Дмитриченко Галина Миколаївна ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ГЕОГРАФІЧНОГО ЗАЗНАЧЕННЯ В УКРАЇНІ ЯК ОБ’ЄКТА ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовуються актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються рівень її наукової розробки та зв’язок із науковими планами і
темами, мета та завдання, об’єкт і предмет, методологічна й емпірична основи; розкривається зміст положень наукової новизни, що виносяться на захист,
зазначається про теоретичне і практичне значення одержаних результатів, їх оприлюднення та апробацію.
Розділ 1 «Загальна характеристика географічного зазначення як об’єкта промислової власності та його правового режиму» складається з трьох підрозділів і присвячений загальнотеоретичним питанням цивільно-правової характеристики географічного зазначення як об’єкта промислової власності та його правового режиму.
У підрозділі 1.1 «Поняття та класифікація промислової власності» розглядаються різні підходи щодо розуміння та визначення поняття «промислова власність», класифікації об’єктів промислової власності.
Досліджено існуючі в праві визначення понять «право інтелектуальної власності», «об’єкти права інтелектуальної власності», «інтелектуальна власність», «промислова власність», а також їх співвідношення. Аналізуються підходи до класифікації об’єктів права інтелектуальної власності. З’ясовано, що в основному вони виходять із нормативно-правових аспектів регулювання або практичних властивостей окремих об’єктів права інтелектуальної власності.
Встановлено, що поняття «промислова власність» не одержало законодавчого визначення в праві України, а увійшло в національне законодавство в
значенні, що втілено в положеннях Паризької конвенції про охорону промислової власності від 20 березня 1883 року у зв’язку з приєднанням до неї України. Наразі це поняття набуло поширеного використання в правозастосовній практиці в сенсі визначення певного виду об’єктів права інтелектуальної власності.
Промислова власність розглядається як різновид інтелектуальної власності, що охоплює матеріалізовані об’єкти інтелектуальної власності, які стосуються винаходів, корисних моделей, промислових зразків, знаків для товарів і послуг, фірмових найменувань, географічних зазначень, комерційної таємниці, ноу-хау, а також засобів захисту від недобросовісної конкуренції.
У підрозділі 1.2 «Географічне зазначення в системі об’єктів промислової власності» досліджується географічне зазначення як об’єкт промислової власності, аналізується його правова природа, висвітлюються історичні аспекти виникнення географічного зазначення як явища соціально-економічної дійсності та правової категорії, надається його цивільно-правова характеристика.
У сучасній вітчизняній науці цивільного права неоднозначно вирішується питання щодо правової кваліфікації географічного зазначення, зокрема як засобу індивідуалізації товару чи/та учасників цивільного обороту, та віднесення його до певного виду об’єктів інтелектуальної, у тому числі промислової, власності. Термін «географічне зазначення» пропонується розглядати як узагальнюючий стосовно інших термінів, що використовуються для індивідуалізації товару за ознакою походження. У такому значенні географічне зазначення є об’єктом промислової власності, що підлягає самостійній охороні.
Для географічного зазначення основною властивістю є розрізняльна здатність, яка дозволяє ефективно використовувати його для позначення та індивідуалізації товару з особливими (унікальними) якостями, зумовленими географічним місцем його походження. Обґрунтовується, що за функціональним критерієм термін «дистинктивність» як спеціальний для визначення розрізняльної здатності засобів індивідуалізації об’єктів та суб’єктів у сфері товарообігу може застосовуватись і щодо географічного зазначення походження товару. Теоретично узагальнено та систематизовано функціональні властивості географічного зазначення як об’єкта промислової власності.
У підрозділі 1.3 «Поняття та зміст правового режиму географічного зазначення» аналізується проблема правового визначення поняття «правовий
режим», його змістовного наповнення в сенсі застосування щодо певних об’єктів інтелектуальної (промислової) власності, зокрема географічного зазначення.
