ФІГУРИ ЕКСПРЕСИВНОГО СИНТАКСИСУ В СУЧАСНІЙ ПУБЛІЦИСТИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, розкрито наукову новизну, висвітлено теоретичне значення й практичну цінність роботи, визначено мету й завдання, з’ясовано об’єкт і предмет дослідження, окреслено методи аналізу.

У першому розділі “Статус конструкцій експресивного синтаксису в системі синтаксичних одиниць” викладено теоретичні засади досліджуваної проблеми, визначено рівень її вивченості  в сучасному мовознавстві, простежено еволюцію поглядів на експресивні конструкції, виокремлено диференційні ознаки публіцистичного стилю у системі функціональних стилів, описано традиційні фігури стилістичного синтаксису.

Підрозділ 1.1. „Поняття про експресивність як граматичну категорію” присвячено висвітленню поняття експресивності як граматичної категорії. У науковій літературі експресивність розглядається в різних аспектах і відповідно кваліфікується то як явище стилістичне, функціональне (мовленнєве), то як прагматичне, синтаксичне або семантичне. Аналіз експресивності здійснюється через розкриття її семантичних наповнювачів – субкатегорій емоційності, оцінності, образності, інтенсивності – у співвідношенні один до одного й до категорії експресивності загалом. Особлива увага приділяється розмежуванню понять „емоційність” й „експресивність”, що й досі не мають чітких дефініцій у мовознавчій літературі. Найвагомішим при розмежуванні таких понять є розуміння довільності та ненавмисності емоційного, оскільки воно пов’язане з почуттями, і експресивного – як засобу впливу, коли адресат розуміє й цілеспрямовано використовує мовні засоби, іноді порушуючи мовні норми чи загальноприйнятий стандарт. У зв’язку з тенденцією граматичного ладу сучасної української мови до аналітизму  інноваційні синтаксичні явища найвиразніше й найактивніше виявляють себе на рівні структурно-семантичного членування висловлення на окремі сегменти, що й репрезентують собою експресивне в синтаксисі.

У підрозділі 1.2. ”Система засобів експресивізації в публіцистиці” розглянуто та описано експресивні засоби публіцистичного стилю: лексичні запозичення, художні тропи, інноваційні процеси на  дериваційному й граматичному рівнях, зміни у фразеологічному фонді мови, – здійснено загальний огляд засобів експресивізації мовлення.

Підрозділ 1.3. „Публіцистичний стиль у системі функціональних стилів” присвячено з’ясуванню місця публіцистичного стилю серед традиційно виокремлених в  українській літературній мові п’яти функціональних стилів: наукового, офіційно-ділового, публіцистичного, художнього, розмовного, або побутового мовлення. Система функціональних стилів є відкритою, що визначається різними засадничими принципами і глибиною аналізу мовних явищ, але визначальним критерієм стильової диференціації є їхнє функціональне призначення й специфіка використання мовних засобів. Одна з причин, що перешкоджає виробленню єдиної типології, – наявність у складі кожного із стилів певних загальномовних елементів, взаємопроникнення окремих із них, функціональна близькість.

 Нові мовностилістичні явища, характерні для сучасних мас-медіа, дозволяють виділити у традиційній системі стилів інформаційний. Він діє у сфері масової комунікації й слугує засобом повідомлення про найважливіші актуальні події, реалізуючись за допомогою специфічних мовних засобів (Ю.Арешенков, Д.Баранник, Й. Лось, В.Нагіна). Вітчизняні дослідники звертають увагу на якісну відмінність власне-публіцистичного та інформаційного стилів, що відображено навіть у термінах: газетно-публіцистичний (А.Васильєва, О.Троянська), газетно-інформаційний (Д.Шмельов), стиль масово-політичної інформації (І.Білодід), інформаційний (Д.Баранник). Статус окремого функціонального стилю визнають за мовою масової інформації Д.Баранник, В.Костомаров, Г.Солганик, А.Швець. При цьому важливо не ігнорувати той факт, що кожен із засобів масової інформації (газета, телебачення, радіо, реклама) має свою специфіку, враховуючи яку ми й досліджували писемні форми публіцистики з огляду на вживання в них конструкцій експресивного синтаксису, розуміючи під публіцистикою опубліковане в періодичних виданнях  (газетах, суспільно-політичних журналах, спеціальних публіцистичних виданнях тощо). Публіцистичне мовлення найповніше, найкомпактніше  й найбільш показово реалізується в писемній мові преси, про що неодноразово зауважувалося в працях Д.Баранника, Н.Валгіної, П.Дудика, В.Кузнецова, Т.Матвєєвої, М.Пилинського, В.Різун, А.Швеця, Н.Шведової та ін.

