності, друга – зі змістовим перетворенням механізмів і функцій менеджменту фінансово-економічного характеру. Це дає змогу виділити типи реструктуризації. Прийнятною теоретичною основою такої типологізації в умовах розвитку ринкових відносин, на нашу думку, можуть слугувати закономірності теорії еволюційного розвитку, сформульовані Д.Нортом, Р.Нельсоном і З.Уінтером. Відповідно до цієї теорії економіці притаманні два рівні динаміки: рівень організаційних структур (підприємства, фірми, банки тощо), а також їх відносин (товарні та фінансові ринки) і рівень інституціональних правил (права власності, страхове, банківське й економічне законодавство, ділова етика тощо). Відповідно розрізняють два типи еволюції: еволюцію оргструктур, при якій фірми можуть змінюватися, розширюватися, ділитися, створювати нові відносини між собою при незмінних “правилах гри”, та еволюцію інституціональних правил, за якої ті самі фірми починають “грати” за новими правилами.
Але і при цьому через деякий час зміна інститутів спричиняє зміну їх структур – кількості і розмірів фірм, їх економічної політики. Обидва типи еволюції взаємозалежні і зміна одних приводить до структуризації і пристосування інших. У цілому це складний процес структурних перетворень, який характерний і для промислового виробництва як невід’ємної складової реального сектора економіки та економіки загалом.
У перехідний період відбувається синхронізація і векторне впорядкування (перехід до односпрямованості) локальних еволюційних циклів. Періоди змін більшості цих циклів об’єднуються, взаємно посилюють і радикалізують один одного, ніби входять у резонанс, що і визначає особливість трансформації економіки. Потім локальні еволюційні цикли десинхронізуються, і розвиток інституціональних правил так само, як і розвиток оргструктур, знову відбувається звичайним еволюційним шляхом.
Визначено, що радикалізм зміни інституціональних правил в умовах системної трансформації зумовлює і специфіку структурних перетворень. Через розширення інституціональних перетворень відбувається накладання (збіг, перетинання) їх загального вектора на вектор структурних перетворень. У результаті цього частина структурних перетворень набуває характеру очевидної підпорядкованості інституціональним перетворенням. Перетворення, які виникли у сфері перетину інституціонального вектора і вектора еволюції організаційних структур, ми визначаємо як перетворення інституціонального типу. Інша частина еволюційного потоку структурних перетворень не збігається і не перетинається з інституціональними перетвореннями, але зумовлена змінами, пов’язаними з необхідністю пристосування підприємств до нових “правил гри”, і тому визначається нами як перетворення функціонального типу.
Останніми роками прийшло розуміння того, що в результаті структурного реформування відносин власності змінюються не тільки титульні власники майна, а й (принципово) ставлення держави до регулювання структурних змін усієї власності. По-перше, там, де держава є титульним власником у широкому розумінні (виробничі підприємства, пакети акцій, частки тощо), вона має стати рівноправним учасником структурних перетворень і забезпечити ефективне управління своєю власністю. По-друге, управління державною власністю має забезпечити такий її розвиток, щоб максимально компенсувати “слабкості” реального сектора там, де мотивація для приватного капіталу виявляється недостатньою. Державна власність дає змогу (за інших рівних умов) досягти недоступної для приватного капіталу концентрації ресурсів з метою здійснення великомасштабних структурних перетворень у промисловості, а також реалізації науково-технічних, оборонних та інших програм, що мають основоположне значення для економіки країни. По-третє, держава має встановити для всіх приватних суб’єктів господарювання такі “правила гри”, які б сприяли ефективному регулюванню ними цієї власності у своїх інтересах, але так, щоб при цьому через систему розподілу прав власності, яка розвивається в усьому світі, належним чином враховувалися інтереси окремих працівників підприємства і загальнонаціональні інтереси. З погляду теорії управління стосовно об’єктів недержавної власності державне управління фактично перетворюється на державне регулювання, що виявляється через інструменти нагляду, контролю, ліцензування, квотування, асортиментного регулювання, податкових, кредитних та інших пільг, ціноутворення, антимонопольних обмежень, процедур банкрутства, прямого адміністративного і непрямого економічного впливу на діяльність виробничих об’єктів недержавної власності.
Розглянуто різні наукові погляди стосовно поняття “реструктуризація”. Зазвичай воно використовується економістами поряд з такими термінами, як “реформування”, “реконструкція”, “санація”, “модернізація”. Ці терміни дійсно частково збігаються за змістом з поняттям “реструктуризація”, але вони неідентичні. Деякі автори виділяють реструктуризацію активів, пасивів і реструктуризацію системи управління. Більш традиційно дослідники представляють реструктуризацію відповідно до структурного розподілу підприємства. С.Ф.Покропивний виділяє управлінську, технічну, економічну, фінансову й організаційно-правову реструктуризацію. З.С.Шершньова розглядає залежно від об’єкта правову, фінансову, продуктову, виробничо-технологічну й організаційно-управлінську реструктуризацію. С.Б.Довбня залежно від сфери реструктуризації виділяє реструктуризацію управління, реструктуризацію виробництва, реструктуризацію необоротних активів, фінансову реструктуризацію.
