Державне управління соціальним захистом населення в умовах європейської інтеграції України

Короткий зміст

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету та завдання роботи. Викладено найбільш вагомі результати, що характеризують науково-практичну новизну дослідження. Зазначено практичне значення та можливості застосування одержаних результатів.

розглядаються теоретичні аспекти соціальної політики, зокрема її захисної функції, розкрито сутність і уточнено категоріальний апарат соціального захисту та наукові підходи до його дослідження, проаналізовано систему соціального захисту і моделі соціальної політики економічно розвинених країн Європейського Союзу.

В умовах становлення ринкової економіки Україна, яка конституційно задекларувала соціальну спрямованість свого розвитку, бере на себе зобов’язання і відповідальність виступати реальним гарантом соціальних прав своїх громадян і формувати законодавчу базу соціального захисту населення, регулювати соціальну компенсацію певним категоріям з метою уникнення конфліктів внаслідок нерівномірного розподілу ресурсів, підтримувати безпеку і умови життєдіяльності громадян. В цьому полягає захисна функція соціальної політики.

На думку автора, доцільними напрямами використання досвіду соціальної політики, втіленого у відповідних зарубіжних моделях соціального захисту населення, поряд із створенням правових і соціально-економічних умов забезпечення засобів існування працездатним громадянам за рахунок особистого трудового вкладу, економічної самостійності і підприємливості, а соціально вразливим категоріям – за рахунок держави, принциповим є такі: підвищення платоспроможності населення з метою більш повного використання державних механізмів соціального захисту шляхом забезпечення продуктивної зайнятості, зростання доходів та обмеження безробіття; посилення регіональних важелів та механізмів  самоврядування в реалізації завдань соціального захисту; забезпечення запобіжних заходів у подоланні бідності; формування свідомості населення на самозахисну орієнтацію.

·         З переходом до ринкових умов суттєво змінюються функції суб’єктів політики соціального захисту. Раціональний розподіл компетенцій між центром і регіонами дозволяє оптимізувати дію державних механізмів із врахуванням місцевих можливостей, але при одночасному застосуванні соціальних трансфертів не знімається проблема регіональних розбіжностей. У зв’язку з цим, в роботі обґрунтовано застосування  основних принципів побудови соціального захисту населення.

Сучасну соціальну політику пропонується розглядати як системну єдність двох взаємозалежних і взаємодоповнюючих напрямів дії, а саме: соціального розвитку і соціального захисту. Теоретичну посилку концепції захисної функції соціальної політики доцільно будувати на засадах досягнення соціально прийнятного життєвого рівня і врегулювання його гарантій відповідно до соціальних стандартів та нормативів (Закон України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії").

Автор вважає, що у загальному вигляді система соціального захисту повинна включати наступні елементи: гарантії (правові, економічні, соціальні); ресурси (фінансові, природні, інформаційно-інтелектуальні); механізми (законодавчі, фіскальні, страхування, кредитування, організаційні); інструменти (бюджетні, позабюджетні, фонди гуманітарної допомоги, інформаційні технології, програмно-цільові засоби, соціальне партнерство); інституції (державні, громадські, міжнародні); моніторинг стану соціальної захищеності.

В більш розгорнутому і деталізованому визначенні соціальний захист населення - це солідарна, державно-регіональна, багатофункціональна система підтримки благополуччя населення на рівні, не нижчому від діючих стандартів і нормативів, яка попереджує нагромадження соціальних дефіцитів з метою досягнення суспільної стабільності на основі використання механізмів законо­дав­чого, економічного, інформаційного  та організаційно-програмного забез­пе­чення. Вона має охоплювати соціальне страхування, державне забезпечення та надання соціальних пільг і послуг окремим категоріям населення за рахунок державного бюджету, соціальну допомогу та соціальну підтримку непраце­здатних громадян за рахунок державного і місцевого бюджетів.

У другому розділі – «Соціальний захист населення: зміст,  форми і  напрямки  реалізації» – доведено, що для вирішення завдань соціального захисту населення необхідно використовувати регулювання соціально-економічних індикаторів рівня життя. Це, перш за все, межа малозабезпеченості (ММ), прожитковий мінімум (ПМ), мінімальний споживчий бюджет (МСБ), мінімальна заробітна плата (МЗП), індекс людського розвитку. Наслідок трансформації призвів до необхідності виділення частини населення, яка через нестачу коштів не може підтримувати необхідний рівень життя. Враховуючи, що офіційне визначення бідності та малозабезпеченості досить сильно відрізняється від їх суб’єктивного сприйняття та оцінки, у процесі написання роботи використовувалися та співставлялися відповідні експертні оцінки соціально-економічної захищеності особи та окремих груп населення.

        Сьогодні  система соціального захисту населення як важливий соціальний інститут  починає  зазнавати  істотних змін.  В першу чергу, на нашу думку, це стосується терміна "соціальне забезпечення", який використовувався за радянських часів і  характеризував специфічну організаційно-правову форму соціального піклування держави про населення, а в нових умовах замінено терміном "соціальний захист". Хоча  термін “соціальне забезпечення” зберігає своє значення  і сьогодні. Проте справа не тільки в зміні термінології. Змінюється сам зміст соціального забезпечення. У порядок денний поруч із пенсійним забезпеченням постала потреба у розвитку інших організаційно-правових форм соціальної підтримки населення і, в першу чергу, його найбільш уразливих верств. Саме тому в другій половині 1990-х рр. в Україні введено в обіг термін “соціальний захист”, який вже давно використовується у світовій практиці.

