ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ І США: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено об’єкт, предмет і використані методи дослідження, викладено наукову новизну і основні положення, які виносяться на захист, висвітлено теоретичне і практичне значення отриманих результатів, відомості про апробацію.

Розділ 1 «Загальна характеристика доказування в цивільному судочинстві України і США» складається з чотирьох підрозділів у яких висвітлено поняття доказування і його стадії, предмет доказування і підстави звільнення від доказування, тягар доказування і правила його розподілу, співвідношення ролі суду і сторін у змагальному доказовому процесі України і США.

У підрозділі 1.1 «Поняття доказування та його стадії» поняття доказування аналізується як інститут цивільного процесуального права і як процесуальна діяльність. Доказування є міжгалузевим інститутом, який існує в межах відповідних процесуальних галузей права. Водночас у кожній галузі процесуального права йому притаманні особливості правового регулювання. Процес доказування є невід’ємною складовою цивільного судочинства, адже жодна справа не може бути вирішена без доказування. Аналізуючи наукові погляди щодо визначення процесу доказування, автор дійшла висновку, що різниця у позиціях прибічників широкого та вузького розуміння доказування полягає в тому, чи включати у цей процес оцінку доказів. На думку дисертантки, помилково виключати оцінку доказів з процесу доказування, адже вона тісно пов’язана зі збиранням, поданням і дослідженням доказів. Сторони збирають і подають суду докази, доводять їх переконливість, беручи участь у їх дослідженні та оцінці у судовому засіданні, а суд здійснює остаточну оцінку доказів, результати якої відображає у судовому рішенні.

Процес доказування складається зі стадій. В Україні і США вони мають однаковий зміст, адже для вирішення будь-якої справи докази потрібно зібрати і подати, дослідити й оцінити. Доказування в обох державах має спільні складові: тягар доказування, належність, допустимість, достовірність, достатність доказів; однаковими є засоби доказування (усні, письмові. речові). Водночас ряд інститутів доказового права США не відомі українському судочинству. Це, зокрема, стосується механізмів виявлення доказів до судового розгляду, завдяки яким сторона заздалегідь обізнана з позицією опонента, що значно спрощує визначення кола фактів, які потрібно довести, і підготовку до судового засідання. Це також полегшує роботу судді, який має змогу приділяти більше уваги регулюванню процесу, сприянню сторонам у реалізації їх прав, а також оцінці доказів.

На відміну від цього, закріплена в Україні Конституцією свобода сторін у поданні доказів на практиці призводить до порушення принципу рівності і змагальності судочинства. Хоча відповідач знає про позицію позивача із позовної заяви, він не зобов’язаний подавати заперечення проти позову, а будь-які законодавчі чи судові механізми, які покладали б на нього обов’язок подати усі наявні докази, відсутні. Це ускладнює право позивача на судовий захист і навіть може призвести до його програшу у справі.

Аналіз судової статистики США свідчить, що більшість цивільних позовів не доходять до стадії судового розгляду і вирішуються на підготовчих чи попередніх судових засіданнях. Віднедавна в Україні проведення попереднього судового засідання стало необов’язковим. Однак це є доцільним лише у справах окремого і наказного провадження, де змагальність обмежена законом. У справах же позовного провадження економія на попередніх судових засіданнях негативно впливає на можливості вирішення справи до судового розгляду і обмежує змагальні права сторін.

У підрозділі 1.2 «Предмет доказування та підстави звільнення від доказування» досліджуються різні наукові погляди щодо поняття предмету доказування. Предмет доказування визначається вимогами сторін і нормами матеріального права.

Зміст предмету доказування становлять сукупність фактів, які: обґрунтовують вимоги, заявлені на предмет спору позивачем, третьою особою із самостійними вимогами; обґрунтовують заперечення відповідача проти заявлених позовних вимог чи вимоги, заявлені у зустрічному позові; мають інше значення для вирішення справи (наприклад, причини пропущення строку позовної давності, причини, які сприяли виникненню спору, тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Порівняльний аналіз правового регулювання предмету доказування дав змогу визначити перелік обставин, які не потребують доказування в обох країнах. Це безспірні, преюдиційні обставини, обставини, визнані судом загальновідомими. Норми матеріального і процесуального права України і США містять також посилання на обставини, які презюмуються встановленими, без можливості їх спростування. Такі обставини також не потребують доказування, але помилково не включені до переліку підстав звільнення від доказування, визначеного ЦПК України. Презумпції, які не можуть бути спростовані, не слід плутати із презумпціями, які за законом можна спростувати. Останні не є підставою звільнення від доказування, а стосуються розподілу тягаря доказування.

