ДОГОВІР В ПРИВАТНОМУ ПРАВІ ЯК РЕГУЛЯТОР СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН Автореферат

У вступі розкривається сутність та обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження; визначаються його об’єкт та предмет, мета і основні завдання; формулюються основні положення, що відображають наукову новизну, відомості про апробацію та можливості впровадження в законотворчу, практичну та викладацьку діяльність.

Перший розділ «Загальна характеристика цивільно-правового договору» складається із трьох підрозділів, у яких висвітлюється історичний розвиток положень про інститут договору в правовій доктрині, поняття та ознаки договору, а також питання класифікації цивільно-правових договорів.

У підрозділі 1.1. «Генеза інституту договору в правовій доктрині» досліджуються питання історичного розвитку положень про договір в цивілістичній доктрині різних часів.

Інститут договору пройшов у своєму становленні та розвитку кілька етапів, кожен з яких є визначальним для створення, побудови уявлень про договір, виявлення сутності його складових або для зміни чи припинення існування певних категорій, що вважалися наріжним каменем теорії договору. На наш погляд, слід виділити наступні етапи розвитку інституту договору:

А) архаїчний період римського цивільного права (сер. VIII-VII ст. ст. до н.е.), коли у суспільстві починає формуватися уявлення контракт. Контрактні зобов’язання, поділялися на два типи: зобов’язання особи або громади безпосередньо з Богом та зобов’язання між приватними особами, що супроводжувалися сакральними клятвами. Саме другий, світський, тип контрактів поступово витісняє релігійний;

Б) період остаточного виникнення інституту контракту та одержання фіксації основних договорів у римському цивільному праві (VI-III ст. до н.е.). Цей період характеризується встановленням жорстких, суворих вимог щодо форми їх укладення, найменший відступ від якої обумовлював втрату контрактом чинності.

Питання поняття, сутності договору у римському цивільному праві навіть не ставилися. Той формально-юридичний інструментарій, який був створений і знаходився у розпорядженні римських юристів, був цілком придатним і достатнім для вирішення порівняно нескладних завдань правового забезпечення суспільних відносин, побудованих на досить примітивних умовах життя та побуту. Саме в цей період формується класифікація договорів на вербальні, літеральні, реальні та інші, зокрема, манципні;

В) період класичного римського права, що формується під впливом jus gentium та jus praetorium (II cт. до н.е.-IV ст. н.е.), характеризується вже намаганням відійти від розуміння договору як сукупності обов’язкових процесуальних правил та акцентувати увагу на сутності договору як інституту, що засновувався на угоді контрагентів та саме через це є обов’язковим для виконання.

Г) період візантійського права V-VIII ст. ст. н.е., для якого притаманно намагання узагальнити правотворчий досвід попередніх поколінь, також не спостерігається створення остаточно уявлення про договори. Вивчення тексту основного джерела тієї епохи – Дігестів Юстиніана дає підстави стверджувати, що договори (правочини, угоди) позначалися численними поняттями «pactum», «pactio», «conventio», «рlacitum», «contractus», «consensus».

Ґ) період діяльності глосаторів та постглосаторів (коментаторів) - XI-XV ст. ст., -сконцентрованій переважно у Болонській школі права, що була спрямована на тлумачення першоджерел римського приватного з метою застосування їх до тогочасних суспільних потреб, так і бурхливим розвитком канонічного католицького права Європи. Тлумачення римського договірного права глосаторами та коментаторами дало їм можливість стерти межу між формальною угодою та угодою, що була укладена без сурового дотримання форми. Крім того, був утверджений постулат про те, що будь-який договір, навіть неформальний, укладений з певними відступами від законодавчих вимог, може мати юридичну силу і бути джерелом виникнення зобов’язання, якщо він під собою має каузу, тобто правову мету, ціль, підставу, мотив тощо.

Д) період поширення вчення представників школи природного права – Г. Гроція, Д. Локка, Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо та ін. (XVII-XVIII ст. ст.). І хоча у договірній сфері особлива увага приділена метафізичному інституту суспільного договору (родоначальник теорії – Ж.-Ж. Руссо), деякі з представників цього напрямку, особливо Г. Гроцій, аналізують також і приватні (цивільні) договори.

