ЕТНІЧНІ ПРОТИРІЧЧЯ І КОНФЛІКТИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ: політологічний концепт Автореферат

Розділ 1. Теорія, методологія, джерела дослідження присвячено питанням специфіки вивчення етнічних протиріч і конфліктів у контексті загальної теорії соціального протиріччя і конфлікту, аналізові евристичних можливостей наукових парадигм суспільних відносин, у яких присутня етнічна складова, та з’ясуванню умов застосування цих можливостей у дослідженні теми, а також обґрунтуванню щодо цієї теми оптимального дослідницького методологічного інструментарію.

У підрозділі 1.1. Сучасні концепції протиріч і конфліктів як суспільних явищ обґрунтовується авторський вибір між теоретичними моделями суспільного розвитку, які постулюють конфлікт як “соціальну аномалію”, і моделями, які наділяють конфлікт переважно позитивною функцією. Порівняння аргументів прихильників обох позицій спонукало дисертанта звернутися до заснованої на гегелівській діалектиці марксистської парадигми, яка містить ідею розмежування понять “протиріччя” і “конфлікт” (с. 45–48). Такий вибір зумовлений розумінням того, що в разі ставлення до конфлікту як до суспільної норми і носія позитивної функції доведеться поширити таке ставлення також на випадки, коли він набуває форми насильства. Адже суспільна роль загального феномена має визнаватися і за його конкретними проявами. Однак у всьому світі конфлікти із застосуванням насильства викликають осуд, а сам конфлікт, хоча й завершується часом позитивним результатом і покращанням відносин суспільних суб’єктів, далеко не завжди є оптимальною, а тим більше позитивною формою розв’язання протиріч і суспільних змін. Тому автор поділяє і наводить власні міркування на підтримку позиції про необхідність розмежовувати поняття “протиріччя” і “конфлікт”. Саме за першим допустимо беззастережно визнавати позитивну суспільну функцію. Конфлікт же як кризову форму боротьби протилежностей пропонується відносити до відхилень від нормального еволюційного розвитку. Являючи собою кризу у соціальних відносинах, конфлікт робить їх розвиток не передбачуваним, ризикованим, значною мірою хаотичним і часто деструктивним.

В контексті аналізу концепцій етапності розвитку суспільних протиріч автор пропонує визнавати позитивну функцію не за власне конфліктом, а за напругою. Остання є виявом посилення протиріч інтересів і дій суспільних суб’єктів та індикатором підвищеного занепокоєння суспільства ситуацією, що склалася, та її перспективами, являє підвищений тонус цивілізованого суспільного дискурсу. За своїми властивостями напруга відрізняється від суспільної кризи, яка є передоднем і по суті складовою відкритого конфлікту (с. 57).

У підрозділі 1.2. Специфіка етнічної конфліктності в науковому вимірі йдеться про сутнісні характеристики етнічного протиріччя та етнічного конфлікту, теоретико-методологічна актуальність яких зумовлена відсутністю універсальної загальновизнаної дефініції явищ, конфліктна специфіка яких характеризується прикметниками “етнічний”, “міжетнічний”, “національний”.

Щодо правомірності застосування терміну “етнічний конфлікт” дисертант не поділяє сумніви дослідників, котрі вважають, що етнічна належність (суб’єктність) конфліктантів не може слугувати основою віднесення їх до класу або типу етнічних. Адже, по-перше, пов’язані з етнічністю проблеми не можуть бути без застережень віднесені до якогось із типів суспільного конфлікту на ґрунті незбігу соціальних інтересів. По-друге, типологізацію суспільних конфліктів за критерієм суб’єктності (класової, етнічної тощо) не можна вважати неприйнятною, в тому числі з огляду на приклади здатності етнічних груп до самостійних дій з реалізації власних інтересів, а також через те, що спроби заперечити таку здатність не є переконливими. По-третє, немає підстав стверджувати, що привід, який не має ознак етнічності, але здатен спонукати етнічного суб’єкта до конфліктної поведінки, може слугувати основою типологізації (класифікації) конфліктів, серед яких етнічним конфліктам немає місця (с. 62–64).

В дисертації також викладено застереження на противагу пропозиціям окремих дослідників про доречність віднесення всіх конфліктів на ґрунті етнічності до типу (класу) етнополітичних на підставі тлумачення суб’єктної ролі етнічності у конфлікті як ролі виключно політичної. Автор не вважає раціональною заміну терміна “етнічний конфлікт” терміном “етнополітичний конфлікт” і пропонує розводити ці два терміни і позначувані ними явища з одночасним встановленням їхньої взаємопідпорядкованості (с. 69).

Фактор етнічності може стимулювати також конфлікти, які класифікуються за цілями сторін – на ґрунті змагальності за соціальні блага, за владу, за збереження, розвиток або переваги культурної ідентичності. Тому пропонується підтримати пропозицію виділяти серед етнічних конфліктів (на основі об’єктно-предметних критеріїв, цілей і мотивів сторін) ресурсні, ціннісні, мовно-культурні, соціально-статусні, територіальні, територіально-статусні, етноконфесійні та інші (с. 75).

В питанні про причини етнічних конфліктів дисертант заперечує притаманний марксизму соціально-економічний редукціонізм і пристає на позицію тих, хто визнає етнічний конфлікт породженням як економічних, так і духовних чинників мобілізації етнічних спільнот – культурних, психологічних, релігійних тощо (с. 81–85).

Авторським узагальненням з аналізу присутніх у науковому дискурсі уявлень про природу і види етнічного конфлікту стала запропонована дефініція: етнічний конфлікт є особливим видом суспільного конфлікту, що виникає й існує як криза етнічного протиріччя чи протиріч в одній або більше сферах суспільства і проявляється у вигляді гострого протистояння й суперництва сторін протиріччя, з яких щонайменше одна представлена носієм етнічної ідентичності з власними інтересами щодо предмета конфлікту. Що ж до етнополітичного конфлікту, то його доцільно виводити в окремий вид етнічного конфлікту, який проявляється різними формами боротьби суб’єктів етнічних відносин за політичні, переважно владні засоби задоволення своїх інтересів.

