ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ В УКРАЇНІ: ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА

Короткий зміст

У вступі сформульовано наукову проблему, обґрунтовано вибір теми дослідження та її актуальність; визначено мету й завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; вказано на зв’язок роботи з науковими напрямами досліджень; розкрито наукову новизну, теоретичне й практичне значення одержаних результатів та особистий внесок здобувача; ступінь апробації і перелік публікацій за темою дисертаційного дослідження.

У першому розділі – “Ступінь наукової розробки проблеми” – зроблено аналіз наукових праць та основних підходів до проблеми державного впливу на регіони із застосуванням ретроспективного та порівняльного методів.

Усебічний історико-логічний аналіз джерел з досліджуваної теми показав, що у країнах Західної Європи та Північної Америки ті чи інші питання регіоналістики досліджуються майже століття, в процесі чого склалося поняття “регіональні науки” (regional science) як самостійний напрям наукових знань та змінювали одна одну низка теорій регіонального розвитку. Особливе значення мають так звані динамічні теорії, що стали популярними у 50-х роках минулого століття. Зазначені теорії дослі­джували не лише структуру просторових систем, але й рушійні сили їх еволюції та характер функціонування. Вони базувалися на еволюційному підході до аналізу причин виникнення і відтворення територіальної нерівності, що давало змогу оцінити роль об’єктивних закономірностей розвитку регіонів і впливів на нього певних політичних систем, виявити взаємодію між регіональним розвитком та регіональною політикою держави, що є актуальним для даного дисертаційного дослідження.

У сучасній зарубіжній регіоналістиці також склалися різні підходи до поняття регіонального розвитку, які випливають, насамперед, з того чи іншого розуміння дослідниками суті регіону й тісно пов’язані з проблемами державного впливу на розвиток регіонів. Так, суспільні теорії регіонального розвитку базуються на зіткненні політичних за формою та економічних за суттю загальнонаціональних і регіональних інтересів. Регіональний аспект має і теорія життєвого циклу товару, яка поєднує стадії розвитку товару від його початку до занепаду й розміщення товарів різної зрілості по регіонах. Відповідно до цієї теорії регіональна політика покликана сприяти появі нових товарів і звільняти економічну структуру регіону від застарілих товарів.

В Україні, як і в інших пострадянських країнах, існує переплетіння кількох методологічних підходів до проблем регіонального розвитку – посткейнсіанського, теорії незбалансованого розвитку, створення техно­полісів та полюсів зростання, – що пояснюється необхідністю подолати за короткий відтинок часу період еволюції регіонального розвитку, який на Заході тривав упродовж десятиліть.

У колишньому СРСР питання взаємовідносин держави з регіонами вивчали переважно географи та економісти, перебуваючи під значним впливом державної ідеології. Звичайно, терміни “регіоналістика”, “регіо­наль­на наука” в той період у радянській науці не застосовувалися, але їх зміст практично вичерпувався економіко-географічними науковими термі­на­ми: “розміщення продуктивних сил”, “соціально-економічна географія”, “регіональна економіка” тощо. Характерною рисою радянської регіона­лістики були порівняно із західною регіональною наукою недостатня питома вага соціальних, демографічних, екологічних, етнічних проблем, питання розвитку інфраструктури і сфери послуг тощо, але така тенденція успішно долається в останні роки на пострадянському просторі.

У 90-х роках в Росії та Україні з’являються окремі праці з проблем регіонального (територіального) розвитку, які фрагментарно досліджують питання його державного регулювання. Згодом, наприкінці 90-х років видані перші міждисциплінарні підручники з регіоналістики (регіоно­знавства) на стику економіки, права й державного управління, на які часто спираються вітчизняні дослідники даної проблеми.

У сучасній Україні все ще домінує вивчення економічних та екологічних проблем регіонального розвитку і значно менше – юридичних та управлінських. Правда, в останній період дещо активізувалося вивчення питань регіональної політики, здебільшого в контексті порівняльного аналізу з європейськими державами. Побачили світ і монографії, в яких проблема державної регіональної політики розглядається переважно з позицій економічної науки.

