ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ГРОМАДСЬКИХ ОБ’ЄДНАНЬ ГАЛИЧИНИ ІЗ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ (20

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання, об’єкт і предмет дослідження, його територіальні та хронологічні межі, показано наукову новизну й практичну значущість дисертації, представлено апробацію її результатів.

У першому розділі “Джерельна база, історіографія та методологія дослідження” проаналізовано комплекс джерел, використаних при підготовці дисертаційної роботи, з’ясовано ступінь і методологію її наукової розробки.

У підрозділі 1.1. “Аналіз джерел” дається їх різнобічна характеристика. Основу джерельної бази дослідження становлять документи з двох центральних і трьох обласних архівів, чимало з них уперше вводяться до наукового обігу. У Центральному державному історичному архіві України м. Львова опрацьовано 14 фондів громадських та інших суспільних інституцій, зокрема “Рідної школи” (ф. 206), “Академічної громади” (ф. 296), “Сільського господаря” (ф. 302), “Сокола-Батька” (ф. 312), Союзу українок (ф. 319), Українського крайового товариства охорони дітей і опіки над молоддю (ф. 321), Союзу українських приватних службовців (ф. 343), “Просвіти” (ф. 348), Крайового комітету допомоги голодуючому селу (ф. 396), Товариства опіки над українськими емігрантами (ф. 430), Українського горожанського комітету (ф. 462), товариства “Українська академічна поміч” (ф. 766), Українського товариства допомоги емігрантам з України і їх родинам (ф. 804) та ін. У них містяться матеріали з’їздів, засідань виконавчих органів, їхні розпорядження, листування, а також звіти, статистика, що розкривають різні аспекти соціальної діяльності громадських товариств. У фондах держархівів Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської областей зосереджені матеріали про функціонування громадських організацій на регіональному рівні та про діяльність органів влади різних рівнів (міністерств, воєводств, староств, поліції), що відображають державну політику в соціальній сфері.

Використані в роботі опубліковані документи поділяємо на дві групи: 1) збірники, що стосуються діяльності громадських організацій; 2) матеріали, що визначають суспільні умови їхнього розвитку за міжвоєнної Польщі.

Проаналізовано законодавчі акти та офіційну статистику Польської держави, які відображають зміст і характер її соціальної політики.

Важливе інформативне значення мають звіти, статути, ухвали загальних з’їздів, інструктивні матеріали, що розкривають засади, форми, методи функціонування громадських організацій. З’ясовано видові ознаки та інформативні можливості понад 25 періодичних видань – органів громадських організацій та інших українських і польських часописів різного суспільного спрямування.

Мемуари у вигляді книжкових і статейних публікацій у тематичному відношенні поділяємо на три групи, які відображають загальне суспільне становище Галичини міжвоєнного періоду, розкривають ідеологію і структуру громадських організацій, висвітлюють різні аспекти їх соціальної діяльності та державної політики в цій сфері. Попри певний суб’єктивізм вони дають цінну інформацію з теми дослідження, якої не зустрічаємо в інших джерелах.

У підрозділі 1.2. “Історіографія проблеми” проаналізовано рівень наукових знань з теми дослідження. Нагромаджено чималий обсяг літератури з історії українських громадських товариств Галичини, які вивчаються за окремими хронологічними періодами, за певними типами (культурно-освітні, молодіжні, жіночі, студентські та ін.), за напрямами діяльності тощо. Втім, науковці обходили увагою їхню працю із соціального захисту українців краю або ж висвітлювали її епізодично, поверхнево.

За хронологічно-територіальним принципом історіографію досліджуваної проблеми поділяємо на чотири групи: 1) праці міжвоєнного періоду, що з’явилися переважно в Галичині; 2) література радянського періоду; 3) студії українського зарубіжжя, переважно 1950-1980-х років; 4) дослідження доби незалежності України. Кожен з них має свою специфіку, зумовлену науково-методологічними, ідеологічними, політичними та іншими чинниками.