У дискусії щодо суспільної ролі феномена етнічного, як і будь-якого іншого соціального конфлікту, дисертант поділяє позицію тих дослідників, які вважають цей феномен явищем аномальним і негативним, а також з розумінням ставиться до аргументів тих, котрі звертають увагу на факти, коли в якихось конфліктних ситуаціях сторони можуть переслідувати позитивні цілі. Однак стосовно останнього аспекту, авторська концепція полягає в тому, що будь-які спроби застосування оціночних характеристик до позицій сторін конфлікту варто розглядати як доволі умовні й небезсумнівні. Адже вибір оціночних критеріїв є завжди суб’єктивним, таким, що неминуче вступить у суперечність з іншим суб’єктивним оціночним баченням. Навіть тоді, коли “справедлива війна” умовно може бути визнана справедливою (позитивною) за цілями когось з її учасників, сама вона, як форма конфлікту, має бути категорично визнана явищем аномальним і негативним. Власне, й досягнення успіху умовно прогресивною (демократичною, гуманістичною) за цілями стороною конфлікту не повинно ототожнюватися з позитивною оцінкою самого конфлікту, особливо коли він набуває насильницького характеру. З іншого боку, визнання наукою етнічного конфлікту як відхилення від нормального ходу суспільного розвитку не повинно тягти за собою осудливих характеристик щодо позицій і дій конфліктантів, оскільки це було б порушенням принципу наукової неупередженості (с. 84–88).

У підрозділі 1.3. Теоретико-методологічні параметри та джерела дослідження протиріч і конфліктів в Україні викладено авторське розуміння понять “методологія”, “метод”, “методика”. Стверджується прихильність автора до позиції тих дослідників, які власне методологію дослідження наукових проблем розглядають як сукупність, а точніше – систему теоретичних узагальнень, правил (принципів) і методів науково-пізнавальної діяльності, що забезпечує здобуття достовірного знання, а метод кваліфікують як теоретично осмислений і логічно обґрунтований спосіб пізнавальної діяльності з метою отримання достовірного знання про об’єкт і предмет дослідження. За такого підходу, менш загальні феномени дослідницької практики, а саме – власне дослідницькі прийоми, операції або ж процедури відносяться до методик наукового пошуку, які за своїми функціями і змістом є засобами реалізації методу (с. 89–90).

Феномен етнічного конфлікту щільно пов’язаний з різними суспільними сферами і протиріччями – економічними, соціальними, культурними, ідеологічними, які належать до об’єкт-предметних сегментів різних суспільних наук. Тому етноконфліктологічні дослідження за своїм змістом і методологією належать до міжгалузевих і вимагають використання методологічного та методичного інструментарію, напрацьованого у багатьох галузях знань про суспільство. Йдеться про необхідність дотримання підходів так званого методологічного плюралізму. (с. 91-92). Керуючись цими підходами в процесі дослідження теми дисертації автор широко використовував діалектичний метод як самостійний спосіб пізнання, що виконував також інтеграційну функцію стосовно загальнонаукових, власне конфліктологічних та інших методів, таких зокрема, як “кейс-стадіз”, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний, спостереження, аналіз і синтез, порівняльно-історичний, індуктивний та дедуктивний, моделювання за допомогою аналогій, когнітивний, кількісні методи (с. 92–98, 106, 108) та інші. Як складовими методологічного інструментарію автор послуговувався також теоретичними узагальненнями суспільствознавства, зокрема такими категоріями як цивілізація та формація (с. 99–105).

Наполягаючи на дотриманні принципу об’єктивності дослідження етнічних протиріч і конфліктів, зокрема таких його вимог як неупередженість, етичний релятивізм та інші, автор виходить з того, що таке дотримання не гарантує тотожності отриманих результатів істині, під якою зазвичай розуміють відповідність знання об’єктивній реальності. Будь-який здобуток наукового пошуку є суб’єктивованим через суб’єктивну складову природи використовуваних джерел як таких носіїв інформації, що за своїм змістом не можуть охоплювати всієї багатоманітності властивостей і зв’язків реальної дійсності, є її абстрагованим відображенням, створюються людьми, а отже – пов’язані з особистісними баченням, вибором і таке ін. Дослідження завжди суб’єктивоване теоретичними конструктами, методом і методиками, які розробляє і використовує науковець, його світоглядом, освітою і досвідом, зовнішніми впливами.

Вищенаголошене, однак, не увільняє від необхідності домагатися достовірності наукового знання як такого, що є вірогідним і найповніше відповідає реальному змістові досліджуваних явищ і процесів (с. 106–108). Міра цієї достовірності залежить від багатьох чинників. Серед них - логічна обґрунтованість здобутого знання, а також – повнота і якість джерельної бази дослідження. Складові останньої стосовно реферованої дисертації описані в розділі 1 дисертації та у вступній частині автореферату.

В Розділі 2. Конфліктогенні наслідки радянської національної політики в Україні проаналізовано ті аспекти ситуації в етнонаціональній сфері, які Українська держава успадкувала від часів, що безпосередньо передували її суверенізації, і які досі містять конфліктогенну складову.

У підрозділі 2.1. Чинники і тенденції змін в етнічній структурі населення вивчено впливи на динаміку етнодемографічної ситуації в Україні економічної, міграційної, кадрової, демографічної та іншої політики комуністичного режиму. Предметом дослідження стали, зокрема, висилка родин учасників ОУН, УПА, УНРА у віддалені регіони СРСР у 1944-1952 роках, що було сприйнято значною частиною західноукраїнського населення як російська експансія із відповідним формуванням упередженого ставлення до росіян; взаємний “добровільно-примусовий” обмін населенням між Українською РСР та Польщею, що, разом із змінами державних кордонів, спричинило негативні настрої як серед поляків в Україні, так і поміж українців у Польщі. Описано подібні явища також стосовно Буковини і Закарпаття – регіонів, які увійшли до складу України, відповідно, від Румунії та Чехословаччини, і населення яких також зазнало депортацій (с. 120–128). Відзначено “вимивання” з України етнічних українців внаслідок оргнаборів на радянські будови, а також еміграцію євреїв (с. 129–131) тощо. Йдеться також про особливості імміграції в Радянську Україну (с. 132–133).

