ЕФЕКТИВНІСТЬ ТІОТРИАЗОЛІНУ В КОМПЛЕКСНОМУ ЛІКУВАННІ ХВОРИХ НА НЕГОСПІТАЛЬНУ ПНЕВМОНІЮ З ПРОЯВАМИ ЕНДОГЕННОЇ ІНТОКСИКАЦІЇ

Короткий зміст

Об’єкт і методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань проведено комплексне клінічне, функціональне, лабораторне, мікробіологічне, рентгенологічне обстеження 120 хворих на НП третьої групи, які знаходились на стаціонарному лікуванні в терапевтичному відділенні клінічної лікарні № 2 м. Вінниця. Критеріями включення в дослідження були:

– інформована згода на участь в дослідженні;

– вік – від 18 до 68 років;

– наявність НП третьої групи не менше двох нижченаведених симптомів:

1)    кашель, що з’явився вперше;

2)    вологі хрипи при аускультації та/або ознаки ущільнення легеневої тканини;

3)    частота дихань від 20 до 30 за хвилину;

4)    наявність рентгенологічно підтвердженої інфільтрації легеневої тканини не більш ніж в одній частці;

–    відсутність антибактеріальної терапії протягом 48 годин до включення у дослідження.

Критеріями виключення з дослідження були:

–    хоча б одноразовий курс антибіотика за 48 годин до включення в дослідження;

–    вагітність (позитивний тест на вагітність) та жінки, які годують груддю;

–    помітне порушення функції нирок (кліренс креатинину <20 мл/хв.);

–    наявність в анамнезі захворювань, які можуть негативно вплинуть на перебіг НП (цукровий діабет, онкологічні захворювання, хронічний алкоголізм, наркоманія, СНІД, імунодефіцитні захворювання/стани (в тому числі лікування системними глюкокортикоїдами));

–    тютюнопаління;

–    наявність первинного ураження бронхолегеневої системи (хронічний бронхіт, хронічне обструктивне захворювання легенів, бронхіальна астма, муковісцидоз, туберкульоз);

–    стадія загострення супутніх захворювань.

Обстежено 61 чоловіків (50,8 ± 4,5) %, та 59 жінок (49,2 ± 4,6) %, віком від 18 до 68 років. Хворі були розподілені на дві репрезентативні за віком, статтю, супутньою патологією та значенням показників, що досліджувалися, до лікування групи – основну, яка нарахувала 70 осіб, і контрольну – 50 пацієнтів. У дослідження були включені пацієнти з НП ІІІ групи, в яких запальна інфільтрація рентгенологічно визначалась не більш ніж в одній частці легені. При цьому правобічну локалізацію патологічного процесу було виявлено в 46 хворих (65,7 ± 5,7) % основної групи, лівобічну – в 24 (34,3 ± 5,7) %. У пацієнтів контрольної групи найбільш частою локалізацією ураження була права легеня – 32 випадки (64,0 ± 6,8) %, і рідше ліва – 18 (36,0 ± 6,8) %.

У 47 хворих (67,0 ± 6,6) % основної групи та у 32 (64,0 ± 5,7) % контрольної групи виявлена супутня патологія. В пацієнтів контрольної групи виявлені наступні супутні захворювання: ішемічна хвороба серця – у 8(16,0 ± 5,2) %, гіпертонічна хвороба – у 5 (10,0 ± 4,2) %, метаболічна кардіопатія – у 2 (4,0 ± 2,8) %, хронічний холецистит – у 4 (8 ± 3,8) %, хронічний панкреатит – у 2 (4,0 ± 2,8) %, вегето-судинна дистонія – у 6 (12,0 ± 4,6) %, хронічний гайморит – у 2 (4,0 ± 2,8) %, хронічний пієлонефрит – в 1 (2,0 ± 1,9) %, хронічний гастродуоденіт – у 2 (4,0 ± 2,8) %, ожиріння – в 1 (2,0 ± 1,9) %. У хворих основної групи були наступні супутні захворювання: ішемічна хвороба серця – в 11 (15,7 ± 4,3) %, гіпертонічна хвороба – у 7 (10,0 ± 3,6) %, метаболічна кардіопатія – у 3 (4,3 ± 2,4) %, хронічний холецистит – у 6 (8,6 ± 3,3) %, хронічний панкреатит – у 4 (5,7 ± 2,8) %, вегето-судинна дистонія – у 8 (11,4 ± 3,8) %, хронічний гайморит – у 3 (4,3 ± 2,4) %, хронічний пієлонефрит – в 1 (1,4 ± 1,4) %, хронічний гастродуоденіт – у 4 (5,7 ± 2,8) %, ожиріння – у 2 (2,9 ± 2,0) %. Супутні захворювання були в стадії ремісії.

