У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено стан наукової розробленості проблеми, показано зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами Національної академії, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, сформульовано наукову новизну отриманих результатів та їх значення, наведено відомості щодо апробації результатів дослідження.
Наукове значення роботи полягає в тому, що одержані результати й висновки дисертаційного дослідження створюють передумови для обґрунтування теоретичних і методологічних засад, практичних рекомендацій щодо вдосконалення державного управління людським розвитком в умовах трансформації українського суспільства.
У першому розділі –“Теоретичні засади державного управління людським розвитком”–визначенозначення людського розвитку в забезпеченні сталого розвитку суспільства,досліджено ґенезу теорії та практики державного управління людським розвитком, обґрунтовано теоретичні засади сутності державного управління людським розвитком в умовах трансформації українського суспільства.
Вивчення наукових підходів до закономірностей та причин трансформаційних процесів у суспільстві дало підстави висунути таку гіпотезу: першопричиною трансформаційних процесів у суспільстві є людський розвиток, що відображається передусім у зміні домінуючих цінностей у суспільстві. У практиці державного управління людський розвиток розглядається, з одного боку, як процесрозширення людського вибору на довге і здорове життя, здобуття освіти та ін., з другого – як досягнутий рівень добробуту людей. Зазначено, що вибір серед безмежного кола варіантів, що протягом розвитку людства розширюється, викликав сьогодні низку глобальних проблем як екологічного, так і психологічного характеру, тобто без якісних змін у ціннісно-мотиваційній системі людини розширення можливостей вибору супроводжується значними проблемами. Доведено, що досягнутий рівень добробуту також не може слугувати надійним показником людського розвитку, оскільки, по-перше, свідчить лише про наявність необхідних умов для розвитку, що є важливою, але не достатньою умовою; а, по-друге, згідно з “теорією скарг” А.Маслоу задоволення матеріальних потреб має відносний і тимчасовий характер та згодом приносить відчуття ще більшого незадоволення. Зважаючи на зазначене, обґрунтовано, що, крім традиційних показників, за якими визначається рівень людського розвитку, необхідно оцінювати ціннісно-мотиваційні настанови, що домінують у суспільстві.
Узагальнення історичного досвіду дало змогу констатувати, що більшу частину історії людства домінуючими були матеріалістичні цінності та мотиви діяльності. Постматеріалістична система почала формуватись не так давно і характеризує здебільшого економічно розвинені суспільства. Однак сам по собі матеріальний добробут не гарантує постматеріалістичної мотивації. Підвищення доходу може сприйматись і як можливість задоволення базових потреб усе більш коштовними речами. Не останню роль у цьому процесі відіграють і засоби масової інформації, що сприяють формуванню суспільства із споживацьким ставленням до навколишнього світу. Відбувається штучне “гальмування” людського розвитку, пропагування здебільшого матеріальних цінностей, що не може залишатися поза увагою державного управління. Констатовано, що сучасні глобальні проблеми та еволюційні тенденції підводять до висновку, що сталий розвиток можливий лише за умови домінування цінностей самоактуалізації особистості й повного розвитку її потенціалу на благо суспільства.
На підставі аналізу теоретичних концепції щодо змісту та значення людського потенціалу зазначено, що людський потенціал є інтегральною характеристикою суспільства (країни, держави) як суб’єкта власного відтворення, розвитку і взаємодії з іншими суспільствами. Вінвідображає найважливіший чинник життєздатності суспільства, а саме: готовність і здатність національної спільноти до активного саморозвитку. Структуру цього феномену утворюють чотири взаємозалежних, але відносно самостійних елементи: соціально-демографічний, соціально-економічний, соціокультурний та діяльнісний потенціали.
Обґрунтовано, що людський розвиток залежить від двох груп чинників. Першу групу умовно можна назвати зовнішніми чинниками. Вони характеризують умови, які створюються в суспільстві для розвитку, збереження та використання людського потенціалу, що здебільшого позначаються на соціально-демографічному та соціально-економічному компонентах. Друга група – це внутрішні чинники, які характеризують ціннісно-мотиваційне підґрунтя людського розвитку та позначаються на соціокультурному й діяльнісному компонентах. Передусім від людини, її цінностей, потреб, бажань та прагнень залежить, чи використає вона повною мірою якісну освіту, міцне здоров’я і фінансові можливості на користь суспільству, чи ні. Тому підкреслено принциповість урахування як першої групи чинників, так і другої, на відміну від поширеної практики пошуку засобів створення державою належних умов для людського розвитку та нехтування ціннісно-мотиваційним підґрунтям.
Доведено необхідність використання в теорії та практиці державного управління людським розвитком концепції соціального характеру, що була розроблена в соціології, для пояснення взаємодії між індивідом і суспільством,виявлення ролі психологічного чинника в соціальному процесі. Соціальний характер віддзеркалює цінності, зумовлює думки, почуття та дії його носіїв. Які ідеї знайдуть підтримку в суспільстві, залежить від специфічних потреб та цінностей людей найпоширенішого соціального характеру. Тому його дослідження, урахування та коригування є важливими завданнями державного управління людським розвитком.
Запропоновано в контексті державного управління людським розвитком використовувати класифікацію Е.Фромма, за якої із домінуючого способу ставлення до себе, іншої людини й світу взагалі соціальні характери поділені на два типи: характери з неплідною й характери з плідною орієнтацією. Неплідні характери мають однакову “цінність” у контексті державного управління, оскільки активність їх представників має ірраціональний характер. В її основі лежить не віра у власні сили та прагнення до реалізації потенціалу, а реакція на тривогу (гостру або хронічну, свідому чи ні). Це може бути заздрість, ненависть, мазохізм, жадібність тощо. В основі суджень лежать стереотипи. Превалювання неплідного типу соціального характеру негативно впливає на суспільство, оскільки в найгіршому варіанті призводить до антисоціальних та незаконних проявів, а в усіх інших – до патерналістських настроїв. Водночас характер з плідною орієнтацією спонукає людину до повної реалізації власного потенціалу.
Визначено, що ключовими елементами в системі державного управління людським розвитком є людський потенціал, самоактуалізація особистості, соціальний характер, державна політика, де державне управління – це владний механізм впровадженняцілеспрямованого свідомого впливу на формування умов, передумов, підстав для розвитку людського потенціалу та його реалізації шляхом самоактуалізації особистості, а під державною політикою людського розвитку розуміється курс дій (або утримання від дій), системи органів державної влади для формування плідного типу соціального характеру як домінуючого в українському суспільстві й умов для розвитку людського потенціалу і його реалізації шляхом самоактуалізації особистості.
На підставі узагальнення теоретичних концепцій щодо змісту та особливостей трансформаційних процесів на пострадянському просторі зроблено висновок, що процес трансформації суспільства відбувається у типологічному просторі, утвореному трьома пов’язаними між собою характеристиками:ефективністю інституційної системи, якістю соціально-групової структури й рівнем людського потенціалу. Особливість і напрям трансформаційних процесів у суспільстві характеризується станом і якістю змін цих характеристик. Поєднання трьох вимірів забезпечує комплексну характеристику суспільства, дає змогу відстежувати траєкторію його якісної трансформації.