Завдяки обробці опублікованих матеріалів переписів населення України кількісними, математико-статистичними методами (розрахунок середнього темпу росту на основі середньої геометричної, а також групування) простежено статистичні закономірності – тенденції в змінах етнічної структури українського населення у 1959–1988 роках. Йдеться про загальне зменшення темпів середньорічного приросту населення; більші показники цих темпів поміж етнічних українців і менші – серед росіян, порівняно з відповідними показниками для всього населення; неухильне скорочення частки українців і збільшення частки росіян поміж усього поліетнічного загалу, зменшення частки осіб інших, ніж українська та російська етнічних ідентичностей, у складі населення УРСР тощо (с. 133–137, таблиці 1, 2 на с. 642 та 643).

Упродовж 1989–2001 років вектори та інтенсивність етнодемографічної динаміки в Україні набули більшої рухливості, порівняно з попереднім тридцятиліттям. Однак спадщина минулого продовжувала впливати на цю динаміку. Йдеться, зокрема, про етнічні конфлікти на теренах СРСР в останні роки його існування. Масовим явищем стала імміграція до України етнічних українців та осіб інших національностей – вихідців з республіки і їхніх нащадків (передовсім, кримських татар), в’їзд біженців з колишніх республік Радянського Союзу, погіршення показників природного відтворення населення, значне зменшення кількості й питомої ваги росіян, євреїв та інших “традиційних” національних меншин України; невеликий приріст кількості етнічних українців серед усього загалу, який не міг компенсувати втрат населення інших національностей, тощо (с. 137–140, таблиця 3 на с. 644).

На думку дисертанта, минула і пов’язана з нею сучасна етнодемографічна динаміка українського населення не виключає побоювань серед етнічних спільнот щодо їх збереження. Однак сама по собі ця динаміка не може вважатися, принаймні в теперішніх умовах, скільки-небудь впливовим чинником міжетнічного протистояння, зокрема, через більшу актуальність соціальних проблем для громадян всіх національностей. Разом з тим, специфіка цієї динаміки і сучасної етнічної структури населення в різних регіонах не позбавлена певного конфліктного потенціалу (зокрема, в Криму, де серед слов’янського населення спостерігається занепокоєння можливим скороченням його частки, порівняно з кримськотатарським загалом).

У підрозділі 2.2. Етнічні особливості соціально-професійної стратифікації розглядається конфліктний потенціал етносоціальної ситуації, яка склалася в Україні за радянської доби. Нагадується, що за царату українське населення було майже суцільно селянським, а робітниками, спеціалістами та управлінцями були переважно росіяни або поляки. Серед євреїв переважали ремісники і торговці (с. 141). У процесі радянської індустріалізації й урбанізації згадана етнопрофесійна специфіка була помітно розмита. Як і в усій державі, в Україні проводилася політика так званої “коренізації”. Вона мала замінити етнорелігійні переваги при формуванні складу владно-управлінської і соціальної еліти на переваги комуністично-ідеологічні, але з залученням до цієї еліти осіб різної етнічної ідентичності, насамперед з представників так званих “корінних” національностей тієї або іншої території. Однак пізніше, надто після приєднання Західної України, влада посилила проросійську складову своєї політики на українських землях. В тому числі з метою поширення на західні області республіки політико-ідеологічних, господарських та соціальних стандартів комуністично-радянського режиму, для нейтралізації політико-ідеологічного впливу ОУН і УПА. Частина місцевого населення сприймала цей процес як російську колонізацію (с. 141–148).

В останні роки існування Радянського Союзу соціально-професійна, кваліфікаційна та галузева структура трудового потенціалу етнічних спільнот України засвідчувала наявність між ними суттєвих відмінностей. За переписом 1989 року, українці, приміром, випереджали росіян за часткою керівників, але поступалися їм за часткою спеціалістів. За останнім показником усіх випереджали євреї, серед них було найменше робітників і селян тощо. За висновком дисертанта, попри наявні диспропорції, етносоціальна структура населення України перед здобуттям незалежності загалом не створювала в міжетнічних відносинах такої етносоціальної напруги і статусно-рольових проблем, які могли б спровокувати міжетнічну боротьбу за престижні посади та соціальний статус (с. 150). Хоча нерідко саме етносоціальні відмінності викликають серед окремих спільнот конфліктні настрої.

Титульний етнос України, поступаючись деяким меншинам в частині представленості на престижних щаблях соціальної драбини, не відчував себе соціально ущербленим вже тому, що його представники домінували в складі керівників підприємств і організацій промисловості, сільського господарства, транспорту, зв’язку та будівництва. Запобіжником міжетнічної конфронтації з приводу соціально-престижного представництва виступала також спокійна реакція етноукраїнського населення на історичну традицію свого соціального розвитку – велику частку сільського населення (с. 151).

Отже, успадковані незалежною Україною етносоціальні відмінності не містили прямої небезпеки міжетнічних зіткнень. Але навряд чи це увільняє державу від необхідності приділяти більше уваги проблемним або ж депресивним регіонам, де проживають етноси з найнижчим рівнем кваліфікації і “професійної просунутості” і де традиційно існує надлишок робочої сили, особливо малокваліфікованої, слабо розвинена соціальна інфраструктура. Адже невдоволення меншин своїм соціально-економічним становищем негативно впливає на загальну етнополітичну атмосферу, спонукає тимчасову або й постійну трудову еміграцію. А в окремих випадках – продукує настрій на “еміграцію разом з територією” (с. 152).

У підрозділі 2.3. Специфіка етнокультурної ідентичності йдеться про таке джерело виникнення етнофобій та етнонапруги в українському суспільному просторі, як наслідки політики комуністичної влади щодо національних культур.

