| Короткий зміст: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовані мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, розкриті методи та наукова новизна дисертації, її теоретичне та практичне значення, наведені дані про публікації та апробацію результатів дослідження.
У першому розділі «Огляд літератури та методологія дисертаційного дослідження» здійснено огляд літератури з теми дисертаційного дослідження, висвітлені головні напрями вивчення екзистенціального феномену «власного Я», обґрунтована методологія наукової роботи.
У підрозділі 1.1. «Огляд літератури за темою дисертації» розкривається ступінь наукової розробки проблеми дослідження. Зазначається, що в історії філософії аналіз проблеми підвалин буття й виявів людського Я вирішувався через обґрунтування ряду ідей, кожна з яких відображала різні акценти відповідно до умов історичного періоду та особистої мети дослідника. Крім того, складність і багатоманітність об’єкта дослідження пояснює наявність значної кількості антропологічних, соціально-філософських, культурологічних та психологічних інтерпретацій феномена Я у вітчизняному та зарубіжному науковому дискурсі.
Цілісне дослідження проблеми «власного Я» практично є нерозробленим, потребує докладного та об’єктивного переосмислення здійснених як у вітчизняній, так і в зарубіжній історико-філософській літературі розвідок метафізики XVII-XXI століть. Основи для дослідження цього питання були закладені Р. Декартом, Дж. Локком, І. Кантом, Д. Юмом та іншими представниками класичної філософської думки. Однак, на думку дисертанта, змістовні зрушення в теоретичному осмисленні екзистенціального феномена «власного Я» в західній філософській думці починаються практично лише в ХХ столітті, коли з’являються дослідження М. Бубера, М. Гайдеггера, А. Камю, Г. Марселя, Х. Ортеги-і-Гасета, Ж.-П. Сартра, М. Фуко, К. Ясперса та інших дослідників. Спільним для поглядів переважної більшості зазначених дослідників є прагнення осмислити онтологічно-антропологічні засади, культурно-історичні витоки цього феномена в контексті міркувань про автентичність існування людини.
У рамках дисертаційного дослідження заслуговують на особливу увагу праці сучасних зарубіжних дослідників: М. Бердяєва, П. Гайденко, М. Гарнцева, М. Гулямова, П. Гуревича, З. Діянова, Б. Королева, М. Мамардашвілі, Л. Мітрохіна, Е. Соловйова, Г. Тавризяна, Т. Щеголева та ін. У вітчизняному філософському дискурсі зацікавлюють напрацювання Є. Андроса, В. Баранівського, А. Бичко, І. Бичка, П. Гнатенка, О. Корха, С. Кримського, В. Ляха, М. Ожеван, К. Райди, П. Сауха, В. Табачковського, Н. Хамітова, В. Шинкарука, С. Шевцова, В. Ярошовця та інших дослідників.
У підрозділі 1.2. «Методологія та методика дисертаційного дослідження» розкрито основні методи та методологічні прийоми, за допомогою яких розв’язувалися поставлені в дослідженні проблеми. Визначальними методами в дисертації виступають наступні: діалектичний, завдяки якому вдалося з’ясувати провідні тенденції розвитку поглядів на феномен Я людини та подолати протиріччя, що були сформовані в класичному, некласичному та постнекласичному дискурсах; структурно-функціональний, який дозволив розглянути «власне Я» як самоорганізовану систему, що має визначену структуру; екзистенціальний, який презентує персональне буття людини як певну реально існуючу предметність, що притаманна кожному людському Я, має для неї особливу аксіологічну значущість. Завдяки їхньому застосуванню стала можливою адекватна інтерпретація текстів філософів екзистенціального мислення, присвячених розумінню «власного Я», автентичності його екзистенції.
Другий розділ «Феномен «власного Я» в європейській філософії XVII-XX століття: аналіз конститутивних аспектів» складається з трьох підрозділів та висвітлює розкриття таких аспектів: суб’єктивність як концептуальна основа «власного Я»; тілесність у якості соматичного підґрунтя «власного Я»; феномен турботи як фундаментальне явище, що розкриває бінарність власного й невласного модусів існування людини.