Поняття «правовий режим» в юриспруденції не набуло належного теоретичного вивчення та термінологічної конкретизації, незважаючи на його достатньо широке використання, зокрема в контексті висвітлення правових аспектів об’єктів інтелектуальної (промислової) власності.
Поняття «правовий режим географічного зазначення» розглядається як складна правова категорія, що означає встановлений законодавством правопорядок у певній сфері суспільних відносин, що виникають стосовно такого об’єкта промислової власності. Суть правового режиму географічного зазначення полягає в охороні як самого такого об’єкта, так і прав на нього. Зміст правового режиму географічного зазначення як об’єкта промислової власності розкривається через законодавче визначення: терміна «географічне зазначення», його правових функцій та юридичних властивостей як правового явища та правової конструкції; кола суб’єктів, які можуть виступати володільцями прав щодо такого об’єкта; змісту та обсягу суб’єктивного права щодо нього; змісту правовідносин, що виникають стосовно нього (правових механізмів набуття та припинення прав на такий об’єкт, особливостей його використання); механізмів його охорони та захисту прав на це позначення.
Здійснено аналіз суб’єктивного права інтелектуальної власності на географічне зазначення, у тому числі в порівняльному аспекті з суб’єктивними правами на інші об’єкти промислової власності, та визначено його специфічні властивості, зокрема пов’язані з відсутністю такого критерію як виключність.
Розділ 2 «Правовий режим географічного зазначення як об’єкта промислової власності в Україні», який складається з трьох підрозділів, присвячений вивченню теоретичних і практичних аспектів правового режиму
географічного зазначення як об’єкта промислової власності в Україні, впливу міжнародної системи охорони географічного зазначення на формування і
розвиток національного правового режиму географічного зазначення та його особливості.
У підрозділі 2.1 «Законодавче забезпечення правового режиму географічного зазначення в Україні» висвітлюється законодавча основа національного правового режиму географічного зазначення.
На підставі системного аналізу конституційних положень, які прямо або опосередковано стосуються питань інтелектуальної власності, встановлено, що Конституція України виступає правовою основою для розвитку законодавства, що стосується правового режиму об’єктів інтелектуальної власності. Висловлено пропозицію передбачити в її тексті (у контексті статті 92 за аналогією з її пунктом 7) норму про обов’язковість додержання законодавчої форми визначення правового режиму інтелектуальної власності, виходячи з того, що право інтелектуальної власності в цивільному праві розглядається як самостійна його підгалузь, поряд із правом власності.
Визначено та проаналізовано систему законодавчих актів України, положення яких забезпечують правовий режим географічних зазначень: Цивільний і Господарський кодекси, закони «Про охорону прав на зазначення походження товарів», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг», «Про захист прав споживачів», «Про рекламу», «Про міжнародні договори України», а також Митний і Кримінальний кодекси України, Кодекс України про адміністративні правопорушення та ін.
Визначено особливості правового регулювання географічного зазначення окремими законодавчими актами. Зокрема, норми ЦК України і ГК України концептуально спрямовані на регулювання суб’єктивних прав на певні об’єкти інтелектуальної власності. У Законі України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» превалює концепція охорони географічного зазначення в сенсі об’єкта промислової (інтелектуальної) власності. Водночас цей Закон пропонується привести у відповідність до ЦК України, що є базовим актом цивільного законодавства, в частині визначення географічне зазначення об’єктом інтелектуальної власності. Відповідні охоронні норми щодо географічного
зазначення пропонується ввести в закони України «Про безпечність та якість харчових продуктів», «Про молоко та молочні продукти», «Про виноград та виноградне вино», «Про народні художні промисли».
