| Короткий зміст: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі дисертації обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об’єкт, предмет, сформульовано мету і завдання, методологічну основу дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, зазначено відомості про їх апробацію та наявність публікацій за темою дисертації.
У першому розділі електронного правочину в цивільному праві», який складається з трьох підрозділів, досліджуються загальні питання щодо методологічних та загальнотеоретичних засад проведеного дисертаційного дослідження.
Підрозділ 1.1. «Поняття та сутність електронних правочинів» присвячений вивченню електронного правочину, його розумінню та сутності як нового регулятора цивільних правовідносин. У підрозділі здійснено аналіз доктринального та легального розуміння електронного правочину, визначені його правові ознаки.
Сформульовано висновок, що електронний правочин наділений ознаками звичайного правочину (законність змісту правочину; наявність у суб’єктів відповідного рівня правоздатності та дієздатності щодо його вчинення; відповідність внутрішньої волі сторін їх волевиявленню; укладення правочину у встановленій законом формі), але має при цьому низку власних, властивих йому особливостей (інтерактивність, безпосередність та мультимедійність тощо).
Окремо в роботі аналізується законодавство зарубіжних країн щодо регламентації електронного правочину (Німеччина, Мальта, Польща, Росія, США, Франція, Швейцарія, Швеція тощо), а також спроби українських законотворців увести поняття «електронного правочину» до правового глосарію України.
З огляду на вищевикладене під поняттям «електронний правочин» слід розуміти правочин, вчинений та/або виконаний за допомогою електронних засобів комунікації. Водночас робиться висновок щодо диференціації електронних правочинів. Так, правочин, вчинений та виконаний за допомогою електронних засобів комунікації, буде однозначно електронним правочином; тоді як на правочин, який вчиняється без допомоги електронних засобів комунікації (в усній чи письмовій формі), але виконується за допомогою електронних засобів комунікації, поширюватиметься правовий режим електронного правочину. Такий самий режим поширення повинен мати місце і в разі, коли вчинення правочину відбуватиметься за допомогою електронних засобів комунікації, а виконання – без них. Зазначена диференціація є важливою і дасть можливість виокремлювати з-поміж електронних правочинів ті, що мають за природою правовий режим електронного правочину, та такі, на які цей режим буде поширений законодавцем.
У підрозділі 1.2. «Класифікація та види електронних правочинів» досліджується системно-класифікаційний підхід щодо поняття «електронний правочин». Зазначається, що в літературі, присвяченій проблематиці електронних правочинів, критеріями, які відмежовують електронні правочини від традиційних, є: сторони, спосіб вчинення правочину та спосіб його виконання. Водночас аналіз зарубіжної літератури, законодавства та практики його застосування дає підстави запропонувати власну розгалужену класифікацію електронних правочинів залежно від різних класифікаційних ознак:
а) за критерієм вчинення електронні правочини поділяються на: ті, що вчинені шляхом обміну волевиявленнями в електронній формі (on-line), та ті, що вчинені в електронній формі (off-line);
б) за критерієм виконання правочину: електронний правочин sensu stricto; вчинений в електронній формі шляхом обміну волевиявленнями в електронній формі (off-line) і виконаний шляхом надання послуги (off-line); вчинений шляхом обміну волевиявленнями в електронній формі (on-line) та виконаний шляхом надання послуг в традиційній формі; вчинений шляхом обміну волевиявленнями в традиційній формі та виконаний шляхом надання послуг в електронній формі (on-line); прямі (direct) електронні правочини; непрямі (indirect) електронні правочини;
в) за критерієм статусу сторін: B2B (Business – Business); B2C (Business – Customer); B2E (Business – Employee); C2C (Customer – Customer); A2B (Administration – Business); A2C (Administration – Citizen); A2A (Administration – Administration);
г) за критерієм доступу до постачальника послуг (правочини про надання доступу до телеінформаційної мережі (access provider); правочини про надання телеінформаційних мереж (network provider); правочини про надання послуг в мережі (service provider).
У дисертації досліджуються й інші види класифікації електронних правочинів: консенсуальні та реальні; односторонні, двосторонні та багатосторонні; відплатні та безвідплатні; строкові та безстрокові; безумовні та такі, що укладені під умовою тощо.
Окрема увага приділяється необхідності вдосконалення правової регламентації нових видів електронних правочинів, зокрема: електронним правочинам (контрактам) зі споживачем; електронним правочинам щодо надання прав стосовно об’єктів інтелектуальної власності; електронним правочинам змістом яких є перехід прав на нерухоме майно; електронним правочинам щодо використання електронного обігу даних тощо.