Зазначена тематика перебуває на периферії наукових інтересів фахів­ців з державного управління. Визнаючи важливість та наукову цінність окремих робіт у дослідженні теми державного регулювання розвитку регіонів, усе ж варто зробити висновок про відсутність у вітчизняній науці державного управління комплексного дослідження даної теми, зокрема:

–        відсутні системні дослідження, присвячені теоретико-методо­логіч­ним аспектам проблеми;

–        недостатньо активно дискутується питання про зміст понять регіону та їх класифікацію, розвитку регіону, його державного регулювання;

–        вітчизняні фахівці практично залишають поза увагою проблеми інсти­туційно-правового регулювання розвитку регіонів в Україні, що гальмує розвиток законодавства в даній сфері;

–        недослідженою залишається проблема першочергових напрямів удоско­налення державного впливу на розвиток регіонів.

У другому розділі – “Теоретико-методологічні засади державного регулювання розвитку регіонів” – на основі аналізу вітчизняних та зару­біж­них джерел проведено комплексне теоретичне дослідження основних понять, що мають безпосереднє відношення до теми дисертаційного дослідження. Запропоновано визначення основних понять, які в логічній послідовності складають теоретико-методологічну основу вивчення даної проблеми: регіон – розвиток регіонів – державне регулювання розвитку регіонів – ефективність державного регулювання розвитку регіонів.      Чітке й однозначне розуміння цих понять має теоретичне і прикладне значення, тому що дозволить вивчати суміжні проблеми, що залишилися поза увагою автора, а в самій дисертації – з’ясувати інституційно-правові засади державного регулювання розвитку регіонів та пріоритетні напрями його вдосконалення.

При визначенні поняття “регіон” слід виходити з того, що він є сукупністю частин соціального, природно-ресурсного та інших потенціалів держави, що збігаються просторово, й по відношенню до цієї сукупності можуть і повинні здійснюватися певні регулятивні дії з боку держави, місцевих органів влади та самоврядування, інших суб’єктів. Регіонами в державному управлінні слід вважати субнаціональні адміністративно-територіальні одиниці, тобто області та Автономну Республіку Крим, щодо яких держава зобов’язана здійснювати тотальний регіональний моніто­ринг, постійні регулятивні дії та прогнозувати виникнення регіональних проблем з тим, щоб дотримуватися конституційної норми про необхідність збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів та забезпечення рівних соціальних стандартів для всіх громадян, незалежно від місця їх проживання. Такі регіони є регіонами первинного територіального поділу. Виникнення тих чи інших проблем на територіях, межі яких можуть не збігатися з межами адміністративно-територіальних одиниць, вимагає від держави їх селективної підтримки, обмеженої певними часовими рамками. Такі території вважаються проблемними регіонами, тобто регіонами вторинного територіального поділу.

Розвиток регіону означає такий режим функціонування регіональної системи, який забезпечує позитивну динаміку параметрів рівня та якості життя населення, що проживає на даній території. Такий розвиток не повинен і не може вичерпуватися виключно механічним зростанням елементів його структури, в тому числі економічних. Сучасна парадигма розвитку регіону полягає в тому, що він повинен базуватися переважно на внутрішньому потенціалі регіону – регіональній економіці та перевагах міжсекторного співробітництва з делегуванням частини владних повно­важень від загальнодержавних до регіональних органів. Водночас напрями й темпи розвитку регіонів безпосередньо залежать від урахування значної кількості факторів, які поділяють на ендогенні (внутрішні) та екзогенні (зовнішні).

Для розвитку регіонів важливе значення має правильна постановка та ранжирування цілей розвитку. Узгодження цілей регіонального розвитку й ресурсів, необхідних для їх досягнення, дозволяє визначити альтернативні варіанти регіонального розвитку, а прив’язка на кожному наступному етапі певного варіанта розвитку регіону до часових параметрів досягнення мети дозволяє розробити той чи інший сценарій розвитку регіону.

