ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ОХОРОНОЮ ЗДОРОВ”Я В КРАЇНАХ СХІДНОЇ ЄВРОПИ: ДОСВІД ТА МОЖЛИВІСТЬ ВИКОРИСТАННЯ В УКРАЇНІ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, визначено мету і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, ступінь наукової розробленості проблеми, розкрито наукову новизну і практичне значення отриманих результатів, особистий внесок здобувача та ступінь апробації результатів дослідження.

У першому розділі – “Проблема державного управління охороною здоров’я в світі: джерельний аналіз” – на основі системного аналізу праць зарубіжних авторів висвітлюється ступінь наукової розробки теми, осмислю­ються концептуальні підходи до оптимізації національних систем охорони здоров’я відповідно до міжнародних норм та стандартів.

Дослідженням установлено, що в зарубіжній науковій літературі проб­лема державного управління охороною здоров’я є предметом численних тео­ре­тичних та прикладних досліджень. Новим концептуальним підходом до державного управління охороною здоров’я зарубіжні дослідники вважають широке використання принципів регульованого ринку, що забезпечує сьогодні ефективні реформи галузі в Іспанії, Великій Британії, Італії, Фінляндії, Швеції та більшості країн Центральної і Східної Європи.

Автори зарубіжних видань, де висвітлюються питання державного управ­ління охороною здоров’я, наголошують на важливості двох підходів до опти­мізації управління галуззю: концепції “доброго управління” good gove ace – підвищення ефективності національних систем охорони здоров’я у поєднанні з механізмами регулювання надмірних суспільних витрат на охорону здоров’я та концепції “доцільності збільшення витрат на охорону здоров’я”. Прибічники концепції “доброго управління” зазначають, що там, де є належні політичні й інституційні передумови, спостерігаються й значні досягнення в охороні здоров’я навіть при низькому рівні витрат на неї. І навпаки, там, де політичні й інституційні основи неналежні, завжди можна очікувати на незадовільні результати навіть у разі значних витрат на охорону здоров’я.

Прихильники ж концепції “доцільності збільшення витрат на охорону здоров’я” підкреслюють, що недоречно навіть робити припущення про те, що країни з низькими доходами можуть багато чого досягти. Проблема полягає у величезному дефіциті інвестицій в охорону здоров’я. Для вирішення цієї проблеми необхідно збільшити витрати на охорону здоров’я в контексті ефективного управління.

У дисертації наголошується на тому, що основними принципами стратегії Всесвітньої організації охорони здоров’я “Здоров’я для всіх” є такі (Six major princeples run through the Health for All targets):

–        справедливість (основний принцип). Усім людям мають бути забезпечені рівні можливості для повної реалізації потенціалу здоров’я;

–        запобігання захворюванням та зміцнення здоров’я. Це є най­важ­ливішими стратегічними підходами, що забезпечують досягнення людьми такого стану здоров’я, який дає змогу повністю використовувати їх фізичні, психічні та соціальні можливості;

–        активна участь окремих людей, а також громад у визначенні пріоритетів, прийнятті та виконанні рішень, якщо вони добре інформовані та мотивовані;

–        співпраця якомога більшої кількості складових суспільства з метою досягнення здоров’я для всіх. Міжгалузеві дії є необхідними для забезпечення здоров’я, захисту від факторів ризику довкілля, економічного та соціального оточення;

–        задоволення основних потреб суспільства, що здійснюється через гармонійну систему охорони здоров’я, побудовану на первинній медичній допомозі та адекватній практиці направлення хворих до лікарів-спеціалістів, які надають прийнятні з урахуванням конкретних умов якісні послуги;

–        вихід усе більшої кількості проблем у сфері охорони здоров’я за межі національних кордонів.

Провідним у наукових працях відомого дослідника проблеми державного управління охороною здоров’я Джо Айві Буффорда є твердження про те, що основними стратегіями реформування системи державного управління охороною здоров’я на сьогодні є:

–        зосередження уваги на системі забезпечення індивідуальної медичної допомоги;

–        поліпшення здоров’я населення на основі досягнення балансу між інвестиціями в сектор надання індивідуальних медичних послуг і в сектор, діяльність якого пов’язана з підтримкою здоров’я та формуванням здорового способу життя;

–        раціональне інвестування галузі для поліпшення здоров’я населення, що вимагає співпраці різних рівнів державної влади та партнерства приватного й державного секторів для впровадження державної політики, спрямованої на підтримку громадського здоров’я та формування здорового способу життя.