Пацієнтам, які скаржились на кашель з мокротою, проводили етіологічну діагностику за допомогою мікробіологічного та бактеріоскопічного дослідження мокроти, якщо у мікропрепараті знаходили не менше 25 лейкоцитів та не більше 10 епітеліальних клітин в одному полі зору. При бактеріологічному дослідженні мокроти у 50 хворих основної групи виділили 35 штамів мікроорганізмів: S. pneumoniae – у 24 (48 %), H. influenzae – у 10 (20 %), M. catarrhalis – у 1 (2 %). Усі штами були чутливі до цефатоксиму та кларитроміцину. У 35 пацієнтів контрольної групи було виявлено 22 штами мікроорганізмів: S. pneumoniae – у 14 (40 %), H. influenzae – у 6 (18 %), M. catarrhalis – у 2 (5 %). Усі штами були також чутливі до цефатоксиму та кларитроміцину.

Хворі контрольної групи отримували базисну терапію відповідно до Наказу МОЗ України № 499 від 28.10.2003 р. “Про затвердження інструкцій щодо надання допомоги хворим на туберкульоз і неспецифічні захворювання легенів” та Наказу № 128 МОЗ України від 19.03.2007 р. “Про затвердження клінічних протоколів надання медичної допомоги за спеціальністю “Пульмонологія”. Етіотропне лікування базувалось на застосуванні емпіричної терапії цефалоспоринами 3-го покоління – цефотаксим 1,0 внутрішньом’язово два рази на добу та макролідом кларитроміцином 500 мг два рази на добу протягом семи днів. Поруч з етіотропними препаратами призначався муколітичний засіб – амброксол 30 мг три рази на добу перорально. Пацієнтам основної групи поряд із традиційними методами лікування призначали 2,5 % розчин тіотриазоліну 4 мл на добу – три дні внутрішньовенно на 200 мл фізіологічного розчину, потім сім днів внутрішньом’язово.

Оцінку ефективності терапії в основній і контрольній групах здійснювали з урахуванням динаміки клінічної та рентгенологічної картини захворювання, показників ендогенної інтоксикації: лейкоцитарного індексу інтоксикації (ЛІІ) (Островский В. К. и соавт., 1983), гематологічного показника інтоксикації (ГПІ) (Васильев В. С., Комар В. И., 1983), рівня середніх молекулярних поліпептідів (РСМП) (Габриэлян Н. И. и соавт., 1981), сорбційної здатності еритроцитів (СЗЕ) (Тогайбаев А. А. и соавт., 1988), реологічних властивостей мокроти (Philippoff W. et al., 1970), цитологічного дослідження мокроти (Авдеев С. Н. и соавт., 1998), проведених до лікування, а також на 3-ю та 10-у добу перебування хворого в стаціонарі. Вираженість клінічних симптомів НП оцінювалась за допомогою шкали вираженості симптомів у балах до лікування, на 3-ю добу та на 10-у добу перебування в стаціонарі. Визначали прямі медичні витрати на випадок НП та показники вартість-ефективність для лікарських препаратів, що застосовувались для лікування НП.

Клінічну ефективність терапії визначали за результатами аналізу комплексу клініко-лабораторних та рентгенологічних показників пацієнтів. Клінічно ефективним лікування вважали, якщо після завершення дослідження повністю зникали (одужання) або значно зменшувались (покращання) вираженість симптомів та рентгенологічних ознак захворювання.

Отримані в результаті дослідження дані оброблялись за допомогою методів варіаційної статистики з обчисленням за відомими формулами середніх значень, похибок середніх величин (Дяков В. А. та співавт., 1993). Достовірність розбіжностей визначалась через критерій Стьюдента (t) та оцінювалась за допомогою довірчої вірогідності (р). Розбіжності вважались достовірними при р<0,05. Статистична обробка результатів досліджень виконувалась автором на персональному комп’ютері за допомогою статистичного пакету “STATISTICA 5,5” (останній належить ЦНІТ Вінницького національного медичного університету
м. М. І. Пирогова, ліцензійний номер № АХХR910А374605FA).