У підрозділі 2.1. «Суб’єктивність як концептуальна основа «власного Я»» стверджується, що конкретизація проблеми дослідження «власного Я» на сучасному рівні можлива лише за допомогою систематизації досвіду європейської метафізики. У процесі історико-філософського аналізу розвитку теорії суб’єктивності на протязі XVII-XX століть виявлено три основні парадигми, які змінюють одна одну в хронологічному порядку: класична, некласична та постнекласична.
Класичний підхід у дослідженні суб’єктивності характеризується домінуванням раціональних способів пізнання, визнанням розуму основою діяльності та поведінки людини. Основи класичного підходу в європейській філософії були закладені Р. Декартом, подальший розвиток здійснювали І. Кант, Д. Юм, Й.Г. Фіхте та інші.
Автор зазначає, що основні характеристиками суб’єктивності в класичному підході виражаються в трьох тезах: суб’єктивність є центром індивідуальної свідомості, яка повинна розглядатися безвідносно до зовнішніх предметів і навіть до власного тіла суб’єкта; розум є абсолютно самодостовірним і прозорим для самого себе; Я існує незалежно від існування інших Я.
Відхід від раціонального способу пізнання людини, пошук нових ірраціональних шляхів дослідження суб’єктивності проявився в некласичній філософській думці, яка представлена філософією життя (Ф. Ніцше, В. Дільтей), екзистенціалізмом (М. Бердяєв, А. Камю, Ж-П. Сартр, Л. Шестов, К. Ясперс та ін.), психоаналізом (З. Фройд, Ж. Лакан, Е. Фромм), герменевтикою (Х.-Г. Гадамер, П. Рікер та ін.).
Представники некласичної філософії вважали, що суб’єктивність не може існувати окремо від власного тіла, заперечували самодостовірність Я, стверджували, що суб’єктивність є продуктом комунікативної взаємодії з іншими людьми, і лише, ставши на позицію іншого Я, суб’єкт набуває цілісності, стає повноцінним Я, тобто суб’єктивність потребує іншого Я для самоздійснення.
Некласичний підхід у дослідженні суб’єктивності запропонував широкий спектр інструментів для конституювання та пізнання Я. Такі екзистенціальні феномени, як абсурд, свобода, відповідальність, вибір, народження й смертність, дозволяють людині зрозуміти сенс свого існування, усвідомити перспективу розвитку своєї суб’єктивності, «вирватися» за рамки повсякденного.
Інший спосіб дослідження суб’єктивності презентує постнекласичний тип філософствування, який, відкидаючи класичний підхід із самоочевидністю суб’єкта, заперечує некласичний підхід з позараціональними механізмами пізнання суб’єктивності: на перше місце в дослідженні суб’єктивності виходять структури несвідомого та структури мови (М. Фуко, Р. Барт, Ж. Лакан, Ж. Дерріда), а також намагання «прорватися» за межі домінуючої ролі суб’єкта у філософії.
Розвідки представників постнекласичної філософської думки щодо суб’єктивності знайшли своє вираження в таких положеннях: дискурсивність та децентралізація суб’єкта, його «розчинення» в комунікативних взаємодіях, і, як наслідок, – суб’єктивність втрачає авторство.
Аналіз досліджень суб’єктивності в європейській філософії XVII–XX століть крізь призму класичного, некласичного та постнекласичного підходів дозволив визначити, що вони задають різне концептуальне оформлення й динаміку вивчення суб’єктивності в наступних площинах:
а) «субстанційність – феноменальність – функціональність»;
б) «трансцендентальність – екзистенціальність – дискурсивність»;
в) «абсолютність – комунікативність – деперсоналізованість»;
г) «духовність – тілесність – вербальність».
У підрозділі 2.2. «Тілесність як соматичне підґрунтя «власного Я»» обґрунтовується, що тілесність є фактом підтвердження буття «власного Я». Автор доводить, що тілесність виступає первинною реальністю для Я, яка є зсередини заданою і, водночас, являється підтвердженням автентичного існування Я.