Визначено, що поняття “реструктуризація” може по-різному трактуватися залежно від інтересів суб’єктів управління, різних власників і безпосередньо суб’єкта – підприємства, а також від варіанта її реалізації, але мета і зміст реструктуризації залишаються однаковими. Для держави (як власника) мета і зміст реструктуризації трохи ширші – це також дотримання національних інтересів, передусім забезпечення зайнятості і надходжень до бюджету, економічної безпеки й обороноздатності країни.
У другому розділі – “Сучасний стан державного регулювання процесів реструктуризації в реальному секторі економіки” – аналізується сучасний стан державного регулювання процесів реструктуризації в реальному секторі економіки. Необхідність удосконалення практики державного регулювання структурних перетворень у реальному секторі економіки (виробництві) пояснюється не тільки тим, що в умовах переходу до ринку надзвичайно ускладнилися об’єкт і предмет державного регулювання, а недостатні фінансові ресурси використовуються неефективно, а й тим, що погано виконуються основні концептуальні вимоги (принципи, апробовані в багатьох країнах), які забезпечують гарантований успіх державного регулювання. Серед таких принципів нами виділено: стратегічне цілепокладання, орієнтоване на завдання щодо державного регулювання реструктуризації виробництва; врахування інтересів усіх сторін, які беруть участь у реструктуризації – власників, одним з яких завжди є держава; вибір виробничих пріоритетів і концентрація на них державних ресурсів; системність і впорядкованість конкретних регулятивних дій; наявність детально розроблених, легітимних механізмів, які забезпечують саму можливість виконання тих чи інших вимог.
У розділі наголошується, що концептуальні позиції можуть бути своєрідною критеріальною основою для вибору шляхів удосконалення державного регулювання структурних перетворень у промисловості. При цьому варто розглядати цілепокладання як формування ефективного економічного простору для розвитку реального сектора економіки. Цілеспрямованість структурних перетворень виробництва має бути зумовлена прогнозними розробками основних параметрів його розвитку на середньо- і довгостроковий періоди. У зв’язку із цими пропонуємо як основу цілепокладання використовувати систему прогнозування розвитку промислового виробництв за рівнями і термінами. У контексті цього дослідження підвищення ефективності державного регулювання структурних перетворень у реальному секторі економіки може бути досягнуто на основі комплексної реалізації головних напрямів регулятивних дій, які включають: формулювання мети, розробку механізмів прийняття рішень, правового і ресурсного забезпечення, а також методів реалізації і контролю, що мають бути легітимними і ґрунтуватися на середньо- й довгострокових прогнозах.
Функціонально й організаційно регулювання структурних перетворень можна здійснювати на всіх рівнях управління. На рівні суб’єктів економіки (юридичні особи) регулювання реструктуризації може бути визначене як внутрішньофірмове – корпоративне. З погляду управління на цьому рівні варто враховувати, що власником підприємств тут можуть бути як держава, так і приватні особи. Залежно від цього істотно змінюються можливості держави з безпосереднього управління реструктуризацією належних їй підприємств чи регулятивного впливу на структурні перетворення підприємств недержавної власності в межах чинного законодавства.
У контексті пропозицій щодо вдосконалення елементів механізму державного регулювання реструктуризації розкриті шляхи вирішення проблеми на рівні державних органів управління різного рівня. Регулювання реструктуризації підприємств тут може бути здійснене на мезорівні (галузі чи, наприклад, реальний сектор економіки, регіони) і макрорівні (економіка в цілому). З погляду управління на макрорівні державні органи можуть брати участь у безпосередньому управлінні тільки об’єктами державної і змішаної власності. У багатьох випадках це право все частіше реалізується через нові інститути управління (довірче управління, фінансовий лізинг, угода на умовах розподілу продукції, оренда тощо). При цьому на рівні виконавчої влади управління насамперед, пов’язано з організацією регулювання реструктуризації підприємств (у тому числі цілепокладання і критерії управління), забезпеченням виконання законодавчих норм регулювання підприємств усіх форм власності – правозастосуванням, розробкою і використанням необхідних для цього нормативних документів (актів) виконавчих органів влади, а також здійсненням державного контролю за виконанням законодавства і нормативних актів.
Щодо реструктуризації підприємств недержавної власності державні органи мають здійснювати лише загальне правове регулювання, встановлюючи загальні для всіх об’єктів власності умови й вимоги, в тому числі ексклюзивні, якщо підприємство приватної власності задовольняє потреби, соціально значущі для суспільства, на договірній або ліцензійній основі. Крім того, будь-який власник має враховувати екологічні вимоги і заборони, цільове призначення виробничих об’єктів, вимоги законодавства щодо їх раціонального використання, права й інтереси інших суб’єктів господарювання. Таке державне регулювання реструктуризації підприємств недержавної власності є не обмеженням, а встановленням розумних меж їх регулювання.
