ФЕНОМЕН СУИЦИДА В РУССКОЙ ФИЛОСОФИИ ХIХ – ПЕРВОЙ ПОЛОВИНЫ ХХ ВЕКОВ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми, зв’язок роботи з науковою темою кафедри філософії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара; визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження; розкрито його теоретико-методологічні засади; сформульовано отримані концептуальні положення, які відзначаються науковою новизною; установлено науково-практичне значення отриманих результатів; подані форми апробації матеріалу.

Перший розділ «Огляд літератури та теоретико-методологічні основи історико-філософського дослідження феномена суїциду в історії російської філософії XIX – першої половини XX ст.» присвячений аналізу літератури з зазначеної проблематики, визначенню ступеня розробки проблеми у філософській літературі й аналізу методологічних основ дослідження.

У підрозділі 1.1 «Огляд літератури за темою дослідження» подається аналіз літератури з проблеми самогубства. При цьому слід зазначити, що сьогодні розробки у галузі суїцидологічних розвідок переважно проводяться з позицій психології й медицини, тоді як філософський аспект суїцидологічної проблематики досліджується недостатньо, хоча феномен суїциду завжди перебував у полі зору філософів зі світовим ім’ям (згадаймо праці Платона, Л.А. Сенеки, Д. Юма, І. Канта, А. Шопенгауера, А. Камю тощо).

Слід відзначити, що дана дисертація невипадково націлена на дослідження проблеми суїциду саме в російській філософській думці XIX – першої половини XX ст. Справа в тому, що означений час для Росії ознаменувався глобальними змінами, котрі в цілому торкнулися всіх галузей людського існування. Зазначені зміни були зумовлені, зокрема, набуттям пріоритету матеріального начала над духовним, що викликало деформацію основ російського суспільного життя. Врешті-решт домінування матеріалістичної філософеми породило деструктивні явища як у духовному світі, так і в соціальній реальності. Йдеться про війни, революції, сплески агресії й аутоагресії.

Крім того, неможна оминути увагою той факт, що в цілому XIX ст. – це час зародження суїцидології як науки, започаткованої Е. Дюркгаймом – її батьком та фундатором соціологічної суїцидологічної школи, у межах якої суїцид визначається, як одна з моделей девіантної поведінки, як галузь соціальної патології. Е. Дюркгайму належить розробка класифікації соціальних типів самогубств, що на сьогодні стала класичною. Учений узгодив зазначений феномен з процесами, що протікають у суспільстві, з природою суспільства й з патологічними відхиленнями у ній. І дуже важливо було простежити життєдайність дюркгаймівської класифікації на багатому історичному матеріалі тих соціальних трансформацій, що відбувалися в Росії у XIX – першій половині XX ст.

У підрозділі безпосередньо аналізуються виділені Е. Дюркгаймом типи самогубств: егоїстичне, альтруїстичне, аномічне (елементарні, за його термінологією) та егоїстично-аномічне, аномічно-альтруїстичне, егоїстично-альтруїстичне (змішані). При цьому слід зазначити, що в основі кожного типу дослідник відзначив специфічний характер взаємовідносин, усталених у системі «людина ↔ суспільство». Важливо, що дослідження Е. Дюркгайма за своїм змістом перегукується з поглядами Ф. Достоєвського на природу самогубства.

У межах даного дисертаційного дослідження слід підкреслити, що особливої уваги дослідженню феномену суїциду приділяли в своїх філософських розвідках саме російські мислителі ХIХ – першої половини ХХ ст. у зв’язку з гострою суїцидальною ситуацією, що склалася в країні. Так, дослідженню проблеми деструкції, руйнівних тенденцій у розвитку людини присвячені праці В. Розанова («Про психологію тероризму», «Максим Горький про самогубства»), І. Ільїна («Шлях до очевидності», «Я вглядаюсь у життя. Книга роздумів», «Співаюче серце. Книга тихих споглядань»), П. Струве («Деякі риси нашого часу», «Російська ідейна інтелігенція на роздоріжжі», «Гіпноз страху і політичний шантаж», «Замітки про плюралізм»), М. Бердяєва («Російська ідея», «Витоки і смисл російського комунізму», «Про призначення людини», «Доля Росії», «Про самогубство»), В. Соловйова («Виправдання добра. Моральна філософія») тощо.