Агресивні акції влади з русифікації мовно-культурного середовища України розпочалися ще у дореволюційні часи. У 1930-х роках здійснювався терор проти україномовної інтелігенції. У 1946–1947 роках здійнялася хвиля боротьби проти “українського буржуазного націоналізму”, у 1948–1953 – проти “космополітизму”. “Культурна політика” режиму підпорядковувалася завданню “радянизації” всіх сфер духовного життя і супроводжувалася русифікацією освіти, закриттям шкіл з навчанням мовами національних меншин тощо. Пожвавлення української та інших національних культур в Україні в ході хрущовської “десталінізації” виявилося короткочасним. Темпи випуску видань російською мовою збільшувалися. Зменшувалася кількість загальноосвітніх шкіл і вищих навчальних закладів з українською мовою викладання. Посилювався контроль за суспільно-теоретичною думкою, ідеологічною, політичною та іншими сферами. Розгорнулася “чистка” історичної науки (с. 154–160).

Спроби упровадження в другій половині 1980-х років горбачовської моделі перебудови, гласності та демократизації уможливили суспільну актуалізацію питань збереження і розвитку етнічної ідентичності титульних етносів радянських республік та інших етнічних спільнот. Однак властиві попереднім рокам деформації у культурній та мовній сферах зберігалися. В Україні стійкою залишалася тенденція збільшення загальної кількості жителів, які вважали рідною мову не своєї національності. Російська мова дедалі більше заміняла мову своєї національності як рідну в житті практично всіх етносів України, з українським включно. Українсько-російська двомовність суспільного загалу стала незаперечним фактом (с. 162–165, таблиця 2 на с. 643). Поряд з негативами і протиріччями, спричиненими процесом русифікації українського суспільства та пов’язаними з цим послабленням і навіть втратою історичної мовнокультурної ідентичності значною частиною населення республіки, українсько-російська двомовність стала чинником розвитку суспільства шляхом взаємозбагачення здобутками (с. 165–166).

Показано, що культурна плюралістичність України перед здобуттям незалежності виявлялася не лише мовними, а й цивілізаційним та етноконфесійними ознаками, які усвідомлювалися українським населенням у відчуттях так званої “міжетнічної дистанції” (с. 166–172, таблиця 7 на с. 648–649). Частина українського громадянства є більш євразійською, інша – орієнтованою на західноєвропейські цінності, ще одна – належить до ісламського світу, хоча й зазнала помітних європейських впливів. Серйозні наслідки для цивілізаційної специфіки українського загалу мала також політика формування “нової історичної спільності людей – радянського народу”. Так звана “радянська ідентичність” ще й досі властива чималому сегментові суспільства. Цивілізаційні реалії не можуть ігноруватися при аналізові минулого і сучасного та прогнозуванні майбутнього країни, в тому числі з позиції конфліктогенних небезпек (с. 171–172).

У підрозділі 2.4. Проблема депортованих за національною ознакою йдеться про конфліктогенні аспекти повернення та відновлення в правах репресованих сталінським режимом західних українців, кримськотатарського народу та осіб інших національностей – німців, болгар, греків, вірменів, поляків. Післядепортаційне ігнорування владою вимог кимських татар щодо повернення на історичну батьківщину стимулювало політичну мобілізацію, становлення й розвиток національного руху кримськотатарського народу та формування в його середовищі конфліктних настроїв. Проведений аналіз рішень, ухвалених верховною владою СРСР стосовно кримських татар у 1955, 1967, 1974 роках, дає підстави вважати ці рішення спробою увічнити вчинене у 1944 році беззаконня і перекласти частину відповідальності за нього на керівництво Української РСР (с. 174–191).

Ухвалені союзною та українською владою у 1989–1991 роках правові акти щодо репатріації депортованих раніше за національною ознакою не усували повністю причин і чинників етнічної конфліктності. Наступні політичні зміни додали проблемі нових конфліктогенних “ферментів”. Серед них – впливи комуністів і лобістів великодержавних російських інтересів у місцевій владі Криму після утвердження державної незалежності України, гостра економічна криза і відсутність у бюджетах України та автономії необхідних коштів для соціального і культурного облаштування репатріантів (с. 192–193). Тривалий час помітним чинником невдоволення кримських татар були труднощі із набуттям українського громадянства як умови їхньої інтеграції у правове поле України, в рамках якого мають розв’язуватися життєво важливі для них питання – житлові, наділення землею, працевлаштування, освіти рідною мовою та інші.

З подібними проблемами зіткнулися й інші депортовані з Криму етнічні спільноти, але їх невелика чисельність і переважно дисперсне розселення робили ці проблеми менш помітними.

Небезпека етноконфліктів з приводу проблем повернення та облаштування в Україні депортованих радянським режимом за національною ознакою залишається доволі високою. Потреби й запити репатрійованих чимдалі більше виходять за межі суто матеріальних, соціально-економічних питань, спрямовуються в політичну та духовну сфери (с. 197).

У підрозділі 2.5. Суспільні статуси етнічних спільнот викладено результати дослідження взаємозалежності між усвідомленням етнічними спільнотами свого місця в етнополітичній ієрархії і збудженням етногрупових емоцій та етногруповою мобілізацією і політизацією. В радянські часи відмінності в політико-правовому статусі етнічних спільнот зумовлювалися моделлю державного федеративного устрою – союзні республіки, автономні республіки, краї та області (певний час ще й національні райони, селищні та сільські ради тощо). Така диференціація власне і фіксувала відмінності у політико-правовому статусі різних етнічних спільнот. Ті з них, що територіально зосереджувалися в республіках, які були їх історичними батьківщинами і носили назву цих етносів, де-факто були “титульними національностями”; офіційно вони кваліфікувалися як носії власної державності – “корінні нації”. Решта населення національних республік вважалася громадянами “некорінної” національності у складі населення “не своєї” (в межах СРСР) республіки. Принцип автохтонності етносу-народу був визначальним при наданні йому певного політико-правового статусу і пов’язаних з ним прав на державницьке самовизначення, територію, природні ресурси тощо. На практиці ж реальні можливості користування цими правами коригувалися залежно від етнодемографічної структури населення і фактичного доступу громадян різної етнічної ідентичності до освітніх, владно-політичних, адміністративних, господарських та інших ресурсів.