Великий вплив на історіографію досліджуваної теми справила література Галичини міжвоєнного періоду. Вона написана на засадах позитивізму, на її характері позначалася ідейна заангажованість авторів; серед них бракувало професійних істориків, а переважали керівники громадських організацій; багато публікацій з’являлося з нагоди їхніх ювілеїв; поступ товариств осмислювався через призму польсько-українських стосунків. Зазначені риси притаманні працям з історії “Просвіти” (С.Шах, В.Мудрий, П.Петрик та ін.), “Рідної школи” (К.Малицька, Л.Ясінчук), “Сільського господаря” (Ю.Павликовський, Є.Храпливий), молодіжних організацій (І.Боберський, С.Гайдучок, Е.Жарський, С.Левицький, В.Федорчак). Проблеми соціального захисту українського населення глибше висвітлені в “ювілейних історіях” професійних і станових об’єднань студентів, учителів, інженерів, лікарів, правників, міщан, ремісників, робітників, а також у нарисах про антиалкогольне товариство “Відродження”, “Народну лічницю”, “Українську захоронку” й інші соціально зорієнтовані інституції.

Радянська історіографія трактувала громадські товариства Галичини як “буржуазно-націоналістичні”, “реакційні”, “антинародні”. Висвітлюючи боротьбу прокомуністичних угруповань проти соціального поневолення західноукраїнської людності, історики не порушували питання про діяльність національно-зорієнтованих організацій із соціально-правового захисту, оскільки це суперечило пануючим ідеологемам.

Здобутки українського зарубіжжя оцінюються неоднозначно. З одного боку, дослідники фактично не просунулися у вивченні “Просвіти” і “Рідної школи”, з іншого, – представили перші узагальнюючі студії з історії “Сільського господаря” та молодіжних, студентських, жіночих організацій (М.Богачевська-Хом’як, В.Леник, В.Янів та ін.). Значний інтерес представляють діаспорні регіональні збірники про розвиток окремих теренів Галичини (Станиславівщини, Коломийщини, Тернопільщини та ін.) та інші історико-мемуарні видання, підготовлені в дусі української державницької історіографії.

Проаналізовані тенденції (етапи нарощування знань, зміна методологічних парадигм тощо) та здобутки сучасної української історіографії з досліджуваної теми. Доробок з історії “Просвіти” ілюструють монографічні і дисертаційні дослідження Ж.Ковби, І.Зуляка, В.Пашука, ін. Зрушення у вивченні “Рідної школи” засвідчують напрацювання Г.Білавич, Б.Савчука, М.Хмельовського; “Сільського господаря“ – Л.Дрогомирецької, Л.Реви-Родіонової, Г.Шевчук; жіночих організацій – П.Дутчак, О.Маланчук-Рибак, Б.Савчука, З.Нагачевської; студентських, молодіжних, спортивних товариств – І.Андрухіва, І.Гурака, О.Вацеби, Р.Ковалюка, В.Окаринського, Б.Савчука, Б.Трофим’яка та ін.

Історико-краєзнавча література деталізує розвиток громадських інституцій на “мікрорівні” – у межах районів, міст, сіл. Важливі зрізи інституціональної історії розкривають роботи з біографістики. Сучасні історики досить глибоко з’ясували організаційно-ідеологічне становлення та напрями і здобутки діяльності названих товариств.

Окремі аспекти досліджуваної теми порушувалися вченими в руслі вивчення суспільно-політичних відносин та етносоціального розвитку Галичини у ХХ ст. (В.Грабовецький, О.Добржанський, О.Жерноклеєв, М.Литвин, С.Качараба, О.Красівський, М.Кугутяк, С.Макарчук, В.Марчук, М.Міщук, І.Райківський, Ю.Сливка, І.Соляр, О.Сухий та ін.).