До філософського аспекту дослідження феномена суїциду серед сучасних фахівців звертаються Ю. Давидов («Етика любові й метафізика сваволі (проблеми моральної філософії)»), В. Карандашев («Жити без страху смерті»), В. Карпунін («Воля до буття: Онтологічний імпульс»), І. Краснєнкова («Соціально-філософські і політико-правові аспекти феномена суїциду», «Філософський аналіз суїциду»), О. Осетрова («Феномен суїциду в західноєвропейській філософії»), Г. Тульчинський («Моторошність і путь, чи досвід щоденного філософствування»), Б. Юдін («Чи можливе раціональне самогубство?»), Л. Юр’єва («Кризові стани») та інші.

Крім того, у ході роботи авторка спиралася на низку сучасних дослідницьких праць, в яких висвітлені різні грані проблематики суїциду в Росії зазначеного періоду: І. Паперно «Самогубство як культурний інститут», «1860-і роки: перебудова, гласність, травматична епідемія», Г. Чхартишвілі «Письменник і самогубство», А. Гулиги «Російська ідея і її творці», М. Насєдкіна «Самогубство Достоєвського», О. Лиходія «Культура і суїцид» тощо.

У цілому з філософської позиції дослідження самогубство визначається як свобідне рішення, прийняте волею. Проблема самогубства розглядається у дисертації в контексті питань про сенс життя і безсмертя.

У підрозділі 1.2 «Методологія та методи історико-філософського дослідження феномена суїциду» представлені теоретико-методологічні засади даного дослідження, які розроблялися, виходячи з предмета, об’єкта, мети і завдань, що ставилися та вирішувалися автором дисертації у ході наукового аналізу; розкривається зміст використаних у роботі методів та методики. Вибір методології обумовлений тим фактом, що дослідження проводиться на ґрунті доробку російської філософської думки, а також при зверненні до фактологічного, концептуального і критичного матеріалу, що міститься у роботах сучасних вітчизняних та закордонних дослідників.

У межах даної роботи у процесі дослідження суїцидологічної проблематики використовувалися такі методи, як діалектичний, зокрема, його принципи аналізу та синтезу, конкретності істини, сходження від абстрактного до конкретного, взаємозв’язку, співпадіння історичного і логічного, а також компаративістський, герменевтичний, системний, екзистенціальний, психологічний, феноменологічний, екзистенціально-психоаналітичний.

Так, методологічне значення принципу єдності історичного і логічного у даному дисертаційному дослідженні пояснюється його історико-філософським характером. При цьому слід зазначити, що у даній роботі історичний метод просякнутий логічним, а логічний наповнений конкретним реальним змістом, конкретними фактами.

За допомогою компаративістського методу була установлена, зокрема, подібність поглядів В. Соловйова і М. Бердяєва на проблему самогубства. Дане порівняння з метою проведення найбільш точного аналізу й співставлення відбувалося у наступних смислових зрізах, які утворюють: 1) проблема свободи волі й необхідності; 2) зовнішні та внутрішні протиріччя феномена суїциду; 3) сутність егоїстичних установок суїцидента; 4) животворна сила любові, як подолання егоїзму.

