ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ АГРОБІЗНЕСУ Автореферат

У вступі розкрито сутність і стан проблеми, що вирішується; обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено мету й завдання дослідження, його наукову новизну, встановлено практичну корисність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі – “Теоретико-методичні засади державного регулювання агробізнесу” – здійснено виклад теоретичних основ регулювання агробізнесу, визначено роль держави у розвитку цих процесів та виявлено етапи інституціоналізації системи агробізнесу.

Установлено, що агробізнес є новою формою міжгосподарських зв'язків, що встановлюють у процесі задоволення індивідуальних і виробничих потреб у продукції сільського господарства, і як ринкова форма організації сільськогосподарського виробництва сприяє підвищенню його економічної ефективності.

Для реалізації окремих завдань практичної спрямованості аграрної політики необхідно уніфікувати категорії, що виражають динаміку розвитку організаційно-економічних форм підприємництва у сільському господарстві України. Визначено, що на сьогодні строгої дефініціальної визначеності щодо категорій «сільськогосподарське підприємництво», «аграрний ринок», «продовольчий ринок», «агробізнес» і «ринок землі» ще не досягнуто. Взаємозалежність сільськогосподарського підприємництва, продовольчого ринку, агробізнесу й ринку землі підкреслює об'єктивний характер товарно-грошових відносин як загальноісторичного явища. Становлення агробізнесу є об'єктивно необхідним процесом, що відбувається незалежно від волевиявлення продавців і покупців сільськогосподарських товарів, що на певному етапі соціально-економічного розвитку допускає використання інститутів державного економічного й правового регулювання. У роботі обґрунтовано підхід розглядати агробізнес як систему виробничих відносин, у тому числі організаційно-правових, що виникають між людьми щодо виробництва сільськогосподарської продукції, її перероблення й доведення до кінцевого споживача. На основі аналізу різних тлумачень агробізнесу визначено, що вони є конструктивними, але виражають окремі критерії складових цілого, тобто не сутнісні ознаки досліджуваної категорії, а соціально-економічні наслідки реалізації відносин виробництва й розподілу. Виходячи з цього, запропоновано авторське визначення агробізнесу як комплексної, структурно організованої системи відтворювальних відношень, які виникають між суб’єктами його секторів, що охоплює взаємозв’язок сільського господарства із галузями перероблення (спадний сектор) та матеріально-технічного забезпечення (висхідний) на основі корпоративної інтеграції, що дало змогу ідентифікувати його підсистему в межах загальної системи аграрних відносин.

Такий підхід до структурної характеристики агробізнесу дає змогу виділити функціональний блок, який є сукупністю секторів, що реалізують призначення даної системи в економіці (забезпечення необхідними матеріально-технічними коштами, безпосереднє виробництво й реалізація сільськогосподарської продукції, задоволення потреб покупців у продуктах харчування), і організаційний блок як систему інститутів, що сприяють формуванню цілісного господарсько-інституціонального середовища (рис. 1).

Визначено, що сільське господарство дестабілізоване у фінансовому, професійно-кадровому й техніко-технологічному аспектах своєї виробничої діяльності. Погіршилося наукове забезпечення аграрного виробництва. Згорнуто важливі дослідження в сфері агрономії й селекції, незатребувані науково-технічні розробки на світовому рівні. Прогресує матеріально-технічна незабезпеченість. В цих умовах нестабільного макроекономічного середовища ключового значення набувають: державне регулювання економічних процесів; обґрунтування форм і методів державного регулювання; обґрунтування найефективніших нині час форм державної підтримки агробізнесу.

Дослідження державного регулювання агробізнесу показало, що воно не суперечить принципам ринкової економіки і значно впливає на відтворювальний процес в аграрній сфері. Визначено специфіку державного регулювання розвитку агробізнесу на основі сучасних методів регулювання: по-перше, застосовують переважно економічні методи регулювання, а не адміністративні; по-друге, використовують індикативні методи регулювання, що дають право вибору пропонованих умов і програм; по-третє, застосовуються демократичними принципами прийняття рішень про засоби регулювання на основі згоди сторін.