Соматичне буття через тілесність залучає Я до повноти первинної реальності, до загального буття, тобто Я належить до сфери всезагального буття саме через посередництво тілесності.
Зазначається, що тілесність виступає фундаментальною соматичною сферою реалізації людського існування. Таким чином, тілесність – це єдина й унікальна можливість реалізації «власного Я».
Автор наголошує, що тілесність є базовим контекстом виділення, розуміння та усвідомлення людини як «власного Я», адже власне буття дано людині, перш за все, у тілесній формі, як тілесність Я, тому саме тіло окреслює первинну межу Я й «не-Я». Крім того, тіло – це й джерело існування, стимулювання, основа для вибору, вчинку, відповідальності та свободи.
Отже, соматичне буття є фактом підтвердження потенційної можливості кожної людини відчути свою екзистенцію, знайти буття-у-світі для «власного Я». Тому осмислення тілесності у вигляді визначальних рис соматичного буття відіграє значну роль у процесі самопізнання, динаміці становлення «власного Я», подоланні картезіанського дуалізму.
У підрозділі 2.3. «Я : феномен турботи» визначено, що в сучасному техногенно-інформаційному світі Я розчиняється в повсякденному існуванні, сліпо приймає запропоновані ролі, втрачає власну ідентичність. Таким чином, людина потрапляє до невласного модусу існування, занурюється в повсякденність.
Автор розглядає невласний модус існування Я не як негативне явище, а як об’єктивно існуючу реальність, що сприймається людиною як «тут-і-зараз-буття». Невласний модус існування Я завжди пов’язаний із власним, знаходиться у комплементарній єдності, створюючи певні бінарні опозиції.
На основі феномена турботи зафіксовано низку бінарних опозицій:
а) «люди / особистість» – презентує існування Я, де «люди» характеризують соціальний вимір людського існування, його вкинутість у повсякденність, а «особистість» – екзистенціальний, персональний вимір;
б) опозиція «фрагментарність / цілісність» – показує, що, з одного боку, Я, яке тотально включено в повсякденність, є фрагментарним у своєму бутті, виконуючи певну задану соціальну роль, а з іншого – завдяки активному прориву через страх Я може набувати цілісності;
в) опозиція «несвідоме / свідоме» – «несвідоме» є примітивним прийняттям наявних умов існування, мовчазна згода та примирення з ними, а «свідоме» виражається через вибір, певне вольове рішення, рішучість бути унікальним;
г) опозиція «дисипація / інтеграція» – дисипація показує сам процес фрагментації життя, бо в повсякденності людина розпорошена, роздроблена, є «гвинтиком» соціальної системи, тоді як інтеграція є формуванням Я як цілісності.
Визначено, що власний і невласний модуси існування в однаковій мірі є присутніми в бутті людини, мають протилежний характер, і, водночас, визначають один одного. Тільки після потрапляння до власного модусу існування Я можливо зрозуміти невласний модус існування.
Третій розділ «Топологія феномена «власного Я» в сучасному філософському дискурсі» складається з трьох підрозділів, які розкривають феномен «власного Я» в сучасній системі філософського дискурсу. Топологія дозволяє виявити координати простору, у якому «власне Я» перебуває в певний історично визначений період часу. Людина, що перебуває у власному модусі існування, відрізняється не тільки екзистенціальними, психологічними та соціальними аспектами свого буття, але й проявляє «власне Я» як феномен, тобто як сутність, що сама себе прояснює.
У підрозділі 3.1. «Феномен «власного Я» в комплементарності класичної й некласичної філософської думки» визначено, що аналіз феномена «власного Я» повинен здійснюватися при врахуванні комплементарності класичної та некласичної онтологій мислення, що дозволяє проаналізувати суб’єктивність значно глибше та об’єктивніше.