Головна заслуга договірних вчень школи природного права вбачається в тому, що вона остаточно віднесла спочатку суспільний, а потім – і приватноправовий договір до числа актів, головною «рушійною силою» яких є воля суб’єктів. Саме заснованість на узгодженій волі його контрагентів з того моменту виділяється в одну з непохитних ознак договору, важливих і для сучасної правової думки.

Е) Період формування базисної теорії договору ми зобов’язані працям представників нової історичної школи права (Ф.К. фон Савін’ї, Г. Гуго, Г.Ф. Пухта) та історико-філософського напрямку (Р. фон Ієринг), що сформувалися на теренах Німеччини у XIX ст.

Головним провісником питань договору вважається Ф.К. фон Савін’ї, який визначав договір як «угоду кількох осіб, що визначає їхні юридичні відносини у формі вираження спільної волі». У визначенні підкреслюється значення волевиявлення його учасників як основа усього договору, а також наявність у договорі мети – досягнення юридичних наслідків.

В цей період формуються теорії волі та волевиявлення, значення яких полягає в тому, що був утверджений погляд про те, і воля, і волевиявлення є сторонами одного і того ж явища, тому договірне волевиявлення завжди спирається на волю учасників.

Таким чином, на кінець XIX ст. договірна теорія цивілістики підійшла з вагомим договірно-правовим інструментарієм. XX століттю і новітній доктрині договірного права належало добудувати договірну теорію, відкоригувати, уточнити деякі положення, а також піддати осмисленню ті договірні моделі, які формувалися на основі невідомих раніше суспільних відносин.

У підрозділі 1.2 «Поняття та ознаки цивільно-правового договору» досліджуються головні існуючі концепції розуміння договору: консенсусна теорія, облігаційна теорія, або теорія договору-обіцянки та актова теорія, аналізуються визначення цивільно-правового договору та його ознаки.

Дослідження правової природи цивільного договору, розкриття його значень як угоди, юридичного факту, правочину, правовідношення та документу дає підстави для спростування погляду на договір як на інтегроване, або комплексне поняття. Наведені значення поняття «договір» слід розглядати як омоніми. оскільки вони хоча і позначаються однаковим, спільним для них терміном, але розкривають різні явища.

В цивілістичній доктрині існують три основні концепції щодо поняття договору: консенсусна, облігаційна та актова. Консенсусна теорія, яка є базовою для сучасної доктрини, засновується на угоді сторін. В свою чергу угода сторін ґрунтується на зустрічному волевиявленні. Певний феномен цивільно-правових договорів полягає в тому, що сторони у договорі переслідують, по суті, різні, навіть протилежні цілі. Розгляд облігаційної теорії свідчить про те, що попри зовнішню докорінну відмінність теорії обіцянки від теорії договору як угоди, розбіжності між ними не є принциповими. Сприйняття договору як правового акта на сучасному етапі означає підкреслення здатності договору до регулювання суспільних відносин, встановлення прав та обов’язків суб’єктів, розширення їх правосуб’єктності.

Поняття договору, яке міститься у ч. 1 ст. 626 ЦК України, слід викласти у наступній редакції: «Договором є правочин двох або більше сторін, спрямований на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків».

До ознак цивільного договору належать наступні:

а) виникає на підставі цивільно-правових норм;

б) є угодою двох або кількох сторін;

в) ґрунтується на узгодженому волевиявленні сторін;

г) спрямований на досягнення спільної мети сторін – встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин;

ґ) регулює права та обов’язки сторін та (або) права третіх осіб, тобто визначає зміст цивільних правовідносин;

д) вчиняється у встановленій законом формі.

Будучи юридичним фактом і володіючи таким чином загальними рисами, властивими усім юридичним фактам, цивільно-правовий договір за своєю природою має і такі ознаки, які дозволяють говорити про певну його специфіку як юридичного факту особливого роду. На відміну від звичайних юридичних фактів, настання яких за умови існування правової норми та необхідного обсягу правоздатності та дієздатності учасників автоматично обумовлюють для них відповідні правові наслідки, при виникненні, зміні, припиненні договірних відносин сторони мають право у багатьох випадках відступати від положень правової норми, регулюючи бажані питання на власний розсуд. Здатність договору до регулювання правовідносин між його учасниками (а в певних випадках – поширення його також і на третіх осіб) дозволяє говорити про те, що договір за своїм значенням виходить за межі юридичного факту і стає актом правозастосування, засобом індивідуального правового регулювання поведінки суб’єктів.