      Соціальний захист особи є одним із найважливіших напрямків соціальної політики в сучас­ному свiтi, бо перестав бути внутрішньою справою окремої держави i постає як вимога міжнародного співтовариства. Ступінь соціальної захищеності особи є яскравим показником розвинутостi та ци­вiлiзованостi певного суспільства, рівня розвитку відповідної держави.

Результати здійснених досліджень свідчать про те, що подальше удосконалення системи соціального захисту населення, її наближення до вимог світових стандартів необхідно пов’язувати з діяльністю соціальних інститутів, від яких у значній мірі залежить стан справ у цій сфері. Саме  сьогодні в Україні склалися такі умови, за яких  виникла необхідність розробки концептуальної моделі соціальної політики в регіонах, яка взаємопов’язує економічні та соціальні заходи з поступовим переходом від переважно соціальної підтримки до соціального страхування населення з диференціацією економічних і соціальних ризиків залежно від розміру страхових внесків, віку та інших факторів.

На думку фахівців, ця модель передбачає перебудову системи управління шляхом вибору найбільш адекватних та ефективних соціально-економічних регуляторів на підставі врахування об’єктивних закономірностей та тенденцій сталого соціального розвитку регіону. Стратегічні соціально-економічні перетворення в регіоні повинні здійснюватися в рамках відповідної системи, одним із елементів якої є спеціальні (вільні) економічні зони.

В третьому розділі – “Удосконалення державних механізмів регулю­ван­ня соціального захисту населення” – розглянуті складові системи соці­аль­ного розвитку і соціального захисту населення, запропоновано комплекс параметрів соціального моніторингу рівня соціальної захищеності окремих категорій населення, визначені та систематизовані напрями вдосконалення державних механізмів регулювання соціального захисту населення.

Автор вважає, що соціальний захист населення залишається конституційною прерогативою держави та здійснюється її відповідними соціальними інституціями на підставі законодавчих нормативів шляхом використання державних соціальних стандартів, нормативів, гарантій. Державна політика соціального захисту за цих умов повинна передбачати багатовекторність задоволення потреб суспільства шляхом підвищення ролі та рівня  трудових доходів, захисту громадян від зростання цін, гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму, реалізації заходів з недопущення розширення безробіття, забезпечення підтримки соціально незахищених категорій, реалізації стратегії подолання бідності, подальшого реформування оплати праці та пенсійного забезпечення.

Поряд із загальнодержавними законодавчими механізмами соціального захисту у формах соціального забезпечення активну роль повинна відігравати регіональна соціальна політика як їх складовий елемент. Її особливість полягає в поліфункціональності, охоплює цілий комплекс напрямів, основними з яких, на наш погляд, є: економічний, в т. ч. бюджетно-фінансовий, соціальний, де­мо­графічний, екогомологічний, поселенський. Пріоритетним напрямом регіо­нальної політики держави і місцевих органів влади виступає економічний, безпосередньо пов’язаний з ефективним залученням ресурсного потенціалу, створенням робочих місць, обмеженням безробіття, раціональним розміщен­ням продуктивних сил і відповідним цьому зростанням реальних доходів населення. Завдяки еконо­мічному напряму зростає садозахисний потенціал населення регіонів.

Активними соціально-захисними заходами, якими мають оперувати державні органи влади в трансформаційний період, є: встановлення і періодичний перегляд мінімальних споживчих бюджетів прожиткового мінімуму, мінімальної заробітної плати, створення фондів соціальної допомоги, пенсійних фондів, перманентна зміна оплати праці, індексація доходів та ін. заходи, що входять у сферу державного регулювання через використання механізмів забезпечення соціального захисту. Узагальнюючою формою державного регулювання соціального захисту є розробка системи показників, які характеризують стан та динаміку рівня життя населення.

В роботі показано, що за умов поступового подолання економічної кризи су­часні важелі державного регулювання соціального захисту потребують іс­тот­ного коригування, виходячи з двох наступних принципів: орієнтації на фор­мування суспільної свідомості, націленої на  самозахист; зведення соці­аль­но-захисних функцій держави до реалізації законодавчо відрегульованих меха­ніз­мів  забезпечення найменш захищених верств населення. При до­три­манні цих принципів досягається оптимізація взаємозв’язку соціального роз­витку і соціального захисту, перехід останнього на ринкові засади втілення.

Необхідною складовою інформаційного забезпечення системи соціаль­ного захисту є моніторинг соціальної захищеності різних категорій населення. Аналізуючи аналітичні матеріали Держкомстату України за 2000 – 2006 рр. (“Базова захищеність населення України”), ми дійшли висновку,  що цей моніторинг дозволяє ранжувати чинники соціальної захищеності, простежувати їх дію в часовому і територіальному розрізі, що необхідно для обґрунтування нових напрямків наукових пошуків вирішення проблем соціального захисту на міждисциплінарному рівні.

В даний час підвищення потреб в соціально-економічному захисті зумовлене зростанням вартості життя, знаходиться в суперечності з можливістю задоволення цих потреб через недостатність матеріальних та фінансових ресурсів. Необхідність залучення населення до активного самозахисту через працю, надання пріоритетності стимулюванню соціальної підтримки трудової активності та підприємливості, яку концентрує в собі середній клас, складає головне джерело і об’єктивну основу напрямку підвищення суспільного благополуччя і стабільності. Трудність становлення і закріплення середнього класу як основного продуцента захисного потенціалу для інших категорій населення, нижчих за рівнем життя, пов’язана з неврегульованістю перерозподільчих відносин у суспільстві і потребує особливих реагувань з боку держави, зокрема через удосконалення державних механізмів регулювання соціального захисту. Пропонуємо розглянути принципову схема вдосконалення державних механізмів соціального захисту населення.