Оскільки будь-які інноваційні зміни в синтаксичних конструкціях рельєфніше простежуються при порівнянні з їхніми традиційними виявами, то підрозділ 1.4. „Традиційні фігури стилістичного синтаксису в публіцистичному тексті” присвячений аналізу традиційних (риторичних) фігур. Класифікація таких фігур, відповідно до виконуваних ними функцій, розпочалася ще в античній риториці. Вони поділялися на дві великі групи: фігури думки (при переказі думка не змінювалась) і фігури слова (думка могла інтерпретуватися). Антична класифікація поступово переосмислювалася й на її ґрунті з’являлися інші, наприклад, класифікація В.Домбровського або відома класифікація І.Качуровського. Ми зупиняємося тільки на традиційних синтаксичних фігурах: накопичення (різноманітні повтори, багатосполучниковість), уникнення (еліпс, зевгма, безсполучниковість), переміщення (інверсія, різні види паралелізму тощо). Розглянуті нами  фігури традиційного, риторичного, експресивного синтаксису закріплені й відстояні часом; вони широко використовуються для смислової актуалізації та впливу на адресата. У результаті спостережень над мовним матеріалом публікацій газетно-інформаційного характеру ми дійшли висновку, що такі фігури поступаються сьогодні конструкціям експресивного синтаксису, що є результатом інтонаційно-смислового членування цілісного висловлення на окремі сегменти із своєрідними структурними й семантичними змінами й виникли під впливом  екстралінгвістичних і лінгвістичних чинників.

У підрозділі 1.5. „Еволюція лінгвістичних поглядів на конструкції експресивного синтаксису” послідовно розглянуто питання виникнення й становлення аналізованих конструкцій у лінгвістиці. Проблема дослідження експресивного синтаксису й розвитку його конструкцій, як відомо, пов’язана з іменем французького лінгвіста Шарля Баллі, який на межі ХІХ і ХХ ст. звернув увагу на афективність як обов’язковий компонент будь-якого висловлення. Експресивність - комплексне явище, що виявляє себе на всіх мовних рівнях; на синтаксичному – це відхилення від правильного (традиційного) членування речення. Термін “експресивний синтаксис”, одиницями якого вважаються розчленовані структури, тобто спеціально вичленувані з одного речення два й більше нарізно оформлених висловлення, що є не відхиленням або граматичною помилкою, а цілком мовновживаними змінами у граматичній будові речення, з’явився лише в 60-ті роки ХХ ст. Сучасний український синтаксис характеризується синтаксичними побудовами, в яких експресивність закладена в граматичній структурі, а не досягається шляхом  підбору експресивних лексем. Аналітизм має місце там, де синтаксична форма складається з кількох компонентів (вона структурується, її обсяг більший за одиницю), і там, де реченнєва структура як цілісність порушується. Аналітизм має різні вияви, але найпомітнішими,  на думку А.Загнітка, є внутрішньореченнєвий (введення до цілісної реченнєвої структури різноманітних ускладнювачів типу вставних слів, уточнень тощо) й зовнішньореченнєвий (членування єдиної цілісної реченнєвої структури). Зовнішньореченнєвий аналітизм у публіцистичному мовленні активно репрезентований сегментованими конструкціями, що супроводжується послабленням синтаксичних зв’язків та  стисненням синтаксичних конструкцій.

До самого терміна  й  процесу сегментації існують два підходи: широкий, коли будь-яке розчленоване на окремі інтонаційно-смислові відрізки, сегменти, висловлення називається сегментованим; і вузький підхід, коли термін “сегментація” співвідноситься з конструкціями, що ґрунтуються на кореляції субстантивної форми вираження того чи іншого поняття, з одного боку, і його займенникового вираження, з іншого, тобто, у вузькому розумінні йдеться про так  званий “називний теми”. Перший крок у напрямі такого розмежування зробив О.Попов, який констатував, що сегментація висловлення, в широкому розумінні цього терміна, – це  виділення частини висловлення, сегмента. Вузьке розуміння, на його думку, пов’язане з конструкцією з “подвійним позначенням”, яка обов’язково складається із сегмента, спеціально виділеного, й основної частини із займенниковим корелятом. І парцеляція, і приєднування, й називний теми базуються на цій ознаці, бо розчленовуються, сегментуються, руйнуючи цілісність реченнєвої структури, тим самим сегментація є синонімом до слова “розчленування”. Парцеляція як засіб внутрішньореченнєвої актуалізації є доволі поширеним явищем сучасної української мови й своїми витоками сягає теорії актуального членування речення, запропонованої в 20-30-ті роки ХХ ст. чеським лінгвістом В.Матезіусом, який на синтаксичному рівні членування речення виокремив тему й рему. Наступний крок було зроблено  Ш.Баллі, який розглядав виділення частини речення в самостійну одиницю й назвав це явище “дислокацією”. Аналіз парцельованих конструкцій у русистиці та україністиці розпочинався з визначення їхнього статусу як неповних речень О.Пєшковським і О.Шахматовим; як приєднувальні ці структури розглядалися В.Виноградовим, С.Крючковим, Л.Щербою. Термін парцеляція щодо явища розчленування єдиної граматичної структури  на частини одним із перших серед мовознавців застосував О.Єфремов. На сьогодні цієї думки дотримується більшість науковців (Ю.Ванников, А.Загнітко, О.Іванчикова, Н.Плющ, Г.Рибакова, Н.Шведова та ін.), хоча універсального визначення поняття не існує. Проблему парцеляції розглядають на загальному тлі об’єктивної й суб’єктивної модальності, вважаючи парцелятом частину простого або складного речення, утворену при його членуванні на декілька  висловлень у зв’язку з відповідною комунікативною ідеєю й винесену за межі речення.