Цивільно-правовий договір є також різновидом зобов’язання, зобов’язального правовідношення. Значення договору не вичерпується тільки тією величною роллю, яку він відіграє у зобов’язальному праві. У інших підгалузях та інститутах цивільного права також зустрічається договірно-правове регулювання, причому і там його значення є непересічним. Так, у договірному порядку може уточнюватися правовим режим об’єктів особистих немайнових прав (наприклад, ст. 305 ЦК). У речовому праві договір може визначати обов’язки власника (ст. 322 ЦК), бути підставою виникнення права власності та інших речових прав (ст. ст. 331, 332, 402, 408, 413 ЦК тощо), визначати правовий статус учасників права спільної часткової та спільної сумісної власності (ст. ст. 357-359, 363, 367, 370, 372 ЦК). Важливе значення договір має і у відносинах права інтелектуальної власності, де може визначати підстави виникнення прав інтелектуальної власності (ст. ст. 421, 422 ЦК), строк чинності майнових прав інтелектуальної власності (ч. 2, 3 ст. 425 ЦК), умови надання дозволу на використання об’єкта права інтелектуальної власності (ч. 4 ст. 426, ч. 2 ст. 427 ЦК), особливості здійснення прав інтелектуальної власності кількома особами (ст. 428, ч. 3 ст. 436 ЦК) тощо. У договірному порядку можуть оформлятися відносини сторін при спадкуванні, зокрема, при зміні розміру часток у спадщині (ч. 2, 3 ст. 1267 ЦК), поділі спадщини (ст. 1278).

Тому сприйняття договору як головної підстави виникнення зобов’язань зовсім не означає, що договір може розглядатися винятково як зобов’язальне правовідношення. Можна стверджувати і про договірні правовідносини у особистій немайновій сфері, і про речові договірні правовідносини, і про договірні правовідносини інтелектуальної власності, і про спадкові договірні правовідносини. Саме в такому плюралістичному значенні слід розуміти поняття цивільного договору як правовідношення.

У підрозділі 1.3 «Види цивільно-правових договорів» досліджуються різні критерії класифікації цивільних договорів, які мають значення для аналізування договору саме як регулятора цивільних відносин. Основними критеріями класифікації договорів як регуляторів є такі:

а) Наявність нормативного регулювання договірної конструкції. За даним критерієм договори поділяються на поіменовані та непоіменовані. Поіменованими є договори, моделі яких закріплені у законодавстві, отже такі договори є регуляторами правовідносин разом із нормативними актами, що містять присвячені ним норми. В свою чергу непоіменовані договори – це договірні конструкції, що створюються автономною волею самих учасників цивільного обороту та нормативно не врегульовані. Непоіменовані договори є самостійними регуляторами правовідносин між їх сторонами.

б) Суть правовідносин, що регулюються. За даним критерієм договори поділяються на майнові та організаційні. Майнові договори є регуляторами цивільних правовідносин, що виникають з приводу передачі-прийняття того чи іншого майнового блага (майно, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності тощо). Організаційні договори не передбачають якихось майнових передань та спрямовані на організацію, створення передумов для проведення якоїсь діяльності у майбутньому. Різновидами організаційних договорів є попередній договір, а також генеральні або рамкові угоди.

в) Наявність волі сторін на укладення договору. За цим критерієм договори поділяються на вільні та обов’язкові. Вільні договори стають регуляторами поведінки сторін виключно тому, що сторони самі цього зажадали. Вони вільно та взаємопогоджено визначили договірні умови та підписанням договору добровільно створили собі такий регулятор своєї поведінки. На відміну від вільних договорів, договори обов’язкові стають регуляторами поведінки сторін в силу вказівки закону або на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування.