В основі сучасного розвитку регіонів лежать ідеї сталості, збалансованості й соціальної орієнтації, які є не теоретичними конструк­ціями, а реальними характеристиками того чи іншого регіону. Під сталістю регіональних соціально-економічних систем розуміють здатність такої системи залишатися відносно незмінною (тобто зберігати свою структуру й функціональні особливості) впродовж певного часового інтервалу всупереч будь-яким зовнішнім і внутрішнім впливам. Збалансованість розвитку регіону передбачає дотримання особливої для кожної регіо­наль­ної системи пропорції її потенціалів (економічного, екологічного, демогра­фічного і т.д.), що забезпечує сталість і соціальну орієнтацію розвитку. Відповідно до цієї ідеї, функціонування повноцінних регіонів неможливе без перетворень, спрямованих на внутрішню збалансованість: утворення елементів, яких не вистачає у структурі регіону та подолання деструк­тивності інших складових, стимулювання внутрішньо- і міжрегіональних зв’язків. Соціальна орієнтація регіонального розвитку передбачає спрямо­ваність функціонування всіх підсистем на підвищення рівня та якості життя населення.

Розуміння регіонального розвитку як функціонування регіональної системи, покликаної забезпечувати позитивну динаміку якості життя насе­лення, потребує для досягнення її цілей постійного державного впливу. Відмінності у рівнях розвитку окремих регіонів у будь-якій країні – об’єктивне явище, при цьому завданням держави є, насамперед, недо­пущення аномально високої територіальної диференціації, якої не уникла й Україна. Проблема подолання аномально високих міжрегіональних диспро­порцій має два аспекти – соціальний та еконо­мічний, причому пріо­ри­тетним слід вважати припинення зростання соціальних міжрегіональних диспропорцій. Зарубіжний досвід та аналіз внутрішніх можливостей в Україні дає підстави стверджувати, що тільки постійний системний державний вплив на регіональну ситуацію дає можливість забезпечувати сталий, збалансований, соціально орієнтований розвиток регіонів.

Державним регулюванням розвитку регіонів слід вважати ціле­спрямований систематичний вплив з боку держави, направлений на підтримання соціально орієнтованого, сталого і збалансованого розвитку регіонів з метою забезпечення максимально високих і рівних соціальних стандартів життя населення, незалежно від місця проживання, який поля­гає у створенні необхідної нормативно-правової бази, інституційного, інформаційного та кадрового забезпечення з використанням програмно-цільових методів і відповідного фінансово-економічного інструментарію.

Державне регулювання регіонального розвитку передбачає множин­ність суб’єктів та об’єктів даного процесу. Суб’єктом державного регулювання розвитку регіонів у широкому розумінні є держава як голов­ний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує та організовує спільну діяльність людей і соціальних груп. Суб’єктами державного регулювання розвитку регіонів у вузькому розумінні доцільно визнати окремі елементи системи державних органів, до яких належать як центральні та регіональні органи виконавчої влади, так й інші суб’єкти. Об’єктами такого регулювання в широкому розумінні повинні бути суспільні відносини, які виникають у процесі впливу держави на регіо­нальні ситуації та проблеми. У вузькому розумінні об’єктами державного регулювання розвитку регіонів є окремі регіональні ситуації чи проблеми, які не можуть бути розв’язані без державного втручання.

Вихідним моментом державного регулювання регіонального розвитку є аналіз стану регіону, який дозволяє виявити позитивні та негативні сторони розвитку регіону і на підставі якого будуть визначені основні шляхи його подальшого розвитку та вибрані адекватні методи державного регулювання. Важливим критерієм при визначенні цілей державного регулювання розвитку регіону є забезпечення сталого зростан­ня рівня життя населення і державний контроль за процесами соціальної диференціації. В умовах відмови від директивного планування і переходу до ринкової економіки особливо зростає значення регіонального прогно­зу­вання. Прогноз розвитку регіону – це науково обґрунтоване судження про можливий стан регіону в майбутньому, альтернативні шляхи, строки та способи досягнення цілей його розвитку.