Отож нагромадився значний масив літератури про організаційно-ідеологічне становлення та форми і напрями праці зазначених інституцій. Утім, їхня діяльність з розв’язання різних соціальних проблем розглядалася фрагментарно чи взагалі обходилася увагою. Маловивченими залишилися соціально зорієнтовані добровільні об’єднання, покликані захищати громадянські права й надавати матеріальну допомогу населенню. Така історіографічна ситуація зумовила доцільність підготовки спеціального дослідження, яке б узагальнило діяльність українських громадських інституцій із соціального захисту населення Галичини у 20–30-х роках ХХ ст.

У підрозділі 1.3. “Теоретико-методологічні засади дослідження” розкрито сутність принципів суспільного пізнання – історизму, об’єктивності, всебічності, наступності. Показано вплив наукової дискусії в сучасній історичній науці на вивчення проблематики дослідження (положення про “націоналізацію історії”, “галицький п’ємонтизм” та ін.).

Дисертаційна робота ґрунтується на методах і прийомах, здатних забезпечити об’єктивність, достовірність, науковість одержаних результатів. При її підготовці використано три головні групи методів наукового пізнання: загальнонаукові, емпірично-теоретичні, спеціально-історичні. Вона будується за проблемно-хронологічним принципом, що дає можливість висвітлювати головні напрями та динаміку діяльності громадських організацій з розв’язання соціальних проблем, виявляти головні здобутки і прогалини їхньої праці в цій царині.

При підготовці дослідження для інтерпретації, оцінки та різнобічного аналізу історичних джерел використано дві головні групи методів наукового пізнання: загальнонаукові (пошуково-бібліографічний, історико-порівняльний, проблемно-хронологічний, ретроспективний, синхронний, типологічний) та емпірично-теоретичні (аналіз і синтез, індукція і дедукція, логічний, класифікація, аналогія, актуалізація) та ін. Їхнє застосування сприяло висвітленню історичного процесу в його динаміці та багатогранних взаємозумовлених зв’язках.

При підготовці дисертаційного дослідження активно апробовувався інституціональний підхід до вивчення діяльності громадських організацій як важливих компонентів розвитку громадянського суспільства. У сучасному неоінституціональному варіанті він сприяє осмисленню як окремих проблем, так і комплексного аналізу українського громадського руху в Галичині в міжвоєнний період ХХ ст. У практичній площині цей підхід забезпечує різнобічний аналіз досліджуваних товариств та організацій, що мали свої специфічні суспільні завдання і в сукупності відтворювали явище, що прийнято трактувати як “національний громадський рух”.

У другому розділі “Соціальний складник ідеології і практики українського громадського руху в Галичині в міжвоєнний період ХХ ст.” розкрито його структуру, особливості становлення та форми і методи діяльності в соціально-правовій сфері. З таких позицій здійснено поділ товариств на три групи: 1) масові інституції з розгалуженими організаційними структурами; 2) станові й професійні об’єднання (учителів, лікарів, інженерів, правників, службовців, міщан, ремісників, робітників), які здійснювали працю із захисту корпоративних інтересів своїх членів; 3) “спеціалізовані” асоціації, безпосередньо покликані розв’язувати злободенні соціальні проблеми українців краю.

У підрозділі 2.1. “Масові добровільні організації як чинник консолідації зусиль української громадськості краю за умов національної політики Другої Речі Посполитої” показано роль цих інституцій у розв’язанні різних соціальних завдань. З’ясовано значення досвіду їхньої діяльності наприкінці XIX – на початку ХХ ст.

Вивчення проблеми виникнення і становлення масових українських товариств Галичини в останній третині XIX — першій третині ХХ ст. показало, що більшість з них наслідували організаційно-ідеологічні моделі добровільних асоціацій інших, передусім слов’янських, народів. Однак, діючи в умовах австрійського, відтак польського державно-політичних режимів, вони зберігали внутрішню цілісність і самостійність, які забезпечувалися функціонуванням власних організаційних структур і керівних органів, виробленням ідейних засад та форм і методів роботи, що відповідали можливостям і потребам суспільного розвитку українства Галичини. Цьому сприяв демократизм громадських об’єднань, що не мали ні станового, ні статевого поділу та принаймні формально дотримувалися засад позапартійності, позаконфесійності. Розвиваючись у межах Польської держави, вони змогли перебудувати діяльність на принципах “національної автаркії“, тобто забезпечення своїх матеріально-фінансових потреб на основі власних ресурсів української громадськості краю.