У підрозділі 2.2 «Міжнародно-правові аспекти правового режиму географічного зазначення» висвітлено процес розвитку міжнародної системи охорони промислової власності, проаналізовано документи ООН з цих питань, зокрема, укладені в рамках ВОІВ: Паризьку конвенцію про охорону промислової власності, Мадридську угоду про санкції за неправдиві та неправильні позначення походження виробів, Лісабонську угоду про захист зазначень місця походження виробів та їх міжнародної реєстрації, Віденську угоду про заснування Міжнародної класифікації зображувальних елементів знаків, а також прийняту в
рамках СОТ Угоду ТРІПС.
З’ясовано, що в основу універсальних міжнародних договорів щодо охорони географічних зазначень покладено концепції охорони прав правоволодільців щодо таких об’єктів промислової власності, захисту від недобросовісної конкуренції, міжнародної реєстрації географічних зазначень. З розвитком міжнародної системи охорони географічних зазначень поступово набуває переваги концепція міжнародної реєстрації таких позначень.
З часу свого утворення (1992 р.) ЄС проводить цілеспрямовану політику в галузі охорони географічних зазначень, про що свідчить розвиток законодавства ЄС з цих питань і системи реєстрації географічних зазначень. Переважна більшість зареєстрованих в ЄС географічних зазначень стосується сільськогосподарської продукції та продуктів харчування, що розподіляються за чотирма товарними групами: вина, спиртні напої, сільськогосподарська продукція, сири. В праві ЄС спостерігається тенденція до поступового формування права інтелектуальної власності як спеціальної галузі.
У підрозділі 2.3 «Особливості національного правового режиму охорони географічного зазначення в Україні» висвітлюється процес створення національної системи охорони промислової власності, особливості правового режиму географічного зазначення в Україні. Зокрема, визначено особливості правової кваліфікації вітчизняних позначень – ГЗП (географічне зазначення походження товару) та НМП (назва місця походження товару) – порівняно зі схожими географічними зазначеннями ЄС: PGI (Protected Geographical Indication) і PDO (Protected Designation of Origin). PDO вказує на знаходження виробництва та його завершеність у межах певного географічного місця, а PGI – на те, що певний етап виробництва знаходиться в цьому географічному місці. Українські позначення ГЗП і НМП теж вказують на зв’язок особливих якостей і характеристик продукції з певним географічним місцем через ступінь зв’язку з ним виробництва, проте кваліфікаційні критерії недостатньо визначені. Інша відмінність полягає у формі втілення географічного зазначення: ГЗП – це вказівка на певне географічне місце, що може бути виражене в будь-якій формі, а НМП є назвою географічних місць.
Визначено кваліфікуючі ознаки права на використання географічного зазначення: а) легальність (реєстраційна природа); б) територіальність – зв’язок права використання цього позначення виключно з межами певної географічної місцевості (території); в) обмеженість цього права, зокрема в частині розпорядження; г) майновий характер.
Доведено, що регламентація питань щодо набуття права інтелектуальної власності на географічне зазначення, його змісту та умов реалізації перебуває у форматі законодавчого регулювання правового режиму географічного зазначення, що заданий його кваліфікаційними характеристиками, зокрема: прив’язкою до певного географічного місця, з яким пов’язуються особливі властивості, певні якості товару; використання цього зазначення виключно щодо товару, для якого заявлено його реєстрацію; забезпечення особливих властивостей, певних якостей, репутації або інших характеристик товару, що відповідають специфікації згідно з реєстрацією.
Розділ 3 «Перспективи розвитку національного правового режиму
географічного зазначення як об’єкта промислової власності» охоплює два підрозділи, в яких висвітлюються загальні тенденції, що зумовлюють розвиток національного правового режиму географічного зазначення як об’єкта промислової власності, аргументуються підходи та шляхи вдосконалення законодавства України з питань охорони географічних зазначень.
Підрозділ 3.1 «Тенденції розвитку національного правового режиму географічного зазначення як об’єкта промислової власності» присвячений аналізу сучасних тенденцій охорони географічного зазначення, що впливають на розвиток національних правових режимів, встановлюваних щодо таких позначень.