Застосовується герменевтичний метод, оскільки мова йде про аналіз філософських текстів у контексті суїцидологічної проблематики. З урахуванням знання російської мови, культури та історії розуміння текстів російських мислителів стало можливим з достовірною точністю, оскільки робота проводилася тільки з оригінальними текстами, котрі не мали впливу й трансформацій у зв’язку з перекладами на інші мови. У межах даного дисертаційного дослідження при використанні гермененвтичного методу мова, зокрема, йшла про з’ясування наступних ключових моментів: 1) загальних культурних детермінант поширення суїцидальних фактів в Росії ХIХ – першої половини ХХ ст., серед яких центральна роль належить суспільній атмосфері песимізму й поширенню матеріалізму; 2) шляху теоретичного формування різних аспектів ідеї смислу життя, творчості, безсмертя, що, з одного боку, були відгуком на гостру суїцидальну ситуацію, що склалася в Росії ХIХ – першої половини ХХ ст., а з другого, – втілилися в суїцидологічних поглядах російських мислителів того часу; 3) смислу, що, з одного боку, вкладає мислитель у свою суїцидологічну теорію, пропонуючи власне бачення даної проблеми, а з другого, – смислу, що вкладає людина в суїцидальний акт, котрий, зокрема, стає наслідком усвідомлення безглуздості життя.

Використаний метод системного підходу дозволив розглянути феномен суїциду як цілісний об’єкт. Адже теоретичний доробок з суїцидології утворений інформаційними шарами з різних галузей наукового знання (соціології, медицини, психології, психіатрії, юриспруденції тощо), у зв’язку з чим потребує цілісного системного підходу до свого осмислення.

Використання психологічного методу дослідження феномена самогубства, який, зокрема, обстоював М. Бердяєв, дозволяє враховувати душевний стан суїцидента та специфіку соціально-психологічних детермінант досліджуваного явища. Невипадково ж російська дослідниця А.Г. Амбрумова розглядає самогубство як наслідок соціально-психологічної кризи особистості в умовах мікроконфліктів, що переживаються нею.

Специфіка феноменологічного методу, націленого на розкриття смислу предмета, очищення його від випадкових, штучних думок та оцінок, розгляд предмета як даності, як предмета самого по собі робить його істотним у даному дослідженні. Застосування цього методу дозволяє розглядати співвідношення феноменів самогубства і свободи, самогубства і творчості, самогубства і сенсу життя, самогубства і безсмертя.

Використовується й екзистенціально-психоаналітичний метод, настанови якого дозволяють обґрунтувати та розшифрувати мотиви свідомого вибору суїцидента, а також дослідити природу раціонального самогубства, що безпосередньо перебувала у полі дослідницького інтересу Ф. Достоєвського.

У другому розділі «Формування суїцидологічних поглядів у російській філософії XIX – першої половини XX ст.» розглядаються поширені в Росії зазначеної доби світоглядні настанови, які обумовили загострення суїцидологічної ситуації. Крім того, аналізуються концептуально ключові суїцидологічні положення, що сформувалися у філософській спадщині Ф.М. Достоєвського, В.С. Соловйова та М.О. Бердяєва. Значення проведеного аналізу полягає в тому, що розглянуті погляди утворили основу для розбудови суїцидологічних досліджень в російській філософії як зазначеної доби, так і наступних часів.

Підрозділ 2.1 «Духовна атмосфера в Росії XIX – першої половини XX ст.» присвячений аналізу тих духовних зрушень та перемін, які відбувалися в Росії зазначеного періоду й зумовили гостру суїцидальну ситуацію в суспільстві, привернувши жваву увагу мислителів до дослідження феномена самогубства.

Справа в тому, що низка трансформацій, які переживала Росія XIX й першої половини XX ст., прямуючи до нового кращого життя, супроводжувалася такими побічними явищами, як соціальний розклад суспільства, втрата й ослаблення моральних ідеалів, віри та духовних засад, масові самогубства, ворожість, що знайшли своє втілення в убивствах (злочини, революції, війни) та самогубствах. Дані процеси не могли залишити байдужими мислячих людей Росії. В результаті в центрі уваги мислителів доби Великих Реформ в Росії опиняється проблема духовної сутності людини, моралі, волі, віри, смерті й безсмертя, свободи й відповідальності, смислу життя та інші. З метою подолання низки духовних проблем, деструктивних наслідків, спровокованих матеріалістичними тенденціями й суспільно-політичними рухами, мислителі звертаються до віри, релігії. Для філософської думки XIX – першої половини XX ст. характерним є, з одного боку, звернення до релігійних основ, оскільки біля джерел духовного розвитку й історії російського народу знаходиться християнське православ’я, а з іншого – відмова від релігії та пошуки фізичного безсмертя, що ґрунтувалися на матеріалістичних настановах.