У розділі зазначається, що актуальними напрямами розвитку охорони здоров’я населення відповідно до програми “Перспективи охорони здоров’я в Європі на майбутнє” (“Perspectives on the Future of Health Care in Europe”) визначена низка факторів, які найбільше позначаються на стані здоров’я населення та охороні здоров’я в цілому, а саме: регулююча роль держави; демографічні зміни, що впливають на стан здоров’я та медичну допомогу; швидкий розвиток медичних технологій; зміни соціального та політичного клімату в Європі; державна політика стосовно роботодавців та надавачів медичних послуг, спрямована на підвищення якості медичної допомоги, медичної та економічної ефективності при зменшенні видатків на охорону здоров’я і збереженні загальної доступності медичної допомоги; відносини з населенням стосовно охорони здоров’я (HP – health promotion), профілактична та превентивна робота (HP – health protection); соціальна рівність.

Системний аналіз зарубіжних наукових інформаційних джерел дав змогу визначити стан суспільних потреб щодо медико-санітарного забезпечення населення як підґрунтя трансформації галузі щодо наближення її до світових стандартів та показав, що в період глобальних інтеграційних змін у Європейському співтоваристві спостерігається підвищення очікувань громадян щодо покращання стану здоров’я. Це є одним з важливих чинників, які спонукають уряди країн Східної Європи до збільшення фінансування національних систем охорони здоров’я. Разом з тим демографічні показники щодо старіння населення Європи, необхідність упровадження дорогих новітніх медичних технологій, усе більша поширеність соціально значущих захворю­вань (серцево-судинних, онкологічних, інфекційних, психічних розладів, наркоманії тощо), підвищення цін на фармацевтичну продукцію вимагають перегляду суспільних поглядів та цінностей, пов’язаних з охороною здоров’я, ідей стосовно глобальних трансформаційних перетворень, які базуються на усвідом­ленні того, що національні системи охорони здоров’я є комплексними соціально-економічними явищами.

Джерельний аналіз дав змогу сформувати найважливіші напрями досліджень з державного управління охороною здоров’я в українській науці з урахуванням розробленості цієї проблематики у вітчизняній літературі, зокрема: виявлення особливостей при створенні й функціонуванні державного апарату управління охороною здоров’я; вдосконалення нормативно-правової бази, що регламентує діяльність галузі; гармонізація національного зако­но­давства України в галузі охорони здоров’я з правовими стандартами Ради Європи та Європейського Союзу; державне управління приватним сектором охорони здоров’я; місце і роль громадських організацій в управлінні охороною здоров’я тощо.

У другому розділі – “Теоретичні та методологічні засади дослідження державного управління охороною здоров’я” – обґрунтовано концептуальні підходи та методологію проведення дисертаційного дослідження.

Науково-теоретичне обґрунтування базових принципів оптимізації механізмів державного управління охороною здоров’я в умовах політичних та адміністративних трансформацій вимагало розробки спеціальної програми дослідження з використанням системного підходу, що сприяло послідовному вирішенню цілої низки специфічних завдань, визначенню конкретного предмета й об’єкта дослідження, а також його етапності.

Дисертаційне дослідження проводилося в п’ять основних етапів. Така багаторівнева структуризація його завдань забезпечувала системність, оскільки отримані на кожному попередньому етапі результати ставали логічною основою не тільки для наступних етапів, а й для їх узагальнення і наукового обґрунтування досягнення мети дослідження.

На першому етапі основним об’єктом був вибір напряму дослідження, визначення його мети, завдань, об’єкта, предмета, гіпотези, концептуальної основи та основних методів дослідження.