 Деякий час структури, які  сьогодні йменуємо парцелятами, розглядалися в досить широкому й неодновимірному колі явищ, означуваних терміном приєднування. Крім того, протягом двох десятків років обидва поняття (парцеляція й приєднання) використовувалися паралельно, часто називаючи один і той же феномен мови і сприймаючись як синоніми. Введення до наукового обігу терміна приєднування пов’язують із дослідженнями В.Виноградова, С.Крючкова, Л.Щерби, які трактували його як особливий тип синтаксичного зв’язку, що активно ввійшов до вжитку з другої половини XVIII ст. Перші спостереження над приєднувальними конструкціями належать Д.Овсянико-Куликовському, який, розглядаючи складні речення,  вирізняв лише сурядні й підрядні, проте наголошував на таких, що за своєю структурою й семантикою виходять за межі як складносурядного,  так і складнопідрядного речень. Значний крок у розмежуванні приєднування й парцеляції було зроблено у зв’язку  з розрізненням у синтаксичній структурі речення двох аспектів: конструктивного (статичного) й функціонального (динамічного). На сьогодні найчіткіше диференційні ознаки постали у В.Бєлошапкової, яка кваліфікує приєднування явищем статичного аспекту, а парцеляцію – комунікативно-функціонального плану речення (динамічний аспект). Поділяючи думку про сегментацію як широке поняття, що стосується будь-якого різновиду конструкцій членованого синтаксису, власне-сегментованою конструкцією вважаємо  називний теми, синтаксичний статус якого в  науковій літературі не одновимірний, зокрема В.Бабайцева, П.Дудик, М.Марченко, Г.Степанова цю структуру вважають різновидом номінативних речень, інші – Є.Галкіна-Федорук, З.Тарланов – реченням особливого типу; треті – Г.М.Акімова, Н.Валгіна, О.Пєшковський, О.Попов –  називним уявлення. Належну увагу вивченню називного уявлення приділяв О.Попов, вкладаючи в це поняття дещо ширший зміст і ввівши до наукового обігу термін “називний теми”.  Здійснивши ґрунтовні зіставлення сегментації й парцеляції на матеріалі окремих синхронних зрізів кінця ХІХ – початку ХХ ст., О.Попов указує на частотність уживання називного теми, відзначаючи його книжний характер. Цей термін, на думку названого мовознавця, позбавлений психологізму (на цьому наголошував О.Пєшковський) і може вживатись для йменування широкого кола номінативних сегментованих побудов.

Парадигма фігур експресивного синтаксису не обмежується конструкціями власне-синтаксичного рівня, включаючи в себе й одиниці, співвідносні з іншими ярусами мовної системи. До таких одиниць належить лексичний повтор, що є одним із активних чинників витворення структурно-семантичної зв’язності тексту, вставні компоненти як  найпоширеніший засіб вираження експресивності в публіцистичних текстах, вставлені структури, що вживаються для уточнення, доповнення, роз’яснення або введення додаткового змісту чи інформації.