У підрозділі 1.3 «Тягар доказування та його розподіл» термін «тягар доказування» аналізується під кутом права і обов’язку особи, яка бере участь у справі. У ЦПК для позначення тягаря доказування використовується термін «обов’язок доказування». Однак тягар доказування не є класичним обов’язком, невиконання якого спричиняє юридичну відповідальність. У судовому процесі сторони наділені правом захищати свою позицію, а отже, від їх розсуду залежить, чи надавати суду докази. Тобто доказування передусім є правом сторони, і якщо вона бажає виграти спір, то неминуче буде обтяжена поданням доказів, здатними переконати суд вирішити справу на її користь. Тому при реалізації права подавати докази на сторону покладається тягар доказування.

Тягар доказування лежить на сторонах, що сприяє забезпеченню змагальності. Зазвичай він покладається на позивача. Якщо позивач не зможе довести обставини, що є підставою для задоволення позову, суд ухвалює рішення на користь відповідача. Відповідачу у цьому випадку не обов’язково подавати докази на свою користь. Проте у процесі розгляду справи тягар доказування може переміщуватися з однієї сторони на іншу під дією загальних і спеціальних правил розподілу тягаря доказування, вміщених у нормах процесуального і матеріального права.

У підрозділі 1.4 «Співвідношення активної і пасивної функції у змагальному процесі доказування» аналізується роль суду у доказуванні в класичному змагальному судочинстві, проводиться порівняльно-правова характеристика ролі суду і сторін в американській і українській системах.

Змагальність досягається через наділення сторін правом керувати процесом збирання, подання та дослідження доказів і відсторонення суду від необмеженої влади та перехід до судочинства, що дуже схоже на третейське, в якому сторони спільно зацікавлені у вирішенні справи. Саме так розподілені функції суду і сторін у судочинстві США. Натомість в Україні, незважаючи на прагнення активізувати роль сторін у доказуванні, їх ініціатива дещо обмежена через опосередкованість процесуальних правовідносин судом. Зокрема, це стосується процедури допиту свідка. Звичайно, у змагальному процесі суд не має бути стороннім спостерігачем, він повинен контролювати дотримання процесуальних вимог сторонами, вирішувати процесуальні суперечки та, за потреби, сприяти сторонам у реалізації змагальних прав. Але зміцнення ініціативності сторін у поданні і дослідженні доказів дозволить зменшити кількість судового часу і ресурсів.

Розділ 2 «Докази та критерії їх оцінки в цивільному судочинстві України і США» складається з двох підрозділів, в яких розглянуто поняття і види доказів, порядок їх дослідження у судовому процесі України і США, проаналізовано критерії оцінювання доказів, дотримання яких забезпечує правильне встановлення обставин у справі, яке б не викликало сумнівів, і водночас сприяє добросовісності сторін щодо подання доказів.

У підрозділі 2.1 «Поняття та види доказів і порядок їх дослідження» обґрунтовується необхідність удосконалення визначення поняття доказів у вітчизняному законодавстві, адже термін «фактичні дані», який вживається у ЦПК, є синонімом терміну «достовірні відомості». Однак докази можуть бути правдивими і неправдивими, а їх достовірність встановлюється лише за результатами дослідження і оцінки. Тому для визначення доказу доцільніше використовувати термін «інформація». Отже, доказами є інформація, на підставі якої суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, що мають значення для вирішення справи.

Докази можуть бути виражені лише у передбаченій законом процесуальній формі – засобах доказування. В Україні засобами доказування є пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків; показання свідків; письмові докази; речові докази; висновки експертів. У США засоби доказування поділяють на матеріальні (письмові і речові) та усні (показання сторін, свідків і експертів). Свідком може бути кожна особа, особисто обізнана з обставинами, які є предметом судового розгляду, навіть якщо вона заінтересована у результатах вирішення справи. Натомість в Україні пояснення сторін, третіх осіб (а також їх представників) є окремим засобом доказування, за умови, що вони за їх згодою допитані як свідки. Автор вважає доцільним існування можливості допиту сторін і третіх осіб як свідків, адже вони краще за інших обізнані з обставинами справи і можуть більше повідомити суду. Однак питання допиту представників як свідків є суперечливим, адже свідок не може бути представником у справі.

Письмовими доказами є документи або їх копії, що надаються сторонами з метою дослідження в суді і містять відомості про обставини, які мають значення для справи. Крім паперової форми, письмові докази можуть бути представлені в електронному вигляді. Але в ЦПК відсутня вказівка на віднесення електронних документів до письмових доказів, не врегульовано порядок дослідження і оцінки електронних доказів у суді, що ускладнює їх використання в процесі.

Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які входять до предмету доказування. До них також належать магнітні, електронні та інші носії, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи (фотокартки, аудіо-, відеокасети, дискети, CD та DVD диски, карти пам’яті тощо).

Можуть виникнути труднощі при розмежуванні письмових і речових доказів. Так, документ може бути речовим доказом, якщо для встановлення обставин у справі мають значення його матеріальні властивості (сліди витирання тексту тощо). Якщо ж має значення інформація, яка передається за допомогою знаків (літер, цифр), схем, тоді документ є письмовим доказом. Носій інформації, на якому міститься електронний документ, може бути речовим доказом, а може й не мати жодного доказового значення, а от сам електронний документ є письмовим доказом, якщо він містить інформацію про обставини у справі.

У цивільному судочинстві України потребує вдосконалення процедура дослідження висновку експерта. Наразі експерт не зобов’язаний бути присутнім у судовому засіданні, що може створити перешкоди змагальності. Він лише надає вмотивований письмовий висновок, який зачитує суд у судовому засіданні. Відсутність експерта сприяє затягуванню процесу, адже, якщо висновок необхідно роз’яснити або доповнити, доводиться відкладати розгляд справи або оголошувати перерву. Тому доцільно, щоб у судовому засіданні експерт самостійно оголошував висновок і давав усні пояснення щодо нього.

У підрозділі 2.2 «Належність і допустимість як критерії оцінки доказів» досліджуються поняття та умови належності і допустимості доказів, проблеми, які виникають при оцінюванні доказів за цими критеріями.

Належність доказу визначає його об’єктивну можливість підтверджувати обставину, що має значення для вирішення справи. Правило належності спрямоване на досягнення процесуальної економії через усунення з судового розгляду доказів, що не мають значення для справи. Належними є докази, що містять інформацію щодо предмету доказування. Вирішення питання належності спочатку покладається на сторони. Обсяг належних доказів може змінюватись у разі зміни позивачем підстав і предмету позову, визнання відповідачем певних обставин або заявлення ним зустрічних вимог до позивача. Суд же визначає належність доказу при вирішенні процесуальних клопотань сторін або ж безпосередньо у судовому рішенні.

Правило допустимості визначає легітимну можливість доказу підтверджувати певну обставину у справі. Воно спрямоване на забезпечення справедливості, об’єктивності і добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що незаконні засоби не можна використовувати для досягнення законної мети. Адже законність судового рішення, ухваленого з урахуванням незаконного доказу, завжди перебуватиме під сумнівом.

У цивільному процесі США усі належні докази є допустимими, якщо закон не передбачає іншого. Належний доказ може бути допущений до судового розгляду за умови, що його дослідження у суді буде корисним для вирішення справи, і лише якщо він отриманий законним шляхом. Водночас ЦПК України не визначає, які докази є допустимими, що спричиняє на практиці певні проблеми. Закріплено лише положення, що суд не бере до уваги докази, одержані з порушенням встановленого законом порядку, а також докази, що походять з інших засобів доказування, ніж ті, що визначені законом для підтвердження певних обставин. Однак у матеріальному праві можна зустріти норми, що визначають не засоби доказування, допустимі для підтвердження певної обставини, а лише вказують, які засоби доказування не можна використовувати. Нерідко така неоднозначність призводить до ухвалення судових рішень з урахуванням недопустимих доказів.

У підрозділі 2.3 «Достовірність і достатність як критерії оцінки доказів» зазначається, що дані елементи мають важливе значення для ухвалення справедливого судового рішення. Судочинству США властива детальна регламентація аспектів достовірності і достатності доказів. Водночас ЦПК України не містить правил щодо оцінки доказів за цими критеріями, а тому вони майже не знаходять розвитку в судовій практиці. Українські судді при вирішенні справ оцінюють лише належність і допустимість доказів – критерії, яким присвячені окремі статті Кодексу. Обґрунтування ж щодо достовірності і достатності доказів у судових рішеннях практично відсутні. Тому важливо виробити чітке розуміння цих критеріїв, що сприятиме обґрунтованості судових рішень.

При оцінці достатності доказів у США діють спеціальні правила – стандарти доказування, якими має керуватися суд при вирішенні справи. Існує два стандарти доказування (цивільний та підвищений цивільний), залежно від яких достатність доказів вимірюється у різних відсотках. Стандарти доказування є важливим елементом змагального процесу, але в судочинстві України вони відсутні. Впровадження таких стандартів сприятиме з’ясуванню судом дійсних обставин у справі.