На другому етапі аналізувалися вітчизняні та зарубіжні літературні джерела (всього 305 одиниць). Одним з його завдань стало дослідження розвитку державного управління охороною здоров’я в Східній Європі в умовах політичних та адміністративних трансформацій суспільства, що дало можливість чітко визначити та сформулювати коло проблем. На цьому ж етапі докладно розглянуто методологію державного управління в галузі, що висвітлена у вітчизняній (227 одиниць) та зарубіжній літературі (78 одиниць), проаналізовано зарубіжний досвід правотворчості (5 країн) у державному регулюванні діяльності національних систем охорони здоров’я, їх особливості та можливості адаптації найбільш придатних з них до умов України.

Третє завдання другого етапу дослідження стосовно аналізу внутрішніх вад та суперечностей у системі охорони здоров’я України вирішувалося з використанням системного підходу. Отримані при цьому результати стали підставою для висунення гіпотези щодо необхідності оновлення правового регулювання системи охорони здоров’я як стратегії оптимізації механізмів державного управління.

Результати другого етапу дослідження використані в усіх розділах дисертації.

Метою третього етапу дослідження стало визначення можливості ви­ко­ристання позитивного досвіду країн Східної Європи, що впродовж останніх десятиріч активно реформували свої національні системи охорони здоров’я відповідно до світових стандартів. Це потребувало вирішення трьох додат­кових завдань: функціонально-структурного аналізу національних медичних ресурсів, встановлення організаційно-правових та соціально-економічних передумов їх функціонального об’єднання.

Згідно з програмою дослідження передбачалося вивчення основних тенденцій розвитку державного управління охороною здоров’я в Східній Європі та Україні, що виконано на четвертому етапі дослідження і використано в третьому розділі дисертації.

На п’ятому етапі здійснено узагальнення отриманих результатів і наукове обґрунтування досягнення мети дослідження щодо науково-теоретичного обґрунтування базових принципів оптимізації державного управління охороною здоров’я як стратегії державної політики України в галузі.

З огляду на те, що предметом і об’єктом дослідження є складні соціальні системи, методологічною основою наукової роботи стали системний підхід та системний аналіз. Зазначене дало змогу з’ясовувати й виокремлювати суть, складові, стан і прогнозовані тенденції розвитку державного управління охороною здоров’я в Україні та здійснити науково-теоретичне обґрунтування базових принципів його оптимізації в умовах політичної та адміністративної трансформацій у Європейському співтоваристві. Системний аналіз, який залишається основою методології дослідження складних соціальних систем, може бути справді ефективним засобом розв’язання складних, багато­факторіальних, часто не досить чітко сформульованих організаційних проблем. У цьому дослідженні основною метою системного аналізу стало уточнення проблеми, її структуризація в низку завдань, що в подальшому аналізувалися за допомогою методів інформаційного та економіко-математичного моделювання, пошуку критеріїв їх вирішення, деталізації мети, розробки ефективної програми досягнення мети.

У дисертації доводиться, що на сучасному етапі розвитку більшість країн Європи, серед яких і країни Східної Європи – Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща та Болгарія – запровадили фінансування за методом глобального бюджету, який передбачає отримання лікувально-профілактичним закладом фіксованого річного бюджету під узгоджений обсяг робіт. Крім узгоджених у глобальному бюджеті, лікувальний заклад отримує кошти від ланок первинної медико-санітарної допомоги – фондотримачів, що додатково становить близько 10-12%. Механізм поєднання фінансування первинної медико-санітарної допомоги за схемою часткового або повного фондотримання з методом глобального бюджету отримав назву інтегрованої системи надання і фінансування медичної допомоги.

Узагальнені результати системного аналізу літературних джерел та набутого досвіду під час стажування у Словаччині дають підстави стверджувати, що інтегрована система дає змогу більш раціонально використовувати ресурси системи охорони здоров’я, реформувати її без кардинальної структурної реорганізації, забезпечити доступність, етапність та наступність у наданні медичної допомоги. Позитивний східноєвропейський досвід інтегрованої системи фінансування було втілено в моделях керованої медичної допомоги організацій з підтримки здоров’я, в яких на 29% знизилися витрати на стаціонарну допомогу, на 20% зросли витрати на первинну медико-санітарну допомогу і на 22% – на спеціалізовану амбулаторну. Сучасні моделі інтегрованої системи фінансування охорони здоров’я дедалі більше відображаються в національних системах охорони здоров’я в Польщі, Чехії, Болгарії, деяких регіонах Росії, зокрема в Томській області, Кемерові, Санкт-Петербурзі.