У другому розділі “Закономірності й особливості структурно-семантичного членування публіцистичного тексту” аналізуються конструкції, що ще не мають у сучасній лінгвістиці однозначного витлумачення й чітких критеріїв диференціації: сегментовані, парцельовані та приєднувальні одиниці. У цій частині дослідження робимо спроба визначити сутність опозиції тотожності/диференційності описуваних структур, що є способом розриву синтаксичних зв’язків у реченні; аналізуються  ці структури з огляду на те, як вони творять експресивний зміст, наприклад, у реченні Ще молода я мріяла створювати одяг, як оті квіти. Щоб люди в ньому гарнішали, усміхалися. Щоб радісно і гордовито ступали по своїй рідній українській землі (Столиця. – 2005. – 4-10 лютого. – С.25) парцельовані сегменти не тільки змістовно насичені, вони концентрують інформаційно насичене тло й видозмінюють структуру тексту, посилюючи його окремі частини, тобто це речення є сегментованим, бо інформація подається частинами, порціями, але за своїм конструктивним типом це складнопідрядне речення, пор.: Ще молода я мріяла створювати одяг, як оті квіти, щоб люди в ньому гарнішали, усміхалися, щоб радісно і гордовито ступали по своїй рідній українській землі.  У реченні  Я би йому не подав руки! І сказав би: іди почитай “Буквар” і повчися в школі (Україна молода. –  2004. – 7 грудня. – С.7) – приєднувальна конструкція містить додаткову інформацію до вже завершеного смислу речення, необов’язкове додавання, так зване іронічне побажання для  дорослої людини, яка займається політикою. При цьому речення теж є розчленованим, і  думка подається частинами, порціями. Входження приєднувальної конструкції у базове речення є проблемним, навіть надлишковим, тому що препозитивна структура постає викінченою як у смисловому, так і в граматичному аспектах. Парцелят є обов’язковим компонентом, валентнозумовленим у структурному й семантичному аспектах, оскільки без нього базова частина втрачає структурну завершеність, а в смисловому плані губиться задум автора актуалізувати причину й мету вчинку певної особи; приєднувальна ж конструкція позбавлена структурної залежності. Диференційною ознакою приєднувальних і парцельованих компонентів є прагматичний потенціал розчленованих структур: для    парцельованих – актуалізація смислу, афективного підкреслення найважливішого фрагмента інформації, а для приєднувальних – уточнення, конкретизація, деталізація одного або декількох компонентів препозитивного компонента. Приєднувальна конструкція завжди містить постінформацію до основного змісту, що виникає вже після викладеної думки, і є вторинною, факультативною й необов’язковою. Категорія ж часу парцелята не залежить від часового виміру стрижневого компонента і може як збігатися з часом подій у базовій частині, так і не збігатися. Спільною ознакою приєднувальних і парцельованих компонентів є їхня структурна різноманітність: вони варіюються від окремого члена речення до поліпредикативних утворень.

Публіцистичний текст характеризується високою частотністю парцелятів, що вичленувалися із структури простого речення (підрозділ 2.2.2.1.”Парцеляція в межах простого речення”): вони становлять близько 38% від загальної кількості парцельованих конструкцій. Парцельований компонент простого речення виконує функцію виділення й наголошення, доповнення й уточнення, емоційного акцентування вміщеної в ньому інформації. Серед них можна виокремити такі структурні групи: 1) конструкції з парцелятом-підметом, де парцелят найчастіше виражається іменником або займенником  у називному відмінку; 2) конструкції з парцелятом-присудком; 3) парцеляти-другорядні члени речення: означення (узгоджені й неузгоджені), додатки (прямі й непрямі), обставини.

Аналіз парцеляції на рівні складного речення дозволив виявити, що найбільше парцелятів утворюється на основі складнопідрядних речень (підрозділ 2.2.2.2. „Парцеляція на рівні складного речення”) – 37,5 % від усіх випадків парцеляції: такому частотному використанню сприяє особливе комунікативне завдання та пов’язана з ним зміна інтонації, що актуалізує модель складнопідрядного речення, але не руйнує її. Найчастіше парцелюються складнопідрядні речення розчленованої структури, що характеризуються віднесеністю підрядної частини до змісту всієї головної частини: Дуже часто збудник “сидить” там у латентному, тобто прихованому стані, без будь-яких симптомів. Бо захисні імунологічні сили організму не дають йому розмножуватись. Іноді можна почути, що, мовляв, мені не потрібно пити багато води. Бо я споживаю багато чаю, кави, пива тощо (Сільські вісті. – 2003. – 30 вересня. – С.6).

 При парцеляції складного речення із сурядним зв’язком  між базовою частиною й парцелятом зберігаються внутрішньореченнєві смислові відношення:   а) єднальні, з часовою симетрією чи послідовністю: Я гостював у США, в штаті Південна Алабама. І я бачив кілька приватних установ, де опікуються такими дітьми (як, утім, і з іншими вадами розумової відсталості генетичної природи) (Урядовий кур’єр. – 2003. – 30 серпня. – С.12); б) протиставні чи зіставні: Зі здобуттям Україною незалежності було прийнято чимало нормативних актів для забезпечення рівності сторін захисту й обвинувачення.  Але й досі рівності не досягнуто (ПіК. – 2001. – 12-18 червня. - С.9); в) розділові, що репрезентують чергування подій у часі й просторі, уможливлюючи відкритість ряду парцелятів, або взаємовиключення описуваних фактів дійсності:  Оскільки ж розподіл цих ресурсів дуже нерівномірний, то насамперед треба сприяти відродженню кожного з регіонів. Або цього можна досягти лише в рамках здійснення збалансованої регіональної політики, яку здатна проводити лише унітарна держава (Україна молода. – 2004. – 23 грудня. – С.7);  г) приєднувальні: Віктор завжди хотів бачити в людях найкраще. І траплялося, що люди справді ставали кращими, ніж вони є (Україна молода. – 2004. – 23 грудня. – С.9).