Необхідною умовою соціально орієнтованого, сталого, збалансо­ва­ного розвитку регіонів є зростання ефективності його державного регулю­вання. У найбільш загальному вигляді ефективність розуміють як резу­льтат, зіставлений із витратами на його досягнення або з цілями. В держав­ному управлінні слушно пропонується розрізняти три основні поняття ефективності державного управління: загальну соціальну ефективність, ефективність організації і функціонування суб’єктів та ефективність діяльності управлінських органів і посадових осіб. Стосовно проблеми державного впливу на регіони слід, на нашу думку, враховувати саме соціальну ефективність.

Важливою методологічною проблемою є проблема критеріїв соціальної ефективності. Загалом критерій ефективності державного управління – це певна ознака чи сукупність ознак, на основі яких оціню­ється ефективність системи управління в цілому, а також ефективність окремих управлінських рішень. Критеріями соціальної ефективності, які можуть бути застосовані в контексті державного регулювання розвитку регіонів, є показники, які дають можливість бачити і, бажано, вимірювати досягнутий через державне управління рівень задоволення назрілих потреб, інтересів і цілей суспільства, окремої соціальної групи, конкретної особи.

Сучасні тенденції оцінки та порівняння рівнів розвитку регіонів як показник ефективності його державного регулювання полягають у застосуванні понять “рівень життя”, “якість життя” та “рівень людського розвитку”. Вітчизняна методика визначення індексу людського розвитку, на відміну від методики Програми розвитку ООН, базується не на трьох, а на дев’яти складових – демографічний розвиток, розвиток ринку праці, матеріальний добробут населення, умови життя населення, рівень освіти населення, стан охорони здоров’я, соціальне середовище, екологічна ситуація, фінансування людського розвитку, кожна з яких відображає один з аспектів досягнутого рівня і тенденцій розвитку людського потенціалу регіону та враховується в інтегральному індексі. Саме він на сьогодні є найбільш адекватним при оцінці ефективності державного регулювання розвитку того чи іншого регіону та виявленні міжрегіональних дис­пропорцій.

Звичайно, використання регіонального індексу людського розвитку як основного показника соціальної ефективності державного регулювання розвитку регіонів не заперечує інших підходів, зокрема визначення рівня економічного чи соціально-економічного розвитку.

Отже, аналіз наукових джерел та дослідження окремих дефініцій категорійно-понятійного апарату у сфері державного регулювання розвитку регіонів дозволило сформулювати і ввести в науковий обіг їх узгоджені тлумачення.

У третьому розділі – “Правові та інституційні засади державного регулювання розвитку регіонів” – застосовані ретроспективний та порівняльний принципи вивчення і розміщення матеріалу. Розглядаються правові засади розвитку регіонів у ряді сучасних країн, включаючи східних та західних сусідів України, а також вітчизняні нормативно-правові акти, при цьому досліджується їх розвиток упродовж певних історичних періодів і до сьогодні. Аналогічно аналізується інституційний механізм регіонального розвитку. У третьому параграфі розділу наведено класи­фікацію проблемних регіонів та особливості їх правового й інституційного забезпечення з урахуванням того, що це регіони вторинного рівня поділу і межі їх, як правило, не збігаються з межами субнаціональних адміні­стративно-територіальних одиниць.

Державне регулювання розвитку регіонів, як і будь-яка інша діяль­ність держави, потребує належного нормативно-правового забезпечення. Давно назріла потреба у прийнятті низки законів та підзаконних актів, які б нормативно закріпили довгострокову концепцію регіонального розвитку, базові засади державного регулювання розвитку регіонів, визначили його предмет, коло суб’єктів, форми й методи регулювання. Такими правовими документами повинні, на нашу думку, стати закони “Про основні засади державного регулювання розвитку регіонів в Україні”, “Про основні положення державної регіональної політики в Україні”, “Про загальні принципи розробки і реалізації цільових регіональних програм”, “Про регіональний моніторинг”, “Про проблемні регіони” (або краще два самостійні закони – “Про державну підтримку депресивних регіонів” та “Про регіони пріоритетного розвитку”).