У цілому період, що охоплює XIX – першу половину XX ст., можна визначити як тяжіння до прогресу з урахуванням результатів світової цивілізації, поряд з чим слід відзначити й гостре усвідомлення бездушності, порожнечі, породжене результатами прогресу. Крім того, даний період був просякнутий потягом до свободи й соціальної правди, що визначало мотиви російської філософської думки – релігійні, атеїстичні, моральні, соціальні тощо.

Одним з перших російських мислителів XIX ст., хто звернув пильну увагу на проблему самогубства, як одну з головних моральних проблем людства, був саме Ф. Достоєвський, який здійснив глибинний аналіз різних типів самогубств (за термінологією Е. Дюркгайма, і егоїстичного, й аномічного, і змішаних типів, що найбільше розповсюджені в соціальній реальності). В цілому причини суїцидальної поведінки людей Ф. Достоєвський вбачав у атеїзмі й нігілізмі, що поширилися в пореформеній Росії одночасно з лібералізацією всього устрою російського життя.

Видатний російський мислитель запропонував нам свої обґрунтовані відповіді на питання про причини надзвичайної поширеності феномена суїциду в сучасному йому суспільстві. З його точки зору, розповсюдженість самогубств обумовлюють:

1) відсутність в людині вищої ідеї, без якої не може існувати ні людина, ні нація (сам мислитель під вищою ідеєю розумів ідею безсмертя людської душі);

2) відірваність від власного коріння, що є нічим іншим, як утратою Бога;

3) сімейна і суспільна роз’єднаність (за термінологією Е. Дюркгайма йдеться про аномію як відсутність, бездіяльність норм, що повинні регулювати соціальне життя).

У дисертації звертається увага на те, що у другій половині XIX – першій половині XX ст. у Росії зростання кількісних показників самогубств досягло своєї критичної точки, в якій це явище набуло характеру епідемії.

У підрозділі 2.2 «Феномен суїциду в контексті філософських учень В.С. Соловйова і М. Бердяєва: компаративний аналіз» проведений компаративний аналіз поглядів двох видатних мислителів В.С. Соловйова і М. Бердяєва на феномен самогубства. Зазначене співставлення відбувалося в межах спільних для філософських учень і В.С. Соловйова, і М. Бердяєва чотирьох аспектів – це: 1) проблема свободи волі й необхідності; 2) зовнішні та внутрішні протиріччя феномена суїциду; 3) сутність егоїстичних установок суїцидента; 4) животворна сила любові, як подолання егоїзму.

Дослідження кожного з аспектів дозволило зробити наступні висновки.

1. Самогубство як позбавлення себе життя виступає актом свобідної волі: усвідомивши власні пороки, людина вершить суд над собою, шляхом самогубства стверджуючись у власних силах і свободі, долаючи ідею Бога. У цьому-то й криється ілюзія самогубства, за якого людина не перемагає світ, а перемагається світом.

2. По-перше, стосовно внутрішніх протиріч, властивих самогубству, В. Соловйов відзначив, що сила й свобода, певною мірою притаманні самогубцям, урівноважуються в той же час діаметрально протилежними їх якостями – безсиллям і неволею. По-друге, М. Бердяєв стосовно зовнішніх протиріч, властивих самогубству, відзначив, що цей феномен одночасно викликає в людях жалощі й осуд, жах. Таким чином, вольовий імпульс, який реалізується в суїцидальному акті, слід було б спрямувати на подолання життєвих труднощів, і саме це надало б величі людини, яка б, продовживши жити, не порушила жодних законів (ні людських, ні божих).