Парцеляти виконують у газетно-публіцистичному мовленні різноманітні функції: описову, коли базова частина й парцелят лише сукупно надають завершеної змістовності висловленню, причому парцелят створює ефект уповільненого кадру; конструктивну – розчленування висловлення на інтонаційно-смислові відрізки, коли відповідно до композиційного задуму автора виокремлюються найважливіші деталі загальної картини; емоційно-експресивну функцію: викривальна спрямованість, відвертість і гострота сучасних публіцистичних текстів визначають іронічність, надають сатиричного ефекту зображуваному чи відтворюють пафос ситуації. Парцельовані конструкції уточнюють, конкретизують і деталізують зміст препозитивного речення чи його компонентів, що організовують текст, сприяють виділенню його частин, передають авторське ставлення тощо. Але найсуттєвішим є те, що, актуалізуючи певні компоненти висловлення, адресант посилює впливовість тексту, формує громадську думку й навіть світобачення адресата.

У підрозділі 2.3. “Способи реалізації приєднувальних конструкцій у публіцистичних текстах” йдеться про будову й функції приєднувань. У публіцистичному мовленні подані структурні типи приєднувань, співвіднесені з відповідними членами речення: 1) непоширеними одиничними або однорідними означеннями: Звичайно, що після виборів Міллер став прем’єром. І не найгіршим (ПіК. – 2002. – 5-11 листопада. – С.16); Поки що кожен із нас оцінює дії влади крізь власні „окуляри”. Рожеві або чорні, помаранчеві або синьо-білі (День. – 2005. – 14 травня. – С.8); 2) поширеними означеннями: Після десятки „важкоатлетів” йдуть гравці трохи менші. Але не безжальні і вельми впливові (Українська газета. – 2005. – 20-26 липня. – С.4); 3) додатками із залежними компонентами чи без них: Прип’ять має свою окрему „колючку”. І свій КП (Сільські вісті. – 2003. – 23 березня. – С.1); 4) детермінантами, вираженими словоформою, словосполученням чи поєднанням слів: Чому це робиться в тіні й непрозоро? Без широкого суспільного діалогу (Українська газета. – 2005. – 20-26 липня. – С.2).

Говорити про головні члени речення у функції приєднувальних конструкцій доводиться вкрай обережно, бо винесений за межі базової структури підмет чи присудок здатен репрезентувати власну позицію повним, а ще частіше неповним реченням. І все ж, спостереження переконують, що поодинокі випадки вживання приєднувальних присудків у газетних публікаціях зустрічаються: Встигав усюди. Захоплювався альпінізмом і перекладав з англійської Марка Твена та Роберта Шеклі... Був, як кажуть, майстром на всі руки. І політично активним (Українське слово. – 2005. – 23-29 березня. – С.11).

Приєднування, співвідносні з реченнями різної будови, відзначаються меншим ступенем залежності від базової одиниці, але ширшим змістовим обсягом. Режим мовної економії, характерний для друкованих засобів масової інформації, й прагнення в мінімум тексту вмістити максимум інформації зумовлюють частотніше вживання у функції приєднувань неповних речень порівняно з повними, простих у зіставленні зі складними. Україна виявилася зовсім не готовою до таких атак. Як і Росія (Експрес. – 2005. – 17-24 лютого. – С.3); Про законодавчу діяльність Оксани Володимирівни відомо, м’яко кажучи, мало, а точніше, зовсім нічого. І це навіть непогано. Нехай краще співає (ПіК. – 2003. – 29 березня – 4 квітня. – С.19).

У публіцистичних текстах приєднування здебільшого виконують текстотвірні функції, оскільки семантико-синтаксичний приєднувальний зв’язок, що реалізує логіко-смислові відношення додавання, є одним із видів міжфразового зв’язку, що допомагає забезпечити смислову й структурну цілісність, зв’язність тексту:              1) приєднання однієї думки до іншої: Україна виривається з минулого. Зрозуміло, що проблем безліч. І серед них – що робити з системою освіти, створеною ще в сталінські часи (ПіК. – 2002. – 24-30 вересня. – С.13); 2) деталізації, створення ширшого уявлення про весь предмет думки чи окремий факт базового повідомлення: Сьогодні коаліція починає на очах худнути та звужуватися. Не тільки ідеологічно. А й політично. Соціально (Київ сьогодні. – 2005. – 4 лютого. – С.3); 3) смислової актуалізації: Так що, як кажуть, бережіть честь з молоду. Але без фанатизму (ПіК. – 2002. – 5-11 листопада. – С.56); 4) передачі додаткового змісту: Ющенко мені ближчий за духом і навіть візуально. І мені не дуже подобається, коли за когось так сильно агітують, що вже переходить усі межі здорового глузду (Україна молода. – 2004. – 1 грудня. – С.10); 5) експресивізації висловлення: А можливо, ще страшніший біль – муки безсилля матері, яка помирала разом з дитиною... І так помирали мільйони. Так винищувався народ. Свідомо. Цинічно, з варварською жорстокістю у всього світу на виду (Українське слово. – 2005. – 23-29 березня. – С.2).