Поділ етносів на “титульні” і “нетитульні” в етнополітичній системі СРСР мав ще одну особливість. Вона полягала в тому, що домінуючим етносом “союзної” держави були росіяни. Так було, попри те, що офіційно вони не мали власного національного державного утворення як у складі СРСР, так і в Російській Федерації. Але їх домінування було настільки очевидним, що не потребувало інституціоналізації через створення окремої російської державності у формі “національної” радянської республіки. Тим більше, що “педалювання” особливої ролі російського народу стало офіційним ідеологічним і політичним “кредо” режиму, який по війні взасадничив у межах СРСР, з одного боку, політику активної русифікації, а з другого – підозріле ставлення влади до інших народів і, особливо, національних меншин (с. 198–201). Русифікація здійснювалася, зокрема, через нав’язування народам СРСР винятково російської версії вітчизняної історії, пропаганду концепцій “зближення націй”, досягнення їх “повної єдності”, “виникнення нової історичної спільності людей – радянського народу”, через русифікацію освіти і культури. Та найбільшим виявом нехтування декларованим принципом рівності “радянських” націй і їхніми правами була боротьба з найменшими проявами не тільки націонал-сепаратизму, а навіть націонал-автономізму, хай би й культурного – українського, єврейського тощо.

На індивідуальному рівні статусні відмінності етнічних спільнот інституціалізувалися за допомогою паспортів, які фіксували етнічну належність громадян. Це дозволяло владі застосовувати своєрідний метод “нерівного розподілу довіри” між громадянами різної національності при влаштуванні на роботу, вступі до вузів, виборі місць проживання. Так втілювався давній політичний принцип “поділяй і володарюй”. В українських реаліях це найбільш наочно засвідчувала ситуація з кримськими татарами, євреями, німцями, угорцями (с. 208–210). Найосвіченішу й амбітну частину еліти “титульних націй” центральна влада прагнула перетворити на спільників своєї політики, збільшуючи соціальну відстань між нею та масою населення республік і позбавляючи її прямої підтримки з боку етнічного загалу. Водночас паспортна фіксація етнічної належності особи формально сприяла збереженню етнічної багатоманітності республіканського населення і стримувала формування серед його загалу спільної національно-республіканської самоідентифікації.

Коли разом з СРСР пішов у небуття описаний механізм етностратифікації, серед актуалізованих засобів соціальної адаптації і соціальної мобілізації заявив про себе феномен політизації етнічності. Однак, якщо спочатку політично-мобілізаційна енергія етносів спрямовувалася проти центру, то після розпаду Радянського Союзу виникла небезпека каналізації цієї енергії проти країн-сусідів або проти іноетнічного населення всередині новопосталих держав.

Потенційним чинником такої небезпеки стала зміна реального статусу етнічних спільнот у новоутворених державах. В Україні це проявилося, зокрема, у набутті етнічними українцями статусу національної більшості, а росіянами – статусу національної меншини, що спричинило зміни в емоційному стані обох спільнот, особливо їх кримських сегментів (с. 215–216). Актуалізувалося питання про статус кримськотатарського народу, а також національних меншин і навіть “псевдоетносів” та “псевдоменшин” (проекти Донецько-Криворізької республіки, Новоросії, політичного русинства). Немалою мірою утримувало ситуацію від загострення регіональне розміщення зон етнічних протиріч і потенційних конфліктів. Ця обставина, по суті, стала об’єктивним чинником маргіналізації конфліктного потенціалу та його “амортизування” й орієнтації мобілізованої етнічності в культурно-просвітницький бік (с. 217–225).

Розділ 3. Природа, зміст та динаміка етнічних протиріч і конфліктів у контексті трансформації суспільства і держави в Україні представляє результати теоретичного і праксеологічного осмислення сучасних суспільних протиріч і конфліктних ситуацій з етнічної складовою.

У підрозділі 3.1. Причинно-факторні зв’язки розглянуто можливості застосування до аналізу української ситуації найбільш відомих конфліктологічних концепцій вивчення та пояснення природи незбігу інтересів і протистояння між етногрупами або всередині них та між ними і державою. З’ясовано співвідношення соціальних і примордіалістського чинників виникнення етнічних конфліктів у виявленні загальних і найбільш поширених причин та факторів етнічного протистояння. Серед концепцій, які ґрунтуються на соціально-економічному поясненні етнічних протиріч і конфліктів, розглянуті, зокрема, неомарксизм, концепція модернізації, раціоналістичний підхід (с. 243–246).

На підставі порівняльного аналізу цих концепцій автор формулює висновок, що жодна з них не може бути визнана єдино вірною і достатньою для здобуття достовірного знання про предмет дослідження. Адже жодне з етноконфліктних явищ не може бути пояснене якоюсь однією причиною чи якимось одним чинником. У кожному випадку відбувається переплетіння обставин економічного, політичного, культурного та іншого змісту, і відокремити їх, по суті, неможливо (с. 246). Дія причиноформуючих чинників відбувається одночасно в кількох просторово-часових площинах. По-перше – в обставинах конкретної етноконфліктної ситуації. По-друге – на певному етапі розвитку того чи іншого етнополітичного простору. По-третє – в ситуації дії тенденцій, властивих сучасній глобалізації. Щодо останнього аспекту, в дисертації детально досліджений взаємозв’язок динаміки феноменів модернізації та етнічності (с. 246–251) і обґрунтовано висновок, що причини та фактори етнічних протиріч і конфліктів в Україні та інших пострадянських країнах мають з’ясовуватися через аналіз взаємовпливів модернізаційних змін і особливостей посттоталітарної, посткомуністичної суспільної специфіки. Йдеться про наслідки втручання колишніх режимів у природні процеси етногенези і націотворення та конфліктогенну спадщину національної політики минулого, в тому числі у частині ігнорування права націй на самовизначення; незавершеність та непослідовність економічних і демократичних політичних перетворень; криза легітимності влади; часткова неадекватність реаліям пострадянської етнонаціональної політики та інтересів етнонаціональних еліт; актуалізація націоналістичної ідеології; прагнення народів до створення власних національних держав; етноконфесійні проблеми; зміни в суспільних статусах етнічних спільнот; брак визначеності стосовно моделі суспільно-політичного розвитку; економічна криза; популярність ідей етнічного наповнення влади (так званий “номенклатурний націоналізм”) та інших виявів етнічного корпоративізму; нерозвиненість громадянського суспільства; наявність етнічних сегментів з різними системами цінностей; зумовлена модернізаційними змінами криза етнічної ідентичності та інші (с. 251–275).