Суспільно-політична ситуація та важке становище українців за міжвоєнного періоду зумовили трансформацію ідейно-організаційних засад і посилення соціально зорієнтованої діяльності товариств. Через відсутність державних субсидій виняткового значення для її розгортання набирала власна фінансова політика. Незважаючи на утиски влади, розбудовували свою організаційну структуру товариства “Просвіта”, “Рідна школа”, “Сільський господар”, “Сокіл”, “Січ”-“Луг”, “Пласт” та студентські об’єднання, які шукали нові форми й методи викорінення антисоціальних явищ, налагодження матеріальної самодопомоги і розбудови громадського життя на засадах “національної автаркії”. Союз українок перетворився на визнаний центр жіночого руху, що посилив пріоритети в соціальному захисті матерів і дітей.

У підрозділі 2.2. “Особливості становлення і типологія професійних організацій краю” розкрито їхні ідейні й організаційні засади діяльності із соціально-правого захисту українців. З’ясовано дефініції і типологію “соціально зорієнтованих”, “станових”, “станово-професійних” інституцій та подібні й відмінні риси їх розвитку. Показано історичну ретроспективу та особливості й загальні тенденції поступу за міжвоєнного періоду професійних об’єднань українських учителів, правників, інженерів, лікарів, приватних службовців, студентів, а також міщан, ремісників, робітників із захисту прав та інтересів своїх членів.

Товариства “Взаїмна поміч українського вчительства” та “Учительська громада” не змогли злитися в єдину структуру, тому перше перетворилося на “самодопомогову” організацію, а друге зосередилося на освітніх справах та захисті від владних утисків українських педагогів. Завдання “самодопомоги” відійшли на задній план у Товаристві українських правників та Союзі українських адвокатів, які спричинилися до соціально-правового захисту широких верств населення. Українське лікарське товариство проводило роз’яснювальну роботу з гігієни і профілактики захворювань. Українське технічне товариство ініціювало проекти із природозбереження, меліорації та розв’язання інших соціально-економічних проблем.

Об’єднання творчої інтелігенції (Союз діячів українського мистецтва, Асоціація незалежних українських митців, Товариство письменників і журналістів ім. І.Франка, Союз українських професійних музикантів та ін.) сприяли внутрішній консолідації, а подекуди й поліпшенню матеріально-побутових умов праці своїх членів.

На цій ділянці праці позначилася ідейно-організаційна строкатість студентського руху. Його крайові структури (Професійна організація українського студентства, Союз українських студентських організацій під Польщею) та фахово-професійні об’єднання (“Академічна громада”, “Академічна поміч”, “Медична громада”, “Основа”, “Ватра”, “Обнова”, ін.), декларуючи програмні завдання з надання моральної і матеріальної допомоги особам, які до них належали, активно шукали нові форми і засоби їх реалізації.

По висхідній наростала самоорганізація ремісників і робітників (товариства “Зоря”, “Сила”) та міщан (статутні об’єднання в багатьох містах), для яких “самодопомогова” діяльність була пріоритетною. Вона стала самоціллю і для Товариства “Взаїмна поміч дяків”, яке через внутрішні суперечності не спричинилося до її розв’язання.