У третьому розділі “Засоби смислової актуалізації номінативних компонентів у публіцистиці” йдеться про лексичний повтор як міжрівневий показник членування реченнєвої структури, номінативний теми, покваліфіковуваний як власне сегментована конструкція, модальні та інтродуктивні засоби експресивного синтаксису.

Одним із засобів смислової актуалізації є лексичний повтор (підпункт 3.1.), що використовується з метою експресивного виділення: На думку Спілки офіцерів Українців, “військово-патріотичне виховання у державі потребує нових бачень, нових програм та нових виконавців (Україна молода. – 2005. – 23-29 березня. – С.5). Останніми роками увиразнилась тенденція до комплексного аналізу повторів (О.Бекетова, Л.Пишна,  С.Смахтіна, І. Соколова, Л.Федорова тощо), що характеризуються як лінгвостилістичні засоби вираження авторської модальності, експресивності, зв’язності тексту, визначають  розчленованість внутрішньореченнєвих зв’язків та реалізують прагматичні настанови тексту. Говорячи про повтор як конструкцію експресивного синтаксису, що являє собою неодноразову появу в певному проміжку мовлення мовної одиниці, виділяємо  фонетичні, морфологічні, лексичні, семантичні та синтаксичні повтори. Семантичну зв’язність тексту репрезентують усі види лексичного повтору: тотожний, синонімічний, антонімічний, повтор слів однієї тематичної або лексико-семантичної групи, родо-видових понять.

Хоча з-поміж усіх різновидів найбільшої виразності й експресивності висловленню надає лексичний повтор  словоформи   із  синтаксичним   поширенням, у публіцистичному мовленні він репрезентований пасивно, оскільки газетно-інформаційний підстиль тяжіє до конденсованих форм, а найуживанішим є тотожний лексичний повтор, що виявляється в повторному вживанні  як самостійних, так і службових слів: Хтось вигадав цікаві ювілеї – 100 днів президентства, 100 днів діяльності нового уряду. Малопомітно, але все-таки промайнув у нас ювілей – 100 днів від початку Помаранчевої революції. Видно, в цьому таки щось є – підсумувати діяльність влади за свої 100 кроків. Хоча б для того, щоб зі 101-го менше наступати на старі граблі (Українське слово. –2005. – 23-29 березня. – С.9). Уживання лексичного повтору переводить  стилістично   нейтральну   структуру до  розряду   експресивних, стилістично   значущих   побудов:  повторюване  слово  стає  смисловим   і  синтаксичним   центром  особливої  комунікативної  одиниці.

У підрозділі 3.2. “Реалізація текстового змісту через номінативний теми” розглядаються номінативи різної структури й функціонально-семантичного призначення, з-поміж яких називний теми становить понад 80%  від усіх обстежених конструкцій. Він характеризується відносною структурною автономністю,  прагматичною налаштованістю на смислову актуалізацію й конкретизацію змісту, подачу цілісного повідомлення шляхом сегментації. При цьому між виділеним в актуалізовану позицію сегментом і останньою частиною висловлення встановлюється відношення „тема-рема”, а вся сегментована конструкція становить граматикалізований тип актуального членування, який належить до книжного мовлення й розрахований на певний стилістичний ефект: Афганське тавро! Як житиметься його „власникам” в Україні? (ПіК. – 2001. – 5-11 червня. – С.32).

Формально називний теми виражається іменником у називному відмінку, вільним чи нерозкладним словосполученням із стрижневим словом – іменником, словосполученням, у якому функцію головного слова виконує кількісний числівник, синтаксичними рядами із сурядним зв’язком. Називний теми, що перебуває в ініціальній позиції, має виразний текстотвірний характер, оскільки постає зачином складного синтаксичного цілого й налаштований на подачу подальшої інформації не шляхом розгортання лінеарної структури речення, а через самостійні реченнєві синтагми, призначення яких – розширити, конкретизувати, витлумачити те, що сконденсовано містилося у вичленуваному сегменті.