Дисертант стверджує, що концепції класичного та некласичного підходу до вивчення людини не витримали перевірки часом, оскільки не враховували значущість комплементарності. У зв’язку з цим особливого значення набувають різні форми міждисциплінарної взаємодії гуманітарних наук на теоретичній базі історії філософії як дисципліни, що генерує нові підходи у вивченні феномену людини. Комплементарність дає можливість відобразити найрізноманітніші сторони буття Я, об’єктивно визначити його місце в соціальній, культурній та духовній сферах.
На основі комплементарності виявлено, що об’єктивне та цілісне дослідження екзистенціального феномена «власного Я» можливе лише завдяки врахуванню та співвіднесенню результатів розвідок класичної та некласичної онтологій мислення, які за рахунок їх поєднання відповідно до концепції синергетичної доповненості формують новий філософський підхід, який має власні системно-теоретичні якості.
У підрозділі 3.2. «Актова природа екзистенції «власного Я»» обґрунтовується, що екзистенція «власного Я» проявляється та втілюється в повній мірі завдяки фундаментальності акту. Автор доводить, що автентичність Я забезпечується завдяки проявам активності, актуальності, дієвості, вчинковості та мобілізації всіх здібностей людини.
Визначено, що акт має свою структуру, яка ґрунтується на таких конститутивних рисах суб’єктивності, як тілесність та турбота. Тілесність визначає механізми та інструментарій акту, адже кожне Я має власні фізіологічні особливості, через які проявляється акт як активність, діяльність та актуальність. Турбота лежить в основі будь-якого акту, адже нестурбованість власним буттям характеризує інертне, пасивне існування Я. Турбота вимагає від «власного Я» здійснення акту, який має особисту аксіологічну забарвленість, конкретну орієнтованість (на інших або на себе).
Автор наголошує, що акт «вириває» людину з повсякденної вкинутості, надає діяльності Я особливу значущість. «Власне Я» в такій ситуації зважується на вчинок, активно змінює себе й оточуюче середовище. Таким чином, у структурі акту «власного Я» турбота виводить на перший план почуття обов’язку, потребу допомогти іншому, а також докладання максимальних зусиль для досягнення бажаного.
Доведено, що актова природа екзистенції людини як переживання власного існування в світі, спирається на певну систему уявлень про навколишній світ, роль і місце свого Я в цьому світі. Отже, акт у своїй первинності, автентичності, дієвості, вчинковості в історико-філософській проекції є основою наукового, повсякденного, естетичного, екзистенціального пізнання. Останній має особливо важливе значення для Я та відрізняється від інших видів пізнання такими рисами, як отілесненість, ситуаційність, проактивність, синергізм та граничність.
У підрозділі 3.3. «Реїфікація суб’єктивності: феномен «власного Я» в межах технократичної цивілізації» стверджується, що людина в сучасному соціокультурному світі втрачає своє «власне Я», перетворюється на річ чи предмет. Процес уречевлення суб’єктивності визначається автором як реїфікація суб’єктивності.
Обґрунтовано, що головною перешкодою на шляху формування екзистенціального феномена «власного Я» є розвиток технічного світосприйняття в сучасному суспільстві. Технічне світовідношення людини до буття презентує тип людського мислення й дії, які мають споживацький характер. Така людина здатна модифікувати, змінювати навколишнє середовище з метою приведення цього середовища у відповідність зі своїми потребами, створюючи продукти не для використання, а про запас.
Зазначається, що людству необхідні екзистенціальні основи власного існування, які забезпечать умови для запобігання маніпуляцій у суспільстві, дозволять індивіду пізнати себе та усвідомити власне місце «власного Я» в світі. Я (як суб’єкт екзистенціальної дії) повиненно відсторонитися від оточуючих обставин, зануритися в себе, переосмислити своє власне бачення світу, речей і себе в ньому, своє відношення до буття, тобто все те, що необхідно для конструювання «власного Я».
Автор стверджує, що техніка має амбівалентний характер: з одного боку, протистоїть людині, а з іншого – апелює до внутрішнього світу Я, зобов’язує людину до «запитування» про реальний стан речей у світі. |