Заслуговує на увагу й необхідність прийняття низки підзаконних актів, насамперед Державної стратегії регіонального розвитку як підзаконного методологічного документа для запровадження сучасних механізмів розвитку регіонів. Актами глави держави та уряду доцільно визначити порядок складання й аналізу прогнозів, стратегій та концепцій розвитку регіонів, розробляти індивідуальні програми санації регіонів, законодавчо зарахованих до депресивних.

Існують значні відмінності між різними державами в питанні інституційного забезпечення розвитку регіонів, але більшість сучасних країн мають органи, до компетенції яких входить забезпечення державного регулювання розвитку регіонів. Ці функції можуть виконувати спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади або органи більш широкої компетенції, у складі яких діють відповідні структурні підрозділи. Практично у всіх державах функціонують міжвідомчі, міжміністерські органи.

В Україні державне регулювання розвитку регіонів поки що не набуло належного інституційного оформлення. Стосовно центральних органів влади актуальним є створення профільного комітету парламенту, дорадчого органу при Президентові та спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади.

Проблема регіонального розвитку сьогодні тісно пов’язана з необхідністю оптимізації взаємодії між центральними органами влади, місцевими (на рівні регіонів) органами управління та органами регіонального (обласного) самоврядування. Недостатньо використовується і потенціал міжсекторного співробітництва як потужного чинника розвитку регіону та агентств регіонального розвитку, зокрема через надмірне одержавлення останніх.

Особливих підходів вимагає інституційне та правове забезпечення розвитку проблемних регіонів, тобто такої території, яка не в змозі самостійно вирішити свої соціально-економічні проблеми чи реалізувати свій потенціал і тому вимагає певної селективної підтримки з боку держави. При цьому регіональною проблемою є системний прояв дис­балансу, протиріччя у функціонуванні одного чи кількох взаємозв’язаних потенціалів даної території. Регіональну проблему слід відрізняти від регіональної ситуації, яка характеризує загальний стан різноманітних потенціалів території регіону первинного поділу, межі якого збігаються з межами субнаціональної адміністративно-територіальної одиниці.

Звичайно, проблемними регіонами слід визнавати лише ті, проблеми в яких мають загальнодержавний характер, або за жодних умов не можуть бути вирішені за рахунок власних ресурсів і тому здатні набути незворотного характеру. До проблемних регіонів, на нашу думку, доцільно зараховувати кризові, відсталі, депресивні, прикордонні та авангардні регіони. Відкритим залишається питання про доцільність зарахування до проблемних регіонів тих територій, на яких встановлюються тимчасові особливі адміністративно-правові режими, наприклад режим надзвичайної екологічної ситуації. Депресивні регіони, у свою чергу, можна поділити на старопромислові, аграрно-промислові та видобувні. Санація депресивних регіонів повинна здійснюватися у вигляді системних регулятивних дій, що стосуються одночасно економіки, соціальної сфери, екології з вико­ристанням політичних, правових, організаційних та інших інструментів. Серед варіантів санації слід відрізняти консервацію депресивного стану, яка припиняє подальшу деструкцію, але не усуває причин депресії, реструктуризацію й тотальну санацію, тобто повне виведення із зони депресії промислових об’єктів та населення.

Поняття “прикордонний регіон” передбачає, що на особливості його розвитку суттєво впливає близькість державного кордону.

Проблемні регіони авангардного типу – це території з особливими режимами здійснення господарської та зовнішньоекономічної діяльності: вільні (спеціальні) економічні зони, національні частини єврорегіонів, технополіси, технопарки та інші “точки зростання”.

Кожен із названих видів проблемних регіонів або навіть кожен окремий проблемний регіон потребують особливих методів державної підтримки й санації, а також їх правового та інституційного оформлення.