Підрозділ 1.3. «Електронний правочин та електронна форма правочину» присвячений питанням співвідношення терміно-понять «електронний правочин» та «електронна форма правочину».
Розглядаючи питання про форму електронного правочину, з’ясовано, що він може бути укладений як в усній, так і в письмовій формі. Так, усна форма електронного правочину може мати місце в разі укладення правочину через мережу Інтернет шляхом спілкування контрагентів за допомогою веб-камер або спеціальних комп’ютерних програм, що дають можливість спілкуватися через мережу з допомогою голосу чи в інший спосіб, оминаючи використання знаків письма.
Що ж до письмової форми, то для електронного правочину вона може бути дотримана такими способами: 1) шляхом складання одного документа, підписаного сторонами; 2) шляхом обміну документами з допомогою поштового, телеграфного, телетайпного, телефонного, електронного та іншого зв’язку, що дає змогу точно встановити, що документ виходить від сторони в договорі. Тобто, коли йдеться про письмову форму укладення електронного правочину, його особливістю буде те, що волевиявлення, яке становить зміст такого правочину, буде зафіксоване в певній системі писемних знаків та становитиме зміст електронного документа.
У дисертації з’ясовано питання електронного документа як форми, в якій віднаходить своє опосередкування електронний правочин. Порівняно зі звичайним (паперовим) документом, електронний має низку особливостей, які полягають у тому, що зафіксовану на матеріальному носії інформацію з реквізитами в електронній формі, а також її наявність і місцезнаходження на носії неможливо безпосередньо й однозначно сприймати органами чуттів людини і, тим більше, її власноручно підписати або ідентифікувати без відповідних програмно-апаратних засобів. З огляду на це визначається і специфіка використання електронних документів у документообігу. У результаті проведеного дослідження вноситься пропозиція, що кожна форма документа (письмова, електронна тощо) як носія інформації (повідомлення з електронної пошти, телефону, акаунту в соціальній мережі тощо) повинна бути прийнятною як доказ у ході судового розгляду справи, за умови, що сам документ та особа, яка його створила та/або поширила, а також її вільна воля не викликають сумніву.
Розглядаючи питання співвідношення терміно-понять «електронний правочин» та «електронна форма правочину», піддано критиці позицію як учених, які їх ототожнюють, так і вчених, які виокремлюють електронну форму правочину. На нашу думку, правочин, вчинений із використанням електронних засобів зв’язку (якщо він не належить до розглянутої нами вище усної форми, а зумовлений наявністю документа), є різновидом письмової форми.
Значна увага приділяється проблемі електронного підпису як найбільш поширеному способу встановлення походження електронного документа, що гарантує його цілісність і незмінність. У роботі досліджується терміно-поняття «електронного підпису» та його співвідношення із іншими засобами, спрямованими на ідентифікацію сторони електронного правочину та засвідчення цілісності та незмінності самого електронного правочину, зокрема «цифровий підпис», «електронний цифровий підпис» тощо. На підставі проведеного аналізу обґрунтовано відповідність саме поняття електронного підпису встановленому вище призначенню. На базі досвіду зарубіжних країн досліджується питання застосування електронного підпису в документообігу. Особлива увага приділяється використанню електронного підпису при нотаріальному посвідченні електронних правочинів.
Другий розділ «Динаміка електронного правочину» складається з трьох підрозділів, у яких досліджуються особливості динаміки правового режиму електронного правочину на стадіях вчинення та виконання.
У підрозділі 2.1. «Вчинення електронного правочину» вказується, що для розуміння сутності електронного правочину має значення його динаміка, тобто особливості правового режиму цього правочину на усіх стадіях його «юридичного життя»: від вчинення до виконання, у тому числі і в частині його дефективності та її правових наслідків.
Істотною різницею між електронним правочином та традиційним є спосіб його вчинення: якщо для вчинення відповідного волевиявлення сторони використовують електронні засоби комунікації, – під таким правочином ми розуміємо саме електронний правочин. Так, односторонні електронні правочини мають, як правило, фіксацію волевиявлення особи, яка є ініціатором вчинення цього одностороннього правочину, відповідними електронними засобами. Електронний двосторонній правочин, як і будь-який інший договір, укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Однак електронний правочин має також і низку особливостей. Так, спосіб вчинення правочину за допомогою електронних засобів зв’язку може визначати необхідність узгодження між сторонами додаткових умов (наприклад, при укладенні електронних правочинів у корпоративних системах електронної торгівлі). Крім цього, достатня кількість електронних правочинів за своєю суттю набуває ознак договору приєднання.