Результати вивчення досвіду державного управління охороною здоров’я в країнах Східної Європи дають підстави стверджувати, що в умовах раціонального використання ресурсів, економічної нестабільності та обме­же­ного фінансування великого значення набуває ресурсозберігаючий менеджмент, який дає змогу підвищити економічну ефективність роботи як окремого лікувального закладу, так і національної системи охорони здоров’я загалом. Встановлено, що ефективне використання ресурсозберігаючих технологій забезпечить економію близько 20% витрат. Це дасть змогу вивіль­нити частину коштів і спрямувати їх на підтримку та розвиток лікувально-діагностичного процесу.

Таким чином, аналіз державного управління охороною здоров’я в країнах Східної Європи дає підстави стверджувати, що воно набуває дедалі більшого розвитку, супроводжується виробленням власних критеріїв та принципів і становить контекстуально-детермінуючу основу для творчого використання кращих його зразків в Україні.

У третьому розділі – “Перспектива розвитку системи державного управління охороною здоров’я в Україні в умовах глобалізації і євроінтеграції та національної самоідентифікації” – на основі кращого східноєвропейського досвіду, його зіставлення з вітчизняним обґрунтовуються принципи, напрями, заходи стратегії щодо оптимізації державного управління системою охорони здоров’я України.

Насамперед, як показує зарубіжний досвід, визначаючи стратегію реформування системи охорони здоров’я, доцільно розробити та запровадити ефективну державну політику щодо оптимізації діяльності галузі. А для цього необхідні прийняття політичних і управлінських рішень, їх реалізація та оцінка результатів реформ.

Стратегічні цілі національної політики України в галузі охорони здоров’я  мають передбачати:

–        зниження рівня захворюваності і передчасної смертності різних груп населення;

–        подовження середньої тривалості життя людини при збереженні достатньої його якості;

–        подовження трудового довголіття і соціальної активності людини;

–        зниження негативного впливу навколишнього середовища (природного та антропогенного) на стан здоров’я населення;

–        радикальне реформування системи медичної профілактики захворю­вань та їх ускладнень, а також реабілітації осіб, які втратили здоров’я.

Подальшого вдосконалення потребує фінансування галузі охорони здоров’я. Одним з дієвих механізмів його оптимізації має стати, як переконливо свідчить зарубіжний досвід, запровадження в Україні загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування.

З аналізу східноєвропейського досвіду випливає, що основними прин­ципами реформування національної системи охорони здоров’я можуть бути:

–        децентралізація в управлінні галуззю (зменшення регулюючого впливу держави на охорону здоров’я, визначення нової ролі регіональних органів управління та закладів охорони здоров’я, розширення приватного сектора);

–        пріоритетність первинної медико-санітарної допомоги;

–        зміна ролі Міністерства охорони здоров’я України та закріплення за ним функції формування державної політики в галузі охорони здоров’я.

Системний аналіз зарубіжного досвіду державного управління охороною здоров’я свідчить, що важливе значення в активізації діяльності галузі охорони здоров’я має стратегія політики громадських організацій. У зв’язку з цим видається перспективною діяльність Федерації сприяння охороні здоров’я громадянського суспільства України. Адже, як було проголошено на першому форумі, місія цієї організації полягає у формуванні принципів “цілісного” здоров’я нації, зокрема у зміцненні та вдосконаленні фізичного, душевного (психічного) та духовного (соціального) здоров’я. Інструментом реалізації стратегічної лінії засновники цього об’єднання вибирають тактику, спрямовану на вирішення таких головних завдань державної політики в охороні здоров’я:

–        формування свідомого ставлення кожного громадянина, української спільноти та державних установ до проблеми збереження та поліпшення здоров’я нації;

