Документи як об’єкти цивільних прав Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, вказано її зв'язок із науковими програмами, планами, темами, визначено мету та завдання дослідження, його об’єкт і предмет, зазначено використані методи дослідження, наукова новизна, практичне значення одержаних результатів та наведені дані про їх апробацію і публікацію.

Розділ 1. «Поняття й загальна характеристика документів як об’єктів цивільних прав», який складається з чотирьох підрозділів, присвячено з’ясуванню сутності документів та їх проявів як об’єктів цивільних прав, зокрема функцій, визначенню поняття та правового режиму, їх видів.

У підрозділі 1.1. «Прояви використання документів як об’єктів цивільних прав» дисертант критикує ст. 177 ЦК України за непослідовність, несистемність та ігнорування інших об’єктів цивільних прав, зокрема документів. Автор вважає, що право повинне забезпечувати охорону прав та інтересів щодо певного об’єкта права, навіть якщо він безпосередньо не передбачений актами законодавства. Розширення прав і свобод сприяло введенню в цивільний оборот нових об’єктів цивільних прав, зокрема документів. Права на документи проявляють себе: як свідчення певних подій, носій інформації, посвідчення прав та правового становища учасників цивільних та інших правовідносин тощо. Вони проявляються як: 1) елементи становища учасника правовідносин; 2) носії інформації; 3) різновид речей як самостійних об’єктів прав; 4) особливий об’єкт прав. Водночас документи містять інші повідомлення, які не охоплюються поняттям «інформація», або інформація, що в них міститься, втратила свої властивості. Документи можуть охоплюватися іншими, охоронюваними законом правами – як національні та культурні пам’ятки.

Законодавець не виділив документи як самостійні об’єкти цивільних прав, оскільки на час прийняття ЦК України не було потреби чи достатніх для того об’єктивних причин і теоретичної основи. Дисертант підтримує висновок Н.С.Кузнєцової про те, що розширення предмета цивільно-правового регулювання об’єктивно свідчить про відновлення приватноправових відносин у сферах, які були раніше штучно «опублічені». У ЦК України є певні суперечності: визнано немайнове право на особисті папери, але ніде не вказано, що вони є речами. На основі аналізу теоретичних конструкцій об’єктів цивільних прав зроблено висновок про можливість та доцільність визнання документів об’єктами цивільних прав.

У підрозділі 1.2. «Документи як свідчення приналежності цивільних прав учасників правовідносин і підстави для їх здійснення» автор визначається у теоретичному підґрунті розуміння сутності документів. На думку авторі, документи посвідчують належні особі права та забезпечують можливість їх здійснення. Здебільшого документ є річчю з певною інформацією, яку може сприйняти той, хто з таким документом буде ознайомлений. Дисертант вважає, що документ є обставиною чи навіть підставою для здійснення права, де форма набуває самостійного значення як частина накопичувального юридичного складу, особливо тоді, коли ідентифікація особистості за її документом, чи встановлення правового режиму посвідченого документом об’єкта є умовою для здійснення суб’єктивних прав. Саме складення і видача документа є юридичним актом, що має ряд ознак: особистий характер; спрямованість на певний правовий результат; передбачає певний об’єкт; є різновидом юридичного факту; спирається на волевиявлення уповноважених осіб чи органів влади. Документ є індивідуально визначеною річчю, що надає можливість персоналізувати учасників правовідносин. Проте у ст. 11 ЦК України та інших законах це положення не передбачене, що є підставою для зловживання правом. Запропоновано ст. 11 ЦК України доповнити положенням про те, що окремі цивільні права й обов’язки виникають за умови передачі чи пред’явлення їх носієм відповідного документа.

У підрозділі 1.3. «Поняття й правовий режим документа як об’єкта цивільних прав» автор на основі загальних підходів до розуміння правової категорії відзначає, що документи є спеціальною правовою категорією, різновидом речей із інформаційним та правоустановчим змістом. В основі вибудови дефініції «документ» встановлені загальні поняття про об’єкт цивільних прав, речі та категорії у документознавстві. Документ у загальному значенні є сплавом певного матеріалу (носія документа) як матеріального (річ), а також письмових чи/та електронних і зображувальних знаків як його форми, що виконана з відповідними реквізитами документа, та його зміст – поміщена інформація про та/або особу чи подію і певне відношення до документа. Документ містить апріорі достовірне знання про певні події, явища, процеси, предмети й особи. З урахуванням відомих у законодавстві та доктрині права визначень документа та його функцій розроблене авторське поняття документа як носія інформації, який здійснений у встановленому законом порядку, має свої реквізити та юридичну силу, форму існування, сферу застосування і призначений для зберігання й передачі інформації та виконання інших функцій.