Спеціалізовані організації, покликані безпосередньо розв’язувати соціальні проблеми, вирізнялися за особливістю організаційної структури (крайові, локальні), характером праці (благодійницькі, “самодопомогові”, харитативні), складом членів, джерелами фінансування, формальним статусом й іншими ознаками. Усе це ускладнює їхню класифікацію та аналіз діяльності. За метою і завданнями праці вони поділяються на такі групи: 1) організації із соціальної опіки над дітьми і молоддю (Українське крайове товариство охорони дітей і опіки над молоддю, Товариство вакаційних осель, “Українська захоронка”, товариства, що забезпечували надання стипендій, утримання бурс, і т. ін.); 2) інституції із опіки над жертвами війни (Український горожанський комітет, Український фонд воєнних вдовиць і сиріт, Українське товариство допомоги інвалідам та ін.); 3) товариства з надання різних форм медичної і санітарно-гігієнічної допомоги (Українське гігієнічне товариство, “Народна лічниця” і т. ін.); 4) асоціації з надання моральної, матеріальної, правової допомоги безробітним, пенсіонерам, політв’язням, постраждалим від стихійних лих; 5) інституції зі сприяння розв’язанню злободенних соціальних проблем, зокрема пов’язаних з еміграцією (Товариство опіки над українськими емігрантами), викоріненням пияцтва (“Відродження”) тощо.

Отже, українські станові і професійні об’єднання, що відродилися чи виникли за міжвоєнного періоду, посилювали соціальну спрямованість діяльності. Більшість такого роду спеціальних організацій мали локальний характер. Консолідація зусиль масових, станових, професійних і соціально зорієнтованих українських товариств у цій царині перетворювала їх на свого роду “держави у державі”, коли, діючи в законодавчому полі Польщі, вони базувалися на матеріальній підтримці галицького українства, сприяючи збереженню його окремішності й самодостатності.

У третьому розділі “Діяльність громадських товариств щодо соціального й правового захисту галицьких українців та розвиток взаємної допомоги” розкрито зміст, форми, здобутки праці громадських організацій у зазначеному напрямі.

У підрозділі 3.1. “Соціальна опіка та матеріальна допомога жертвам війни та дітям і молоді” зазначено, що за умов повоєнної руїни й дискримінаційної політики Польщі щодо українського населення громадські організації взяли на себе частину державних функцій з його соціально-правового захисту, для чого створювалися і спеціальні інституції.

Розкрито проблему функціонування у Львові Українського горожанського комітету (УГК), який, згуртувавши знаних громадських діячів, виступив загальнонаціональною гуманітарною інституцією з надання матеріальної, моральної, медичної та правової допомоги українцям Галичини. У березні-травні 1920 р. він розбудував крайову структуру, однак її ліквідувала польська влада. УГК допомагав інтернованим, арештованим, полоненим та іншим категоріям постраждалих.

Складний шлях становлення пройшов рух з опіки над ветеранами визвольних змагань. Його організаційний поступ позначався створенням секції опіки над інвалідами УГК (1921 р.), Українського крайового товариства опіки над інвалідами (1922 р.) та Українського товариства допомоги інвалідам (з 1928 р.), яке зросло до 6,5 тис. членів, згуртованих у 30 філіях. Воно користувалося широкою підтримкою з боку громадських інституцій та у 1927–1938 рр. витратило на різні форми соціальної допомоги понад 700 тис. злотих (зл.).

Важкий шлях розвитку пройшов Український фонд воєнних вдовиць і сиріт. Лише після реорганізації 1929 р. здійснено реєстрацію вдів і сиріт (754 особи) загиблих вояків Галицької армії, яким щороку надавали допомогу в розмірі 6– 8,7 тис. зл.

Проблема соціальної опіки дітей і молоді виглядає складнішою, аніж інших категорій населення, адже цією справою займалися різні суспільні інституції, а для її розв’язання залучали широкий арсенал форм і засобів. Очолити громадський рух у цьому напрямі мало Українське крайове товариство охорони дітей і опіки над молоддю (УКТОДОМ), яке мало до 37 філій із 1,5–2,5 тис. колективних та індивідуальних членів. Воно утримувало сирітські притулки, бурси (гуртожитки), “захоронки” (дитячі садки), “вакаційні оселі”, “порадні для матерів”, “молочні кухні”, “американські кухні” (видавали безкоштовні обіди), а також влаштовувало “тижні” і “дні” допомоги українській дитині та інші благодійницькі акції. Така діяльність здійснювалася на основі незначних державних дотацій (від 281 до 3400 зл.), нерухомого майна (33,4 тис. зл.) та власних бюджетних фондів (до 39 тис. зл.).