У підрозділі 3.3. “Модальні й інтродуктивні засоби експресивного синтаксису” описуються вставні і вставлені конструкції. Суттєва різниця між модальним та інтродуктивним синтаксичним зв’язком полягає в тому, що перший спеціалізується на включенні в реченнєву структуру спеціалізованих елементів на позначення впевненості, невпевненості, уточнення, актуалізації повідомлюваного тощо, а інтродуктивний зв’язок уводить у реченнєву структуру автономно-додаткову інформацію. Вставні конструкції в публіцистичному стилі найбільше репрезентативні з-поміж одиниць, що експресивізують текст, водночас надаючи висловленню різноманітних модальних та суб’єктивно-модальних значень: Звичайно, культурна сфера України опинилася в дуже тяжкому економічному становищі (Дзеркало тижня. – 2004. – 13-14 листопада. – С.14). У текстах публіцистичного характеру модальні синтаксеми мають різне значення та структуру, але  найбільш частотними постають однослівні вставні компоненти; широко представлені односкладні й двоскладні речення. Якщо вставність співвідноситься лише з модально-суб’єктивною площиною речення, то вставленість корелює з семантичною ємністю речення і його поліпропозитивністю.  За структурою вставлені конструкції поділяються на словосполученнєві, реченнєві й текстові: Саме величезний кредит довіри, виданий владі, став причиною прискіпливих (можливо, аж занадто) оцінок її перших ста днів (День. – 2005. – 14 травня. – С.8). Осторонь стоять вставлення інноваційного характеру, оформлювані з використанням різноманітних розділових знаків, графічного виділення тощо.

 Експресивність і змістова насиченість тексту преси зростає завдяки поєднанню модальних та інтродуктивних засобів організації реченнєвої структури з виходом її в площину тексту, коли вставлені одиниці вводяться в опорне речення за допомогою модальних синтаксем. У публіцистичних текстах інтродуктивні конструкції виконують пояснювально-уточнювальну, причиново-мотиваційну,  довідково-відправну, модально-оцінну функції.

ВИСНОВКИ

Аналіз фігур експресивного синтаксису сучасної публіцистики з огляду на їхню  формально-граматичну структуру, семантику й прагматику; з’ясування специфіки функціонування конструкцій, що є наслідком інтонаційно-смислового розчленування передаваної вербальними засобами інформації; опис типології структур, що забезпечують експресивізацію публіцистичного мовлення, уможливили ряд висновків та узагальнень:

1. Тенденція писемного публіцистичного мовлення до аналітизму, зокрема на синтаксичному рівні, визначається активізацією фігур експресивного синтаксису, що є наслідком сегментації й впливу усно-розмовної мовленнєвої стихії на писемні традиції. Засобами вияву зовнішньореченнєвого аналітизму постають сегментовані конструкції різної структурно-граматичної природи й семантики.

2. Мова газетно-інформаційних публікацій засвідчує розвиток лінеарної структури українського речення в напрямі послаблення доцентрових тенденцій, втрати чітких меж реченнєвої структури, що призводить до її розчленування на окремі фрагменти.

3. Інвентар експресивних синтаксичних конструкцій публіцистичного мовлення визначений спільністю їхньої прагматики, в основі якої лежить здатність до експресивізації тексту, коли під експресивністю розуміється комплексна граматична категорія, що репрезентується субкатегоріями емоційності, оцінності, інтенсивності, образності й модальності, інтегрованих у свідомості мовця як один складний факт і здатних сприйматися як змістова цілісність.

4. Писемна мова засобів масової інформації характеризується наявністю різнорівневих мовно-виражальних одиниць, спрямованих на реалізацію основних функцій публіцистичного тексту – інформаційної та впливової, що досягається поєднанням експресивності як порушення усталених синтаксичних норм  загальноприйнятих мовних стандартів.

5. Реєстр фігур експресивного синтаксису є відкритою системою, він постійно зазнає змін, стає місткішим, а в межах публіцистичного мовлення найактивніше представлений парцеляцією, приєднуванням, власне сегментацією, лексичними повторами, вставними й вставленими конструкціями, перебування яких у межах однієї парадигми зумовлене кількома чинниками:

- вони є засобом розриву, видозміни чи послаблення внутрішньореченнєвих синтаксичних зв’язків;

- беззаперечною постає закріплена за ними функція смислової актуалізації окремих компонентів загального змісту;

- кожна з фігур експресивізує публіцистичне мовлення з різним ступенем вияву експресивності.

6. Закріплені як норма й відстояні часом фігури традиційного, чи риторичного, синтаксису, використовуючись у публіцистичному стилі, на сьогодні поступаються конструкціям експресивного синтаксису, що постали наслідком інтонаційно-смислового членування. Відносно нові структури в граматичному ладі української мови є результатом масштабного впливу як лінгвістичних, так і екстралінгвістичних чинників на писемний її різновид.

7. Продуктивність конструкцій експресивного синтаксису в публіцистичних текстах засвідчує, з одного боку, зближення усного й писемного різновидів українського літературного мовлення в аспекті фрагментованої подачі інформації, а з іншого, підтверджує розвиток реченнєвої структури в напрямі зближення її з надфразною єдністю, а відтак і текстом.