У підрозділі 3.2. Соціально-економічні аспекти з’ясовуються соціально-ресурсні виміри суспільних відносин, в яких виявляються етнічні протиріччя. Показано, що зростання дистанції у міжетнічному взаємосприйнятті, помічене в останні роки соціологами, має підстави пов’язуватися з тим, що в ситуації загальних соціально-економічних негараздів та невдоволення ними з боку населення в окремих сегментах останнього може наростати негативне ставлення не тільки до влади, а й до людей іншої етнічної ідентичності. Громадяни певної національності, що представляють в етнодемографічному сенсі меншинну групу, також нерідко схильні звинувачувати в своїх проблемах державу, більшість населення якої в цілому або в окремих її регіонах має відмінну від їхньої етнічну ідентичність. Інше джерело етнічних протиріч на соціально-економічному ґрунті – диспропорції в рівнях розвитку регіонів України, які накладаються на відмінності в етнічній та етномовній структурі населення (с. 278–283).

Найбільш гостро проблема дефіциту соціально-економічних ресурсів проявилася в процесі повернення й облаштування громадян, раніше депортованих за національною ознакою, та їхніх нащадків. Упродовж 1991–2003 років витрати України на потреби репатріантів досягли 776 млн. грн. Однак цих коштів (трохи більше 3100 грн. у перерахунку на одного репатріанта) виявилося вкрай недостатньо. Крім того, лідери кримських татар виявляли невдоволення, оскільки в загальному обсязі державних коштів, які виділялися на потреби репатріантів, питома вага сум на облаштування їхнього народу, була значно меншою, ніж його частка поміж тих, хто поверталися (с. 286–289). Перелік питань, з приводу яких формувалися й формуються протестні настрої репатріантів кримськотатарської національності, за півтора десятиліття змінився мало. На початок 2004 року цими питаннями залишалися нестача житла (6,3 тис. родин кримських татар стояли на квартобліку як такі, що потребують житла, а ще 20 тис. забудовників – разом із членами сімей це понад 100 тис. осіб – не могли закінчити будівництво через дефіцит коштів); низька якість життя (40% місць компактного поселення кримських татар не забезпечувалися водою, 8% – електроенергією, рівень їх газифікації не перевищував 5-7%, каналізаційних мереж вони практично не мали); безробіття і породжена ним бідність (із 136 тис. працездатних кримських татар роботу мали менше половини); недостатність коштів на започаткування власного бізнесу; незабезпеченість земельними ділянками для ведення власного господарства та ін. (с. 289–296).

На ґрунті проблеми доступу до земельних ресурсів виникали епізоди прямого протистояння між кримськими татарами і владою та слов’янським населенням. Небезпека продовження й навіть загострення подібної конфліктності залишається цілком реальною. Для відвернення або пом’якшення такої перспективи потрібні ревізія правочинності рішень органів місцевого самоврядування та влади автономії у сфері земельних відносин, інвентаризація території населених пунктів і земельного фонду, формування реєстру власників землі, а також реєстру осіб з-серед тих, хто повернулися та збираються повертатися з місць репатріації і бажають та мають законне право на отримання земельних ділянок. Таке право може бути надане їм у відповідному законі про відновлення прав репатріантів (с. 297–302).

Етнічну складову містило також протистояння між АРК і центральною владою з приводу розподілу податків, які збираються на території автономії (с. 302).

У підрозділі 3.3. Політичний вимір розглядаються конфліктогенні аспекти проблеми політичної участі етнічних спільнот. Серед цих аспектів – питання представленості кримських татар та інших репатріантів в органах влади й державного управління на території АРК; небажання влади визнавати Курултай та Меджліс кримськотатарського народу, правові й політичні труднощі в питаннях такого визнання; етнополітичні та правові колізії з приводу Декларації Курултаю про національний суверенітет кримськотатарського народу тощо. Етнопротестний потенціал на півострові також живився й живиться сепаратистськими настроями серед місцевої комуністичної та іншої політичної еліти (с. 305–308).

Причини політичної етноконфліктності в Криму зазвичай пов’язані з егоцентричною поведінкою якогось із суб’єктів етнополітичних відносин і реакцією на неї іншої сторони. Усунення цих причин вимагає відходу від звичної моделі “демократії більшості” в бік компромісної моделі узгодження політичних інтересів усіх складових кримської поліетнічності – найменш і найбільш чисельних спільнот, автохтонів і прибулих (с. 310–324).

Тим часом вітчизняний досвід політичної участі нечисленних етнічних спільнот дає приклади як порозуміння між етнічною більшістю та меншістю (приміром, у Чернівецькій області), так і випадків загострення ситуації внаслідок неадекватних дій і вимог окремих етнополітичних суб’єктів всупереч чинному законодавству. До останніх належали, приміром, прийняття донськими казаками сходу України присяги на вірність Росії, претензії утвореного частиною німецької меншини Фольксрату на право представляти всіх німців України, заяви “політичного русинства” про надання Закарпаттю автономного статусу (с. 324–329).

Порівняння програмних положень найвідоміших політичних партій стосовно етнонаціональної сфери та аналіз етнічної складової їхньої участі у виборчих перегонах (с. 329–368) спонукає до висновку, що для успіху на парламентських виборах замало тільки етнічної риторики; необхідно, щоб остання сполучалася з риторикою власне політичною та соціально-економічною.

Здатна спричинити міжетнічні протистояння орієнтація частини конкуруючих в Україні політичних сил на різні мовно-культурні сегменти населення, загострення міжрегіональних протиріч та протиріч між центральною владою і регіонами України (с. 369).

У подальшому можна передбачати зростання вимог етногруп щодо їх участі у розподілі влади або, принаймні, в частині посилення їхнього впливу на прийняття рішень. За такої перспективи виникнення або уникнення конфліктності у сфері етнонаціональних відносин великою мірою залежить від впливу на ситуацію з боку органів державної влади (с. 371).