При з’ясуванні правового режиму документів проаналізовано підходи до поняття «правовий режим» та виділено його ознаки. Відзначено, що документи є речами, і підходи до правового режиму речі поширюються й на документи. Це

ускладнюється тим, що вони є носіями інформації. Правовий режим об’єктів цивільних прав визначено законами та підзаконними актами цивільного законодавства, що більше стосується документів. Правовий режим виникає в результаті взаємодії комплексу взаємопов’язаних правових засобів, які впливають на поведінку учасників правовідносин, де кожному відведено певну роль у формуванні змісту правовідносин як їх центральної ланки. Правовий режим виданого органом влади документа має міжгалузевий характер. Правовий режим документа є порядком врегулювання відносин стосовно цих документів, зокрема їх видачі, використання та припинення прав, у результаті чого досягається мета такого регулювання і вирішення певного соціального завдання.

У підрозділі 1.4. «Види документів як об’єктів цивільних правовідносин» дисертант виходить із загальних підходів до класифікації об’єктів цивільних прав, речей та документів у документознавстві. Кожний клас чи вид документів повинен відрізнятися від іншого за певними ознаками чи правовими властивостями. Дисертант дистанціюється від знакової системи класифікації у документознавстві яка має спеціальне призначення і не слугує виділенню правових проявів документів. Дисертант піддає критиці практику стягнення з державних службовців плати за видачу посвідчень, що не є виправданим ані теоретично, ані практично.

Найважливішою класифікаційною ознакою документа є його зміст, зокрема, відношення зафіксованої в ньому інформації до предмета чи напряму діяльності. Це має значення в діяльності юридичних осіб, які об’єктивно (відповідно до приписів актів чинного законодавства) чи суб’єктивно (відповідно до рішення власника чи уповноваженого ним органу, зокрема, про ведення раціоналізаторської діяльності й реєстрацію раціоналізаторських пропозицій) оформляють, зберігають і використовують документи. Підтримується класифікація документів за різними ознаками та вдосконалюється на рахунок врахування класифікаційних груп речей та інформації. З огляду на посвідчувальність документів запропоновано частину третю ст. 1047 ЦК України доповнити положенням наступного змісту: «При поверненні позики позикодавець зобов’язаний повернути позичальнику розписку чи інший документ, який посвідчує передання визначеної грошової суми та встановлених сторонами відсотків або визначеної кількості речей».

Розділ 2. «Елементи правовідносин щодо документів», який складається з трьох підрозділів, присвячено встановленню особливостей суб’єктного складу цих правовідносин, уточненню їхнього змісту, підстав набуття прав на документи.

У підрозділі 2.1. «Емітенти і власники документів та їх правове становище» дисертант виходить із того, що учасниками цивільних

правовідносин є носії суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Щодо документів такими є органи чи особи, які випустили документ, особи чи органи, яким він виданий чи які ним володіють, а також ті, яким він адресований для здійснення певних прав. Вони персоніфікуються за правовим становищем, правовим режимом документа, правовим становищем суб’єкта, підставами виникнення цивільних прав та обов’язків. Кожний учасник правовідносин стосовно документів має власне правове становище, яке зумовлене метою й порядком видання документа, правовим становищем того, хто його видав, правовим становищем особи, в якої він знаходиться, тощо. Первинним у виникненні правовідносин щодо документів є їх створення й випуск, які стосовно цінних паперів отримали назву «емісія», а особи чи установи або органи, які їх випускають – «емітенти». Упереджуючи емісію нічим не забезпечених цінних паперів, законодавець регулює діяльність емітентів через застосування імперативів і здійснення контролю за їх діяльністю. Емітент зобов’язаний перед власниками емітованих ним цінних паперів і повинен повідомляти їх про всі істотні події фінансово-господарської діяльності у щоквартальних звітах.

У підрозділі 2.2 «Зміст цивільних правовідносин щодо документів» з огляду на розуміння змісту правовідносин та передумов його формування (право та дієздатність) визначаються їх прояви на документи. При власності на документи власнику належать не тільки права, але й обов’язки, які передбачені статтями 322 – 323 ЦК України та спеціальними актами законодавства. У тих випадках, коли стосовно документів виникають зобов’язальні правовідносини, реалізація прав кредитора можлива лише за наявності боржника. Запропоновано всі суб’єктивні права й обов’язки на документи поділити на дві великі групи: основні та факультативні. Їх взаємозв’язок чи набір характеризує право на документи. Зокрема, основним, на думку дисертанта, є право володіння. Воно може належати лише як право володіння, яке виникло за підстав як передбачених, так і не передбачених законом, але які йому не суперечать, або як елемент змісту права власності чи інших прав, зокрема, володіння документами як знахідкою, володіння документом, який видано для певної мети (довіреність – при представництві, посвідчення – при виконанні посадових обов’язків тощо).