Українські громадські організації прагнули створити систему приватного дошкільного виховання та літнього оздоровлення дітей. За підтримки “Рідної школи”, УКТОДОМ, Союзу українок у цьому напрямі активно діяли спеціалізовані статутні товариства “Українська захоронка”, яка забезпечувала функціонування цілорічних дитячих садків і притулків, та Товариство вакаційних осель з організації літнього відпочинку для дітей із незаможних сімей. Зусиллями громадських товариств влаштовували сотні літніх дитячих садків у сільських громадах.

Товариство “Рідна школа” утримувало бурси для сільської молоді, що здобувала фахову освіту в містах. Плідну діяльність у цій ділянці проводили інші спеціалізовані товариства – “Реміснича бурса” у Львові, “Промислова бурса” у Станиславові тощо. Масові громадські інституції розвинули довоєнну традицію зі створення “стипендійних фондів”.

Отже, українські громадські організації налагодили різнопланову діяльність з опіки над жертвами війни та дітьми і молоддю. За умов польського режиму вони майже не одержували державних субсидій, тому будували працю на засадах власного самозабезпечення. Через низький соціально-економічний рівень населення, відсутність представників великого капіталу, утиски влади такі соціальні проекти реалізовувалися в обсягах значно менших від існуючих потреб.

У підрозділі 3.2.“Соціально-правовий захист малозабезпечених верств населення” розкрито протидію громадських товариств свавіллю владних структур та їхню боротьбу за дотримання прав і свобод приватних і звільнених службовців, пенсіонерів, політв’язнів та ін. За міжвоєнної Польщі вони опинилися у важких умовах, тож для розв’язання цих завдань створювалися спеціальні громадські асоціації, що часто наслідували організаційні моделі поляків і євреїв. Розгортання руху на захист українських звільнених службовців і пенсіонерів позначилося створенням у Львові Крайового комітету зльокавтованих [звільнених] службовців Галичини (1923 р.), Союзу емеритів “Поміч” (1925 р.), Товариства зльокавтованих службовців “Взаїмна допомога” (1926 р.) та ін. Вони намагалися закладати філії у містах, зверталися із закликами про допомогу до громадськості. Результати таких ініціатив були незначними, зокрема й через сподівання покривджених на одержання допомоги від держави.

Заснований 1931 р. Союз українських приватних службовців розгорнув продуктивну діяльність лише наприкінці 1930-х років, коли зріс до 1137 осіб, налагодив функціонування різних соціальних фондів, почав видавати дотації на підтримку комерційних проектів та посередничати в укладанні угод між працедавцями і службовцями. Для соціального захисту працівників штатного апарату масових громадських організацій створили “Просвітянську спілку”. “Взаємна поміч українського вчительства” сприяла поверненню українських освітян з таборів інтернованих, надавала їм підтримку через свої “допомогові фонди” і кредитні спілки. “Учительська громада” домагалася зрівняння оплати праці в польських державних та українських приватних навчальних закладах, допомагала безробітним педагогам та їхнім сім’ям.

Громадські об’єднання інтелігенції поєднували моральну й матеріальну підтримку своїх членів із боротьбою за соціальні права українців. Українське технічне товариство протестувало проти утисків нечисленного загону українських інженерів. Представники Союзу українських адвокатів виступали на захист українських політв’язнів, допомагали в полагодженні майнових спорів, апелювали до судових інстанцій із приводу неправомірних вироків.