г) Узгодження волі сторін договору при визначенні його умов. За цим критерієм договори поділяються на взаємопогоджені та договори приєднання. У взаємопогодженних договорах договірні умови узгоджуються сторонами в процесі укладення договору. В цілому такий договір є результатом спільної волі його сторін. Договір приєднання визначений у ст. 634 ЦК України, відповідно до якої це є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

ґ) Суб’єкт права вимоги. За цим критерієм договори можна класифікувати на договори на користь сторін та договори на користь третіх осіб. У договорах на користь сторін єдиними суб’єктами права вимоги є самі сторони таких договорів. Отже договір на користь сторін є регулятором поведінки тільки тих осіб, які висловили свою волю для укладення договору. У договорі на користь третіх осіб з’являється суб’єкт, який не висловлював свою волю на вступ у договірні відносини (не є стороною договору), але відповідно до якого договір також стає регулятором поведінки.

Другий розділ «Місце договору в системі цивільно-правових засобів (інструментів)» складається із двох підрозділів, у яких розглядається еволюція функцій договору та аналізується цивільно-правовий договір як юридичний факт – підстава виникнення, зміни, припинення цивільних правовідносин.

У підрозділі 2.1 «Еволюція функцій договору» досліджується розвиток думок про функціональне призначення цивільно-правового договору та його роль в регулюванні суспільних відносин.

Функції цивільного договору доцільно визначити як напрямки впливу цивільного договору (правочину) на суспільні відносини, що відображають його правову природу і, насамперед, регулятивну сутність.

Розвиток цивільного договору характеризується зародженням та поступовим ускладненням його регулятивних властивостей, до яких поступово приєднуються й інші прояви ролі договору. На всіх етапах – від становлення і до сьогодення – приватноправовий договір був спрямований на визначення правового статусу суб’єктів шляхом регламентації їхніх прав та обов’язків. Спочатку договір відігравав роль жорсткого регулятора суспільних відносин, маючи на меті пов’язати контрагентів не стільки угодою, скільки зовнішньою формою. Згодом, особливо з появою консенсуальних договорів, дедалі більшого значення набував факт взаємного волевиявлення сторін з одночасною втратою правовстановлюючого значення форми договору. Розширення договірно-правового інструментарію потягло за собою і відповідне збільшення кола функцій, що їх виконує цивільний договір.

Розглядаючи питання еволюції розуміння меж і ступенів впливу договору на суспільні відносини, можна дійти висновку, що якщо у радянський період доктрина обмежувалася вказівкою на притаманність цивільному договору регулятивного значення, то у сучасній літературі все частіше наголошується на тому, що договір за ступенем регулятивного впливу на суспільні відносини стоїть на одному рівні із законом, іншими нормативними актами, а іноді і посідає вище місце в ієрархії правового регулювання, виступаючи автономним і незалежним від законодавчих актів регулятором.

Здійснений аналіз сутності цивільно-правового договору та його функцій дає підстави для висновку про доцільність включення ініціативної, програмно-координаційної, інформаційної, гарантійної (забезпечувальної) та охоронної (захисної) функції до складу єдиної регулятивної функції. При цьому регулятивну функцію договору не слід обмежувати тільки його значенням для виникнення, зміни або припинення зобов’язальних правовідносин суб’єктів. Регулятивна функція цивільно-правового договору, залишаючись незмінною у розумінні договору як джерела встановлення індивідуальних ненормативних приписів, кожен раз набуває особливого значення в залежності від видів цивільних правовідносин, їх інституціонального призначення, суб’єктного та об’єктного складу тощо.

У підрозділі 2.2 «Договір як юридичний факт (підстава виникнення, зміни, припинення цивільних правовідносин)» міститься аналіз договору з позиції вчення про юридичні факти в цивільному праві.

Цивільно-правовий договір, як і будь-який юридичний факт, є конкретною та реальною життєвою обставиною, з якою закон (норма права) пов’язує правові наслідки. Водночас цивільний договір володіє і певними особливостями, що дозволяють йому посісти особливе місце в системі юридичних фактів. Будучи підставою виникнення, зміни, припинення правовідносин, договір водночас є регулюючим юридичним фактом (правочином), здатним не просто відтворювати для суб’єктів правила поведінки, які є чітко встановленими правовими нормами, але і відступати від них, а у разі відсутності прямого регулювання у законі, встановлювати на власний розсуд індивідуальні приписи, обов’язкові для сторін.