Досліджуючи особливості оферти при електронних правочинах, встановлено, що пропозиція укласти договір, розміщена на веб-сайті, за своєю правовою природою може бути як запрошенням робити оферту, так і публічною офертою. При цьому зазначено, що не може вважатися спамом розсилка комерційних повідомлень за попередньої згоди одержувача. На відміну від спаму така розсилка електронних повідомлень за умови, якщо вона містить істотні умови договору і виражає намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов’язаною у разі прийняття пропозиції, може визнаватися публічною офертою.
Особлива увага в роботі звертається на укладення електронного правочину за допомогою автоматизованих комп’ютерних систем: значення автоматизованих систем повідомлень полягає в тому, що договір, укладений в результаті взаємодії автоматизованої системи повідомлень і особи чи в результаті взаємодії автоматизованих систем повідомлень, не може бути позбавлений дійсності або позовної сили на тій лише підставі, що жодна особа не здійснювала перегляду або втручання щодо кожної окремої операції, виконаної автоматизованими системами повідомлень або укладеної в результаті договору.
Окремо порушується питання щодо місця вчинення електронного правочину. При його вирішенні слід враховувати норми міжнародного приватного права: місцем вчинення міжнародного електронного правочину, укладеного за допомогою обміну офертою та акцептом, є місце отримання акцепту особою, яка направила оферту. При цьому, якщо оферту та/або акцепт було надіслано за допомогою електронних повідомлень, то таке повідомлення вважається відправленим у місці знаходження комерційного підприємства відправника і отриманим в місці знаходження комерційного підприємства адресата, незалежно від того, що місце, де знаходиться інформаційна система, що підтримує електронну адресу, може відрізнятися від місця знаходження комерційного підприємства.
Одним із найпроблемніших щодо укладання правочинів за допомогою електронних засобів зв’язку є питання ідентифікації сторони такого правочину. У роботі піддано критиці систему ідентифікації Інтернет-користувачів за допомогою процедур «реєстрація/авторизація». Ми підтримуємо пропозицію, що суб’єкти господарювання, які адресують від свого імені оферти або запрошення робити пропозиції, за допомогою електронної форми представлення інформації зобов’язані повідомляти про себе низку закріплених у законі відомостей.
У підрозділі 2.2. «Виконання електронного правочину» з’ясовано, що виконання електронного правочину прямо пов’язане із поняттям «належного виконання», тобто виконанням щодо належного предмета, виконанням належним способом, виконанням між належними учасниками, виконання в належному місці та в належний строк. Що стосується належності предмета, то слід зауважити, що з огляду на електронний характер відносин, що розглядаються, електронні правочини спрямовані переважно на відносини щодо надання послуг, хоча ними можуть бути опосередковані і відносини щодо виконання робіт, передачі майна тощо.
При дослідженні належності способу вчинення правочину за допомогою електронних засобів зв’язку, на наш погляд, слід враховувати такі фактори: об’єктивний — процес використання електронних засобів зв’язку припускає випадкові збої, а тому в договорі доцільним є визначення сторони, яка несе ризик неможливості належного виконання у зв’язку з такими збоями електротехніки; суб’єктивний — для належного виконання боржником та прийняття кредитором виконання за допомогою засобів електронного зв’язку необхідною є наявність справних технічних пристроїв, належного програмного забезпечення, доступу до каналів зв’язку, а також знань, умінь та навиків їх використання, а тому належний спосіб виконання в умовах електронної взаємодії включатиме також дотримання певних технічних вимог. Особливістю виконання відплатного електронного правочину є можливість здійснення платежу за допомогою електронних засобів зв’язку шляхом проведення безготівкових розрахунків електронним способом, використання електронних платіжних засобів та електронних грошей. Окремо в роботі досліджуються й питання встановлення автентичності сторін електронного правочину, місця та строків його виконання.
У підрозділі 2.3. «Недійсність електронного правочину» досліджуються особливості застосування підстав недійсності правочинів, вчинених та/або виконаних за допомогою електронних засобів зв’язку. При визначенні дійсності електронного правочину слід враховувати принцип юридичної сили електронного документа, електронних правочинів та електронного договору, який полягає в тому, що правочин, незалежно від форми і способу його вчинення, не може бути позбавлений юридичної сили, дійсності або позовного захисту на лише тій підставі, що він укладений у формі повідомлення даних. Такий принцип слід розглядати як спеціальний вияв презумпції правомірності правочину, відповідно до якої правочин, у тому числі електронний, є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Також у роботі досліджено підстави недійсності електронного правочину, які мають особливості застосування у зв’язку із вчиненням такого правочину за допомогою електронних засобів зв’язку. Для зручності дослідження підстави недійсності електронного правочину були згруповані залежно від наявності дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб’єктного складу; дефекти волі — невідповідність волі та волевиявлення. |