3. М. Бердяєв акцентував увагу на тому, що проблема самогубця криється у сконцентрованості його «Я» в самому собі. І самогубство являє собою єдиний вихід з власного замкнутого «Я», характерною ознакою якого слугує звуженість людської свідомості, охопленої суїцидальними тенденціями. Весь світ для такої свідомості концентрується в єдиній точці, яка уособлює власний біль і страждання. Такий погляд на суїцидента дозволив М. Бердяєву визначити самогубця як егоцентрика, який в силу свого егоцентризму не здатний жертвувати собою і відповідно – своїм життям. У свою чергу, В. Соловйов основні ознаки самогубця, як і М. Бердяєв, вбачав у його зосередженості в собі, в його злій самотності. Головне ж, що обидва мислителі акцентували увагу на необхідності подолання егоїзму, як єдиного виходу для порятунку суїцидента. Для цього мислителі вважали за необхідне розкриття замкненого Я на зустріч Богу, іншим людям, що можливо на шляху любові.

4. Визнаючи у певних ситуаціях трагічність Еросу, обидва мислителі акцентували увагу на рятівній для людини любові до Інших, в якій долається егоїзм і набуває можливість потенція життя. Смисл же любові слід вбачати в створенні нової людини, що необхідно розуміти як у прямому сенсі (йдеться про продовження людського роду), так і в переносному (йдеться про народження нового духовного образу).

При цьому слід відзначити, що обидва російські мислителі надзвичайної значущості в контексті дослідження феномена суїциду надавали вірі й релігії, що здатні надати людині справжній порятунок.

У третьому розділі «Метафізичні та екзистенціальні основи феномена суїциду» феномен самогубства аналізується в своєму безпосередньому зв’язку з проблемою наявності / відсутності сенсу життя та з ідеєю безсмертя, як в її фізичному, так і метафізичному вимірах. З’ясовуються соціальні суїцидальні чинники, що впливають на екзистенцію (буття людини).

Підрозділ 3.1 «Проблема сенсу життя і феномен суїциду: причинно-наслідковий зв'язок» присвячений аналізу сутності кореляційного зв’язку, який існує між смисловою наповненістю чи спустошеністю буття людини і прийняттям нею суїцидального рішення. У ході роботи були проаналізовані філософські праці С. Франка, Є. Трубецького, В. Розанова, В. Франкла та ін. Крім того, розглядається співвідношення феноменів самогубства і творчості, задля чого використовується надбання західноєвропейської філософської думки.

У підрозділі, зокрема, відзначається, що в цілому перед російськими мислителями поставало питання щодо призначення Росії, російського народу, а відповідно і про призначення, сенс життя кожної окремої людини. Песимістичні, не задовольняючі відповіді на поставлені питання, що роїлися в думках російської інтелігенції, породжували загальну атмосферу пригнічення, в якій російській людині (народу), іноді, виявлялося складно вижити у одноманітності звичного буденного життя. І зокрема Є. Трубецькой не випадково безпосередньо акцентував увагу на взаємозв'язку проблеми сенсу життя та феномена самогубства, відзначивши, що феномен самогубства є актом волі людини, спрямованим на пошук сенсу, протестом проти усвідомленої безглуздості буття.

У ході дослідження було виявлено, що суїцидальні спрямування волі людини (відповідно до вищенаведеного визначення) складають спрямування у ніщо, до смерті, у зв'язку з чим відбувається заперечення життя самою ж людиною. Оскільки сенс життя полягає у ствердженні самого життя та духовних цінностей, що утворюють життєствердні основи, відповідно і вольові зусилля людині варто спрямовувати на осмислення та знаходження / пошуку цінності власного життя, у збереженні того, що даровано (чи-то Богом, чи-то долею, чи-то природою).

Є. Трубецькой єдино можливе рішення розв’язання людиною для себе проблеми сенсу життя вбачає в християнстві. Адже довершена людина, Боголюдина – Ісус Христос явив на хресті, з точки зору мислителя, перемогу смислу над безглуздям, смислу, що поширюється не тільки вертикально – виходячи в площину трансцендентного, але й горизонтально, маючи місце і в земному житті.