Результати досліджень та їх обговорення. Доведено, що при пневмоніях, як і при багатьох інших захворюваннях органів дихання (обструктивні захворювання легень, гнійні процеси, туберкульоз), знижується метаболічна функція легень, відбувається накопичення біологічно активних речовин, внаслідок чого розвивається ендогенна інтоксикація (Маленький В. П., Серкова В. К., 1996; Масік Н. П., 1998; Бількевич Н. А., 2002). Типові клінічні ознаки даного синдрому – загальна слабкість, пітливість, підвищення температури тіла, зниження апетиту. Ці прояви спостерігались у переважної більшості пацієнтів обох груп при госпіталізації в стаціонар. Так, до лікування пітливість спостерігалась у 48 пацієнтів (96,0 ± 2,8) % контрольної та в 66 хворих (94,3 ± 2,8) % основної групи. Слабкість та погіршення апетиту відмічено у всіх хворих в обох групах. При госпіталізації температуру тіла більше 39 ⁰С спостерігали у 14 хворих (28,0 ± 6,3) % контрольної та 16 (22,8 ± 5,0) % основної груп, 38,1–39 ⁰С – у 12 осіб (24,0 ± 6,0) % контрольної та 18 (25,7 ± 5,2) % основної, 37–38 ⁰С відмічено в 17 пацієнтів (34,0 ± 6,7) % контрольної групи та в 24 (34,3 ± 5,7) % основної, температура тіла менш ніж 37 ⁰С зареєстрована в 7 осіб (14,0 ± 4,9) % контрольної та у 12 (17,2 ± 4,5) % основної групи. До госпіталізації в стаціонар кашель з виділенням мокроти відмічали 35 осіб (70,0 ± 6,5) % контрольної групи. В основній групі на кашель з мокротою скаржились 50 пацієнтів (71,4 ± 5,4) %.

Аналізуючи результати комплексних клінічних досліджень, можна відзначити, що вже на 3-ю добу лікування спостерігалось покращання загального стану хворих на НП в обох групах, про що свідчило зменшення пітливості, слабкості, поява апетиту. В осіб основної групи, в комплекс лікування яких був включений тіотриазолін, пітливість спостерігалась у 40 пацієнтів (57,0 ± 5,9) %, на 10-у добу вона зникла повністю. В той час у контрольній групі ця скарга зберігалась на 3-ю добу в 38 хворих (76,0 ± 6,0) %, а на 10-у – в 4 осіб (8,0 ± 3,8) %. Відмічалась позитивна динаміка і симптому “слабкість” у хворих на НП в обох групах.
В основній групі на 3-ю добу лікування на слабкість скаржились 42 особи (60,0 ± 5,8) %, а в контрольній – 45 (90,0 ± 4,2) %. На 10-у добу даний симптом спостерігався лише в 5 пацієнтів (10,0 ± 4,2) % контрольної групи. В хворих, які додатково отримували тіотриазолін, слабкість була відсутня. На тлі лікування пацієнти обох груп спостерігали покращання апетиту. На 3-ю добу від початку лікування зниження апетиту відмічали 47 хворих (67,0 ± 5,6) % основної та 44 (88,0 ± 4,6) % контрольної. Станом на 10-й день зниження апетиту спостерігалось у 20 пацієнтів (28,0 ± 5,4) % основної групи та в 25 осіб (50,0 ± 7,0) %, які лікувались за схемами базисної терапії. Проведене лікування сприяло суттєвому зниженню чи нормалізації температури тіла в хворих обох груп. Так, після трьох днів лікування температура тіла 39 ⁰С спостерігалась у 6 пацієнтів (12,0 ± 4,6) % контрольної групи, в той час як в осіб основної групи ознак гіпертермії не відмічено. Температура тіла 38,1–39 ⁰С зафіксована лише в 9 хворих (18,0 ± 5,4) % контрольної групи, 37 ⁰С була виявлена в 11 пацієнтів (22,0 ± 5,8) % контрольної та в 39 (56 ± 5,9) % основної груп. На 10-у добу від початку лікування підвищення температури тіла до 38,1–39 ⁰С не відмічали хворі обох груп. Температура тіла 37–38 ⁰С зафіксована в 5 пацієнтів (10,0 ± 4,2) % контрольної групи, в основній – така температура у хворих не спостерігалась. Зниження температури тіла до норми було відмічено в 45 пацієнтів (90,0 ± 4,2) % контрольної групи та у всіх осіб основної. Кашель з мокротою на 3-ю добу лікування відмічали 39 хворих (55,0 ± 5,9) % основної групи та 28 (58,0 ± 6,9) % контрольної, на 10-у добу дану скаргу мали 21 особа (42,0 ± 5,8) % основної та 24 пацієнта (48,0 ± 7,0) % контрольної групи.