Дослідження місця цивільно-правового договору у класифікації юридичних фактів дозволяє зробити висновок, що договір, як правило, не може бути віднесений лише до одного виду фактів всередині кожної класифікації.

В залежності від правових наслідків, які обумовлюються юридичними фактами, цивільно-правовий договір може бути як правоутворюючим, так і правозмінюючим або правоприпиняючим юридичним фактом. При цьому один і той самий договір може бути одночасно правоутворюючим та правоприпиняючим юридичним фактом.

За характером дії юридичні факти поділяються на факти однократної дії (одноразові) та факти триваючої дії (факти-стани). Переважну більшість юридичних фактів у сфері договірного права складають одноразові факти, класичним прикладом яких є факт укладення договору. Значення для договірних правовідносин можуть мати і факти-стани, які існують порівняно тривалий час і породжують, постійно або періодично, юридичні наслідки (типовим прикладом є генеральний договір).

В залежності від характеру зв’язку факту з індивідуальною волею суб’єктів виділяють юридичні дії та юридичні події. Вольовий характер цивільного договору, заснованість його на єдності волі та волевиявлення контрагентів дозволяє з упевненістю віднести договір до числа фактів-дій, у межах яких договір належить вважати юридичним актом, а не юридичним вчинком.

Розглядаючи природу недійсних договорів, можна дійти до висновку про те, що і нікчемні, і оспорювані договори безспірно мають значення юридичних фактів дій, оскільки вони породжують наслідки, притаманні саме для недійсних правочинів.

Третій розділ «Договір у механізмі правового регулювання цивільних відносин» складається із трьох підрозділів та присвячений правовому аналізу механізму цивільно-правового регулювання та місцю договору в ньому.

У підрозділі 3.1 «Договір як елемент підсистеми соціального саморегулювання» аналізується місце договору в механізмі правового регулювання цивільних відносин.

Цивільно-правовий договір безперечно входить до системи регламентації суспільних відносин. Регулююча функція договору прямо зазначається у ст.. 6 ЦК України. Український законодавець вживає термін «врегулювати відносини» для визначення дій сторін договору. Разом з цим, договір не можна ототожнювати із правовими нормами. Існує ряд принципових, кваліфікуючих ознак та особливостей, які дозволяють відокремити договір від норми права. По-перше, норма права створюється державою в особі уповноважених органів. Отже правові норми виходять із єдиного центру управління. В свою чергу договори створюються рівними учасниками цивільних правовідносин. По-друге, норма права регулює суспільні відносини протягом певного тривалого, а часто і невизначеного терміну (норма діє доти, доки вона не буде скасована іншою нормою, і цей період може тривати роками, десятиріччями і навіть сторіччями). Договір же завжди має закінчений період дії. Навіть якщо строк договору є невизначений, у законодавстві існують правила щодо строків виконання таких договорів. По-третє, норма права розрахована на невизначене коло осіб. В договорах навпаки коло осіб, на яких розповсюджуються положення договору, є чітко визначеним. Це сторони договору та треті особи. При цьому як сторони, так і треті особи в договорі мають бути чітко ідентифіковані: у договорі зазначається їх ПІБ або назва, адреса та інші ідентифікуючі відомості. По-четверте, норма права має набагато більший рівень абстракції у порівнянні із договором. Правова норма спрямована на абстрактне регулювання подібних правовідносин, тоді як договір регулює конкретні правовідносини між конкретними особами. І нарешті докорінно різними є наслідки виконання норми права та положення цивільно-правового договору. Норма права розрахована на неодноразове використання. Виконання особами записаного у нормі правила не припиняє її дії, тоді як виконання умов договору, як правило, тягне за собою його припинення. Договори укладаються для отримання виконання. Після того, як виконання умов договору здійснене, мета договору є досягненою і подальша його дія втрачає сенс.

У системі регулювання цивільних відносин можна умовно виділити дві підсистеми: нормативну підсистему та підсистему соціального саморегулювання. Нормативна підсистема передбачає регулювання цивільних відносин централізовано з боку держави. Основним регулятором тут є правові норми, втілені у джерелах позитивного права – законах та інших нормативних актах. В свою чергу підсистема соціального саморегулювання передбачає регулювання відносин зсередини самими членами соціуму або соціумом в цілому.