Визначено тенденцію розширення національного правового режиму охорони географічного зазначення за рахунок розвитку міждержавних, регіональних, загальних міжнародних механізмів та інститутів охорони таких об’єктів промислової власності, зокрема шляхом спільного, взаємного визнання таких комерційних позначень на підставі їх офіційної реєстрації.
Розвиток спільного ринку сільськогосподарської та продовольчої продукції в ЄС зумовив формування регіонального правового режиму географічних зазначень, зокрема щодо відповідних груп товарів, що задає формат розвитку національних правових режимів держав – членів Європейського Співтовариства.
Встановлено, що національні правові режими географічних зазначень
ґрунтуються на різних підходах і концепціях правової охорони таких комерційних позначень, основними з яких є: реєстрація географічних зазначень, захист від недобросовісної конкуренції, захист прав споживачів, реєстрація колективних та сертифікаційних знаків тощо. Більшість національних правових систем охорони географічних зазначень використовує різні механізми, зберігаючи при цьому загальну концептуальну єдність. З’ясовано, що у цьому питанні значним фактором впливу виступає належність держави до «сім’ї» (системи) континентального чи загального права. Для держав «сім’ї» континентального права в
основному властива система охорони географічних зазначень на засадах їх
національної реєстрації (здебільшого за певними групами товарів) із доповненням її засобами захисту від недобросовісної конкуренції. У державах «сім’ї»
загального права система охорони географічних зазначень переважно поєднує заходи проти недобросовісної конкуренції з реєстрацією географічних зазначень як колективних або сертифікаційних знаків, що забезпечується законодавством про торговельні марки. Приналежність України до правової «сім’ї»
континентального права позначилась втіленням у формуванні національної
системи охорони географічних зазначень характерної для таких держав традиції офіційної реєстрації таких позначень.
Аргументовано, що в основі реєстрації географічного зазначення лежить публічний інтерес, а право на зареєстроване географічне зазначення не є власне правом приватним.
Підрозділ 3.2 «Шляхи вдосконалення національного законодавства з питань охорони географічних зазначень в Україні» спрямований на обґрунтування та висвітлення позицій щодо перспектив розвитку правового режиму географічного зазначення в Україні.
Окреслено перспективи розвитку в Україні національної системи охорони географічного зазначення в контексті хронології формування та з урахуванням чинників розвитку національного законодавства у сфері промислової власності. Визначено три етапи розвитку законодавства з питань промислової власності: перший (1991–1994 роки) – закладення основ законодавчої бази національної системи правової охорони промислової власності; другий (1995–1999 роки) – конституціоналізація всіх сфер правового регулювання, у тому числі інтелектуальної власності, та визначення орієнтирів подальшого розвитку України в міжнародному вимірі; третій (з 2000 року дотепер) – обрання стратегічного
курсу розвитку держави в міжнародному співтоваристві: вступ України до СОТ і підготовка до реалізації її євроінтеграційних намірів. Висловлено позицію, що четвертий етап розвитку національного законодавства у цій сфері відкриє
перспективи для його вдосконалення за результатами досвіду правозастосування в нових для України умовах правової дійсності як асоційованого члена ЄС.
За результатами аналізу поданих на розгляд Верховної Ради України законопроектів з питань інтелектуальної власності визначено переваги перспективного планування законодавчої діяльності щодо подальшого вдосконалення
законодавства у цій сфері. Аргументовано, що правовий режим географічних зазначень в Україні потребує більш системного підходу щодо формування його законодавчого забезпечення з метою оптимізації використання українських традиційних зазначень та їх належної охорони.
Обґрунтовано доцільність прийняття нового спеціального закону про охорону географічних зазначень, концепція якого має бути спрямована на встановлення правового режиму охорони географічного зазначення, що передбачає й відповідну системну узгодженість регулятивних механізмів забезпечення та охорони суб’єктивних прав інтелектуальної власності на такі об’єкти промислової власності.