–        активізація діяльності громадських організацій в управлінні охороною здоров’я в межах чинного законодавства України (послідовна передача функцій ліцензування, атестації та акредитації професійним медичним (фармацев­тичним) асоціаціям федерації, функцій незалежних науково-технічних експертів у галузі охорони здоров’я – науковим радам федерації; безпосередня участь на громадських засадах представників громадських організацій у роботі керівних органів охорони здоров’я для вирішення питань формування та впровадження державної політики охорони здоров’я; видача федерацією випускникам вищих навчальних закладів сертифікатів їх членства на добровільних засадах у фахових медичних асоціаціях відповідно до між­на­родних стандартів; залучення незалежних наукових громадських експертних комісій до участі в розробці, затвердженні та контролі за виконанням національних, державних, відомчих та регіональних медико-соціальних програм у галузі охорони здоров’я з пріоритетним використанням здобутків вітчизняної медицини);

–        подальша активізація участі громадських об’єднань у формуванні державної політики стосовно охорони здоров’я населення та навколишнього середовища України;

–        підвищення ролі громадських організацій у реформуванні економічних засад системи охорони здоров’я;

–        оптимізація інформаційно-аналітичної діяльності з питань охорони здоров’я та своєчасне і всебічне інформування населення України про реальний стан системи охорони здоров’я й здобутки вітчизняних і зарубіжних фахівців;

–      пропаганда здорового способу життя;

–      розвиток міжнародного співробітництва з громадськими об’єднаннями, які вирішують питання охорони і збереження здоров’я населення та оздоровлення навколишнього середовища.

Подальшого вдосконалення потребують шляхи реформування галузі охорони здоров’я. З огляду на це видається доцільним вжиття апробованих у країнах Східної Європи заходів, зокрема:

–        лібералізації попиту на медичні послуги шляхом розширення можливостей споживчого вибору і зміни ролі держави, споживачів, медичних закладів і лікарів, які більш активно взаємодіють у сфері охорони здоров’я;

–        диверсифікації пропозицій медичних послуг методом створення нового сприятливого середовища для недержавної та приватної діяльності шляхом перерозподілу власності, виробництва й фінансування охорони здоров’я;

–        подальшого стимулювання медичних закладів і медичних працівників за економію витрат і підвищення якості медичних послуг на новому конку­рентному ринку.

Концептуально та стратегічно важливо намагатися розв’язати і таку суперечність, що притаманна охороні здоров’я, як асиметрія інформації. Доведено, що зазначена особливість галузі є одним із основних факторів обмеженості ринкових механізмів в охороні здоров’я, адже споживач не може бути інформованим покупцем послуг охорони здоров’я, на відміну від сторони, яка фінансує надання медичної допомоги.

В Україні для виконання зазначених стратегічних завдань зусилля держави мають зосереджуватися на таких напрямах:

–        перегляді та зміні законодавства стосовно охорони здоров’я (передусім прийняття Закону “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування”);

–        децентралізації (передачі деяких повноважень на більш низькі рівні державного сектора приватному сектору);

–        зміні системи фінансування (інтегроване фінансування з різних джерел) охорони здоров’я та підвищенні ролі приватного сектора у фінансуванні галузі;

–        забезпеченні ліквідності медичних закладів;

–        розширенні прав пацієнтів щодо свободи вибору лікаря та ліку­вального закладу;

–        підвищенні ролі охорони громадського здоров’я та профілактичного напряму в медичній галузі;

–        поступовому переході від галузевого до функціонального принципу побудови Міністерства охорони здоров’я. Це має привести до спрощення і підвищення ефективності державного управління охороною здоров’я України, скорочення непотрібних ланок управління.

Необхідність вжиття дійових реструктуризаційних заходів та визначення головних напрямів розвитку медичної галузі в Україні зумовлені такими реаліями сьогодення, як демократизація громадянського суспільства; інтеграція України у світове співтовариство та пріоритетність вектора зовнішньої політики на євроінтеграцію; глобальні структурні процеси в економіці; низькі рівень та якість життя більшості громадян; низька економічна ефективність використання ресурсів охорони здоров’я; недосконала система оплати праці медичних працівників; значна диспропорція між первинною медико-санітарною та стаціонарною допомогою тощо.