Вважаємо, що відсутність сенсу життя узгоджується і навіть безпосередньо пов’язана з таким суїцидальним чинником, як відсутність можливості самореалізації особистості, на чому зокрема акцентував увагу В. Розанов. Адже в останньому випадку для людини певним чином анулюється будь-які перспективи в майбутньому – воно зникає, що й означає подальшу неможливість жити. У даному контексті великої значущості набуває творчість, як акт необмежений. Іншими словами, творчість потенційно містить у собі порятунок людини, певним чином намагаючись поглинути метафізичну безодню шляхом життєстверджуючого начала творчої діяльності. Слід пам’ятати, що чітка відповідь на питання: «Навіщо я живу?», робить життя людини можливим, відкриваючи перед нею метафізичні обрії та перспективи.

Підрозділ 3.2 «Кореляція ідеї безсмертя й феномена самогубства в контексті розвитку суспільства» присвячений аналізу сутності кореляційного зв’язку, який існує між ідеєю безсмертя та феноменом самогубства з урахуванням того розвитку, що супроводжує суспільство, внаслідок чого звертається увага безпосередньо на соціальний складник суїцидальної мотивації. Досліджуються праці Л. Шестова, М. Федорова, І. Ільїна, П. Сорокіна.

Так, у вченні М. Федорова збереження життя та уявлення про безсмертя втілилися в ідеї воскресіння всіх людей, які жили раніше, що, у свою чергу, зустріло різку критику та неприйняття з боку І. Фролова, як неможливе та некоректно сформульоване положення. Адже, повертаючи до життя всіх, людство стикається з проблемою морального вибору, бо «повертати» до життя потрібно й тих, хто сіяли за своє минуле життя страх серед людей. Відповідно питання лишається відкритим, оскільки воскресіння таких «нелюдів» є недопустимим для благого вічного життя, а отже, необхідно буде проводити відбір тих, кого необхідно повернути до життя навічно, подарувавши їм безсмертя. Постає питання: яким же має бути критерій відбору?

Таким чином, російський релігійний мислитель покладає величезні надії на відповідальність людини і всього людства, в цілому, за збереження життя і розумності підтримувати гуманні взаємини між людьми. Саме таке світовідчуття людини на планеті Земля, з точки зору І. Фролова, здолає всі погрози, що виходять від безрозсудності й антигуманізму. Такою є й відповідь М. Федорову на радикальне неприйняття І. Фроловим зухвалої ідеї про воскресіння й безсмертя людини.

З іншого боку, для І. Ільїна безсмертя є недопустимим з тієї причини, що життя втратить сенс, оскільки людина стане аморфною істотою, яка не має жодних устремлінь та бажань. Саме завдяки усвідомленню людиною власної конечності, для неї є актуальним націлюватися на самовдосконалення, ставити перед собою цілі та досягати їх, таким чином сприяючи прогресу та розвитку людства в цілому.

Проте розвиток цивілізації, з точки зору П. Сорокіна, тягне за собою розрізненість людей, пристосовницький спосіб життя кожного. Людина втрачає цінність общинних зв'язків, віру в Бога, а відповідно – і страх перед Ним, втрачає відчуття страху перед невідомим. Раніше ж всі вищезазначені механізми так чи інакше утримували та застерігали людину від свавільних дій, у тому числі й від самогубства. Розвиток цивілізації тягне за собою формування «суспільства вживання», що, у свою чергу, задля досягнення бажаного породжує вседозволеність, свавілля, аморальність та індивідуалізм, часто змішаний з егоїзмом, провокуючи поширення в суспільстві стану аномії, котрий супроводжується зростанням самогубств.

Таким чином, П. Сорокін виявляє суспільну природу самогубства, вбачаючи збільшення кількості самогубств у тому устрої суспільства, до якого людство дійшло в результаті розвитку цивілізації. Єдиним шляхом викорінення явища самогубства з сучасного суспільства, звідси, вважається зміна устрою, що неможливо зробити миттєво.