Визначено, що реструктуризація підприємств розглядається з позиції багаторівневого підходу, тобто вона має здійснюватися на всіх рівнях управління: державному, галузевому, регіональному і на рівні підприємств. У рамках цього підходу суб’єкти господарювання взаємодіють з метою знаходження і розподілу різних ресурсів (передусім фінансових), узгодження інтересів і врегулювання конфліктів з цього приводу. У процесі таких відносин виникає безліч проблем, які потребують узгодження, координації, контролю, делегування повноважень, установлення договірних відносин та інших організаційних дій. Більшість цих дій, і головне, їх технологічні зв’язки не є нормативними і до цього часу багато в чому ґрунтуються на відносинах, які вибудовуються суб’єктивно. Організаційна невпорядкованість обґрунтування, законного оформлення, знаходження, розподілу і контролювання засобів державної підтримки окремих підприємств є часто додатковим свідченням невисокої результативності такої підтримки. У зв’язку із цим виникає потреба в розробці спеціальних організаційно-економічних механізмів, доведених до детальних процедур, закріплених у нормативних актах, що розуміються як обов’язковий принцип, здатний ввести державне регулювання в режим нормальної легітимної організаційної діяльності.
У третьому розділі – “Удосконалення державного регулювання процесів реструктуризації в реальному секторі економіки” – установлено, що ефективність реструктуризації великих промислових підприємств з використанням потенціалу малого підприємства полягає в децентралізації організаційно-управлінських структур великого підприємства і, як наслідок, у підвищенні відповідальності і мобільності у сфері прийняття рішень щодо окремих видів виробництв, створенні найкращих умов для освоєння нових виробництв і підвищенні конкурентоспроможності продукції, що випускається (послуг, що надаються), стимулюванні підприємницьких ініціатив стосовно реалізації інновацій; стійкості розвитку підприємства; прозорості діяльності різних ланок великих підприємств, можливості оцінювання і порівняння ефективності результатів. Для підготовки проекту реструктуризації і її проведення необхідно залучати фахівців консалтингових фірм, які мають базові знання і досвід роботи у сфері фінансового й інвестиційного аналізу, маркетингу, менеджменту, аудиту. На підставі зроблених висновків ми пропонуємо підприємствам, які потребують реструктуризації, взяти участь у “Проекті сприяння реструктуризації підприємства”. Суть зазначеного проекту полягає в наданні підприємствам консультаційної підтримки з боку консалтингових фірм, які спеціалізуються на реструктуризації, мають відповідний досвід. Кошти для оплати консалтингових послуг можуть бути отримані в рамках участі в зазначеній вище програмі. Підготовча стадія проведення реструктуризації на цьому етапі може фінансуватися за рахунок власних коштів підприємств, а також із залученням пільгового кредиту, що може бути отриманий при участі в програмі “Проект сприяння реструктуризації підприємства”. Для цього підприємство звертається із заявкою до Фонду приватизації майна і в разі отримання позитивного рішення бере пільговий кредит у розмірі близько 300 тис. дол. Кредит призначений для оплати контракту з консалтинговою фірмою й видається на строк до 4 років під 11,5-13,0% річних за умови, що 15% суми позики вноситься самим підприємством у грошовому вираженні й у формі послуг (забезпечення житлом, транспортом). Підприємства, що звертаються до Фонду приватизації майна для участі в “Проекті сприяння реструктуризації підприємства”, мають відповідати таким критеріям: рівень приватизації – не менше ніж 75%; юридичний статус – акціонерне товариство відкритого типу; чисельність зайнятих – від 400 до 1000 осіб; галузева належність – підприємства обробної промисловості (крім підприємств нафтогазової, лікеро-горілчаної, тютюнової й оборонної промисловості), а також підприємств, що є природними монополістами; наявність чіткої структури корпоративної власності й управління; виконання вимог чинного законодавства; ведення реєстру акціонерів незалежним реєстратором.
Для участі в “Проекті сприяння реструктуризації підприємства” направляється низка документів: складена за формою заявка від підприємства; технічне завдання на реструктуризацію; проект договору кредитування із зазначенням умов його надання й графіків повернення коштів; банківська гарантія на суму не менше ніж 50% кредиту від банку; технічні й фінансові пропозиції щодо проекту реструктуризації, підготовлені консалтинговою фірмою й схвалені підприємством. На стадії реструктуризації проводиться саме ця процедура. Реструктуризація може здійснюватися за рахунок власних коштів підприємств; за прямої і непрямої підтримки з боку органів влади, включаючи державу; за прямої фінансової підтримки з коштів, виділених учасникам цільових програм місцевого й державного рівня та переможцям конкурсу з розміщення централізованих інвестиційних ресурсів.
Конкретні етапи реструктуризації зображено у вигляді узагальнюючої схеми реструктуризації неефективних підприємств на основі використання потенційних можливостей малих підприємств (див. рисунок). На ній виділені етапи регулятивних дій відповідних організаційних структур як процеси реструктуризації. |