Студентство діяло в цій царині через крайові і фахово-професійні об’єднання для своїх членів та через участь у загальнонаціональних благодійницьких акціях. Вони зорганізували кампанію з матеріальної підтримки молоді, що навчалася в Українському таємному університеті у Львові в 1920–1924 рр., протестували проти утисків українських студентів у вищих навчальних закладах Польщі, займалися поліпшенням соціально-побутових умов їх життєдіяльності. Створювалися спеціальні структури (“Студентський лихвар”, “Студентська щадниця”, ін.) для налагодження “самодопомоги”, але через недотримання зобов’язань за позиками та з інших причин вони розпадалися. У 1930-х роках відбулася трансформація “Медичної громади”, “Основи”, “Ватри” та інших фахово-професійних організацій у кредитно-кооперативні асоціації.

Незважаючи на тривкі традиції, не змогли досягти вагомих успіхів у цій діяльності об’єднання представників духовного стану. У 1925 р. влада заборонила довоєнне Товариство св. Апостола Павла. Товариство “Взаїмна поміч дяків” розробляло плани поліпшення соціального становища понад 3 тис. дяків, але вони залишилися нереалізованими.

Міщанські організації позитивно впливали на морально-психологічну атмосферу українських міських громад та налагодили систему доброчинної допомоги у випадках смерті, хвороби, травматизму й т. ін. Подібну діяльність проводили львівське товариство ремісників “Зоря” та його міські філії. Мізерні обігові кошти унеможливлювали кредитну і “допомогову” діяльність робітничих товариств. Об’єднання українських служниць і домашньої прислуги прагнули захистити цей десятитисячний прошарок населення від деморалізації і денаціоналізації. Це завдання розв’язували і спеціалізовані інституції – Товариство дозорців і домашньої прислуги “Воля” та ін.

Отже, громадські інституції проводили різнопланову діяльність із соціально-правового захисту українського населення, однак з різних причин вони не змогли реалізувати значні потенційні можливості в цій сфері.

У підрозділі 3.3. “Медичне і санітарно-гігієнічне обслуговування, боротьба за здоровий спосіб життя” показано, як громадські інституції компенсовували прогалини в державній системі охорони здоров’я та викорінювали пияцтво. Розкрито витоки та організаційний розвиток “Народної лічниці”, де зусиллями українських лікарів та студентів медицини стаціонарно й амбулаторно щороку лікувалися 6,5–8,3 тис. осіб. Через зосередження зусиль на будівництві шпиталю у Львові із середини 1920-х років скоротилися обсяги діяльності цієї установи.

Громадські організації на чолі з Українським гігієнічним товариством (УГТ) вели боротьбу проти поширення інфекційних хвороб, передусім туберкульозу, засобами пропаганди основ гігієнічних знань. Придбаними рентгенографами вперше обстежили майже третину українських громад.

Професійні об’єднання інтелігенції здійснили будівництво т. зв. осель відпочинку, які, крім лікувально-оздоровчих функцій, виконували роль осередків культурного життя.

Члени Українського лікарського товариства здійснювали безкоштовні медогляди у приватних дитячих садках, “пораднях для матерів”, бурсах, а також пропагували здоровий спосіб життя, вживали заходи зі створення Ради суспільної опіки тощо. Активну просвітницьку роботу в цьому напрямі проводила студентська “Медична громада”.

Розширювалася діяльність Союзу українок з охорони здоров’я жінки-матері й дитини. Це товариство взяло на себе важку новаторську місію з роз’яснювання питань, пов’язаних зі статевим життям жінки, регулюванням народжуваності, запобіганням венеричним захворюванням тощо. Вони обговорювалися на шпальтах його часописів і календарів, на курсах з гінекології, акушерства, педіатрії тощо. У 1930-х роках Союз українок зорганізував десятки “порадень для матерів”.