У підрозділі 3.4. Ціннісний та психологічний аспекти розглядаються ті питання етнічних протиріч і конфліктів, які найтяжче піддаються компромісному узгодженню й гармонізації. Соціологічні обстеження показують, що як такі етнокультурні цінності посідають поважне місце в свідомості громадян, але в порівнянні з іншими ціннісними орієнтирами вони не є пріоритетними і надто конфліктогенними (с. 372–375). Однак в разі цілеспрямованої ідеологізації феномена етнічної ідентичності останній починає відігравати активнішу роль як чинник динамізації міжетнічних стосунків та психологічної орієнтації етногруп або на конфлікт з певними суспільними суб’єктами, або на пошук порозуміння й компромісу. Відповідні ситуації присутні в тій частині етнополітичного простору України, де актуалізовані питання незбігу громадянської ідентичності з етнокультурною, регіональних відмінностей у ставленні етновідмінних сегментів населення до радянського минулого і комуністичного режиму, до Української повстанської армії (с. 375–378).

Розглядається зміст конфлікту з приводу мовно-культурної моделі суспільства (с. 380–393), зокрема, щодо тенденцій етномовної динаміки українського загалу (с. 385–390, таблиці 2, 4 на с. 643, 645), забезпечення мовних прав кримських татар (с. 394–395), навколо спроб утвердження різними етнічними спільнотами домінування своїх цінностей над цінностями інших груп – “боротьба пам’ятників” та “хрестоповал” у Криму (с. 397–401). Проаналізовано конфліктні аспекти етноконфесійних відносин (с. 402–407, таблиці 7, 9, 10 на с. 648–649, 651–652).

Особливу функцію в етноконфліктах виконують психологічні відмінності конфліктантів. Подоланню психологічних бар’єрів має сприяти зближення культур. У дисертації піддано критичному розгляду концепції, які гіперболізують цивілізаційні відмінності між різними етнічними спільнотами України (с. 408–426). Зокрема, результати соціологічного вивчення психологічних характеристик найбільших спільнот – української і російської дозволяють стверджувати, що їх відповідні настанови більшою мірою орієнтовані не на протистояння, а на взаємопорозуміння і навіть взаємопроникнення (с. 422). Встановлено також, що у психологічній мотивації поведінки більшості загалу всіх етнічних сегментів населення домінує стриманість, готовність вгамовувати пристрасті (с. 426). Ілюстрацією цього є, зокрема, ситуація в Криму, де демонстрація кримськими татарами готовності до рішучих дій являє собою не вияв етнічної нетерпимості, а прагматичне застосування попередження й актуалізації реальних проблем як засобу досягнення конкретних цілей (с. 427).

Важливим показником відсутності психологічних передумов міжетнічної ворожості є, зокрема, переважання серед населення громадянської самоідентифікації над етнічною (с. 433), а також середній рівень інтегрального індексу національної нетолерантності в Україні (с. 439).

Аналіз переконує, що суто ціннісні конфлікти для сучасної України є нетиповими. Наявність в її етнокультурному просторі різних культурно-цивілізаційних сегментів не зумовлює фатальної неминучості суспільних конфліктів через етнопсихологічні відмінності. Порівняно невисокий рівень конфліктності в психології етногруп дозволяє припустити вірогідність їхньої взаємної психологічної акультурації з такими вірогідними наслідками, як становлення спільної національної ментальності на ґрунті збігу матеріальних та інших інтересів, а також способів і умов їх реалізації (с. 441).

У підрозділі 3.5. Зовнішньополітичні впливи увагу зосереджено на діях суб’єктів міжнародних відносин, якими може бути посилена або послаблена етноконфліктність в Україні. Йдеться, зокрема, про владні або наближені до влади кола Російської Федерації та їхні ініціативи щодо “захисту співвітчизників” в частині вимог надання російській мові статусу другої державної в Україні, використання політизованого активу російської меншини для політичного тиску на українську центральну і регіональну владу спробами стимулювати сепаратистські настрої в Криму (с. 449–459). Втручання російських владних органів в етномовну та етнокультурну ситуацію в Україні виводить на поверхню ті емоції й почуття, які посилюють міжетнічну недовіру і продукують конфліктні настрої. Як показують дані таблиць 6 і 8 (с. 647, 650), серед джерел таких настроїв – етнорегіональні відмінності в геополітичних орієнтаціях населення.

На етнополітичну ситуацію в Україні безпосередній вплив справляють також стосунки з Румунією, Польщею, ФРН, Туреччиною та іншими країнами, діяльність різних міжнародних організацій, приєднання України до основних міжнародних пактів, спрямованих на захист прав національних меншин. Наголошено на позитивних впливах програм Ради Європи та Організації з безпеки і співробітництва в Європі на вирішення деяких проблем кримськотатарського народу (с. 461–469). Разом з тим, деякі ініціативи міжнародних організацій, зокрема щодо впровадження в українське правове поле терміну “корінні народи”, ускладнили етнополітичну ситуацію в Україні (с. 470).

На Україну та її поліетнічне населення впливають чинники відмінні за своїми цивілізаційними характеристиками і геополітичними орієнтаціями. Наслідки цих впливів у різних етнічних спільнотах і в різних регіонах країни містять потенціал як міжетнічного взаєморозуміння (загальна згода щодо обов’язковості додержання міжнародно визнаних правових принципів і норм у питаннях захисту національних меншин), так і полеміки між етногрупами з приводу ієрархії пріоритетів економічного і політичного розвитку країни й суспільства.

Розділ 4. Регулятори етнонаціональних відносин в Україні підсумовує досвід застосування правових, інституційних державних та громадянських чинників запобігання розвиткові етнічних протиріч у конфлікти.

У підрозділі 4.1. Правові засади реалізації етнонаціональних інтересів розкривається залежність між правовим полем держави та рівнем етноконфліктності на її території. У процесі формування нормативно-правових засад державної етнополітики Україна використовувала власний досвід та відповідні напрацювання міжнародного права, країн західної демократії. Однак не завжди обґрунтовані правові запозичення з-за кордону щодо форм розв’язання деяких подібних, але далеко не тотожних для різних держав етнічних протиріч і конфліктних ситуацій спричиняли постановку питань, на які ще не віднайдено однозначних відповідей. Пошук таких відповідей сам по собі продукував зіткнення різних позицій. Оскільки їх носії в ряді випадків представляли різні етнічні інтереси, теоретична полеміка набувала етнополітичного забарвлення і ставала частиною загальної напруги в певних аспектах міжетнічних взаємин.