8. Закономірності структурно-семантичного членування цілісного повідомлення полягають у тому, що всі сегментовані (за широкого розуміння цього терміна) конструкції є засобом зміни, а іноді й розриву внутрішньореченнєвих синтаксичних зв’язків: при парцеляції такі зв’язки переходять у площину зовнішньореченнєвих; розвиток лінеарної будови речення відбувається без руйнації цілісності базової структури за умови наявності приєднувань; модальні й інтродуктивні синтаксеми, що вводяться в речення модифікаційними зв’язками, засвідчують тенденцію щодо зближення реченнєвотвірних і текстотвірних зв’язків.

9. Найвищу співмірність у публіцистичному тексті виявляють парцельовані й приєднувальні конструкції, наділені комплексом класифікаційно-диференційних ознак:

- вони є наслідком сегментації цілісної комунікативної одиниці, але парцелят виступає відривом сегмента від базового повідомлення, а приєднування – це результат додавання інформаційного відрізка;

- маючи за норму постпозицію, парцельовані й приєднувальні синтагми відзначаються структурно-граматичною різноманітністю – від слова до речення;

- прагматична близькість таких конструкцій виявляється в смисловій актуалізації, але парцелят підкреслює найвагоміше, а приєднування привносить додаткове.

10. Парцеляція виявляється в межах простого речення, коли виокремлюється один із головних чи другорядних членів речення або сурядні ряди у вигляді однорідних компонентів. У публіцистичних текстах парцеляція членів речення виявляється в такому співвідношенні: парцелятів-присудків – 26%; детермінантних членів речення – 23%; додатків і означень – по 15%; обставин – 11%; підметів – 10% від проаналізованого матеріалу. На рівні складного речення парцелятами частіше стають підрядні частини (60,04%), аніж сурядні (39,96%), що зумовлено ширшою парадигмою смислових відношень у складнопідрядному реченні й чітко окресленою семантикою більшості підрядних сполучників, що увиразнює зміст парцелята.

11. Приєднувальні конструкції в публіцистиці функціонують у двох структурно-граматичних різновидах: приєднувальні члени речення і приєднувальні речення. Найактивнішими в такій ролі постають означення, оскільки вони є необов’язковими, валентно не прогнозованими компонентами й завдяки своїй характеризувальній семантиці дають можливість авторові публікації виділити найважливіше в описуваному, водночас формують ставлення до нього адресата, що є найсуттєвішим для ЗМІ. Приєднування, співвідносні з реченнями, відзначаються меншим ступенем залежності від базової частини й найвиразніше реалізують своє функціональне призначення з приєднувальними сполучними засобами в ініціальній позиції постпозитивної структури: і ще, принаймні, і тому, та й, також, і теж і подібними.

12. Активним засобом смислової актуалізації й експресивізації публіцистичного мовлення є лексичний повтор як міжрівневий показник членування реченнєвої структури. Найдійовішим з усіх повторів в аспекті витворення експресивізованого змісту є лексичний повтор із синтаксичним поширенням, що в текстах газетно-інформаційного характеру реалізується пасивно. Тотожний лексичний повтор є визначальним для обстежуваних текстів; саме він спричиняє умовне розчленування висловлення, розгортання якого в смислову цілісність відбувається на основі повторюваної одиниці.

13. Специфічними прагматичними настановами в газетно-публіцистичних текстах вирізняється номінативний теми, що постає структурно-змістовою ланкою інтонаційно-смислового членування як у межах речення, так і в межах надфразної єдності. Він репрезентативніший за називний уявлення, оскільки більше налаштований на виконання властивих для публіцистики функцій – інтонаційно-смислової актуалізації та експресивного виділення.

14. Серед одиниць, що експресивно увиразнюють текст, друге місце за кількістю уживань посідають вставні конструкції, привнесення якими модальних та суб’єктивно-модальних відтінків значення зумовлене складністю й неодновимірністю сучасного публіцистичного стилю, в межах якого функціонально окреслюється як самостійний газетно-інформаційний. Модальні синтаксеми є засобом членування повідомлення в тому сенсі, що містять імпліковану змістову лінію. Редукція формально-синтаксичної структури вставних одиниць може зводитись до окремого слова, що дає можливість активізувати модально-смислові компоненти в режимі максимальної мовної економії.

15. Інтонаційно-смислове розчленування цілісного повідомлення в публіцистичних текстах без порушення формальних меж речення відбувається шляхом введення інтродуктивних компонентів, що свідомо добираються з метою концентрації змісту й авторської інтерпретації повідомлюваного задля смислової актуалізації, полегшеного сприйняття інформації, що в базовому реченні й вставленні може виявлятися двома, іноді віддаленими, сюжетними лініями.

16. Мовностилістичний аналіз публіцистичних текстів інформаційного призначення засвідчує, що інноваційні процеси в мові сучасних періодичних видань охоплюють граматичні, синтаксичні й функціональні тенденції до аналітизму, що виявляються в актуалізації розчленованих структур, призначення яких максимально актуалізувати компоненти смислу й надати експресивного звучання окремим сегментам, а відтак і всьому висловленню.