У четвертому розділі – “Пріоритетні напрями вдосконалення державного регулювання розвитку регіонів в Україні”, – який має пере­важ­но прикладний характер, визначені ті напрями діяльності Української дер­жави, які в найближчій перспективі здатні позитивно вплинути на ефек­тивність державного регулювання розвитку регіонів та наблизити між­регіональні відносини до стандартів сучасних демокра­тичних країн. Зви­чай­но, для їх реалізації необхідні значні інтелектуальні зусилля, нор­ма­тивно-правові та інституційні реформи. До таких напрямів зара­ховано здійснення регіоналізації, розробку та реалізацію державної регіо­нальної політики, впровадження програмно-цільових методів, а також удоско­налення інформаційно-аналітичного забезпечення розвитку регіонів.

Насамперед мова йде про необхідність здійснення регіоналізації через децентралізацію, деконцентрацію та впровадження субсидіарності. Такий процес є досить тривалим у часі, він повинен супроводжуватися делегуванням не лише повноважень, але й ресурсів, кадрового та інфор­маційного забезпечення. У найбільш загальному вигляді регіона­лізацію трактують як певне зростання ролі та повноважень регіонів у країні при збереженні вертикалі влади й управління. Прийнятною та доцільною для України є регіоналізація в рамках унітарно-децентра­лізованої держави без зміни наявного обласного поділу. Сучасний поділ України на суб­націо­нальні адміністративно-територіальні одиниці здійснювався за принципом пропорційності території і населення. Сильною стороною є також принцип юридичної рівності більшості адміністративно-тери­торіальних одиниць субнаціонального рівня, що знайшло свій вияв у чинній Конституції.

У розділі наголошується, що під регіоналізацією на сьогоднішньому етапі розвитку України слід мати на увазі не зміну адміністративно-територіального устрою, а перерозподіл владних повноважень між центральними та регіональними органами, тобто через механізм децентра­лізації влади й деконцентрації повноважень на регіональний, тобто субнаціональний, рівень та зміну підходів до правосуб’єктності регіонів. Основою регіоналізації в Україні повинна стати децентралізація, яка, на відміну від деконцентрації, полягає в наданні права на прийняття рішень не представникам центральної влади на місцях, а органам, які не пере­бувають в ієрархічному підпорядкуванні центральних органів влади та обираються, як правило, зацікавленими громадянами. Межа децентра­лізації має бути зумовлена загальнодержавними інтересами та потребами забезпечення керованості країни як єдиного політичного, соціально-економічного, екологічного та правового простору.

Саме регіональна, унітарно-децентралізована держава дає змогу враховувати інтереси регіонів, розширюючи їх економічну самостійність, відповідальність регіональних та місцевих органів влади й самоврядування у вирішенні питань розвитку територій з огляду на місцеву специфіку й культурно-історичні традиції. Процес регіоналізації через децентралізацію є досить тривалим у часі, він повинен супроводжуватися не лише деле­гуванням повноважень, але й наданням ресурсів, посиленням кадрового та інформаційного забезпечення. Ефективне вирішення питань децентра­лізації вимагає наявності кількох принципових умов: політичної ста­біль­ності в державі, досить високого рівня соціально-економічного розвитку, стабільного законодавства та інституційного забезпечення, довіри суб’єк­тів до контрактних та договірних відносин.

Найбільш небезпечною, але найменш усвідомленою передумовою територіальної дезінтеграції держави є відсутність державної регіональної політики. Державна регіональна політика в Україні тривалий час перебуває в стані розробки, не має достатнього правового та інституційного забез­печення і спрямована більше не на розвиток регіонів, а на їх епізодичну підтримку, причому ця підтримка з об’єктивних економічних причин, як правило, є реакцією на певні надзвичайні обставини, що мали місце в регіоні. Такий стан справ тимчасовий і покращення макро­економічної ситуації в державі неминуче вимагатиме переходу від політики селективної підтримки регіонів до політики їх розвитку з урахуванням політичних, організаційних, матеріальних і фінансових можливостей держави та самих регіонів.