Поглиблено уявлення про важливі аспекти розвитку українського антиалкогольного руху, на чолі якого виступили товариство “Відродження” та молодіжний Союз протиалкогольних гуртків. Розкрито їх організаційне й ідеологічне становлення та зміст, форми, методи діяльності. Реальний внесок у зменшення пияцтва та моральне оздоровлення українського села зробили товариства “Просвіта”, “Січ”-“Луг”, “Сокіл”, “Пласт”, студентські та інші громадські організації.

Отже, національні громадські організації реально спричинилися до поліпшення медичного й санітарно-гігієнічного обслуговування та розгорнули дієву боротьбу за здоровий спосіб життя українського народу Галичини за міжвоєнного періоду.

У підрозділі 3.4. “Роль громадських інституцій у розв’язанні актуальних соціальних проблем українців Галичини” показано їхню діяльність з опіки над політв’язнями, регулювання емігрантського руху, ліквідації наслідків стихійних лих та інших надзвичайних ситуацій.

Національно-політичний характер справи допомоги українським політв’язням, чисельність яких становила 2–3 тис., зумовлював додаткові труднощі її вирішення. Сформувалася практика збору коштів на їхню підтримку під час культурно-освітніх заходів. Місцеві жіночі, студентські, молодіжні організації допомагали ув’язненим під час “пацифікації” 1930 р. та внаслідок інших репресивних акцій. Вживалися заходи зі створення окремої інституції для координації зусиль громадськості (Товариство допомоги політичним в’язням (1923–1924 рр.), Український добродійний комітет (1929 р.) та ін.), однак такі ініціативи придушувалися владою.

Громадські товариства вплинули на регулювання переселенського руху з Галичини. Показано особливості організаційного та ідейного становлення Товариства опіки над українськими емігрантами, яке інформувало про умови виїзду та праці в різних країнах; полагоджувало пов’язані з цим формальності; розшукувало емігрантів за кордоном і опікувалося їхніми сім’ями і реемігрантами у краї; впливало на державну політику у сфері еміграції тощо. Згідно з підрахунками, воно полагодило близько 80–95 тис. справ, чим, вірогідно, вплинуло на долю такої ж кількості переселенців.

За складних умов розвивалися громадські інституції, що опікувалися українськими емігрантами з Наддніпрянщини (Українське товариство допомоги емігрантам з Великої України і їх родинам та ін.). Вони надавали моральну й матеріальну підтримку потребуючим, вживали заходи з їхнього працевлаштування, налагоджували “самодопомогову” працю, але через внутрішні суперечності не реалізували свого потенціалу.

Громадські організації сприяли ліквідації наслідків стихійних лих. Із цією метою створювалися спеціальні національні інституції: Комітет допомоги українському селу; Український національний комітет допомоги жертвам повені; Повітовий комітет допомоги Гуцульщині тощо. Місцеві підрозділи цих структур діяли на базі осередків “Просвіти”, “Сільського господаря”, “Рідної школи” й інших товариств. Такі ініціативи сприяли мобілізації національного потенціалу галицького українства та засвідчували здатність ефективно діяти на засадах “національної автаркії”.

Боротися з пожежами, від яких потерпали українські села, згідно зі своїми статутами, мали “Січ”-“Луг” та “Сокіл”. За міжвоєнного періоду ця справа відійшла на задній план у їхній діяльності, що зумовлювалося внутрішньою еволюцією товариств та напруженими стосунками з відповідними напівдержавними структурами. Утім, чимало їхніх осередків проводили “антипожежні” заняття і курси, мали належне обладнання та брали участь у гасінні вогню, рятуючи людські життя та майно.

Показано діяльність вузькопрофільних організацій, покликаних розв’язувати окремі соціальні проблеми, як, приміром, Товариство доброї смерті, що утримувало бюро для “гідного поховання” своїх членів, та ін.

Отже, за умов панування польського політичного режиму українські громадські організації реально долучилися до розв’язання багатьох соціальних питань, вони перебирали на себе повноваження певних державних структур та сприяли мобілізації і національній консолідації українців Галичини.