У підрозділі 2.3. «Підстави набуття прав на документи» дисертант виходить із презумпції правомірності набуття прав на документи. Підставами виникнення прав на документи є юридичні факти чи здебільшого юридичні склади – конкретні життєві обставини, з якими закон пов’язує виникнення, зміну й припинення цих прав, зокрема, права власності. Вказується, що набуття суб’єктивних прав і юридичних обов’язків на документи має певні особливості: легітимність учасника цивільних правовідносин; формування волевиявлення

на їх набуття і надання йому тієї форми, яка є імперативною для даного виду правовідносин; здійснення тих дій, що є змістом даних правовідносин. У деяких випадках вимагаються кваліфіковані дії: наявність виписаних законом передумов виникнення прав; нотаріальне посвідчення; реєстрація правочину чи об’єкта права в державних та інших органах; отримання встановленого законом документа тощо. Насамперед, спочатку повинно йтися про набуття прав самостійними діями осіб, зокрема, емісію чи виготовлення документа, а потім вже про правочини й договори. Набуття прав на документи пов’язується також із видом цих документів.

Розділ 3. «Здійснення прав на документи», який складається з трьох підрозділів, послідовно з’ясовуються особливості способів та порядку здійснення цивільних прав, обґрунтовується доцільність встановлення меж здійснення суб’єктивних прав на них, визначаються наслідки порушення права на документи.

У підрозділі 3.1. «Способи та порядок здійснення прав на документи» вказується, що можливість здійснювати суб’єктивні права і охоронювані законом інтереси на власний розсуд є однією з важливих засад цивільного права. Елементи механізму здійснення права на об’єкти суб’єктивних прав на документи повинні бути чітко передбачені в нормах об’єктивного права і здійснюватися відповідно до призначення документу, строку його дії, місця та способу. Здійснення суб’єктивних цивільних прав на документи повинно вчинятися відповідно до правил, які визначені ст. 12 ЦК України.

У підрозділі 3.2. «Межі здійснення прав на документи» на основі теоретичних підходів, розроблених Є.О.Мічуріним та М.О. Стефанчуком, відзначається, що є пооб’єктні прояви залежно від правового режиму об’єкта цивільних прав і правового становища особи чи органу, інших елементів механізму цивільно-правового регулювання відносин. Обмеження суб’єктивного права вмонтоване в механізм правового регулювання і є стримуючим фактором при здійсненні суб’єктивного цивільного права та охоронюваного законом інтересу на документи. Тут ідеться про причину – дія обмежень і наслідок – неможливість повною мірою та у своєму інтересі здійснити свої права. Обмеження суб’єктивних цивільних прав на документи визначаються нормами позитивного права (як ідеальна і бажана модель поведінки), зокрема, характером і рівнем імперативності встановлених законом приписів; обсягом правомочностей володільця суб’єктивного цивільного права; волевиявленням володільця документа чи інших осіб, чиї права порушуються перевищенням меж здійснення суб’єктивного права на документ.

Необхідність обмежень суб’єктивних цивільних прав на документи зумовлена об’єктивними чинниками, зокрема, властивістю документів бути формою чи носієм інформації й посвідчувати певні цивільні та інші права чи

правовий статус особи. Відповідно такі обмеження спрямовані на охорону переважаючих прав чи прав суспільства, зокрема, суспільного спокою. Межі здійснення права на документи відображають позитивний аспект у здійсненні суб’єктивного права шляхом установлення можливої (дозволеної чи незабороненої) поведінки носія прав на документи, а «обмеження» виражають негативний аспект, а саме забороняють (звужують чи виключають) окремі можливості для здійснення такого права.

У підрозділі 3.3. «Наслідки порушення права на документи» відзначається, що механізм закріплення суб’єктивних цивільних прав на документи не буде повним без забезпечення їх охорони і захисту в разі їх порушення чи загрози порушення. Це різновид гарантії реалізації прав, свобод і охоронюваних законом інтересів особи на документи. Права на охорону та на захист суб’єктивних прав на документи мають двоїстий характер і розглядаються як право та як гарантія їх існування й здійснення іншого права. Здійснюючи такі права, особи сприяють забезпеченню свого правового статусу. Можливість захисту суб’єктивного права є одним з елементів його змісту.

Захист цивільних прав та інтересів на документи є лише різновидом захисту цивільних прав взагалі. Це неможливо без процесуально-правового порядку їх застосування як визначеної законом процедури звернення за захистом порушеного права. Право на захист надає уповноваженій особі три групи можливостей: самозахист майнових прав та інтересів; застосування до правопорушника цивільно-правових способів оперативної дії; звернення до компетентного державного чи суспільного органу за захистом свого права з вимогою застосувати до правопорушника засоби державно-примусового характеру.