Договір як регулятор цивільних правовідносин (елемент підсистеми соціального саморегулювання) – це акт узгодженого волевиявлення двох або більше суб‘єктів цивільного права, виражений у належній формі, спрямований на врегулювання поведінки сторін, а іноді і третіх осіб у конкретних описаних в договорі ситуаціях.

У підрозділі 3.2 «Свобода договору. Договір та акти цивільного законодавства» досліджуються проблеми меж договірної свободи та співвідношення договірного та нормативного регулювання.

Принцип свободи договору є одним із центральних принципів сучасного договірного права. Буквальне тлумачення ст. 627 ЦК України дозволяє зробити висновок, що свобода договору в Україні проявляється у трьох напрямах: свобода в укладенні договору; свобода вибору контрагента у договорі; свобода визначення умов договору.

Правило ч. 2 ст. 635 ЦК України що не передбачає можливість примушення до укладення основного договору в разі наявності між сторонами попереднього договору, не відповідає загальним положенням цивільного законодавства про належне та реальне виконання договорів. Пропонується змінити положення ч. 2 ст. 635 ЦК України, виклавши її в такій редакції: «У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку. Сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладення основного договору, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства».

До того ж ч. 1 ст. 649 ЦК України пропонується викласти в такій редакції: «Розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, а також на підставі укладеного попереднього договору та в інших випадках, встановлених законом, вирішуються судом».

Імперативні заборони самостійно встановлювати умови цивільно-правових договорів сторонами умовно поділяються на два типи. Перший тип заборон, які можна назвати «прямими», реалізується в текстах нормативних актів через забороняючи граматичні конструкції, на кшталт «не допускається», «не можливо», «заборонено». Другий тип імперативних заборон, який можна назвати «непрямими», не допускає досягнення домовленостей шляхом визначення таких договорів недійсними (нікчемними).

Формулювання ст. 6 ЦК України, дозволяє стверджувати, що норма, яка не має чіткого атрибуту імперативу має вважатися диспозитивною. Відступ від положень такої норми обмежується тільки суттю відносин між сторонами.

Поняття «суть відносин між сторонами» має ознаки оціночної категорії та підлягає аналізу в кожному окремому випадку. При здійсненні такого аналізу треба брати до уваги основні завдання цивільного права: забезпечення стабільності обороту, захист слабкої сторони, захист інтересів суспільства. Якщо домовленість сторін не виходить за межі цих завдань, вона є допустимою. Якщо ж навпаки можлива домовленість буде дестабілізувати оборот або ще більше підсилить сильнішу сторону правовідношення, або буде виходити за межі інтересів суспільства, можна стверджувати, що в такому випадку суть відносин між сторонами не дозволяє самостійно врегульовувати свої відносини договором та відступати від положень актів законодавства.

У підрозділі 3.3 «Реалізація основних засад цивільного права при договірному регулюванні відносин» розглядаються основні принципи цивільного права та їх дія при договірному регулюванні відносин.

Принципи права виконують три основні функції: а) вони забезпечують створення єдиної, несуперечливої системи норм права; б) вони застосовуються в разі наявності прогалин в праві (аналогія права); в) вони допомагають здійснювати системне тлумачення норм права. Отже застосування принципів при договірному регулюванні відноси також здійснюється у трьох напрямах: формування норм права та положень договору; заповнення прогалин у договірному та нормативному регулюванні; тлумачення положень договору та норм договірного права.

У цивільному праві України основні галузеві принципи визначені у ст. 3 ЦК України. Відповідно до загальних засад цивільного законодавства відносяться: 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність.

Не всі із вищеперерахованих принципів однаково впливають на договірне регулювання відносин. Деякі з них (такі як, свобода договору, свобода підприємницької діяльності, справедливість, добросовісність, розумність) застосовуються при договірному регулюванні безпосередньо. Інші (неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; судовий захист цивільного права та інтересу) не мають такого безпосереднього застосування, але впливають на існування цивільно-правових договорів в цілому.