Концепція державної регіональної політики України визначає, що необхідність прискорення поступу України на шляху сталого розвитку, економічного зростання потребує формування якісно нової державної регіональної політики, але в науці та чинних нормативно-правових актах немає навіть чіткого формулювання дефініції “регіональна політика”. Концепція проголосила головною метою державної регіональної політики створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина, незалежно від місця проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, підвищення дієвості управлінських рішень, удосконалення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Питання об’єктів та суб’єктів державної регіональної політики нормативно не закріплене, але на практиці об’єктами державної регіональної політики в Україні є, переважно, адміністративно-територіальні одиниці субнаціонального рівня, хоча в перспективі увага повинна концентруватися також на проблемних регіонах, межі яких можуть не збігатися з межами адміністративно-територіальних одиниць, а суб’єктами – президент, парла­мент та уряд України, центральні й місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування. Для вдосконалення і подальшого розвитку регіональної політики в Україні значну практичну цінність має аналіз наднаціональної регіональної політики Європейського Союзу, західно- та центральноєвропейських держав, а також вивчення досвіду колишнього Радянського Союзу та країн, що виникли на його території. Проблема адаптації конкретного зарубіжного досвіду до умов України є досить складною, але деякі загальні підходи та окремі прийоми можуть мати певну цінність для практики державного регулювання регіонального розвитку в нашій країні.

На сьогодні базовим правовим документом, в якому найбільш структуровано й системно сформульовані мета, принципи та завдання державної регіональної політики, є “Концепція державної регіональної політики”, мова про яку йшла вище. Однак робота щодо нормативного забезпечення державної регіональної політики має бути продовжена, на часі прийняття низки законів та підзаконних актів, перелік та короткий зміст яких наведений у дисертації. Дійова регіональна політика потребує відповідного інституційного забезпечення та дотримання інших важливих умов, зокрема ефективного й прозорого використання всіх видів ресурсів та узгодження з довгостроковою стратегією регіонального розвитку держави.

Вітчизняні економісти, управлінці та фахівці інших галузей підтверджують доцільність і необхідність широкого застосування в державному регулюванні розвитку регіонів програмно-цільових методів як таких, що здатні оптимально пов’язати в єдине ціле велику кількість цілей і завдань регіонального розвитку, часові рамки їх досягнення, оптимальне використання ресурсів із значною кількістю виконавців. Запровадження у практику програмно-цільових методів державного регулювання розвитку регіонів у державах, де економіка перестала бути плановою, але ще не повною мірою відповідає стандартам ринкової економіки, значно ускладнене. Враховуючи те, що зміст цільових програм формують заходи, які здійснюються державою, у перехідних умовах роль держави повинна бути максимальною. Але незадовільний стан бюджету змушує на даному етапі перекладати на приватних інвесторів властиві державі функції з розвитку інфраструктури. Крім того, відсутність практики державного регулювання розвитку регіонів у ринкових умовах і наявність такого досвіду, здобутого в плановій економіці, спричинює до того, що цільова програма спрямовується не стільки на створення передумов для соціально орієнтованого, сталого, збалансованого розвитку регіону, скільки на оперативне управління функціонуванням регіону чи навіть окремими його потенціалами. Для подолання такого стану й покращення ефективності застосування програмно-цільових методів державного регулювання розвитку регіонів необхідно, насамперед, активізувати міждисциплінарні наукові дослідження ролі програмно-цільового методу в країнах з перехідною та ринковою економікою, впорядкувати нормативно-правову базу з даної проблеми та вирішити проблему підготовки кваліфікованих управлінських кадрів, здатних розробляти цільові програми та управляти ними.

З огляду на дефіцит бюджетних коштів кількість загально­держав­них програм регіонального розвитку повинна бути обмеженою і сто­суватися лише тих регіонів, які мають особливе, наприклад геополітичне, значення, а програми повинні вирішувати такі загально­державні проблеми, які не під силу вирішити самому регіонові. Типова структура цільової програми розвитку регіону включає характеристику регіону, основні цілі й завдання, ресурсне та інституційне забезпечення, механізм реалізації, порядок управління та здійснення контролю, а також оцінку очікуваних соціально-економічних наслідків від реалізації програми.