Найбільш гостра полеміка відбувається з питання співвідношення індивідуальних прав громадянина і групових прав етнічної спільноти. Аналіз правової бази державної етнонаціональної політики показує, що вона, ґрунтуючись на концепції поєднання індивідуальних і групових прав, з одного боку, в основному відповідає суспільним потребам і міжнародним стандартам, а з другого – ускладнює узгоджувальне розв’язання багатовимірних етнополітичних питань і забезпечення у максимально можливому обсязі основних прав україноетнічної спільноти та етнічних меншостей, а також прав громадян, що належать до них (с. 527).

Розглянуто низку колізій у правових нормах регулювання етнонаціональної сфери, зокрема, стосовно меж обов’язкового вжитку української мови, права батьків на вибір освіти для своїх дітей, мови засобів масової інформації, захисту мов національних меншин, надання етнічним меншостям політико-правових преференцій, проблемності впровадження у правове поле України положень актів міжнародних організацій і надання окремим етноспільнотам особливих правових статусів, в тому числі статусу корінного народу (с. 529–550).

Досвід років незалежності засвідчив, що Українська держава дотримувалася таких правових стандартів в етнонаціональних відносинах, які забезпечували їх компромісну спрямованість. Однак розвиток громадянського суспільства і держави, інтеграція України в євроатлантичний політико-правовий простір зумовлюють необхідність вдосконалення правових засад етнонаціональної сфери. Остання зберігає чимало протиріч і конфліктів, латентний стан яких не повинен формувати ілюзій без проблемності (с. 559).

У підрозділі 4.2. Інституції державного етнополітичного менеджменту відтворено процес становлення системи органів, відповідальних за реалізацію етнонаціональної політики держави – Державного комітету України у справах національностей та міграції, Республіканського комітету у справах національностей та депортованих громадян АРК, відділів (або управлінь) у справах національностей та міграції обласних та Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, громадських рад при вищих органах влади України (с. 567–572).

Показано, що свою етнополітичну суб’єктність держава здійснює як безпосередньо, так і посередництвом щодо відносин інших акторів етнонаціональної сфери. Серед помітних позитивних рис чинної державної етнонаціональної політики – її конкретність та адресність, відповідність загальним правовим нормам та порівняно оперативне реагування на найбільш нагальні, особливо гострі, сутнісні й актуальні потреби та інтереси етнічних спільнот, зосередження зусиль не стільки на суб’єктах етнічних відносин, скільки на їх проблемах – економічних, соціальних, культурних та інших, невирішеність яких, як правило, й спричиняє випадки загострення суспільної ситуації.

Аналіз функціональної специфіки державного етнополітичного менеджменту дозволяє стверджувати, що реалізація владними структурами своїх повноважень дозволяє забезпечувати своєчасне виявлення й узгодження етнічних інтересів та задоволення соціальних, культурних і духовних потреб осіб різних національностей, сприяти вільному розвиткові кожної етнічної спільноти та розкриттю її духовного потенціалу і реалізації етнічної самобутності (с. 576).

Тенденції та перспективи подальшого розвитку ситуації в сфері етнонаціональних відносин в Україні визначатимуться здатністю державного управління до ефективної самоорганізації з урахуванням змін у сфері етнонаціональних відносин, у тому числі на засадах забезпечення динамічного балансу між централізацією і децентралізацією етнополітичного менеджменту, виробленням та упровадженням єдиної вседержавної етнонаціональної політики з одночасним підтриманням належної самостійності органів регіональної влади й місцевого самоврядування. Активніше залучення самих етнічних спільнот та їх організацій до процесу ухвалення важливих для них рішень також посилюватиме функціональну дієвість виконавчої вертикалі. Разом з тим, владним органам важливо уникнути спокуси спрощення ситуації посиленням адміністративних методів регулювання та регламентування етнонаціональної сфери. Невиправдане адміністрування здатне спровокувати появу деструктивних різновидів політичної мобілізації етнічних спільнот та їх гуртування навколо конфліктно орієнтованих лідерів, програм і гасел, може спричинити етнічну солідаризацію на ґрунті відмови від ліберально-демократичних цінностей та безкомпромісного протиставлення своїх інтересів інтересам інших суспільних суб’єктів з державою включно (с. 580–581).

У підрозділі 4.3. Громадські організації етнічних спільнот викладено результати вивчення питань взаємозалежності процесів етнонаціональної самоорганізації і формування громадського суспільства. Відтворено етапи становлення українських, російських, кримськотатарських, єврейських, німецьких, польських, грецьких та інших організацій (с. 583–589). Сформульовано пропозиції щодо оптимізації правового забезпечення такої форми самоорганізації меншин, як національно-культурна автономія (с. 599–601). Відзначено, що самоорганізація етнічності активізується у взаємозв’язку з процесами виборів до органів влади та місцевого самоврядування (с. 604–605). Доведено, що поряд з культурним аспектом етнічного відродження дедалі виразніше проявляє себе його політичний вимір.

Політичний потенціал етнічних спільнот суттєво послаблюється розколами в їхньому середовищі, спричиненими виникненням альтернативних одна одній організацій і боротьбою між ними за право представляти всю меншину (с. 598–599, 606). Позитивним проявом політизації меншин слід визнати зростання їх активності у боротьбі з фактами ксенофобії, що суттєво зменшує конфліктність в етнополітичному просторі України (с. 607–608).

В правовому сенсі сприятливе ставлення влади до етнічної самоорганізації засвідчило конструктивність діалогу між державою і різними сегментами суспільства. Однак останні надто залежать від органів державного етнополітичного менеджменту, і не лише вітчизняного. Доки не буде подолано соціально-економічну кризу та її наслідки, рівень реальної “громадянськості” етнополітичної сфери більшою мірою залежатиме від волі одного із суб’єктів суспільних відносин – від держави, від її матеріальних можливостей та міри демократичності й відданості правовим нормам і моральним імперативам (с. 608, 610).