Регіональний розвиток, який трактується в категоріях соціальної орієнтації, сталості та збалансованості, потребує належного інформа­ційного й аналітичного забезпечення, джерелом якого повинні стати альтернативні інформаційні системи, що взаємодіють і доповнюють одна одну. Сучасна офіційна державна статистика є досить інертною і не може надати всієї необхідної для прийняття рішень інформації через специфічність проблем розвитку в різних регіонах. Недоліком офіційної статистики є також те, що не врахованою залишається статистична інформація за регіонами, межі яких не збігаються з кордонами адміні­стративно-територіальних одиниць субнаціонального рівня, а коло її користувачів обмежене здебільшого місцевими органами влади. З поля зору офіційної регіональної статистики випадають такі пласти соціально-економічної дійсності, як тіньова економіка, нелегальна міграція і нелегальна праця за кордоном, самозайнятість населення, реальний рівень доходів і витрат населення. Для сучасних потреб державного регулювання регіонального розвитку суто облікова функція статистики є недостатньою, вона повинна задовольняти потреби аналізу, моніторингу та прогнозування регіонального розвитку.

Водночас очевидно, що надійність результатів аналізу може бути забезпечена на базі повної і точної інформації, зокрема статистичної. “Методичні рекомендації щодо розробки регіональних стратегій розвитку” пропонують для потреб регіонального аналізу, крім офіційних даних Держкомстату України, обласних та районних управлінь статистики, використовувати інформаційні матеріали анкетувань та соціологічних опитувань, картографічні, ілюстраційні, історичні та інші матеріали.

Важливе значення для здійснення державного регулювання регіонального розвитку та розробки регіональної політики держави має наукове обґрунтування перспектив розвитку регіону, яке передбачає, насамперед, здійснення об’єктивного аналізу його стану. Регіональним аналізом вважається комплексне дослідження економічного, соціального та екологічного розвитку регіону за певний період. Зміст і методи аналізу стану регіону безпосередньо пов’язані із завданнями й методами регулювання регіонального розвитку. В процесі здійснення аналізу слід оцінити позитивні й негативні сторони розвитку регіону, що дасть можливість намітити основні шляхи його подальшого розвитку та вибрати адекватні методи регулювання.

Поряд з аналізом інформаційно-аналітична діяльність передбачає діагностику стану регіону, тобто виявлення регіональних диспропорцій, структурних деформацій і недоліків у соціально-економічному розвитку даного регіону, що може знадобитися для вироблення державної політики регіонального розвитку та виявлення депресивних територій.

Розвиток регіону передбачає наявність концепції регулювання та прогнозу його розвитку. Під концепцією регулювання регіонального розвитку розуміють обґрунтування способу досягнення поставлених цілей розвитку регіону в довгостроковій перспективі та засобів реалізації цілей і завдань державної регіональної політики. Прогноз регіонального розвитку є науково обґрунтованим судженням про можливий стан регіону в майбутньому, альтернативні шляхи, строки та способи досягнення цілей його розвитку.

Державне регулювання регіонального розвитку повинно спиратися на регіональний моніторинг, або моніторинг регіональних ситуацій і регіональних проблем, під яким розуміють спеціально організовану й постійно діючу систему необхідної статистичної звітності, збирання та аналізу статистичної інформації, здійснення додаткових інформаційно-аналітичних обстежень (опитування населення тощо) й діагностики стану, тенденцій розвитку та гостроти загальнорегіональних ситуацій і регіональних проблем. Щодо регіонів первинного територіального поділу, межі яких збігаються із субнаціональними адміністративно-терито­ріальними одиницями, необхідно здійснювати тотальний моніторинг, а щодо регіонів вторинного поділу – проблемно-орієнтований моніторинг.

Іншою стороною інформаційного забезпечення регіонального розвитку є ознайомлення населення з ходом реалізації регіональної політики держави. Ця проблема мала б стати темою окремого щорічного послання Президента чи уряду, в якому аналізувалися б не окремі аспекти регіональної ситуації, а максимально повний зв’язок явищ та проблем, які визначають міжрегіональний та внутрірегіональний розвиток.